ОБРАЗИ ЖІНОК У БИЛИНАХ київського ЦИКЛУ

Щасливий той, хто щасливий у себе дома.

Лев Толстой

Епіко-героїчні поеми Київського циклу «киплять богатирями» не тільки чоловічої, а й жіночої статі. Жінки-героїні неабияк примножили билинну славу Києва і всієї Давньої Русі.

Вільні жінки доби матріархату, писав В. І. Ленін, «займали не тільки рівноправне становище з чолові­ками, але навіть нерідко вище...» [5, т. 39, с. 65]. Бе­ручи це до уваги, Максим Горький зробив справедли­вий висновок, що жінка стала першим матеріалістом на Землі завдяки особливостям своєї праці, завжди різноманітної, нерідко важкої, виснажливої, мінімаль­но престижної, але максимально для неї корисної в пізнавальному, емоційному та вольовому відношен­нях. Справжнє духовне багатство індивіда повністю залежить від багатства його дійсних відношень. Саме про всебічну трудову основу жіночого характеру в би­лині народ співав:

Вона ниву орала, пшениченьку сіяла, Не простую пшениченьку — білояровую. Як полишила старенька ниву орати, Пішла стара в чисте поле покозакувати [24, с. 224].

Коли почало розвиватися землеробство, ним займа­лися переважно жінки. Домашнє господарство, що йо­го вела жінка, мало суспільний характер і відігравало неабияку роль. Жінка доглядала за житлом, підтри­мувала домашнє вогнище, готувала їжу. По шлюбі лишалася у своєму середовищі, а чоловік переходив у її рід. Коли ж ставала матір’ю, то виховувала під­ростаюче покоління. Жінка ходила «козакувати в чис­те поле». Отже, духовне багатство внутрішнього світу жінки вироблялося завдяки її розмаїтій участі в жит­ті. Хоча матріархат став давноминулою епохою, проте як наслідок залишилися його відчутні традиції.

В билинах Київського циклу відтворено майже всі шляхи примноження слави стольного града. В них ді­ють:

— жінки-богатирки, які в своїй майстерності оруду­вати зброєю стоять іноді вище за чоловіків: класич­ний образ такої богатирки — це передусім дружина Дуная, а також дружина Добрині і Василиса, дружи­на Ставра Годиновича.

— невтомні матері, які народжували і дбайливо ви­ховували майбутніх богатирів: матері Волха, Муром- ця, Добрині, Поповича;

— жінки-розумниці з розвиненим почуттям громад­ського обов’язку, зокрема Апраксія, яка порушила наказ князя Володимира і врятувала життя Іллі My- ромця, щоб забезпечити оборону Давньої Русі;

— прекрасні подруги, які ставали богатирям «чор­нобровим святом», тобто уміли створювати мікро­клімат щасливого * життя, зокрема Настя-королівна, Василиса Микулівна;

— дівчата, наречені, подібні до Забави, готові ста­ти вірними коханими, соратницями і господарками.

На жінці дуже довгйй час трималася матріархальна сім’я в умовах первісної демократії. Сталося це тому, що природа нагородила жінку великими дарами, а су­спільство їх відшліфувало. Розвинувся саме жіночий внутрішній світ, жіночі здібності й уміння, розрахова­ні на суспільне призначення жінки. «Думаємо, що в найдавніші часи богиня-мати могла називатися Сла­вою і мала певне відношення до походження етноніма слов'янин, тобто від імені Слави народ став назива­тися слов'янами, країна, де жив народ, — Славією, а всі язичницькі відправи стали називатися славлен­ням» [33, с. 67—68]. На давній культ богині Слави є натяк і в «Слові о полку Ігоревім», складеному саме за бувальщинами того часу.

Догадливе жіноцтво тонко схоплює життєві ситуа­ції, стан, настрій. Гостра проникливість жінок, «дога- дочка жіночая», як мовиться.в билинах, часто дохо­дить до прозорливості. Зважаючи на це, можна зрозу­міти, чому Кий мав своєю соратницею ще й Либідь. Таким чином розумно поєднувалися два природні типи внутрішнього світу — чоловічий і жіночий. А їх єдність Кий поставив на благо Русі в тогочасних умовах. Із сказаного випливає, що ближче до істини ті вчені, які вважають Либідь саме побратимкою Кия, тобто сест­рою по духу, спрямуванню громадської енергії [133, с. 83]. В цьому переконує і опис її зовнішнього вигля­ду: «Про княгиню Либідь в археологів та істориків поки що мало матеріалів.

