ПЕРЕДУМОВИ ПОЛГГОГЕНЕЗУ

Завершення неолітичної епохи і перехід до епохи палео- металу супроводжувалися значним піднесенням суспільного виробництва, зростанням обсягу надлишкового продукту та регулярністю його надходження, становленням нових форм сімейної і суспільної власності, розкладом і занепадом по- тестарної організації (первісної системи влади та управлін­ня) і формуванням нових політичних (державних) стосунків.

Проблема занепаду первісного суспільства і формування на його уламках цивілізацій є однією з пріоритетних в істо­ричній науці. Особливо актуальною вона є в наш час. їй присвячена велика кількість різноманітних розробок як тео­ретичного, так і конкретно-історичного плану. Сучасні під­ходи до проблеми дослідження епохи розкладу первісного суспільства і формування політичної влади можна об'єднати у дві принципово відмінні концепції.

Перша з них розглядає процес формування політичної влади і державності лише як наслідок подальшого розвитку потестарної організації — системи влади та управління пер­вісного суспільства. В різноманітних розробках цього плану процес формування держави (цивілізацій) штучно відокрем­люється від інших процесів розвитку суспільства (соціаль­них, економічних, культурних), які супроводжували і знач­ною мірою зумовлювали напрям і механізми установлення політичної влади. Прихильники такого підходу до вивчення епохи політогенезу (Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, Е. Сервіс,

П.

Прихильники другого концептуального напряму у ви­вченні епохи політогенезу розглядали процес загибелі пер­вісного суспільства як закономірний наслідок дальшого роз­витку виробництва, виникнення приватної власності, май­нового розшарування і класоутворення. Насамперед, це прихильники марксистського напряму у вивченні історії (Г. Чайлд, Л. Е. Куббель, А. І. Першиц, О. М. Хазанов, В. О. Шнирельман та ін.), а також деякі неоеволюціоністи (Л. Уайт, М. Фрід, Дж. Стюард, Р. Брейдвуд та ін.).

Прихильники цих двох напрямів історичного пізнання по-різному визначали й конкретні причини виникнення і розвитку політогенезу — державоутворення.

Деякі вчені (Л. І. Мечников, Е. Хантінгтон) вважали, що основним фактором становлення цивілізацій було природне середовище. На їхню думку цивілізації виникали там, де бу­ли сприятливіші умови для всебічного розвитку людства. В наш час більшість дослідників, не заперечуючи важливого значення оточуючого середовища для розвитку первісного суспільства, особливо на стадії широкого запровадження відтворюючих форм економіки, все ж розглядають природ­ний чинник лише як сприятливий або несприятливий фон для проходження тих чи інших історичних процесів, у тому числі й становлення цивілізацій.

Л. Гумплович, Р. Лоун, Р. Кайнеро та інші дослідники, навпаки, пов'язували виникнення держави з суто історични­ми подіями або ідеологічними уявленнями: поширенням воєн між народами, еволюцією завойовницьких й узагалі грабіжницьких діянь, а також із сакралізацією влади прави­телів. Особливо поширеним було уявлення, що становлення державної влади і управління на початковому етапі здебіль­шого пов'язувалося з сакралізацією особи лідерів: ватажків, старійшин, чаклунів тощо (Дж. Фрезер, Дж.

Проте більшість сучасних дослідників вважає, що осно­вою виникнення централізованої влади були не тільки і на­віть не стільки потреби у відправленні сакрального ритуалу,

скільки потреби соціально-економічних інститутів управлін­ня і влади, хоча ідеологічні й, передусім, релігійні уявлення в їх формуванні і розвитку займали не останнє місце, так са­мо як і запровадження військового лідерства.

У свою чергу, прихильники соціально-економічного на­пряму по-різному визначають як соціально-економічну ос­нову політогенезу, так і механізми становлення політичних структур і виникнення спадковості влади лідерів. Так, одні дослідники цього напряму пов'язують політогенез зі зрос­танням народонаселення в суспільствах з відтворюючою економікою (демографічні концепції), другі — з техніко- економічним розвитком суспільства (переважно технологіч­ні теорії), треті — з розвитком обміну, виробничою, соціаль­ною і майновою диференціацією й т. ін. Надалі ці напрями будуть розглянуті докладніше.

У цілому на сучасному етапі розвитку історичної науки переважає соціально-економічний напрям у вивченні епохи розкладу первісного суспільства і виникнення цивілізацій.

Дотримуючись сучасних соціально-економічних концеп­цій занепаду первісного суспільства і становлення політич­ної влади і державності, розглянемо, перш за все, основні господарські, соціальні та структурні новації епохи палеоме- талу з тим, щоб чіткіше визначити передумови виникнення цивілізацій. У подальшому будуть розглянуті й інші чинни­ки формування політичної влади та ієрархічної системи управління (природно-кліматичні, технологічні, релігійні).

Подальший розвиток відтворюючого господарства. Основою стародавніх цивілізацій був землеробський або землеробсько- скотарський тип господарства.

Магістральний шлях до створення політичних суспільств зрештою проклала відтворююча економіка, яка пізніше ста­ла основою всіх сучасних цивілізацій. Подальше удоскона­лення землеробства і скотарства та отримання на їхній ос­нові регулярного надлишкового, а згодом і додаткового про­дукту, починаючи з епохи палеометалу, визначалися багать­ма чинниками, а регіональна специфіка їх залежала від ці­лої низки конкретних явищ як природного, так і суспільно­го характеру: клімату, гідрологічних умов, грушу, рівня зем­леробської техніки, характеру організації праці, обсягу і міс­

ця привласнюючих форм господарства в загальній системі економіки. Це спричинило необхідність конкретно-історич­них досліджень розвитку землеробства на всіх теренах, де на його основі склалися стародавні цивілізації.

Насамперед розглянемо деякі загальні питання розвитку землеробства в період енеоліту і бронзового віку.

