Соціально-політичне становище України в 70-х—80-х роках
У період 70-х — 80-х років в Україні відбувається ряд глобальних змін. Передусім, це урбанізація населення України. Відповідно до оцінок цього процесу до 2000 р. в містах України мало жити понад 70 % населення.
Це означало, що роль селянства і його український духовний світ зменшує свій вплив на сучасне життя. В цей період Україна давала до всесоюзної скарбниці 17% промислової продукції: серед іншого — 34% вугілля, 51 % — чавуну, 40 % — сталі. Обсяг валової промислової продукції України дорівнював такій країні, як Італія. Темпи її зростання в 70-х роках — 10 % були найбільшими в Союзі, у 80-х — 2-3 %, що було набагато нижче від загальносоюзного. Причина цього загальмування ховалась у старінні технічного устаткування заводів і фабрик, у відставанні в цілому в галузі від новітніх технологій.Центр, проте, головний потік інвестицій і далі спрямовував у Сибір, нехтував інтересами України. За Щербицького, який керував Україною 17 років, питання про збільшення інвестицій і не зачіпалось.
У 70-х роках Україна залишалась житницею CPCP, даючи зерна стільки, як Канада, за урожаями картоплі переважала Західну Німеччину, цукровим бурякам посідала перше місце в світі. Населення України становило 19 % усього союзного населення, а сільгосппродукції Україна давала у всесоюзну скарбницю 23 %. Проте часом українське населення потерпало від нестачі продовольства. Колгоспи не забезпечували його потреб. Цікаво, наприклад, що приватний сектор присадибних ділянок, який становив у цей час усього 3 % оброблюваних земель, давав 33 % м’яса, 40 % молочних продуктів, 55 % яєць. 1970 року загальний прибуток від приватного сектору в Україні становив більше третини.
Було ясно, що колгоспна система приходить до занепаду, тим більше, що великий відтік сільського населення до міст (за 10 років до 1980 р. — півтора мільйона) залишав села на руки літніх жінок і чоловіків.
Історики — радянські і зарубіжні — часто порушували питання: чи була радянська Україна економічною колонією, чи процвітаючою республікою? З одного боку — могутнє зростання добувної і важкої оброблюваної промисловості ніби й справді підносило її на вершину економічного розквіту, але з іншого боку — як підрахував британський дослідник Пітер Уайлз — Україна постійно вносила до всесоюзного бюджету на 10 % більше, аніж діставала капіталовкладень і технічної допомоги. Через те вона, безперечно, розвиваючись, постійно відставала від Росії та інших регіонів Союзу PCP. Відбувався процес економічної експлуатації її ресурсів центром, при якому витрати не відшкодовувалися.
Крім того, Україна зазнала величезних демографічних втрат — від голодоморів, репресій, війни. За 10 років в Україні зникло приблизно 25 % населення. Проте 1989 р. населення її становило 51,7 млн. осіб.
Індустріалізація, урбанізація і модернізація призвели до значних змін. 1970 року в промисловості було зайнято 74 % українців. Кількість службовців — 1,4 млн осіб, щоправда, серед них близько ЗО % були росіяни. Серед студентства — лише 60 % українців. Падіння чисельності української інтелігенції було спричинено низьким рівнем сільської освіти і через російськомовну освіту у вищих навчальних закладах, коли діти із сільських шкіл не могли оволодіти предметом через незнання російської мови. Крім того, значну частину людей з вищою освітою систематично відправляли на роботи в інші регіони CPCP. Низький рівень зарплати (на 10 % нижчий від союзного) стимулював виїзд з України численних потоків молодих освічених українців.
Усі ці явища, попри приховування будь-якої реальної інформації, викликали в українському суспільстві незадоволення. Як повідомляли 1984 року радянські соціологи, глухе, приховане невдоволення в Україні було більшим, аніж в інших республіках і регіонах Союзу.
Владна верхівка була стурбована спробами ретельного аналізу й інакшого тлумачення догм марксизму-ленінізму українськими вченими, як це ми бачили на прикладі І. Дзюби. Починався процес деідеологізації суспільства. Спершу він зачепив науковців та гуманітарну інтелігенцію, які шукали пояснень причин економічного відставання CPCP від Заходу, де бурхливо розвивався процес модернізації суспільства, — далі охопив ширші кола нової молодої інтелігенції.
У листопаді 1982 р. помер Брежнєв. Замість нього лідером CPCP став жорсткий політик, недавній шеф КДБ Юрій Андропов, який помер раніше як за два роки через тяжку хворобу. Тоді до влади партійною олігархією був поставлений (вже в роках) хворий лідер старої більшовицької гвардії Костянтин Черненко. І лише 1985 року після його смерті до влади прийшов молодий та енергійний Михайло Горбачов. Це був представник нового покоління партійних апаратників, який жадав вивести країну зі стану застою.