ЗАГРАВИ БИЛИННОЇ СЛАВИ КИЄВА НА ПРОСТОРАХ ВІТЧИЗНИ
Краєзнавство — це ходіння по землі! Грунтовне, без поспішності, і головна з винагород краєзнавчих походів, найчастіше недалеких, не тільки в громадській користі, головне — це радість всебічного пізнання життя, приростання всім серцем до всього, що поступово формує в людині поняття — Вітчизна.
В. Песков
В багатьох районах Радянського Союзу київські билини відтворюються в текстах декількох інтерпретацій, наспівах і особливо в багатонаціональних над- текстах. На Середньому Подніпров’ї вони виграють ще й золотою струною в циклі богатирських дум та історичних піснях, складених з використанням естетичних здобутків східнослов’янського героїчного епосу.
Спостереження краєзнавців доводять, що при відновленні билини наступними поколіннями і через тисячу років вона виповняється оновленою ідейно-естетичною енергією. Співець влучним словом, глибшим висловом думки; удосконаленою інтонацією надає успадкованим образам яскравішого, свіжішого вигляду, підносить їх на новий рівень узагальненості. І тоді далекосяжні прагнення, що їх витоки заклали в поему люди в сиву давнину, стають з свіжими надтекстами, придатними для нашої доби, адже в них чуються «вимоги нового дня і поклик вічності», кажучи словамй Бориса Олійника, що стали крилатими.
Хіба ж билина про Микулу Селяниновича не донесла до сьогодення образ, що став символом боротьби за високі врожаї при збереженні сили землі? А геніальне створення Ф. І. Шаляпіним образів билинних героїв — Муромця, Добрині, Володимира — хіба не стало естетичним надбанням всесвіту?!
Що ж спонукає людей до відновлення билин героїчної доби Давньої Русі в текстах з наспівами, а особливо в багатонаціональних надтекстах? Коротко кажучи, спонукають нові суспільні потреби. А вони не залежать від волі та свідомості людини. Але, щоб виступати рушійною силою її діяльності, та чи інша суспільна потреба має бути нею усвідомлена.
Люди здавна звикли пояснювати свої дії з свого мислення, — замість того, щоб пояснювати їх насамперед із своїх потреб. Радянські філософи справедливо вважають, що «вся культура людства пов’язана з історією виникнення, розвитку і ускладнення потреб» [114, с. 25].При задоволенні суспільних потреб у споріднених національних середовищах відбувається відбір тих успадкованих творів, в яких наявні зображення широкомасштабних і віковічних прагнень. А кожне далекосяжне прагнення має ідейно-естетичний заряд, що може діяти протягом декількох періодів суспільного поступу на різних рівнях художнього осмислення аж до образу-символу, тобто до «гігантського узагальнення досвіду народу» (М. Горький).
Декому може здатися системний погляд на відтворення билин довільним домислом, а тому нагадаємо, як сприймав давні образи В. І. Ленін, коли дивився у театрі класичні спектаклі за участю К. С. Станіслав- ського, неперевершеного майстра спонукати глядачів створювати свої «живі картини». В. І. Ленін казав: «Всі б так уміли розкривати образ по-новому, по-сучасному, це було б прекрасно».
М. Горький теж вважав, що відтворення і сприйняття художніх, зокрема фольклорних образів, здавалося б, звична справа, а по суті — дуже складний і мало ще пізнаний процес. Про це він розповів у нарисі «Плакальниця», показуючи до деталей весь творчо-виконавський комплекс билинниці, зокрема появу над- текстів у слухачів. Анатоль Франс розглядав сприйняття як рівноправний діалог творця тексту і складача надтексту, а Віктор Гюго порівнював цей діалог з творчим поєдинком. За умов діалогу сприймаючий оцінює художній бік твору, прагне наблизити авторський текст і мелодію до своїх переконань. Коли ж виникає творче змагання, тоді сприймаючий доробляє і переробляє твір так, щоб текст відповідав його ідейно-художнім переконанням і таким чином ставав придатним до складання нового надтексту. Отож художнє відтворення — це не тільки спілкування з талановитими авторами, в даному разі билин з їх заспівами одвічних проблем, а й відкриття нового в житті, пізнання самого себе і навколишньої дійсності, самовиховання і співтворчість [45, с.
