Контроль апарату влади
Щоб добре зрозуміти характер і розмах проблеми, варто подивитися на неї під двома кутами зору. Як контролювати апарат? Чи може бути розв’язання проблеми сумісним із функціями апарату? Відповідь на перше запитання виводиться сама собою, принаймні на загальному рівні, адже застосування принципу історичними дієвцями може бути більш тонким в особливих конкретних умовах.
Щоб контролювати апарат влади, необхідно й достатньо дотримуватися двох основних і одного допоміжного правил. За першим із них потрібно, щоб усі посади, на які делегується влада, дієвці посідали не на постійних засадах і щоб делегування залежало виключно від доброї волі монарха. Друге правило вимагає, щоб посадовці не могли створювати між собою коаліції, збільшуючи кількість центрів влади та викликаючи змагання між ними. Третє правило говорить, що два перші треба застосовувати тим суворіше, чим більше влади делегується посадовцям. Цей принциповий підхід забороняє вводити до апарату, а надто коли йдеться про вищі посади, таких дієвців, які посідали б самостійне становище стосовно влади. За своєю природою та за визначенням таке самостійне становище відображає владу, авторитет, багатство і дозволяє тим, хто його обіймає, заповнювати собою прошарок соціальної еліти. Отже, влада забороняє собі вдаватися до послуг еліти суспільства, що населяє політію. Адже зазначену еліту не можна контролювати, і вона ненадійна, бо має соціальні ресурси, які можна мобілізувати, та здатність створювати коаліції. їхній соціальний стан є постійним викликом стосовно двох перших правил. Третє правило показує, що цей виклик можна терпіти то менше, що ближче ми наближаємося до нервових центрів влади.Якщо це відомо суверенові, його оточенню та його радникам, то й соціальна еліта дуже добре в цьому обізнана. Вона повинна очікувати, що матиме в особі влади пильного хазяїна і ворога. Таке очікування має спонукати її вживати протидійних заходів, які підсумовуються єдиним контрправилом: зберігати й розвивати досить потужні місцеві й регіональні позиції, щоб давати відсіч трьом правилам центральної влади.
Ці позиції можуть бути спадщиною племінного світу: або певною родовою системою, або аристократичними родами. У першому випадку ми маємо справу з племінною будовою, де сегментація, що призводить до нескінченних злиттів чи роз’єднань, нескінченно збільшує контрвладу. Якийсь окремий політичний центр може взяти гору, тільки якщо він зможе зламати сегментацію та змішати сегменти за потреби через монополію жінок, «відповідних для одруження». Ця робота в еволюційній лінії, що веде від племені до імперії, лягає на плечі царства, яке виникає з громади. Коли імперія з’являється на горизонті й утверджується, ця робота вже давно виконана.Імперії може бути потрібно розбиратися з дуже живучими аристократичними родами. Вони й справді можуть безкінечно виживати в границях королівств і поміркованих ієрократій. Такі ієрократії стають поміркованими саме завдяки контрвладі, які здійснюють аристократи, та їхній самостійній позиції з точки зору влади, багатства та авторитету. Аристократія - прямий продукт соціальної стратифікації, якої зазнає племінна будова, оскільки вона представляє роди, які володіють більшою часткою в трьох рідкісних благах. Проте не будь-яка соціальна стратифікація продукує аристократію. Найпоширеніший результат - це монополія на домінантні позиції з боку одного роду чи єдиного клану, тоді як аристократія завжди множинна: численні роди посідають домінантні позиції і кожен утримує монополію в тому сегменті, де він домінує. Найпростішою й найправильнішою картиною буде та, коли плем’я з домінантним кланом виглядає як єдина піраміда, де різні роди розподілені по накладених один на одного рівнях піраміди, а плем’я з аристократичними родами виглядає як суміжне розташування окремих пірамід, кожна з яких має власну стратифікацію.
Можна встановити емпіричний взаємозв’язок між, з одного боку, економікою з аграрною домінантою і структурою з єдиною пірамідою та, з другого боку, випасною економікою і структурою з багатьох пірамід. Єдиним слушним поясненням взаємозв’язку має бути те, що випасна економіка сприяє розпорошенню сегментів через зменшення густоти населення та розкидання його по більших просторах, що утруднює нав’язування єдиного домінантного роду для всіх.