Землеробство, як уже зазначалося вище, повсюдно на початковому етапі було пов'язане з сприятливим геоботаніч­ним фоном і мало палично-мотичний характер. Свою назву найдавніші землеробські системи дістали від основних зна­рядь обробки грунту — палиці-копалки та мотики. У біль­шості регіонів, де на основі подальшої інтенсифікації цієї системи склалися перші цивілізації, простежуються різні форми і напрями її розвитку — лиманне, вирубно-вогневе, богарне, іригаційне землеробство тощо. Все залежало від конкретних природно-кліматичних умов окремих осередків розвитку землеробської культури.

Так, у родючій долині Нілу, де виникла одна з найдавні­ших цивілізацій світу, взагалі тривалий час не було потреби у спеціальній обробці грунту, а отже й витрат людських зу­силь на підготовку поля до сівби.

Неможливо, оцінюючи різні системи палично-мотично­го землеробства, віддавати перевагу (історичний пріоритет) якійсь одній або розглядати їх в еволюційній послідовності — скажімо: лиманне, іригаційне, богарне, перелогове тощо. Ефективність тієї чи іншої системи палично-мотичного зем­леробства і забезпечення надходження на цій господарській основі регулярного життєзабезпечуючого і надлишкового продукту, без чого неможливе взагалі виникнення держави, залежали, насамперед, від конкретно-історичних і природ­но-кліматичних умов. Історія знає чимало прикладів, коли в нових умовах один і той же народ відступав від своїх тради­ційних форм господарювання і запроваджував нові, більш надійні системи життєзабезпечення.

Надалі, в ході історичного розвитку, інтенсифікація зем­леробства пов’язується із запровадженням рільництва (орної системи), час, місце і характер виникнення якого донині за­лишаються нез'ясованими. Коли, де і в якій формі було

вперше використане рало для обробки грунту, поки що є історичною загадкою. Існує декілька імовірних реконструк­цій процесу становлення цієї форми землеробства, яка зго­дом дійсно стала основою прогресивного розвитку всієї сис­теми життєзабезпечення людства, стародавніх і сучасних ци­вілізацій.

Більш-менш визнаною вважається така схема послідов­ного проходження процесу становлення рільництва: на по­чатковому етапі в землеробстві були запроваджені ручні бо­розенні знаряддя, які приводилися в дію зусиллями лише самої людини; на наступному етапі борозенні знаряддя за­мінило рало, а зусилля людини — тяглова худоба. На різних територіях запровадження рільництва відбувалося в різні історичні епохи і в різних формах, що зумовлювалося рівнем розвитку техніки і технології виробництва, а також іншими причинами соціального і природного характеру.

На думку С. М. Бібікова, на терені України рільництво вперше було запроваджене племенами трипільської культу­ри в ΓV тис. до н. е. Г. Ф. Коробкова, яка провела експери­ментальні дослідження ранньоземлеробських знарядь праці археологічних культур Східної Європи, конкретизувала про­цес становлення рільництва на цій території і дійшла вис­новку, що на ранніх етапах трипілля грунт обробляли ще бо­розенними знаряддями, а рільництво було запроваджене де­що пізніше.

У тих випадках, коли з різних причин запровадження рільництва гальмувалося, чи взагалі було неможливим, ши­роко застосовувались інші засоби інтенсифікації землероб­ства. Використовувалися, зокрема, найрізноманітніші доб­рива, практикувалася змішана чи багатопільна система посі­вів, вирощувалися сади-городи, де посмужно росли різнома­нітні овочі, трави, дерева, бобові та зернові культури. Саме така система землеробства стала основою становлення ста­родавніх цивілізацій Америки і Великої савани Африки.

Важливим етапом подальшого розвитку виробництва продуктів харчування було садівництво. Дерева давали змо­гу багато років отримувати на одній і тій же ділянці більш- менш стабільний урожай; під сад, здебільшого, використо­вували непридатні для рільництва землі передгір'їв, кам'я­нисті та ерозійні грунти, що давало змогу підвищувати біо­масу на одиницю площі; садівництво сприяло інтенсифіка­ції обміну як усередині общин, так і між самими общинами. Все це, у свою чергу, сприяло дальшому розвитку низки важливих соціальних моментів, насамперед, зміцненню осі­лості, розподілу праці, підвищенню ролі обміну і, найголов-

піше, становленню початкових форм відокремленої, а зго­дом і приватної, власності на основний засіб виробництва — землю, тому що дерева практично з самого початку вважа­лися власністю того, хто їх посадив.

В енеоліті і бронзовому віці інтенсифікації зазнало також скотарство. На початковому етапі в більшості випадків ско­тарство становило лише невеличку частину комплексного землеробсько-скотарського господарства, в якому склад до­машніх тварин визначався традиціями престижної економі­ки та природними умовами. Лише в окремих регіонах, як це мало місце на Півдні України, відтворююча економіка з са­мого початку формувалася як суто скотарська.

Як правило, перші скотарські системи базувалися на придомному утриманні домашніх тварин. Удень тварин від­пускали на вільний випас, під наглядом пастушків, а вночі утримували в селищах. Іноді тварин відганяли на літні пасо­виська, де за ними наглядали здебільшого юнаки та підліт­ки. Однак з інтенсифікацією землеробства ситуація у тва­ринництві дещо змінилася.

Так, потреби подальшої інтенсифікації землеробства й, перш за все, рільництва були пов'язані із забезпеченням його тягловою силою, а також природними добривами (перегноєм), що досягалося стійловим утриманням до­машніх тварин і випасом їх по стерні або орному полю. Стійлове утримання тварин у регіонах зі спекотливим лі­том забезпечувало первісних людей додатково ще й пали­вом. Залишки господарських будівель для стійлового утри­мання худоби повсюдно виявлені в пам'ятках енеоліту і бронзового віку України, де було широко запроваджене прийомне скотарство.