137] у вигляді коригування текстів, мелодій.і складання «живих картин» і, звичайно, естетична насолода. Та щоб цього досягти, необхідно найперше усвідомити просту істину, що твір, зокрема билина, — це не тільки текст, а цілісна система — комплекс складових частин, які перебувають у взаємозв’язках. З комплексу виділяється об’єктивна триєд-ність: життєва основа (підтекст), «запрошення до співтворчості» (Лессінг) всіх слухачів і читачів, складене талановитими'людьми (текст), і «живі картини» у свідомості кожного сприймаючого, збуджені текстом билини в світлі свого і колективного досвіду (над- текст). При такому підході билина постане як класична система, що виникла з потреб життя і спрямована на багаторазове повернення в життя, але уже з своїми зворотними зв’язками, розрахованими на реальний вплив у бажаному для народу напрямку в конкретному середовищі. Отже, покажемо, як системно розуміти текст билини, підтекст і надтекст в їх взаємозв’язках.
Підтекст — це коріння, що входить у глибінь життя, переважно безпосереднє знання піснярами діяльності прототипів, закріплене в історичній пам’яті народу. Билинники, живучи в центрі зображуваних подій, могли б пишатися предметним знанням того життєвого матеріалу, що вони художньо його опрацьовували з певним прицілом.
Текст — це поетично (за фольклорними законами жанру) оброблені талановитою особою факти як запрошення до співтворчості всіх сприймаючих. М. Горький так розшифрував процес складання тексту: «Творчість — поняття, яким ми, літератори, користуємось надто часто, навряд чи маючи право на це. Творчість — це той ступінь напруження роботи пам’яті, коли швидкість її роботи добуває із запасу знань, вражень найопукліші і найхарактерніші факти, картини, деталі і включає їх в найбільш точні, яскраві, загальнозрозумілі слова» [43, с. 710].
Билинники з повним моральним правом можуть похвалитися цією якістю. Запас вражень, кількість безпосередніх знань такі грунтовні, що кожна билина починалася з фактів (О.
М. Веселовський, М. Горький, С. М. Азбелєв). При цьому М. Горький відзначав, що билини творилися в умовах «героїчної доби», коли панувало суцільне мислення, відоме було епічне «він» і ще не могло скластися ліричне «я», бо воно ще не набуло значення для колективу. В цьому історична суть класичної епічності текстів билин. Колектив був сильніший навіть за геніальну особистість і спрямовував її енергію в своє річище. Лише автор «Слова о полку Ігоревім» створив близьку до билин, але вже епіко-ліричну поему, як про це гранйчно ясно ВИСЛОВИВСЯ А. В, Луначарський [82, с. 444]. Високий рівень билинної формалізації текстів, насиченості їх спільними місцями зумовлювався готовністю тогочасних слухачів усно творити надтексти і під їх впливом діяти. Активне складання билинних текстів майже припинилося в XII ст. і почалася їх інтерпретація на Новго- родщині, Донщині, в Сибіру, Білорусії та на Україні.Надтекст — це об’єктивне дотримання одвічного закону психології: що б не слухала людина, які б не були віддалені події, викладені,, скажімо, в билині Київського циклу, вона обов’язково пов’яже давнє із сьогоденним і злободенним: слухаємо про Минулу Ce- ляниновича, а думаємо про Героя Соціалістичної Праці Ф. Т. Моргуна, професора М. К. Шикулу, академіка В. М. Ремесла і всіх новаторів, котрі талановито розвивають грунтозахисну систему обробітку землі з метою найкращого виконання Продовольчої програми. Ось така сьогоденна співтворчість з билинниками Давньої Русі піднімає кожного учасника художнього процесу до рівня творця своєї долі, творця історії. І це найважливіше завдання часу. Процес масової співтворчості дуже багатогранний: від варіацій давніх билинних текстів до «покозачених билин» на Донщині чи «богатирських дум» на Україні, не кажучи про масове складання історичних пісень за принципом билин — по бувальщинах свого часу [73]. А хіба не аналогічний процес відбувається, коли слухаємо билину про сімейне побратимство дочки Минули Селянинови- ча — Василиси з Ставром Годиновичем? Тому і кажуть, що надтекст — це відлуння, зворотні зв’язки з сьогоденням, які резонують в думках слухачів, читачів.