Така економіка головно стратифікує більше, ніж рільництво. Бідний урожай майже завжди спричиняється поганими погодними умовами, які навалюються в якійсь зоні на всіх одночасно: аграрна економіка сама по собі стратифікує незначною мірою, оскільки всі процвітають чи бідніють одночасно і однаковими темпами. Ідеальною ілюстрацією може бути егалітарне суспільство давніх фризів[†††]. У них стратифікація відбувається через володіння землею та владою, яка полегшує доступ до неї. Щодо стад, то вони чутливі радше до хвороб, аніж до негоди. Проте епізоотія неоднаково вражає всі стада, а ті, що нею вражені, можна знищити. Отже, пастуші суспільства складаються зазвичай із меншості власників стад і земель для них і більшості не-власників, змушених працювати на перших або ж обробляти землю, щоб якось існувати.Аристократичні суспільства - це явище пустельних і надто степових зон. Найбільша зона степів тягнеться від Південної Русі до Тихого океану. У ІІІ тисячолітті до н.е. спостерігаються дві великі системи: тюрко-монгольська сім’я на сході та індоєвропейська сім’я на заході. У першої, як видається, аристократичні риси виражені менше, але вони були досить сильними, оскільки залишили міцний відбиток у Кореї та ще більший у Японії, населення яких походить з цієї сім’ї. Щодо Китаю, то там або племінні завоювання були поверхневими, або, і це вірогідніше, племінні елементи розчинилися та загубилися в китайській структурі - моделі з єдиною пірамідою, з єдиним царським повсюдним кланом (який створив передумови для винаходу «імперії» вже з часів династій Ся та Чжоу і з початку II тисячоліття до н.е.), суто аграрною економікою та цілковитою відсутністю будь-яких елементів аристократії.
На протилежному краю ми бачимо європейський ареал, індоєвропеїзація якого з середини III тисячоліття привела до моделі аристократичного суспільства. Цей успіх зовсім не можна пояснювати тільки переміщеннями народів, а самі переміщення - розрідженим розселенням корінних народів через затримку в розвиткові внаслідок льодовикового періоду та танення льодів.
У всій Європі - від Скандинавії до Пелопоннесу та від Щландп до Прип’яті - зустрічаються суто аристократичні суспільства з типовою стратифікацією: аристократи, вершники, воєначальники та глашатаї на зібраннях, власники отар і полів, позначені найвищим авторитетом; селяни, солдати-піхотинці, власники якогось господарства та худоби, які беруть участь у зібраннях; раби - слуги або сільськогосподарські робітники на землях аристократів. Найточніший опис цього суспільства знаходимо в гомерівських поемах. I справді, ці індоєвропейці та їхня типова соціальна структура змогли пристосуватися до найрізноманітніших морфологічних ситуацій: вихідці з племен, вони сформувалися в сільських містах Греції та Палії; вони вижили в громадах, а згодом в королівствах і царствах, досягнувши компромісу між збереженням своїх позицій і службою primus inter pares, щоб, з одного боку, сприяти рівновазі між аристократичним родами і уникати того, щоб конфлікти доходили до крайнощів, а з іншого - працювати на спільне благо за допомогою аристократів. Цей компроміс є поміркованою ієро- кратією, політичним режимом, притаманним Європі після падіння Римської імперії.В Пдію та в Передню Азію індоєвропейці принесли з собою також і свою аристократію: хетів, мітаннійців, гурритів, іранців, аріїв тощо. Усі вони зникли в остаточних битвах за імперіалізацію або в перші періоди імперії. Імперія, яка позбавилася своїх аристократів, не розв’язала цим усіх своїх проблем. Якщо апарат не набиратиме собі працівників з самостійної еліти суспільства, то його працівники прагнуть до самостійності та аристократизації, шукаючи для себе місця, які можуть стати самостійними. Імперська влада має всіма засобами протистояти цій стратегії апарату, суворо застосовуючи до нього три правила влади. Проте така суворість підриває технічну компетентність апарату й дає негативну відповідь на запитання, поставлене на початку. Так, військова, релігійна, адміністративна, фіскальна кваліфікації спираються на накопичення скарбниці випробуваних рецептів.
Цю скарбницю потрібно зберігати, примножувати, доповнювати, передавати, і всі ці процеси мають бути безперервними. Потрібно також перепрограмовувати кваліфікацію з покоління в покоління, а це завдання легше виконувати шляхом виховання та навчання якщо не в межах однієї й тієї самої сім’ї, то принаймні в одному й тому самому соціальному середовищі. Тут так само вимагаються постійність і наступність. Кваліфікація гарантуватиметься тим більше, що її забезпечує стабільна соціальна еліта, впевнена у володінні своєю часткою влади, багатства й авторитету. Імперія веде до нездоланної суперечності через те, що стратегія контролю апарату несумісна з його компетентним функціонуванням, оскільки контроль потребує нестійкої еліти, а компетентність - стабільної.Поміркована ієрократія пропонує елегантне розв’язання, яке базується на згоді між династією та елітою щодо поділу влади та її вигод. Крім того, що ця згода зазнає конфліктів, унаслідок яких у масштабі століть або влада бере гору в абсолютному сенсі, або ж контрвлада тягне її в демократичному напрямку, елегантне розв’язання не ліквідує ризиків розпаду імперії як політії. Одна з умов його прийняття - стабільність самої політії. Її легше забезпечує громада, князівство, королівство, ніж імперія. Серед імперій тільки Китай створив стабільну політію, завдяки домінуванню доцентрових сил.