З розвитком скотарства пов'язана також поява молочних продуктів. Запровадження молочного тваринництва Е. Шер- рет визначав навіть як «революцію вторинних продуктів». Проте, на жаль, сучасна наука не може поки що конкретно відповісти на питання: де, коли і як людина вперше почала доїти худобу. Археологічні матеріали (наявність на поселен­нях посуду для зберігання і обробки молока й, насамперед, цідильників для виготовлення сиру) свідчать про інтенсивне поширення молочного тваринництва в Європі, Північній Аф­риці і Західній Азії вже в V тис. до н. е. Існує думка, що кіз і овець у Західній Азії почали доїти навіть раніше. За лінгвіс­тичними даними індоєвропейці, семіти і народи Північного Кавказу в V тис. до н. е. теж доїли велику рогату худобу.

Слід зауважити, що «революція вторинних продуктів» ма­ла спочатку дещо локальний характер. Чимало народів, які

займалися скотарством, не використовували молочні про­дукти в минулому, а в деяких регіонах не використовують їх і в наш час. Так, у минулому молочного тваринництва не знали народи Південної, Південно-Східної і Східної Азії, а також Америки. У різних народів відсутність молочного тва­ринництва зумовлювалася різними господарськими, соціаль­ними, етнічними й навіть біохімічними особливостями людського організму. Так, останнім часом набула поширен­ня гіпотеза, згідно з якою розщеплення лектози (молочного цукру) є генетично зумовленою особливістю людського орга­нізму. Здатність організму до розщеплення лектози відсутня у багатьох народів світу, що, на думку дослідників, і спричи­нило локальне поширення молочного тваринництва.

Важливим моментом розвитку скотарства було виведен­ня спеціальної породи вівці, яка давала придатну для по­дальшої технологічної обробки вовну. Як продукт особливо­го напряму розвитку скотарства, вона стала основою широ­кого запровадження вовноткацтва в V — IV тис. до н. е. в Південній Європі, Єгипті і Західній Азії. За даними архео­логії, вовноткацтво на терені України відоме з часів трипіль­ської культури (IV тис. до н. е.). Особливо широкого розвит­ку воно набуло з початком бронзового віку. На американ­ському континенті індіанці Перу використовували вовну на­півдикої вікуньї. Вони періодично заганяли у спеціальні за­горожі вікуній, стригли з них вовну і знову випускали тва­рин на волю. З цієї вовни індіанці виготовляли тканини особливо високої якості.

З розвитком відтворюючої економіки важливого значен­ня набула транспортна проблема. Починаючи з неоліту пер­вісні люди для транспортування вантажів використовували кіз і овець, як це має місце і в наш час у деяких народів Азії. Згодом з цією метою почали використовувати й биків. На малюнках неолітичного часу з Сахари зображені нав'ючені бики, і навіть бики з вершниками. В Південній Америці інки першими приручили лам та альпакі (тварин, як і ві­кунья, споріднених верблюду) і з самого початку доместика­ції застосовували їх для в’ючного перевозу вантажів. Уперше запряг волів зафіксований на глиняних моделях санок у на­селення трипільської культури. Не виключено, що запряган­ня волів мало місце і в населення Балкан та Месопотамії.

Проте своєрідна революція у розвитку транспорту відбу­лася з винаходом колеса. Одне з найважливіших технічних досягнень людства, воно на багато тисячоліть стало основою прогресу не тільки транспорту. Лише останнім часом коле­со поступово почало відходити на другий план у нових

транспортних технологіях. Не вдаючися в «проблему» прі­оритетності у винаході колеса того чи іншого регіону (Бал­кан чи Месопотамії), зазначимо, що вози достовірно зафік­совані на терені Південної України з ΓV тис. до н. е. Спо­чатку, як і трипільці, енеолітичне населення південноукра­їнських степів запрягало у вози биків, а згодом і коней.

Надаючи величезного значення винаходу колеса для про­гресивного розвитку виробництва і транспорту, й, зрештою, становлення ранніх цивілізацій Старого Світу, треба зауважи­ти, що стародавні цивілізації Америки взагалі не знали коле­са. Основою їх транспорту були мускульні зусилля самої лю­дини, і лише інки знали в'ючних лам і альпака. Мускульні зу­силля людини досить часто використовувались для транспор­тування вантажу і в ранніх цивілізаціях Старого Світу.

Особливої уваги заслуговує питання доместикації коня і верблюда, навколо якого уже тривалий час точаться гострі дискусії. Це пояснюється тим, що обидві ці тварини відігра­ли чи не вирішальну роль у розв'язанні цілої низки важли­вих господарських, військових, соціальних та інших проб­лем в історії людства, починаючи з первісності і до нашого часу. Гіпотез із цього приводу дуже багато. На наш погляд, найвірогіднішими з них є ті, шо пов’язують доместикацію коня з північнопричорноморськими степами, а верблюда — з Аравійським півостровом. Доместикований кінь достовір­но зафіксований В. І. Бібіковою на Дереівському поселенні, на Дніпрі, у V тис. до н. е. Згодом тут, на її думку, з’явили­ся й перші вершники.

Процес дальшого розвитку скотарства пов'язаний зі ста­новленням кочівництва (номадизму). Цей складний і супе­речливий етап у розвитку скотарства ще не до кінця дослі­джений. По-різному оцінюють дослідники конкретно-істо­ричні аспекти становлення й розвитку кочівництва (час і місце виникнення ранніх форм номадизму; шляхи розселен­ня номадів та їхні взаємозв'язки із землеробами, з одного боку, і вищими мисливцями, рибалками та збирачами, з іншого; структура господарства ранніх кочовиків і її співвід­ношення з попередніми господарськими системами й т. ін.), його місце у світовому історичному процесі й, насамперед, вплив кочівництва на формування і подальший розвиток цивілізацій. Не з'ясовані до кінця й механізми, які спричи­нили виникнення кочівництва. Згадані проблеми украй складні і ще чекають на своїх дослідників, серед яких, спо­діваємось, будуть і читачі нашого підручника.

