Економічне становище.
Економічне становище Галичини, Буковини й Закарпаття другої половини XIX ст. багато в чому визначалося реформою 1848 р., яка остаточно скасувала панщину. Держава викуповувала у поміщиків селянські землі, але селяни за це мусили, починаючи з 1858 р., сплачувати їй борг протягом 40 років.
При цьому поміщики звільнялися від захисних обов’язків у суді щодо своїх колишніх підданих, допомоги їм у тяжких випадках тощо. Щорічні платежі селян за звільнення перевищували в Галичині річні прибутки поміщиків від орної землі. Внаслідок проведення реформи у Східній Галичині з’явилося 375 тис. вільних селянських господарств. Селянське землеволодіння зменшилось, дві третини селянських господарств мали в середньому менше 10 моргів (морг — 0,575 га) землі кожне, а близько чверті — до 2 моргів, тоді як для забезпечення нормальних умов існування середньої сім’ї потрібно було не менше як 10 моргів. Реформа не розв’язала проблеми сервітутів, і це стало однією з причин конфліктів селян з поміщиками й занепаду їхніх господарств. За поміщиками залишалося право пропінації — монополії на викурювання і продаж горілки, що давало їм значні прибутки. Це право було скасоване тільки в 70-х роках. В основному такий самий характер мала реформа 1848 р. й на Закарпатті. Від панщини та інших повинностей звільнялись із землею лише кріпаки, які до того користувалися наділами з правом передання їх у спадок. Але й після реформи вони до остаточного врегулювання питання про сервітути мали виконувати різні повинності. Більшість закарпатських селян після реформи не одержала землі або дістала невеличкі наділи, явно недостатні до прожиття.Від реформи 1848 р. виграли насамперед поміщики. Держава виплатила їм велику грошову компенсацію в сумі 4,4 млн форинтів. Витрачена сума повернулася до казни у вигляді збільшених податків із селян та різних поборів. Збереглася велика поміщицька земельна власність.
У 1889 р. поміщикам, перш за все латифундистам, належало 41,1 % земельної площі Східної Галичини. Подібна картина спостерігалась і в інших західноукраїнських регіонах. Великим землевласникам належало на Північній Буковині 40,5 % і на Закарпатті — 40 % усіх земельних угідь. Однак поступово під впливом товарно-грошових відносин поміщики мусили здавати частину своїх угідь в оренду, внаслідок чого можливий прибуток від їх обробітку осідав у кишенях нових підприємців.У зв’язку з реформою змінювався характер робочої сили у виробництві. В перші пореформені роки досить поширеними були відробітки селян за орендовану землю, користування пасовищами, позичання хліба, дров тощо. Але тільки наприкінці XIX ст. вільнонаймана робоча сила почала переважати в сільському виробництві, що стимулювало розвиток як поміщицьких, так і заможних селянських господарств. У 1900 р. в сільському господарстві та суміжних з ним галузях Східної Галичини працювало 110 тис. постійних і понад 173 тис. поденних робітників. Така ж перевага поденників спостерігалась і на інших західноукраїнських землях, що свідчило про незадовільне матеріальне становище селянства, його дальше розорення.
У сільському господарстві почала інтенсивніше застосовуватися землеробська техніка. Щоправда, в цілому цей процес відбувався досить повільно. Кінні молотарки, віялки, сівалки, парові плуги, локомобілі та інша техніка з’являлися лише в окремих поміщицьких і селянських господарствах, а решта, як і раніше, користувалася старими знаряддями праці.
Основною галуззю сільського господарства Східної Галичини залишалося землеробство. В селянських господарствах воно, як правило, не виходило за межі напівнатурального виробництва й лише в окремих випадках мало зв’язки з ринком. Більше продукції сюди потрапляло від поміщицьких господарств, хоча до кінця століття вони так і не набули товарного характеру. У гірських районах розвивалося переважно вівчарство. З технічних культур значного поширення набули льон, коноплі, тютюн.
Поліпшувалася система землеробства. Однак загалом за темпами розвитку сільського господарства, запровадження вільнонайманої робочої сили, нової техніки й технологій Галичина, Закарпаття й Буковина помітно відставали як від західних регіонів Австро-Угорської, так і українських земель Російської імперій.Одним з показників становлення буржуазних відносин є розвиток транспорту, який забезпечував швидкість обороту товарів і робочої сили. Залізничне будівництво в Галичині дещо пожвавилося після революції 1848 р. У 1859 — 1870 рр. довжина колій збільшилась у Східній Галичині з 66,9 до 673,1 км, тобто в 10 разів. Однак за темпами залізничного будівництва Східна Галичина значно відставала від промислових районів Австрії. Подібне спостерігалося й на інших західноукраїнських землях. Довжина залізниць на Закарпатті наприкінці XIX ст. хоч і зросла до 500 км, але становила лише 3,3% залізничних колій Угорщини. У залізничне будівництво активно проникав іноземний капітал. Власних паровозобудівних заводів Західна Україна не мала, діяли тільки великі паровозо- й вагоноремонтні майстерні, зокрема у Львові, Перемишлі, Станіславі, в яких працювало кілька сотень робітників.
У промисловому відношенні західноукраїнські землі залишалися найвідсталішими провінціями Австро-Угорщини й фактично перетворилися на колоніальний придаток розвинутіших частин імперії. Хоч австрійський уряд у 1859 р. дозволив вільну промислово-підприємницьку діяльність замість цехових відносин, але його практична політика супроводжувалася гальмуванням розвитку промисловості Східної Галичини. Це проявлялось, зокрема, в запровадженні у виробництво парових машин і нової техніки. Якщо наприкінці 60-х промислова революція у західних провінціях Австрійської держави вже завершувалася, то в Східній Галичині тільки починалась. У 1851 р. потужність парових двигунів у ній становила 52 к. с., а в усій Австрії — 8288 к. с. Лише з 70-х років почалося переобладнання промислових підприємств на парову тягу.