Образно кажучи, надтекст — це духовний урожай, що його збирають насамперед автори, виконавці та слухачі билини. «Змінюються покоління сприймаючих, — каже лауреат Ленінської премії Єгор Ісаєв, — але й кожний, хто повертається до твору через роки, уже чимось не схожий на себе, попереднього. Живе, пульсує і надтекст. Мені здається, він — то і є вирішальне в цій єдності» [62]. Справедливість наведених слів стосовно до фольклору безперечна, адже в народного співця не було і немає ніякої іншої радості, окрім єднання із слухачем, співтворчості з ним.Сьогоденне розуміння витоків одвічних проблем у билинах про Селяниновича, Муромця, Добриню, Ставра і Василису — переконливий тому доказ, адже надтекстами (з усім комплексом зворотніх зв’язків) Завершується Повернення ДУХОВНИЙ ЦІННОСТеЙ ДО ЖЙТ’ тя, перетворення їх в одну з характерних рис буття народу, нашої дійсності. Завдання системного вивчення фольклору випливає з історичних рішень Комуністичної партії Радянського Союзу [8, с. 102; 16, с. 53, 63—66].
Процес відтворення київських билин в об’єктивній триєдності за північною традицією талановито змалював М. Горький, слухаючи билину про Добриню, а також краєзнавці: О. М. Листопадов — в середовищі донських козаків, С. І. Гуляєв — серед мешканців південного Сибіру. Перед тим, як подати системний аналіз зразків, зауважимо: епічний зміст билин усно сприймається у багатогранному творчо-виконавському комплексі, де поетичний текст і наспів є тільки головними частинами естетичного цілого. У талановитого билинника (а щелчастіше — билинниці) слово, інтонація, музика, міміка, жест складають органічну єдність, тому билина розкривається в усій повноті лише в артистичному виконанні, як це пощастило спостерігати Горькому, Шалятпну, Римському-Корсакову, а також багатьом фольклористам. Видатний записувач билин П. М. Рибников помітив, як один і той же наспів збагачувався інтонаціями: весело звучав у билині про Ставра і Василису, журливо, коли йшлось про Поти- ка, мужньо — про Муромця [95, ч.
1, с. 19—20]. Щоб посилити, скажімо, драматизм текстів, билинник широко користується яскравими зоровими образами і звуковиражальними засобами. Ведучи розповідь в епіко-монументальному стилі, відомі майстри іноді використовують тільки голосові засоби, співаючи на одному диханні. У південних наспівах билин надається перевага розспівності, мелодичній пластичності, а також інтонаційному варіюванню аж до зближення з піснями, зокрема ліричними. Однакові наспіви зустрічаються з різними сюжетами, а це свідчить, що музика в таких творах розкриває тільки загальний характер епічної розповіді, до того ж неоднаково на Донщині і в північних районах країни. Билини, записані не тільки на Україні, а й у Білорусії, свідчать, що вони дійшли до нас також з типовими мелодіями щедрівок, веснянок, весільних пісень, і в цьому є своя закономірність, адже стиль билин, як твердить український фольклорист, знавець мелосу народної епіки С. И. Грица, «належить до тієї ж епохи, що й стиль східнослов’янських обрядових пісень..л [48, с, 21].Нашарування різних історичних реалій (поетичних і музичних) в билинах Київського циклу пов’язане з багаторазовим збагаченням текстів новими деталями, сюжетними ланками та надтекстами при виконанні в російському, білоруському та українському суспільних середовищах. Воно дещо нагадує геологічні напластування різних епох. Найчастіше билинники йшли не шляхом повної заміни старих форм, а шляхом нашарування нового змісту на стару форму. Так збереглися відблиски багатьох історичних періодів. Отже, епіко-героїчна слава Києва на просторах Радянського,Союзу — це не тільки тексти і наспіви билин, що змальовують подвиги богатирів у межах героїчної епохи, а й майстерність співців, оповідачів і музикантів. Якщо про творців тексту і первинного наспіву часів східнослов’янської спільності можна сказати: «Вони уміли готувати», то про наступних майстрів відживлювання говоримо: «Вони уміють подати», забезпечити активне сприйняття. Іншими словами, вони, відтворюючи билину, роблять її дійовою силою, а відтак кожне покоління, іцоб задовольнити нові суспільні потреби, відкриває в билинах свої грані, знаходить свій урок моралі, гармонії, людяності.