Спробуємо хоча б схематично визначити шляхи пошуків відтворення процесу становлення кочівництва на терені

України. На сьогодні більшість дослідників визнають, що основним ареалом становлення кочівництва в Європі були чорноморсько-каспійські степові простори, на північних і південних околицях яких у неоліті-енеоліті склалися досить розвинуті землеробсько-скотарські та скотарсько-землероб­ські соціально-економічні та етнічні спільноти. Дальший розвиток їх був неминуче пов'язаний з відокремленням ско­тарського компоненту, якому за інтенсифікації скотарства не вистачало б пасовиськ у лісостеповій зоні. Якраз у пошу­ках нових місць для випасу тварин скотарі й змушені були вдатися до кочівництва і повільно просуватися в сусідні сте­пові простори. Серед механізмів становлення кочівництва дослідники останнім часом виділяють аридний клімат (су­хий клімат із високими температурами повітря і малою кіль­кістю атмосферних опадів). Безперечно, аридизація клімату спричинила помітні зміни у навколишньому середовищі, що мали місце у Східній Європі в IV тис. до н. е.

Початки раннього кочівництва на сучасному терені України В. І. Бібікова та В. М. Даниленко пов’язують із пле­менами середньостогівської культури Лівобережної України, які вперше не тільки доместикували коня, а й осідлали йо­го, ставши, таким чином, першими в світі вершниками. Важко переоцінити роль прирученого коня і вершництва у становленні номадизму, тому опоненти згаданих авторів бе­руть під сумнів, насамперед, ті узагальнення, які, на наш погляд, безперечно доведені палеозоологічними досліджен­нями В. І. Бібікової та історичними роздумами В. М. Дани- ленка. Потребує остаточного уточнення лише рання дата (V тис. до н. е.) Дереївського поселення.

З IV тис. до н. е південноукраїнські степи заселяють на­щадки середньостогівців — кочові племена ямної культури. Вони вже добре пристосувалися до кочового побуту: мали во­зи, прирученого коня, розвинуте молочне тваринництво і вовноткацтво, отари овець, коней та іншої худоби. Займались ямні племена, ймовірно, і землеробством, проте його харак­тер і частка в їхньому господарстві поки що остаточно не з’ясовані. Вони, як і їхні попередники, були зіуртовані навко­ло могутніх ватажків, підтримували широкі, різноманітні сто­сунки з сусідніми землеробськими і скотарськими племена­ми, що дає підстави розглядати племена ямної історичної єдності як передцивілізаційне угруповання кочівників.

Поряд із землеробами та скотарями передцивілізаційно- го рівня досягли й деякі племена з привласнюючою еконо­мікою. Насамперед, це індіанці-рибалки Північно-Західного узбережжя Америки, алеути та деякі інші народи, які завдя­

ки сприятливому природному середовищу досягли значних успіхів у господарській діяльності й накопичили достатній обсяг надлишків виробництва для утримання своїх ватажків. Проте цей феномен мав обмежений, локальний характер і, що найголовніше, не набув дальшого історичного розвитку.

Становлення ремесла. У попередньому розділі вже зазна­чалося, що в розвинутій первісній общині поряд із домаш­німи промислами (виготовлення самим господарем знарядь праці та предметів побуту для власних потреб) у деяких сфе­рах виробництва (гончарстві, кремнедобуванні, металургії тощо) почали складатися так звані сезонні общинні ремес­ла. Майстри діставали замовлення від общини, виконували його й одержували винагороду із суспільних фондів, проте, частіше всього, вони просто звільнялися від сільськогоспо­дарських робіт на період виконання замовлення.

Однак поступово, з виникненням трудомістких і профе­сійно орієнтованих ремесел, передусім металургії і метало­обробки, ситуація дещо змінилася: для виготовлення мета­левих виробів потрібно було витратити багато часу і зусиль, а також володіти професійними знаннями і навичками ли- варництва і подальшої обробки металу. Зрозуміло, що на ранньому етапі виникнення металургії і металообробки во­ни не набули скільки-небудь помітного поширення, не ста­ли ще навіть другорядним чинником життєзабезпечення на­селення, тому оцінка ролі і місця запровадження їх у вироб­ництво в різних дослідників дещо різниться.

Проте розглянемо спочатку основні моменти становлен­ня і розвитку цього, безперечно, визначного явища в історії людства, яке в подальшому спричинило переворот у розвит­ку господарства і соціальних відносин. У наш час вважають­ся більш-менш з'ясованими лише напрям та етапи поступо­вого вдосконалення технології обробки металів і запрова­дження їх у виробництво. Так, у неоліті спочатку виникло холодне кування міді, пізнпне гаряче і обпал, а потім литво. З моменту появи мідних виробів у археологічних комплек­сах стародавніх поселень деякі дослідники виділяють навіть особливу епоху в історії людства — енеоліт, або халколіт, підкреслюючи тим самим важливість виникнення і запрова­дження у виробництво металу взагалі. Однак виділення енеоліту, як окремої історичної епохи, не є загальновизна­ним. Більшість дослідників розглядають ранній етап запро­вадження металу у виробництво й дальше поширення брон­зових виробів як одну епоху — міді-бронзи.

Виникнення і запровадження у виробництво металургії міді і бронзи в різних регіонах земної кулі відбувалося в різ­

ні часи. Найдавнішими центрами першого кування міді, а в подальшому міде- і бронзоливарного виробництва, були За­хідна Азія (VIII тис. до н. е.), Закавказзя (VII тис. до н. е.), Балкано-Карпатський регіон (VI тис. до н. е.). З останнього центру в V тис. до н. е. перші мідні, а згодом і бронзові ви­роби поширилися на територію України. Перші ковані речі з міді в цей час завезли з Балкан трипільці. З ΓV тис. до н. е. трипільці почали самі запроваджувати ливарне вироб­ництво сокир, шил, долот, рибальських гачків, браслетів, медальйонів та інших речей. Через трипільців балканський метал отримували й енеолітичні племена Лівобережжя.

Наприкінці ΓV — на початку III тис. до н. е. населення бронзового віку України почало імпортувати значну кількість металу з Північного Кавказу, хоча Балкано-Карпатський центр залишався ще деякий час провідним у забезпеченні металом Південно-Східної Європи. Водночас майстри бронзоливарно­го виробництва Південної України почали розробку місцевих, донецьких запасів міді. І все ж основу металургії племен брон­зового віку України становив імпортний метал або металолом.

