БИЛИННЕ СЯЙВО В ПІВНІЧНИХ РАЙОНАХ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

Шлях билин Київського циклу до новгородської землі пов’язаний насамперед з мужами кращими, сто- рожителями південного прикордоння Русі. Новгородці разом з киянами виступали безпосередніми учасника­ми подій, тобто творцями життєвої основи (підтексту) билин, а також прототипами героїв.

З середини XII ст. постійний і широкий, приплив бу­вальщин j билиц Київського циклу ж Новгорода при- линився. Билинний фонд, що охопив майже два ге­роїчні століття^ виявився ізольованим всередині Нов­городської феодальної (вічової) республіки. Одночасно із стрімким розширенням її території засвоєні билини Київського циклу посунулися на північ до Білого мо­ря, Двіни, Мезені і Печори. Вивчення наукових дже­рел дозволило вченим — Б. О. Рибакову, С. І. Дмит- рієвій, В. K- Соколовій — твердити, що розповсюджен­ня київських билин пов’язане з просуванням на північ тільки новгородців [49; ПО].

У нових місцях і за нових умов історична конкрет­ність зображених подій починала стиратися й замі­нятися здебільшого умовним «епічним часом». Стало можливим поєднати двох реальних Володимирів в один поетичний образ «ласкавого князя». Один і той же богатир виступав як сват князя в X ст. і поєдинщик Мамая, а це діапазон у 400 років.

«Вірогідно, що таке нівелювання билинного фон­ду, — каже Б. О. Рибаков, — відбулося в XIV ст., як в самому Новгороді.., так і в новгородських селах та погостах^[23], посиливши селянську тему ряду билин» [108, с.

Громадське життя новгородців мало демократичний характер. Віче, що стало символом стародавнього Новгорода, давало певний доступ до політичного і су­спільного життя трудовому населенню, яке активно втручалось у всі економічні і державні заходи. Така своєрідність політичного ладу спричинилася до поси­лення ідейної сторони билин та поглиблення їх філо­софсько-символічної значущості. Так, приміром, у по­емі про Микулу Селяниновича загострювався конф­лікт хлібороба з князем, бо на новгородській землі не згасали вогнища протесту проти сваволі феодальної влади, проти бояр, гендлярів і монастирів, а також боротьба різних груп боярства між собою, які завжди апелювали до народних мас. Згадаємо хоч би повстан­ня 1136, 1209, 1218, 1220, 1228, 1230, 1255, 1257, 1270, 1287, 1335, 1337, 1418 і 1447 рр. У новгородських літо­писах знаходимо чимало промовистих висловів: «Бежа князь», новгородці «выгнаша князя», «показаша путь» князю. Подібно до того, як траплялося в билинному серці Києва — на Подолі, — озброєні новгородці пря­мо з вічових зборів з’являлися до князя, щоб вчинити розправу. Не одного бажаючого панувати повсталі скинули з мосту в хвилі Волхова [108, с. 538].

З огляду на високу політичну активність селян і ре­місників, не могло не загостритися принесене з Подні­пров’я зображення конфлікту Іллі Муромця з князем. З тексту билини відчувається, що богатир по-новго- родськи погрожує Володимирові «великою справою», тобто повстанням. Більше того, він готовий «показаша путь» князеві, а самому керувати князівством, побра­тимів зробити своїми помічниками. Не викликає сум­ніву, що й картини подвоєної боротьби Василя Гнато- вича нагадують не тільки київські події (1068 р.), а й численні повстання селян та ремісників Новгород- щини.

Билина про новгородського сотника, київського боя­рина і чернігівського купця Ставра Годиновича та йо­го дружину Василису дає всі підстави визнати силу новгородського витлумачення заспіву одвічної проб­леми Київського циклу.

Заглибитися в природу билинного образу допомагає правильне розуміння будови вірша, як дуже давньої поетичної форми епічної творчості древньоруської на­родності. Є підстави твердити, що його ритмічна бу­дова мала широку п’ятискладову стопу з наголосом на середньому складі, але вільно допускала й інші на­голоси, аби надати найбільшого простору думці. Учені також витлумачують билинний вірш як один з видів тонічного, не поділяючи його на стопи.

