Фактичне здійснення влади
Реальний хронологічний період починається з перевороту, продовжується ідеологічним узаконенням і приходить до більш-менш покірного прийняття народом. Це, зрештою, звичайний погляд.
Завдання ідеології - не замаскувати первісний переворот (це значило б надто вимагати від довірливості людей), а узаконити його. Хто узаконює? Священний принцип делегування. Фактично, це робить народ, як свідчить обернення хронологічного періоду. Коли народ бунтує, суверен негайно втрачає легітимність, влада стає вакантною. З цього випливає змагання між сильними світу цього, а з нього народжується новий можновладець, який користується ідеологічним схваленням і покірним утихомиренням народу.Такий цикл політичної дійсності в абсолютній ієрократії був з точністю взятий китайською доктриною «мандату Неба», яка визнавала легітимною будь-яку династію, що вийшла з битви між претендентами, і нелегітимною будь-яку династію, проти якої повставали народні маси, адже народ повстає, тільки коли має для цього слушні причини. Китайський підхід знову виявляється найбільш «нормальним». У Передній Азії дійсність така ж сама, але звернення до трансцендентного бога для узаконення влади утруднює позбавлення її легітимності через повстання народу, яке зручніше подавати як бунт не проти царя, а проти самого бога. Ось чому фактичне наслідування відсутнє в ідеологічних уявленнях, а з’являється лише в ідеологічній версії: негідного суверена карає бог, скидаючи його. В Індії фактичне наслідування теж не цілком зберігається. Увага повністю зосереджується на моменті змагання між сильними, з якого виходить переможець. Сильні змагаються між собою за владу, адже це їхня пристрасть та їхня насолода («кама»), їхній інтерес («артха») і навіть їхній обов’язок («дхарма»). Народ у цій грі не бере жодної участі, що загалом відповідає індійській дійсності. Європи ця гра не стосується, бо там режими - це ієрократії, пом’якшувані аристократами, міщанами та селянами.
Спосіб здійснення влади в імперії - це сила, де все базується на могутності (сполученні насилля та хитрості) та страхові. Але реальне застосування сили коштує дорого з точки зору ресурсів. Економніше й раціональніше задовольнятися загрозою використання сили. Страх - це спосіб домогтися слухняності. Влада лякає не для того, щоб лякати; це був би садизм, який придатний для тирана, але тиранія чужа політичній нормальності. Влада по краплі вливає страх, щоб запобігти повстанням. Витрати на це зводяться до мінімуму, якщо бунт утруднити високою вартістю об’єднання, оскільки досить лише підготуватися до дій у рідкісних і надзвичайних ситуаціях. У більшості випадків навіть за великого невдоволення народ не повстає чи бунтує поодинці. Стратегічне становище влади стосовно бунтівників обертається навпаки стосовно племен. Племена захищаються, а імперія нападає, а в тому разі захищається імперія, а нападають бунтівники. Теорема Клаузевіца, за якою оборона має структурну перевагу перед нападом, підтверджується в цілком повчальний спосіб. Необхідним наслідком є те, що імперія ніколи не може впасти під ударами бунтівників. Незалежно від розмаху та сили повстань, імперська машина завжди кінець кінцем подавляє їх за умови, що буде згуртованою й рішучою. Історично гору бере наслідок наслідку: революції в ієрократії та в автократії завершуються успіхом або поразкою залежно від того, залишається правляча еліта згуртованою чи розколюється.
Ці прості й вимушені розрахунки ведуть імперську владу до домінантної стратегії, згідно з якою слід прагнути розпорошувати народ, аби зробити вартість об’єднання немислимою для нього, а його бунти відчайдушними через розвіювання шансів на успіх. У сільськогосподарській економіці ця мета досягається легко, бо селяни розкидані величезною територією. Об’єднання можливі лише на рівні села чи низки сіл. Щоб запобігти будь-якій небезпеці поширення зарази, досить розташувати в підходящих місцях помітні для всіх гарнізони. Як додатковий захід перестороги, ці гарнізони огороджують досить міцними мурами, щоб витримувати напади й облоги повстанців, доки їхні невеликі запаси не вичерпаються.