Запровадження у виробництво перших металів і початок металообробки по-різному оцінюються дослідниками. Так, С. С. Березанська вважає, що на ранньому етапі металеві вироби не справили скільки-небудь помітного впливу на розвиток економіки і подальший історичний прогрес. Вод­ночас В. М. Массон пов'язує з раннім металургійним вироб­ництвом докорінні зміни в господарстві та соціальному устрої первісного суспільства.

С. А. Семенов, провівши низку експериментальних дос­ліджень, зумів довести, що мідні і бронзові вироби в окре­мих виробничих операціях значно ефективніші, ніж кам'яні. А втім, на деяких роботах металеві вироби ще тривалий час поступалися кам'яним, зокрема, це стосується виготовлення човнів, обробки кістки, рогу тощо. Проте значення ранніх металевих виробів у розвитку суспільства слід оцінювати, насамперед, не за їхньою виробничою ефективністю, а з'ясовуючи їхнє місце в господарській системі в цілому.

Протягом енеоліту і бронзи метал використовувався пе­реважно в соціальній сфері, тобто у престижній економіці.

Його ще не вистачало для забезпечення повсякденного ви­робництва знаряддями праці, тому він накопичувався пере­важно у лідерів, у сфері престижного обміну, а не вироб­ництва. На ранніх етапах лідери навіть визнавали за краще займатися металообробкою, аніж землеробством і скотар­ством, заради здобуття особистого авторитету й контролю над виготовленням престижних речей і прикрас.

Справжній переворот в економіці відбувся лише із за­провадженням у виробництво заліза. По-перше, залізо було значно поширеніше на земній кулі й напочатку його добу­вання потребувало менше зусиль. По-друге, з широким за­провадженням заліза з нього почали в значній кількості ви­готовляти знаряддя праці: сокири, лемеші, залізні мотики та інший сільськогосподарський інвентар. Залізні речі стали доступними для більшості населення. З розвитком чорної металургії інші метали (мідь, бронза, срібло, золото тощо) набули виключно престижного значення, хоча на ранніх етапах появи заліза воно теж часто використовувалось для виготовлення прикрас, художніх і ритуальних предметів і мало престижне значення.

Надалі потреба в ефективних знаряддях праці спричини­ла інтенсифікацію виробництва металевих виробів, що, на думку багатьох дослідників, привело до виникнення ремес­ла, тобто появи ремісників-професіоналів, які займалися, головним чином, виготовленням продукції для обміну. Це зумовлювалося, насамперед, особливостями металургійного і металообробного виробництв, які через свою складність і трудомісткість потребували високого професіоналізму, дос­віду, часу і наснаги.

Сам по собі процес відокремлення ремісництва від ос­новного землеробсько-скотарського виробництва був досить складним і пройшов кілька етапів. Як уже зазначалося ви­ще, початковий етап відокремлення ремесла розпочався за­провадженням енеолітичними племенами сезонного ремес­ла, коли група ремісників звільнялася від основної роботи і займалася деякий час лише ремісництвом (общинне ремес­ло). Згодом, коли металообробка і металургія значно поши­рилися і набули вирішального значення для інтенсифікації виробництва, ремісники почали займатися лише виготов­ленням виробів для обміну. При цьому вони повністю звіль­нялися від сільськогосподарських робіт. Однак їхні домочад­ці продовжували обробляти свої городи, щоб забезпечити сім’ю продуктами харчування. Тільки з виникненням циві­лізацій і міст ремісники змогли повністю забезпечувати свої сім'ї, працюючи виключно на обмін.

Становлення інших ремесел (гончарство, ткацтво, дере­вообробка, будівництво тощо) мало свою специфіку, пов’я­зану зі статевовіковим поділом праці та з іншими причина­ми, зумовленими різними місцевими традиціями.

Ставлення в суспільстві до ремісників було різним і за­лежало від багатьох причин. На ранніх етапах розвитку ре­месла ремісники здебільшого були в пошані, а заняття ре-

меслом мало престижний характер. Проте із запроваджен­ням чорної металургії у багатьох народів ковалі і металурги попервах зневажалися і взагалі займали найнижче станови­ще в общині. Дослідники по-різному пояснюють зневажли­ве ставлення до професій, пов'язаних з обробкою металу. На наш погляд, ставлення до цих професій (вважали їх прес­тижними чи зневажали) залежало від традицій, що сформу­вались у певному соціальному і економічному середовищі, а також від рівня політичного та культурного розвитку сус­пільства, його урбанізації тощо.

Обмін і його місце у становленні політичної влади. Епоха міді-бронзи, як було доведено вище, характеризувалася по­мітним прогресом у розвитку економіки (запровадження рільництва, становлення кочівництва, виникнення і поши­рення ремесел тощо); стабілізацією осілості (виникнення постійних жител і поселень); різким зростанням кількості й густоти населення і водночас інтенсивним розселенням на нових територіях не тільки кочівників, а й землеробів, ре­місників, мисливців та рибалок. Це був період бурхливих політичних подій, коли з історичної арени безслідно зника­ли одні етнічні спільноти і на їхньому місці формувались нові. В загальному ж плані це — епоха соціального, еконо­мічного і політичного піднесення в суспільстві.

Особливого значення в цій соціально-економічній і полі­тичній ситуації набув обмін продуктами виробництва, як у межах етнічних (плем’я) і соціально-економічних (община) об’єднань, так і між різними етносоціальними і політичними спільнотами. Так, важко навіть уявити собі, без усталення почуттів гостинності і толерантності щодо ремісників та по­середників, поширення їхньої продукції, налагодження ши­рокого обміну металевими виробами на віддалених територі­ях, де була відсутня сировина для їхнього виготовлення. Без­перечно, що тривалий, цілеспрямований обмін передбачає добрі стосунки між партнерами, і в цілому між народами. У багатьох випадках обмін сприяв стабілізації політичного, економічного і соціального життя на обширних територіях.