Билинам властиве багатство і різноманітність поєд­нання поетичної основи з музикою. На Півночі билин- ники іноді користуються для багатьох сюжетів одним- двома наспівами. На півдні кожна епіко-героїчна пое­ма має свою мелодію.

Отже билини, що складалися в різні часи про неод­накові за своїм характером події за бувальщинами, на другому етапі розвитку новгородської інтерпрета­ції почали об’єднуватися в цикл, який охоплював бли­зько трьох століть героїчної доби. Цього разу старо­давній Київ набував значення умовного епічного цен­тру. В пам’яті новгородців він став вимальовуватися насамперед як величний символ бажаного здійснення ідеї єдності. Зросла соціальна загостреність і конф­ліктів головних билинних героїв. Новгородці переда­ли київські билини наступним поколінням, «історичне життя яких зазнало дуже суттєвих змін в часі» [17, с. 8].

'Запис билин у XIX ст. засвідчив, що співці здебіль­шого міцно трималися успадкованих текстів, кажучи: «Не за нас почалося, не за нас і кінчиться. Співаю так, як чув від батька, діда, а ви слухайте та думайте- гадайте».

В Олонецькому краї діяли «билинники-класики» Рябініни, як називає їх академік Ю. М. Соколов. Першим був Трохим Григорович, Записувач епосу П. М. Рибников так запам’ятав їхню зустріч: «Поріг хати переступив середній'на зріст старий, міцний, з не­великою сивою бородою і жовтим волоссям. У його суворому погляді, поставі, поклоні... були помітні спо­кійна сила і стриманість». Розповідаючи про його майстерне відтворення билин, записувач відзначив: «Наспів билини був досить одноманітний, голос у Ря- бініна... не дуже дзвінкий; але дивне вміння розказу­вати надавало особливого значення кожному віршеві. Не раз доводилося полишати перо, і я жадібно при­слухався до самої оповіді, потім прохав Рябініна по­вторити проспіване і... брався поповнювати свої про­пуски. І де Рябінін навчився такої майстерної дикції: кожний предмет у нього виступав у справжньому світ­лі, кожне слово діставало своє значення!» [95, т. 1, с. LXXVI].

Артистизм відтворення билин від батька перейшов до сина — Івана Трохимовича, який виступав у Петер­бурзі та побував за кордоном. Очевидці відзначали: «Коли Іван Трохимович співає свої билини, звичайно за роботою навчаючи їх і своїх дітей, в ці хвилини від­чувається в ньому дуже яскраво прояв власної твор­чості.

Син Івана Рябініна-Андрєєва, колгоспник Петро Іванович продовжував розвивати це мистецтво на бать­ківщині Рябініних, в селі Гарницях Кижського райо­ну, на Онезькому озері. В його творчості проявилася прекрасна сімейна традиція, що по-світогорівськи пе­редавалася від покоління до покоління, писав акаде­мік Ю. М. Соколов. Учений активно спілкувався з би- линниками, а потім розповів про це Максиму Горько­му під час підготовки Першого Всесоюзного з’їзду письменників, де той прославив билини на весь світ.

Олексій Максимович мав нагоду слухати і справж­ню плакальницю Ірину Андріївну Федосову, билину якої він записав у всій повноті творчого процесу. «Давно я не переживав нічого подібного, — писав Горький. — В чистенькій концертній залі, виповненій пахощами смолистого, свіжого дерева, було спершу дуже нудно. Публіки- було мало, і публіка була вся погана — кафе-кабацькі завсідники... На естраді — ви­сокий чоловік з чорною бородою і в поганому сюрту­кові стоїть, незграбно обіпершись на щось, подібне до кафедри, і невиразною мовою, ламаними, вуглувати- ми фразами, нудно, розтягнуто, безбарвно розповідає про те, хто така Ірина Андріївна Федосова. Це вчитель Олонецької гімназії Виноградов, людина, котра зна­йомить Русь з її неписьменною, але справжньою пое­тесою» [43, с. 15].