В 1890 р. у Східній Галичині потужність парових двигунів в обробній промисловості зросла до 5,6 тис. к. с. У Закарпатті наприкінці XIX ст. вона становила 3 тис. к. с.Інтенсивніше розвивалися видобувні галузі промисловості. Замість примітивного видобутку нафти з 1869 р. почали використовувати парові машини для буріння нафтових свердловин. Та кардинальні зміни в нафтодобувній промисловості сталися після впровадження в ній глибинного буріння. Порівняно з 1874 р. видобуток нафти в 1900 р. зріс майже в 12 разів і досяг 326,3 тис. т. При цьому уряд тривалий час забороняв будувати в Східній Галичині нафтоперегінні заводи, й нафта у сирому виді вивозилася на переробку до Австрії та Угорщини. Активізувався видобуток бурого вугілля в Золочівському, Снятинському, Коломийському й Жовківському повітах. Але шахти були невеличкими, на кожній з них працювало до 20 чол., з використанням здебільшого ручних знарядь праці. За 1890— 1900 рр. у Східній Галичині видобуто 506,3 тис. т вугілля, переважна частина якого йшла на задоволення потреб етнічних провінцій Австрії та Угорщини. Тривав традиційний видобуток солі. Втім, лише на трьох солеварнях — у Калуші, Косові й Стебнику — діяли парові машини, на решті виварювання солі велося дідівським способом. Цей харчовий продукт добувався в невеликих кількостях також на Закарпатті.
Набагато повільніше розвивалася переробна промисловість. Володіючи значними запасами деревини, Східна Галичина, Закарпаття й Північна Буковина фактично не мали власної меблевої та інших галузей деревообробної промисловості й мусили завозити дерев’яну продукцію з інших регіонів. Зате лісопильна промисловість працювала на повну силу й швидко переоснащувалася на парову тягу. Перший паровий лісопильний завод на Закарпатті став до ладу в Ужгороді у 1869 р. Дрібні водяні лісопильні почали інтенсивно замінюватися й в інших регіонах. У Східній Галичині в 1900 р. працювало 123 лісопильні, в тому числі 56 парових. Кількість робітників на лісопильних підприємствах коливалася від 50 до 250 чол.
Виробництво дощок, брусів, інших заготовок призводило до винищення масивів цінних порід дерев (дуба, смереки, граба). Особливо відчувалося це на Закарпатті. Багато західноукраїнської деревини сплавлялось або вивозилося в Угорщину, Німеччину, Австрію, Італію, Францію та інші країни Центральної й Західної Європи. Виробництво цегли й вапна ще не знало застосування парових машин. Скляну продукцію випускали у Східній Галичині 14 заводів, у тому числі й з використанням парових двигунів.У складному становищі перебувала харчова промисловість. Маючи значну сировинну базу, борошномельна промисловість Східної Галичини, Закарпаття й Північної Буковини внаслідок установлених урядом високих митних тарифів опинилася в занепаді. Пивоваріння велося ще й досі старими методами й не могло конкурувати з цією галуззю Австрії та Угорщини. Швидше розвивалося спиртово-горілчане виробництво. Кількість гуралень у Східній Галичині в 1899— 1900 рр. збільшилась до 537. Досить потужними були тютюнові фабрики у Винниках, Монастириську, За- болотові й Ягольниці, на яких у 1890 р. працювало 3,4 тис. робітників.
Чи не найвідсталішими серед усіх галузей були металургійна й машинобудівна промисловості. Кількість металургійних підприємств у Східній Галичині скоротилася з семи в 1879 до чотирьох у 1890 р. На Закарпатті протягом другої половини XIX ст. діяло 13 залізоплавильних і металообробних заводів. На Північній Буковині ці галузі важкої промисловості щойно зароджувались. У цьому відношенні західноукраїнські землі разюче відставали від Австрії та Угорщини, а також Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщини й Півдня України.
Уповільненими темпами розвивалася й легка промисловість. У текстильній галузі переважали дрібні кустарні майстерні із застарілими ткацькими верстатами. На підвідомчій Львівській торговельно-промисловій палаті території у 1870 р. працювало 11 255 ткацьких верстатів, які дали 3,7 млн ліктів (лікоть — 455— 475 мм) полотна. На території Буковинської торговельно-промислової палати кустарі виробляли в середньому по 1 млн ліктів полотна щорічно.
Досить поширеним було виробництво взуття. У середині 80-х років у Східній Галичині налічувалося щонайменше 10,9 тис. шевців, продукція яких призначалася насамперед для задоволення потреб ринку. Широко застосовувалась наймана робоча сила, а також праця учнів і підмайстрів. Значну частку ремісників становили шевці також на Буковині та Закарпатті. Зростало виробництво одягу, кожі, посуду, хліба, наземних транспортних засобів, плетіння кошиків тощо.Одночасно з економікою поступово розвивалися міста й торгівля. Кількість жителів Львова протягом 1800— 1900 рр. зросла з 109,7 до 159,9 тис. осіб. Більшість міст, у тому числі й Чернівці, Ужгород, Стрий, Станіслав, Дрогобич, Мукачеве, Берегове, мали тільки по кілька тисяч або десятків тисяч жителів і швидше нагадували сільські поселення. Основна торгівля велася на ярмарках і базарах. Започатковувалася торговельна спеціалізація. У Львові в 1879 р. вперше відбувся хлібний ярмарок. Велика кількість зерна продавалася також у Чернівцях, Вижниці та Садгорі. Худоба збувалася переважно на ярмарках Ужгорода, Мукачевого, Хуста й Мараморош-Сігета.