На більш ранніх етапах розвитку людства ми вже зустрі­чалися з двома формами обміну: 1) обмін продукцією між общинами з різними напрямами господарства (вищих мис­ливців і рибалок із землеробами і скотарями, землеробів зі скотарями й т. ін.) або сировиною (коли в певних географіч­них умовах населення спеціалізувалося на експлуатації дже­рел рідкісної сировини, обмінюючи її, чи виготовлені з неї знаряддя праці та різноманітні прикраси, на інші продукти виробництва або сировину); 2) дарообмін, який набув особ­

ливого значення в пізньопервісній общині у престижній сфері економіки і сприяв зміцненню соціальних зв'язків.

Обидві ці форми набули подальшого розвитку в бронзо­вому віці, проте поряд із ними в цей період з’явилася й но­ва форма — економічний обмін, основою якого було не стільки налагодження соціально-економічних зв'язків між партнерами, скільки отримання у процесі обміну певних ре­чей або продуктів, необхідних їм для розвитку власного ви­робництва чи престижної сфери. Йдеться, насамперед, про ремісників, змушених обмінювати свої вироби на продукти землеробства і скотарства, без яких вони не могли існувати. Економічного «забарвлення» набули й деякі елементи більш ранніх форм обміну.

Подальший розвиток економіки й, зокрема, спеціаліза­ція та інтенсифікація виробництва товарів, що виготовляли­ся з метою обміну, потребували розширення і зміцнення взаємовигідних зв'язків. Так, спеціалізованим скотарям, особливо кочівникам, потрібне було зерно, водночас земле­робам, для отримання стабільних урожаїв, потрібні були тяглова худоба і ремісничі вироби (лемеші, сокири та інший сільгоспінвентар). Соціальна сфера, у свою чергу, потребу­вала накопичення престижних речей. Все це неможливо бу­ло вже отримувати лише завдяки безпосереднім зв'язкам між виробниками тієї чи іншої продукції. Виникла необхідність у виробленні надійних еквівалентів і широкої мережі обмін­них стосунків. Обмін за цих умов став важливим чинником стабілізації та інтенсифікації виробництва.

На зміну партнерству і міжобщинним та міжплемінним торжищам почали виникати примітивні ринки, на яких не­знайомі люди вели обмін своєю продукцією. Здебільшого, особливо на початковому етапі, на таких ринках переважав натуральний обмін без залучення яких би то не було еквіва­лентів. Проте з часом все частіше почали запроваджуватися обмінні еквіваленти. Почали виникати своєрідні мірила вар­тості продуктів і засоби обміну — первісні гроші.

Спочатку як обмінні еквіваленти в різних народів, у за­лежності від характеру угоди, використовувалися найрізно­манітніші види «первісних грошей». Так, у більшості випад­ків землю можна було придбати лише в обмін на худобу (свиней, гаялів та інших домашніх тварин). Шлюбний ви­куп, здебільшого, також сплачувався домашніми тваринами. У папуасів, наприклад, за жінку сплачували свиньми. Вод­ночас у тих же народів для купівлі інших речей використо­вувалися «неживі» гроші: металеві вироби, прикраси тощо.

Як первісні гроші могли використовуватись найрізноманіт-

ніші речі в залежності від обсягу вкладеної в них праці або ж їхньої екзотичності та рідкісності. Це могли бути низки рідкіс­них раковин із далеких морів, красиві пір'їни екзотичних пта­хів, намисто із зубів деяких тварин, кам'яних або металевих бу­синок, металеві вироби (сокири, кинджали, серпи тощо), шматки тканини, майстерно орнаментовані глечики тощо.

Бородинський скарб епохи бронзи

Поступово перевага в обмінних операціях надається ме­талу та виробам із нього. На торговельних шляхах бронзово­го часу археологами знайдені численні скарби, в яких пере­важають знаряддя праці, зброя, різноманітні прикраси, а та­кож зливки металу. Нерідко такі скарби містять лише прес­тижні речі. Так, Бородинський скарб із межиріччя Дунаю і

Дністра складався з вишуканих, полірованих кам'яних сокир і булав, срібних наконечників списів, кинджала і шпильки, які за стилем і формою нагадують трансільванські речі, а за орнаментацією — егейські, месопотамські та кавказькі.

На ранніх стадіях розвитку обміну він був доступним усім общинникам. У деяких сферах таким він залишався й пізніше. Проте поступово контроль за мережею обміну, на­самперед, у престижній сфері, а також у сфері міжобщинно- го і міжплемінного обміну перейшов до «великих людей». Особливого значення контроль за сферою обміну набув на початкових етапах політогенезу, коли створювались перед­умови виникнення держави.

Поряд із тим, що значення обміну, як механізму на­лагодження соціально-владних зв’язків, зберігалося і навіть зміцнювалося, лідери почали все більшою мірою використо­вувати контроль за обміном для накопичення престижних речей, які згодом набували функцій скарбу. За спостережен­нями археологів цей період характеризується помітним збільшенням на пам’ятках гарних речей, які не призначали­ся для роботи, а використовувалися переважно в церемоні­альній сфері як символи влади, атрибути відправлення культів, або ж осідали у вигляді скарбу — на той час симво­лу могутності і влади. У престижно-владній сфері особливо цінувалися речі, привезені здалека, до того ж виготовлені з рідкісної сировини і оригінально прикрашені.

Останнім часом знову розгорнулися дискусії з приводу того, хто і як здійснював престижний обмін. Деякі дослідни­ки, слідом за Г. Чайлдом, наполягають на тому, що з само­го початку запровадження у виробництво металів такий об­мін вели спеціалізовані торговці, які виступали посередни­ками у поширенні престижних речей і навіть досвіду їх ви­готовлення, що, на думку моноцентристів, і відбулося з про­цесом запровадження і поширення металургійного вироб­ництва.