З естради слухачам низько вклонилася старенька, невеличка на зріст, кривобока, вся сива, на голові бі­ла хустина, в червоній ситцевій кофті. Обличчя все в зморшках. «Але очі — дивні! Сірі, ясні, живі “ вони так і виблискують розумом, усмішкою і ще тим, чого не зустрінеш в очах звичайних людей і чого не визна­чиш словом.

— Hy от, бабусю, як ти, співатимеш чи промовля­тимеш? — питає Виноградов.

— Як хочеш! Як побажає громада! — відповідає старенька-поетеса і вся сяє чомусь.

— Розкажи-но про Добриню, а то співати вийде довго... [...]

— Ви послухайте-но, люди добрії, Да билину мою — правду-істину!..

— лунає задушевний речитатив, виповнений глибоко­го усвідомлення важливості цієї правди-істини 1 необ­хідності переповісти її людям. [...] Перешіптування припиняється. Всі дивляться на маленьку бабусю, а вона,.. поблискуючи очима, сива, по-старечому кра­сива і благородна, і ще більше звеличена натхненням, то підвищує, то знижує голос і плавно жестикулює сухими, коричневими маленькими руками.

— Ой ти гой єси, рідна матінко!

— тужно молить Добриня.—

Надокучило мені пити да гультяювати!

Відпусти мене во чисто поле Випробувати силу мою богатирськую Да пошукати щастя-долі!»

Горький уважно спостерігає, як системно, в усій повноті розвивається художній процес — від оживлен­ня твору билинницею до його завершення в свідомості слухачів, тобто в сьогоденних надтекстах. Жінки хви­люються, і притому кожна переживає по-своєму. Не витримують і чоловіки: «...у залі пролунав дивний звук— ніби на когось тягар упав... Це зітхнула люди­на — ярославський купець Канін... -

— Ти що?

— Хо-роше! Так хороше — слів немає!..»

І от в свідомості письменника виникає і свій при­страсний надтекст у вигляді заклику до всього паро+ ду: «Бережіть стару руську пісню... Руська пісня — руська історія, і неписьменна старенька Федосова, збе- рігши в пам’яті 30000 віршів, розуміє це значно кра­ще за багатьох освічених людей». Горький з гордістю нагадує слова записувача: «З її слів записано понад 30000 віршів, а у Гомера в «Іліаді» тільки 27815!..»

Горький продовжив роздуми в романі «Життя Кли­ма Самгіна», показуючи, як переживав герой і як складався в його свідомості надтекст: «Хвилинами Климу здавалось, що він один в залі, більше нікого нема, може, і цієї доброї відьми нема, а крізь шумо­виння за межами залу, з прожитих віків, по-справж­ньому чудесно, долітав до нього голос героїчної дав­нини... Самгін раптом, і вже не розумом, а всім своїм єством, погодився, що ось ця недоладно зшита ситцева лялька і є справжня історія правди добра і правди зла, котра і повинна, і вміє говорити про минуле так, як розповідає олонецька кривобока старенька, одна­ково любовно і мудро про гнів і ніжність, про неви­мовний смуток матерів і богатирські мрії дітей, про все, що є життям» [130, с. 22].

І. А. Федосова зустрічалася і з Ф. Шаляпіним, який теж був захоплений її мистецтвом, а також з М. Рим- ським-Корсаковим. Слухачі Ірини Федосової надруку­вали про неї понад 200 статей. В них, писав відомий фольклорист К. Чистов, люди висловлювали.захоплен­ня* взірцем високого народного мистецтва [130, с. 18— 19]...

Як бачимо, дуже міцною виявилася північна тради­ція відтворення билинного епосу стародавнього Києва. Поеми про захисників диво-града на Дніпрі побуту­ють із складним виконавсько-творчим комплексом біля Білого моря, на Печорі, Мезені і на Волзі, де слухали билини Горький і Шаляпін.