Коли усталився патріархат, поневолена, але неско­рена жінка, маючи такий багатий,внутрішній світ, ви­явила себе гарячою поборницею справедливості, доб­ра і краси, зокрема в сімейних стосунках. Вона бореть­ся за право бути матір’ю — вихователькою молодого покоління, як, наприклад, дружина Дуная Івановича. Настя-королівна згодна витримати «три грози»: пер­шу грозу — шовковий нагай, другу — бігти прив’яза­ною до стремена, третю — бути закопаною по груди в сиру землю, аж поки не народить богатиря:

«Дай же мені дитинку виносити,

Богатиря на світ родити,

Свій слід на землі лишити» [24, с. 304].

Про таких героїнь київських билин прекрасно ви­словився В. Г. Бєлінський: «Дружина богатиря повин­на народжувати богатирів, а для цього сама має бути богатирем своєї статі». Не прислухався Дунай Івано­вич навіть до її материнського голосу, і богатирка від його стріли впала мертвою. Потім в ньому все ж про­будилося батьківське почуття, яке в добу патріархату високо підносилось:

Тут сам Дунаюшко на себе руки наклав.

Де впала Дунаева голова — Потекла... Дунай-ріка, Де впала голівонька Настусі — Потекла Настя-ріка [24, с. 304].

Розвінчання такої людини в громадському житті, зокрема серед київських богатирів, відповідало народ­ній моралі. Билина з трагічною розв’язкою виявилась психологічно такою впливовою, що стала побутувати в багатьох варіантах.

У патріархальній родині чоловік захопив у свої ру­ки владу, але жінка продовжувала з ним супернича- тц, перебуваючи навіть у підневільному становищі.

Билини про дружину-лебідь Михайла Потика, а та­кож жінку Івана Годиновича переконують, як чоловік зазнавав від вольової жінки «семи смертей». Цікаво й те, що самі богатирі співчутливо ставилися до Михайла:

«Не жона в тебе буде — змія лютая,

Та будеш ти, Михайлику, у семи смертей, Налітаєшся, Михайле, ти чорним вороном, Ой, набігаєшся, Михайлику, ти сірим вовком,

Проламаєш ти об коріння буйну голову...»

При наявності двох нетотожних за своєю природ­ною і соціальною специфікою особистостей — жінки і чоловіка — практично в самому житті народу постало питання про повну сумісність характерів у родині. По­чатки сімейного побратимства. щедро відтворені у фольклорі як вияв демократичних елементів культури в умовах класового суспільства. Ведучи розмову про билинну славу стародавнього Києва, необхідно розпо­вісти про класичний взірець саме побратимської сім’ї ще за часів Київської Русі. Відомо, що прагнення до найповнішої сумісності характерів уже в давнину по­родило легенду про те, як чорт «поділив» людину, ні­би яблуко, на дві половинки, розкидав їх у протилежні кінці світу і сказав: «Тільки той стане щасливим, хто зуміє знайти свою половинку!» Відшукування її по­легшувалося цілою системою побутових звичаїв (вес­няних, літніх, осінніх, зимових). В них приділялась велика увага пошукам надійного супутника на все життя.

В билині розповідається, що Ставру і Василисі.по­щастило відшукати кожному саме свою «половинку» і скласти родинне ціле, про яке в народі побутує при­слів’я: «Найкраща спілка — чоловік і жінка». Ставр, будучи боярином київським, сотником новгородським і гостем чернігівським, все ж не пощербив своєї душі, не став рабом багатства. Він,переконаний, що така гармонійно розвинена особистість, як його Василиса Микулівна, є найбільшою цінністю на білому світі. Коли на почеснім бенкеті в князя Володимира Свято­славовича (в багатьох варіантах—Володимира Мо­номаха) гості почали вихваляти всілякі розкоші, Став- ру стало прикро за душевну бідність присутніх князів та бояр, зокрема за їх нерозуміння побратимства в сім’ї.

«Ой ви всі, молодці, да на бенкеті званім, На чесній учті ви... вельми розхвасталися. А один сидить, гість чернігівський, Він сидить, Ставер, да він Годинович, Він сидить, не п’є, не їсть, не ковтає, Білої лебеді моєї не торкає, А сидить Ставер, нічим не хвастає». Говорив у відповідь Ставер Годинович: «Ой ти, князю Володимире стольно-київський! Не карай мене, дозволь слівце сказати.

А знать, нічим мені, Ставру, похвалитися:

Мені хіба що похвалитися, не похвалитися, молодою дружиною

Василисою, дочкою Микулівною.

А на високім чолі у неї — да світлий місяць, На пишних косах у неї — зорі частії!

А на личку вона, що молоко, біла, Ясні очі в неї, ніби в ясного сокола, Чорні брівоньки — соболинії.

Вона всіх князів твоїх навкруг пальця обведе,

А тебе, князю Володимире, з розуму зведе

Разом з твоєю Апраксою-королівною».

