ГЕРОЙ ПОДВОЄНОЇ БОРОТЬБИ

Но чаще всего »я лелею мое старческое воображение картинами золотоглавого, сада­ми повитого и тополями увенчанного Киева. И после светлого, непорочного восторга, на­веянного созерцанием красоты твоей неувя­дающей...

Тарас Шевченко. Близнецы

Вперше глибоко розкрив билинний образ ватажка із середовища робітного люду В. Г. Бєлінський. В критичні моменти історії народні сили, казав він, скуті панівними класами, князями та боярами, буйно ламали кайдани і виходили на подвоєну боротьбу: да­ти збройну відсіч іноземним загарбникам і «своїм» багатіям, готовим зберегти приватну власність ціною зради громадських інтересів [25, т. 5, с. 381].

Верхня частина Києва — Гора — була дитинцем, ад­міністративно-військовим осередком ранньофеодальної держави. Поділ — головний ремісничо-торговельний посад столиці — очолювався вічовими зборами. Віче виникло ще за часів родової демократії, але і в героїч­ну епоху IX-XI ст. вирішувало всі важливі справи громадського характеру. Долішняни грізно подавали свій колективний голос на вічі (де тепер Червона пло­ща), а в критичні моменти вони з’являлися на Горі озброєні. Палали боярські двори на Старокиївській горі. Добро можновладців перерозподілялося між по­всталими. Князі нерідко ховались за міцні стіни Виш- города, а то й королівських фортець сусідніх держав. Так сталося і 1068 р.: народні сили вийшли на подво­єну боротьбу. Під орудою Василя Гнатовича долішня­ни врятували Київ від зовнішніх загарбників і вчинили розправу над зрадниками («і били вони тут бояр, і ві­шали^).

На Подолі вирувало життя з давніх часів. Усні на­родні перекази зберегли пам’ять і про те, як на По- чайні (де тепер річковий вокзал) діяла одна з найго­ловніших гаваней на великому водному «шляху з ва­ряг у греки». Звідси вирушали каравани лодій у далекі торговельні мандрівки, зокрема до Царгоро- да.

Знайдений археологами жертовник (нині тут по­двір’я Державного історичного музею УРСР) перекон­ливо свідчить і про те, що на березі Почайни, оспіва­ної в билинах, і на Горі відбувалися спільні офіруван- ня на честь Дажбога. Дійшла до нас і пісня, що передувала билинам:

Долішняни, горішняки, Сходьтесь до нас на Суботку.

Василь Гнатович — герой билин, пов’язаних із «справою великою», тобто з повстаннями народних мас у Києві, передусім ремісників волелюбного Подо­лу. Він виступає героєм поряд з Муромцем. Але якщо Ілля — окраса київського богатирства — звертався до голоти саме тоді, коли йдго конфлікт з Володимиром досягав найвищої напруженості, то богатир з доліш­няя очолює міську людність, активно з нею діє, зокре­ма, проти бояр «кособрюхих». В історичній далині вид- ніються образи Байди, Балдака і навіть Волха.

Настрої бунту і класового протесту в цих билинах виявились досить виразно. Щоб повною мірою усвідо­мити історичне значення епосу про подвоєну боротьбу, його ідейно-естетичний зв’язок з дійсністю, необхідно заглибитись у соціальний зміст подій. Буремний бога­тир, як і вся голота, не боїться «ні чорта, ні третього болота». У Василя Гнатовича — ні кола, ні двора, а богатирське спорядження під закладом:

Він рогожиною, Васька, затулявся,

А під головами у Васьки —горюч камінь [24, с. 386].

Князь, не вперше зраджений боярами, розповідає богатиреві про безвихідність становища. Василь Гна- тович висловлює ті ж почуття, що їх раніше виказу­вав і Муромець:

«Не з нами ви тепер думу думаєте,

Не з нами ви гутарите...

Все з тими, з боярами, Все з людьми багатими».

Та на Русі пусто не буває, мовилося в народі. Як не виявилось у Києві богатирів, то героєм билинної слави стала голота подільська:

Світогор (Святополк?)-богатир — на Святих на горах,

А молодий Добриня — в чистому полі,

А Альошка Попович — в богомільній стороні^[18],

А Самсон да Ілля — у самого синього моря.

А трапилася в Києві голота подільська,

А наймення Василь, син Гнатович.

Коли ж князь постачив богатиреві зброю, коня, Ва­силь Гнатович їде на оборону Києва, але не на захист «товстобрюхих». Він готується до подвоєної боротьби: знищити зовнішніх ворогів і одночасно багатіям влаш­тувати в Києві криваву розправу. Один з бойових епі­зодів і відтворено в билинах «Василь... і Кудреванко- цар», «Василь Гнатович і Батига», а також у спорід­неній з ними легенді-бувальщині про Михайлика і Золоті ворота.