Інші дослідники, навпаки, вважають, що спеціалізовані торговці з’явилися лише наприкінці бронзового віку під час формування ранніх державних (політичних) структур. До то­го часу імпортні престижні цінності вожді здобували за допо­могою численних посередників, беручи безпосередню участь в обміні на певних ділянках торговельного шляху, та контро­люючи увесь процес обміну. Вожді, чия територія була розта­шована за межами шляхів обміну, навіть вели війни, нама­гаючись захопити основні центри обмінного процесу. Архео­логічно поява торговців, на думку дослідників цього напряму, фіксується значками власності (своєрідними печатками-

штампами) на дорогих престижних речах. Лінгвісти у цьому періоді фіксують появу в семітів терміна «тамкара» (торго­вець), який згодом був запозичений стародавніми шумерами.

Оцінюючи в цілому роль обміну в історії суспільства брон­зового віку, слід зауважити, що він сприяв, передусім, поміт­ній інтенсифікації виробництва і налагодженню сприятливих соціальних зв'язків між різними етнічними угрупованнями, а також дальшому розвитку престижної економіки і формуван­ню на її основі політичної влади і державних структур.

Виникнення додаткового продукту і приватної власності. Економіка первісної общини, як уже зазначалося вище, повністю забезпечувала людей необхідними засобами існу­вання і навіть була спроможна виробляти надлишки продук­тів, без яких первісні люди могли фізично і соціально нор­мально існувати. В період неоліту і бронзового віку з виник­ненням і широким запровадженням у життєдіяльність пер­вісної людини землеробства, скотарства і ремесла вироб­ництво надлишкового продукту значно зросло. Ким і з якою метою стимулювалось виробництво у все більших кількостях надлишкового продукту? Адже він не був украй необхідним для існування суспільства.

Насамперед, надлишковий продукт потрібен був лідерам (ватажкам, «великим людям» тощо) для широкого запровад­ження дарообміну і пишних бенкетів, соціальної допомоги своїм одноплемінникам, родичам і вияву «щедрості» і меце­натства. Надлишковий продукт використувався також для стимулювання розвитку духовної культури: раціональних знань, ідеологічних уявлень і різноманітних обрядів тощо.

Однак у всіх випадках накопичення надлишкового про­дукту на ранніх етапах розвитку суспільства мало лише со­ціальне значення, оскільки лідер був зобов'язаний прилюд­но роздавати своє багатство і не мав змоги накопичувати йо­го в будь-якій формі. У деяких народів існувала навіть своєрідна форма відчуження майна або скарбів лідерів, ко­ли їх, «заради престижу», примушували таємно зарити своє багатство в землю, що призвело до виникнення престижно- ритуальних скарбів, які, на жаль, археологам поки що важ­ко відрізняти від скарбів ремісників або торговців.

Таким чином, престижна економіка на початковому ета­пі свого становлення і розвитку, безперечно, сприяла інтен­сифікації виробництва взагалі й надлишкового продукту, зокрема. Регулярне надходження додаткового продукту, в свою чергу, давало можливість надійно забезпечити суспіль­ство необхідними життєвими ресурсами й активізувати соці­альну і духовну сфери. Однак подальше зростання обсягу

надлишкового продукту поступово призвело до перетворен­ня його на додатковий, який, на відміну від надлишкового, вироблявся однією людиною, а привласнювався іншою.

Перетворення надлишкового продукту на додатковий ста­ло можливим лише з виникненням відношень експлуатації, суть яких саме й полягає у привласнюванні надлишкового продукту, виробленого однією людиною, іншою, — незалеж­но від характеру і способу самого процесу відчуження. Так, в одних випадках відчуження надлишкового продукту від безпо­середнього виробника відбувалося мирним (добровільним) шляхом, коли, наприклад, общинники «допомагали» лідеру будувати свій престижний будинок, влаштовувати прийоми для сусідніх лідерів, накопичувати й утримувати в себе общин­ні скарби, а згодом і використовувати їх на свій розсуд і т. ін. В інших — насильницьким (військовим), коли просто грабу­вали сусідів, а їхнє майно привласнювали переважно ватажки.

Таким чином, створення надлишкового продукту відбу­валося безпосередньо у виробництві, проте обсяг його з'ясо­вувався лише у процесі споживання, коли весь сукупний продукт виробництва можна було поділити на необхідний і надлишковий. У первісній общині як той, так і другий спо­живалися під суспільним контролем. Водночас перетворен­ня надлишкового продукту (або його частини) на додатко­вий було лише наслідком перерозподілу продуктів. Це мог­ло статися лише тоді, коли община втрачала контроль над розподілом додаткового продукту і весь механізм розподілу сукупного продукту переходив у сферу управління, про що йтиметься далі.

Підвищення ефективності виробництва не тільки спри­чинило зростання надлишкового продукту, а й сприяло структурній перебудові самого процесу виробництва і систе­ми розподілу продуктів праці. Так, зростання продуктивнос­ті праці неминуче вело до її індивідуалізації, яка, у свою чергу, відкривала можливість для індивідуального привлас­нювання виготовленого продукту. Вище зазначалося, що вже в неоліті значна частина общинників мала свої власні городи, на яких вони вирощували продукти, які споживали­ся в їхніх сім'ях або використовувались для престижних це­ремоній. У гірських місцевостях відокремилися садівники, а згодом, у бронзовому віці, — скотарі, ремісники, торговці.

Таким чином, склалася об'єктивна можливість вилучити у безпосередніх виробників вироблений ними продукт із за­гальної власності общини, перетворити його на свою осо­бисту власність, яка вже складалась не тільки з особистих ре­чей, а й зі знарядь праці, продуктів виробництва (необхідно-

го і надлишкового). Власність виробника на продукт його праці дістала назву відокремленої власності. В цих умовах працівник сам був заінтересований у збільшенні обсягу ві­докремленої власності, насамперед, надлишкової, що, у свою чергу, сприяло інтенсифікації і удосконаленню виробництва.

Спеціалізація та індивідуалізація виробництва, з одного бо­ку, і формування відокремленої власності, з іншого, потребу­вали значного прискорення обміну. Розвиток ремесла взагалі неможливий без регулярного обміну. Регулярний обмін від­кривав шлях для становлення товарного виробництва, яке пе­редбачає відчуження продуктів праці безпосереднього вироб­ника на ринку. В умовах ринку виробник, після угоди і прода­жу виробленого ним продукту, повністю втрачав контроль над ним, він переходив у власність іншої людини. В цих умовах відкривалась можливість для виникнення приватної власності.