- Така мова князю не злюбилася...

За наказом розгніваного Володимира закинули Ставра «в льохи глибокії». Ображене самолюбство представника феодальної влади, тобто «собаки-князя», взяло верх. Проте Ставр з епічним спокоєм на серці приймає несправедливий присуд за правдиве славлен­ня прекрасного в людині. Він вірить, що їх спілка з Василисою сильніша за жорстокість князя, і його впевненість справдилася. Коли дійшла звістка до Чер­нігова, Василиса «догадочкою жіночою» почала діяти:

Призамислилась тут Василиса, донька Микулина, Як їй мужа з льохів витягти, Швидко-нашвидко догадочкою жіночою Вона задумала скоресенько: Підстригла да коси по-богатирському, Вона стала Василем Окуличем!

Назвала себе грізним послом Василечком Від того ж собаки — царя Калина, Подбярала^[20] дружину та хоробрую.’..

В інших варіантах Василиса назвала себе «короле­вичем ляховицьким»:

З собою бере Василечко шаблю гострую ^[21],

Свій довгий спис мурзамецький,

А бере свій тугий лучок розривчастий,

А в сагайдак— стріл, та все калених.

Осідлали коней богатирських

І поїхали з Чернігова,

З Чернігова ко городу ко Києву.

Під Києвом, вірогідно, на острові Іллі Муромця, «Василечко» розставив намети полотняні для своїх молодців, а сам пішов до князя:

Нікому Василій чолом не бив, Підходив до князя Володимира, Дістав він грамоту-посилочку, А пакет кинув князю на стіл, Словами князю переказав написане: «...В ній собака Калин-цар пише, Щоб князь Володимир стольно-київський А звільнив би вулиці широкії, Да поставив би куховки дубовії, Діжечки дубовії да із зеленим вином, Та щоб приладив черпаки міднії, Щоб було чим татарам ^[22] забавлятися...»

Князь сполошився. А посланець від нападника під­мовляє, щоб віддав за нього племінницю Забаву. Пі­шов¹ князь до Апракси та Забави на раду. Спостереж­лива Забава помітила, що посланець схожий на жінку. Щоб розсіяти сумніви, князь призначає випро­бування: боротися з богатирями, стріляти в ціль, гра­ти в шахи тощо. «Василько» виходить переможцем. Князь погоджується віддати Забаву. На весіллі зять- посланець просить випустити з льоху найкращого гус­ляра. Гра чернігівського музики всіх зачаровує:

«А жили ж ми, браття, не один вік,

А такої «мудрості звуків не чули...»

«Василько» домагається також згоди Володимира, щоб повезти гусляра за Дніпро і розвеселити чернігів­ських богатирів, які давно чекають. Як приїхали в та­бір —

Скоренько зайшла в білий намет, Роздягла вбрання чоловіче, Одягла на себе все жіноче...

«А тепер, Ставре Годиновичу, Може, ти мене впізнаєш?»

Вони тут спізналися, навхрест поцілувалися.

На радощах Ставр радить поспішати до Чернігова, а Василиса пропонує «догравати весілля» в білокам’я­них палатах стольно-київського кня*зя. їх шанобливо приймає князь. Володимира Святославовича вразили правдиві слова Ставра про Василису і її внутрішній світ богатирської сили. Князь, який у житті не зустрів такої жінки, знаходить у собі сили перебороти почут­тя помсти. Він належно оцінює побратимство в сімей­ному житті і наділяє Ставра особливими правами. Та уже саме визнання князя було найвищою нагородою і Ставру, який, можливо, іноді переборював спокуси необмеженої влади над жінкою, що було нормою фео­дальної моралі,'і Василисі, котра злеліяла в собі по­гляд на чоловіка як на побратима, і самому князеві, який визнав такі сімейні стосунки важливою мораль­ною цінністю суспільства.

Тема рівноправних відносин між подружжям виник­ла у фольклорі вже тому, що творчість народу протя­гом тисячоліть прославляла жінку як провідну силу роду і племені. Билина про справжню єдність двох ти­пів внутрішнього світу має безліч поетичних парале­лей. На думку дослідників героїчного епосу, поему про Ставра Годиновича і його дружину Василису Ми- кулівну слід віднести до творів міжнародного похо­дження, адже подібні сюжети розроблялися багатьма народами. Та все ж цій билині, в якій досить помітна новгородська інтерпретація, належить одне з перших місць.

Здатність любити, співчувати, шанувати побратим­ство у щоденному житті закладається в людині з ди­тинства в психологічній атмосфері щасливої сім’ї. Са­ме сім’я — основна школа гуманізму, школа справж­ніх людських відносин у колективі.