Є підстави твердити, що до XVIII ст. народні спів­ці в багатьох північних районах Росії відновлювали билини, акомпануючи собі на гуслях. Можливо, навіть співали хором з підголосками, якщо через багато сто­літь це помітив радянський музикознавець і фолькло­рист Є. Гіппіус: «...при хоровому виконанні билин спостерігаються саме усвідомлені підголоскові розга­луження, особливо на кінцівках, тобто та ж багато­голосна фактура, котра має місце в печорській пісен­ній традиції».

Умови громадського побуту на Півночі, безперечно, схиляли виконавців билин до індивідуального наспіву» але були й інші причини. Коли вчені в XIX ст. заціка­вилися побутуванням епосу, то вони звернулись до ви­конавців билин — одинаків, а це спростило сам вид і склад билинного наспіву. Більше того, сталося пе­реключення співця з мелодії та билинного речитативу на звичайний переказ тексту. Таке спрощення помітив і Максим Горький у нарисі «Плакальниця», адже за­писувач Виноградов запитував, чи вона співатиме ки­ївську билину про Добриню, чи тільки переказувати­ме, бо спів забере багато часу. Це пояснюється тим, що билинний речитатив — не розмовна мова, а «своє­рідний умовно-билинний розспів» [106, с. 318]. В ду­мах він досяг своєї кульмінації, бо «як ніяка інша форма, музичного мислення, дає необмежені можли­вості й засоби проникнення у зміст твору, відтворення і посилення найтонших мовних інтонацій, що збагачує тим самим звучання живого слова» [46, с. 165].

. Видатний збирач билин Київського циклу в донсь­кій інтерпретації О. М. Листопадов справедливо під­креслив: «Більше аніж вірогідно, що і північні билин­ні наспіви, коли б вони записувалися не від одного виконавця, а від групи в два, три чи декілька спів­ців, виявилися б багатоголосними» [77, с. 39—40]. М. В. Лисенко прийшов до висновку, що українська і російська мелодії походять з одного джерела, хоч в процесі історичного розвитку набули багатьох особ­ливостей: «...У музиці, як і в інших галузях культури, взаємовплив духовного багатства руського народу на півночі і півдні є однією з умов, безперечно, великого нашого музичного майбутнього» [78, с. ЗО, 32]. Дану обставину всебічно врахували автори билинних опер.

Справжнє билинне сяйво в північних районах Ро­сійської Федерації створило умови для розвитку на­уки про героїчний епос, передусім Київського циклу. На чолі з Горьким учені переконливо довели неспра­ведливість огульно-ретроспективного, погляду, прихи­льники, якого зводили нанівець билинну славу столь­ного міста на Дніпрі, кажучи, що епіко-героїчні поеми про побратимство мужів кращих виникли десь у XVI— XVII ст. 'лише як спогади про героїчну епоху в Руській землі. Таким чином упереджено ігнорувався історич­ний процес творення билин на Подніпров’ї і їх творча інтерпретація на берегах Волхова, Двіни, Мезені, Пе­чори, зумовлена суспільними потребами новгородців у XII-XV ст.

Академік В. Д. Греков, керуючись ленінською тео­рією відображення, утвердив думку, що билини Київ­ського циклу — «це історія, розказана самим наро­дом». Найбільша заслуга вченого полягає в тому, що він, поряд з Горьким, відновив билинну славу старо­давнього Києва в усьому блиску і поставив на службу патріотичному та інтернаціональному вихованню. Ака­деміку Б. О. Рибакову, С. І. Дмитрієвій, В. Л. Яніну, а також академіку Д. С. Лихачову вдалося виявити основні етапи новгородської інтерпретації билин Київ­ського циклу. їх праці дають можливість з наукових позицій поглянути на билинне сяйво північних районів Російської Федерації як на важливий прояв дружби народів-братів, а на кожну билину зокрема — як на джерело історії [108, с. 145—172].