Поняття відокремленої і приватної власності близькі за формою, але принципово відмінні за змістом. Відокремлена власність, як уже зазначалося вище, складалася з необхідно­го надлишкового продукту, виробленого самим її власником. Зрозуміло, що накопичуватись міг лише надлишковий про­дукт або його еквівалент, оскільки необхідний продукт спо­живався самою родиною власника. Й хоча накопичення на­длишкового продукту у відокремленої власності відкривало можливість використання його з метою експлуатації, проте ця можливість є лише потенційною. Приватна власність, нав­паки, одразу складалася з додаткового продукту, який є, як було доведено вище, наслідком привласнювання чужої праці.

Сам процес перетворення відокремленої власності у при­ватну й виникнення на цій основі в суспільстві майнової та соціальної стратифікації був дуже складним і тривалим у ча­сі. Він пройшов кілька етапів, які по-різному оцінюються дослідниками. Не викликає сумніву одне: виникнення при­ватної власності стало основною передумовою занепаду пер­вісного суспільства, незалежно від конкретних форм її ста­новлення й існування в різних суспільствах, а також методів і характеру її накопичення.

Становлення відокремленої, а згодом, на її основі, при­ватної власності, очевидно, розпочалося з їх групових форм, коли спочатку від общинної (колективної) власності відок­ремлювалась власність не окремих осіб, а певної виробничої групи (лініджу, великої або малої сім! тощо). Первісне на­копичення багатства здебільшого відбувалося в межах окре­мих сімей, які мали свій робочий іїівентар і здатні були ви­робляти надлишковий продукт. Зрозуміло, що в подальшо­му процес перетворення групової відокремленої власності

на групову приватну власність мав проходити в умовах об'єктивної майнової або соціальної нерівності сімей, що зу­мовлювалося їхнім чисельним і якісним складом, місцем в ієрархічній системі управління тощо.

В цих умовах сім'ї, які мали власні знаряддя праці, зба­лансований статево-віковий склад, були міцно згуртовани­ми, безперечно, могли в більших розмірах виробляти на­длишковий продукт, накопичувати його і перетворювати на багатство, а згодом використовувати його для отримання до­даткового продукту, перетворюючи останній в приватну власність і, таким чином, запроваджувати експлуатацію. Це був тривалий і вкрай суперечливий шлях становлення при­ватної власності і майнової стратифікації в суспільстві.

Більше можливостей для швидкого накопичення багат­ства мали сім'ї, причетні до системи надсімейного общинно­го управління і влади, поки що потестарної. Річ у тім, що ус­кладнення процесу виробництва спричинило виникнення складної системи управління, до функцій якої згодом відій­шов і розподіл сукупного суспільного продукту. Це відкрило можливість відчуження частки суспільного надлишкового продукту на користь сімей управителів. Іншими словами, тут із самого початку склалися умови для прямого перетворення надлишкового продукту на додатковий, відокремленої влас­ності — на приватну і формування відношень експлуатації.

У подальшому становлення індивідуальної відокремленої власності, а на її основі — приватної, по-різному складало­ся в різних угрупованнях. Сім’ї, які мали доступ до перероз­поділу сукупного суспільного продукту, лише прикривалися сімейною груповою власністю. По суті, відчужений на їхню користь надлишковий продукт, вироблений колективом, із самого початку накопичувався як приватна власність вождя.

Значно складніше відбувалося становлення індивідуаль­ної відокремленої власності в сім'ях виробників. Групова власність великих сімей розпадалася внаслідок жорстких су­перечностей між її дорослими членами. Намагаючись про­тистояти батькові в його намірах перетворити сімейну влас­ність на особисту, сини іноді навіть наполягали на збере­женні групової власності. Проте згодом у більшості випадків групова сімейна власність розпадалася на індивідуальну власність її працездатних членів.

Немає необхідності наводити тут приклади конкретно- історичних форм становлення приватної власності у різних народів світу. їх можна знайти скільки завгодно у будь-яко­му посібнику з археології чи, особливо, етнології, предметом дослідження яких вони є. Зауважимо лише головне — в усіх

випадках становлення приватної власності відбувалося в умовах жорсткої опозиції з боку суспільної свідомості пер­вісних людей, вихованих на суспільно-психологічних наста­новах егалітарного суспільства.

Крім соціально-психологічних існували й об'єктивні, со­ціально-економічні причини, які на цьому етапі розвитку суспільства не давали змоги вільно розпорошувати суспіль­ну власність. Так, чимало видів робіт все ще потребували об’єднання зусиль усього колективу, ще не був завершений до кінця процес індивідуалізації праці й т. ін. Це стимулю­вало традиційну свідомість і призводило до конфліктних си­туацій. У більшості випадків власника зрештою примушува­ли або роздати своє багатство, або знищити його.

Однак найважливішим гальмом на шляху остаточного становлення в суспільстві приватної власності було збере­ження колективної власності на основний засіб виробницт­ва — землю. Відсутність приватної власності на землю роби­ла всі інші форми власності другорядними. Власністю на землю в остаточному варіанті визначався характер суспіль­них стосунків. Зрозуміло, що становлення приватної влас­ності на землю відбувалося в запеклій боротьбі й на тому етапі розвитку суспільства дуже рідко завершувалося успі­хом. Тут діяли не тільки соціально-психологічні, а й об’єктивні фактори, насамперед, необхідність збереження власності общини на землю. Тому перші власники землі от­римували її за межами общинних земель, на так званих віль­них, нерідко досить віддалених, землях.

Здебільшого окремі сім'ї лише користувалися землею, іноді навіть передавали її у спадщину, проте як і раніше во­на залишалась власністю общини. Були й інші, проміжні, форми становлення приватної власності на землю. У бага­тьох варіантах вони збереглися до нашого часу в суспіль­ствах різного рівня соціального розвитку.