Китайська імперія спирала свій спокій на добре сплановану мережу міст-гарнізонів, оточених фортечними мурами. Разом із тим є два види населення, для яких об’єднання коштує недорого і які заслуговують через це на увагу. Міські мешканці можуть піддаватися рухові натовпу або ж впливові заводіїв. На цей випадок шпигуни повинні їх виявляти, а гарнізони - придушувати бунти. Але й у цьому разі економіка надає стихійну перевагу владі. Через переважаючу сільськогосподарську економіку міські мешканці становлять лише незначну частку загального населення. Така статистична малість дає змогу запобігати бунтам, залучаючи міську еліту до користування вигодами імперії та передбачаючи надання допомоги народові, а надто в разі загального лиха. Частина міщан складається з ремісників, клієнтами яких є члени владного апарату. Коротко кажучи, зручніше і дешевше залучати міщан до керування імперією. Пальма першості в цій царині має належати Передній Азії, соціальне єднання якої протягом тисячоліть базувалося на альянсі між палацом, храмом і ринком, щоб панувати над селом і ймовірною імперією. Щодо Римської імперії, то модель, розвинену полісами, вона довела в своїй столиці до карикатурного вигляду.Інша небезпечна група населення складається з племінних елементів, і небезпека їхня то більша, що вони можуть користуватися сприятливішими притулками. У імперської влади є тільки один спосіб мінімізувати цю небезпеку. Вона не може піти на ліквідацію племен, бо це неможливо, не може й стримувати їх, бо це коштує дорого і не розв’язує проблеми. Найпростіше й найвигідніше використовувати їх у військовому апараті та прилучати до користування вигодами імперії.
Домінантна стратегія розпорошення народу очевидна й легка в застосуванні. Вона була винайдена і запроваджувалася всюди як сама собою зрозуміла. Її послідовне застосування зменшує можливість бунтів і полегшує їхнє придушення, але не усуває їх остаточно. Бунт може завжди погано скінчитися, бо його здатність завдати шкоди залежить не стільки від нього самого, скільки від владної машини - не дуже надійного знаряддя.
Краще за все було б, якби бунтів не було зовсім. З іншого боку, немає причин, щоб «ієро»-вимір імперської влади не був щирим і щоб суверен не був переконаний, що в нього є обов’язки стосовно народу та стосовно надлюдського начала. Для влади водночас вигідно й почесно сприяти процвітанню народу через створення інфраструктури, через накопичення державних запасів для згладжування коливань урожаїв, через надання допомоги в разі лиха. Влада також зацікавлена й у максимально ефективному правосудді, й у найвищій безпеці та захисті, наприклад від розбійників і бандитів. Вона, урешті-решт, може зовсім не чіпати народ, дозволяючи йому займатися власними справами на рівні сім’ї, родини, села, групи сіл і здобувати з цього політичну вигоду. Самоврядування вигідне для влади з усіх точок зору, коли воно не становить для неї загрози через полегшення умов для створення коаліцій.Домінантна стратегія здійснення влади потребує легкого, дієвого, надійного апарату, здатного запобігати радше, ніж лікувати, і усувати те, чому він не зміг запобігти оперативними й короткими втручаннями. Ідеальним апаратом для імперії, що досягла досконалості, може бути «мінімальна держава». Цей ідеал збігається з китайською ідеологією влади, яка стає непотрібною через свою досконалість. Апарат імперської влади має також виконувати три інших обов’язкових завдання: протистояти й стримувати зовнішніх ворогів; запобігати й придушувати відцентрові сили, що загрожують життю імперії; підтримувати священний характер влади. Апаратові потрібно забезпечувати чотири функції: воєнну, ідеологічну, адміністративну та фіскальну для оплати трьох перших. Органи, що виконують ці функції, можуть бути різними залежно від історичного середовища, як може бути різною й їхня вага з точки зору влади, багатства і головно авторитету. Під еволюційним кутом зору слід підкреслити поступову й більш-менш виражену диференціацію функцій і органів. Хоч якими можуть бути варіації, залишаються загальні риси, а саме те, що апарат є знаряддям на службі влади. У цій загальновідомій істині криється основоположна проблема імперії як «кратії». Для ефективного виконання своїх функцій апаратові делегується імперська влада, влада, що ґрунтується на силі й стверджується авторитетом. Делегування влади має суто технічне підґрунтя. Оскільки імператор не може все робити сам, він має обирати компетентні інструменти згідно з критеріями функцій, які треба виконувати. Але інструмент цей людський і, отже, вільний. Вільний інструмент, який здобуває для здійснення своїх повноважень делеговані йому силу й авторитет, може повернутися проти влади. Такий поворот і перебирання влади ставить перед імперією проблему, яку легко сформулювати і майже неможливо розв’язати: як контролювати апарат імперської влади?