Існує безліч історичних явищ, які відповідають цій стратегії та контрстратегії. Самостійна еліта була остаточно ліквідована в Індії в VIII-IV ст., а також і в усіх місцях укорінення індоєвропейців у Передній Азії, за винятком Персії, але коли Ахеменіди створили імперію, то вони політично оскопили аристократію. У Римі патриціїв винищили Юлії-Клавдії, але аристократія збереглася в європейських провінціях імперії, беручи активну участь в керуванні. Останній антиаристократичний епізод стався недавно, у другій половині XVI ст., коли Іван Грозний висилав бояр, нащадків слов’янської аристократії Київської Русі та руських князівств, на північ.
У III-VI ст. Китай пережив майже чотири століття політичного розпорошення. Воно сприяло стихійному виникненню потужних місцевих і регіональних родів, явної ознаки аристократизації. Проте вона буде заблокована, ліквідована, відвернута династією Тан, щойно вона стане на престолі. Нав’язана еліті незахищеність сягає карикатурності, якщо поглянути на долю особливо успішних на війні генералів - Корбулона при Нероні чи Белізера при Юс- тиніані або на долю османських перших міністрів і візирів. Постійніше та непомітніше апарат максимально заповнювався людьми, які не мали соціальних чи родинних зв’язків: рабами і звільненими рабами в Римі, осілими чужоземцями, як-от греками-фанаріотами в Стамбулі, чи ще християнами, євреями, тими, хто зрікся своєї віри, у мусульманських імперіях, іноземцями в арміях, наприклад, германцями в римському війську і турками у війську Аббасидів, євнухами в центральній китайській адміністрації або з тих же самих причин відсутності потомства церковниками в адміністрації Оттонідів, що призвело до знаменитого конфлікту з папством щодо контролю за призначенням єпископів. Того, що імператор програв і був змушений принизитися перед папою в Каноссі в 1074 р., достатньо було б, щоб помітити ненормальність ситуації в Європі з огляду на імперську нормальність, якої дотримувалися у Візантії.І навпаки, всюди спостерігається зміцнення еліт, бо вони завжди мають більш високі соціальні шанси, щоб накопичувати землю, владні позиції та престижні посади, і можуть передавати ці шанси наступному поколінню. Така передача тим більш надійна, що частину нагромадженого «соціального капіталу» виділяють на вкладення в «людський капітал». Нащадки еліти в середньому набували й розвивали більше вміння, яке вони могли подати політичній владі, ніж вихідці з народу, за винятком випадків, коли ці останні набагато перевищували перших здібностями або перші вирізнялися надто помітною нікчемністю. Такі реальні знання й уміння дають змогу періодично досягати великих імперських посад і відновлювати авторитет великих родин. Урешті-решт, може встановитися компроміс, вигідний для обох сторін, якщо стабільність політії надасть досить часу, щоб посмакувати цими вигодами. Гарним прикладом може слугувати Росія XIX ст. у період між наполеонівськими війнами та революцією 1917 р.
Описуваний компроміс увінчався найповнішим і найпо- стійнішим успіхом у Китаї. Рух до компромісу та основоположні причини його успіху можна простежити з задовільною точністю й упевненістю. Тисячолітня хода до імперії здійснювалася від систем з громадами та царськими кланами. Політичне об’єднання, яке стає дуже вираженим від початку VIII ст. і посилюється мірою того, як рух прискорюється в бік свого логічного завершення - у 221 р. до н.е., - зводить до політичної та суспільної бездіяльності соціальну еліту в дедалі більшій кількості. Династія Хань у 206 р. до н.е. - до 220 р. н.е. вирішує перетворити цю гулящу і потенційно небезпечну еліту на вмістилище знань і відбирати необхідних фахівців за допомогою проведення спеціальних іспитів і конкурсів. Мандаринська система як така буде вироблена у міждинастичний період, прийнята за династії Суй (581-617), систематизована династією Тан (617-908) і перетворена на класичну систему династією Сун (976-1260). Вона полягає в ретельній організації конкурсів на багатьох рівнях як на цивільні, так і на військові посади, та у допуску до цих конкурсів усіх. Але їхня підготовка вимагає десятиліть великих вкладень у здібних і перспективних кандидатів. Тільки еліта має на це кошти, і вона створює свої приватні сімейні школи. Проте, зважаючи на високу віддачу від дипломів, здобутих декількома з вихованців цих розплідників чиновників, еліта зацікавлена приймати у свої приватні школи найздібніших дітей своїх клієнтів з народу. У такий спосіб розширюється набір, який сприяє виявленню потенційних фахівців, а система робиться ще стабільнішою, оскільки цей компроміс відкритий навіть для народу. Нам бракує статистичних даних, щоб оцінити шанси, що надавалися народові. Головно - для стабільності імперії - було, щоб народ знав, що і в нього є певні шанси. У цьому плані китайський компроміс розумніший і більш дієвий, ніж європейський, де аристократія погано сприймає конкуренцію недворянської еліти й де монархія зацікавлена зіштовхувати їх обох між собою. Отож, створюється джерело політичної нестабільності.