Герой подвоєної боротьби Василь Гнатович іде далі від усіх своїх попередників, які теж нищили нестерп­них бояр та роздавали їх багатство бідним людям [24, с. 11—13]. Ілля Муромець, окраса людей, справедли­вістю славних, відстоюючи людську гідність Сухана, готовий був очолити похід у гридниці самого князя, а Василь Гнатович входить до міста як грізний народ­ний месник:

Пішли в стольно Київ-град,

Побачили його бояри товстобрюхії:

«Да не чудо це, братці, не диво якесь —⁴ Васько Гнатів поперед іде!» [99, с. 17].

Під його орудою повсталі чинять таку розправу, що була вже близькою до пізніших подій селянських ви­звольних війн за часів Богдана Хмельницького, Степа­на Разіна, Омеляна Пугачова чи Максима Залізняка:

І били вони бояр тут, і вішали,

А погромили вони срібла й золота... [20, т. III, с. 59].

Добрався Василь Гнатович і до князівських покоїв:

А пішов він у гридницю в бенкетную,

До того ж князя Володимира, Хватав він стільницю дубовую, Хотів він убити князя Володимира... [99, с. 17].

Жорстокість класової розправи, зокрема з боярами та багатіями, виправдана і психологічно. Це ж вони настояли, щоб Василя Гнатовича видали загарбникам за патріотичний вчинок — влучні постріли у ворожий табір. А постріли були й справді богатирські:

...Виходить Василь ген з Києва,

Та й пустив стріли Василь по наметах ворожих,

Та тих наметах полотняних,

Та й убив Василь три головочки,

Три головочки Василь, три придатнії:

Та убив сина Батигу Батиговича,

І вбив зятя Тараканчика Корабликова,

Та вбив чорного дячка, дячка-вигадника [24, с.

Вигнаний переляканими багатіями з рідного міста, Василь Гнатович діє у ворожому таборі по-різному, але з єдиною патріотичною метою: знищити зайдів, врятувати Київ і помститися багатіям. В одних ви­падках він домовляється з Батигою увійти з невели­кою частиною його війська, учинити розправу над ки­ївськими боярами, в інших — частинами веде до міс­та військо супротивника і там його знищує.

Деякі дослідники літописних пам’яток схильні по­в’язати події, відтворені в билинах про Василя Гна­товича, з повстанням у Києві 1068 р. Часи Шурукана, як відомо, — це період страшного і тривалого натиску половців, що почався походом самого Шурукана 1068 р., а закінчився тяжкими для Русі походами Ty- горхана і Боняка в кінці XI ст.: «З ім’ям Шурукана, котрий поставив свою столицю поряд з руськими зем­лями (поблизу Харкова), пов’язані сорок років поло­вецьких нападів... Билинний цикл увібрав усі без ви­нятку літописні епізоди... Наближення половецьких орд, що йшли від моря і заповнили всі степи, в били­нах про Кудреванка художньо відтворено у заспіві про гнідих турів» [107, с. 92]:

В чисте поле повернулися,

Зійшлися, з турицею привіталися:

«А ви здоровенькі були, турице, наша матінко!» — «Ой вітаю вас, тури, малі мої дітоньки! А де ви, тури, були, що ви бачили?» — «Ой же, турице, наша матінко!

7 а були ж ми, тури, да в чистому полі,

А трапилось нам, турам, да мимо Києва-града іти...»

[24, с. 376].

Турів здивувало диво-дивнеє. Ходить дівчина-кра- са, читає книгу і гірко, ніби вдова, сльози ллє.

«Ой ви, тури, та малі дітки мої! -

То не дівиця плаче — то стіна плаче,

То стіна плаче кріпосная,

А вона прозріває негоду над Києвом,

А вона відає негоду великую».

А з тої країни із східної

Та наїздив Батига, син Сергійович [24, с. 377].

В іншій билині розповідається, що від незчисленних орд Кудреванка-царя угиналася земля:

Лихоліття великеє почалося:

Підійшов під Київ-град Кудреванко-цар.

А зупинився Кудреванко в чистому полі, Напинав намети білі полотнянії, Під ним земля угинається [24, с.

З билини, записаної П. Н. Рибниковим, Кудреванко- Шурукан постає як завойовник, що перетворює квітучі землі слов’ян-хліборобів на мертву зону:

На широкому роздоллі Шарк-велетень походжає, На широке роздолля Шарк-велетень поглядає, Що не любо — мечем булатним розтинає, Що не любо — ногами залізними в землю заганяє [95, т. 2, с. 697].

І все ж Шурукану не вдалося перетворити Руську землю на мертву зону, бо й сам опинився в полоні. І ось через 120 років, відзначає Б. О. Рибаков, після цієї події автор «Слова о полку Ігоревім», описуючи переживання полоненого Ігоря, наголошує, що «готські красні діви... леліють помсту Широканю». Іншими сло­вами, радіють діви, що помста за полон Шурукана від­булася — Кончак, онук Шурукана, захопив у полон правнука Святослава — Ігоря.

Василь Гнатович відстояв Київ, дісталося також і боярам від повсталих киян. Ось так розвиток геро­їчного епосу показує, що в міру того, як здійснювала­ся боротьба з іноземними нападниками, починалася класова боротьба за соціальну справедливість. Про­фесор М. М. Плісецький, враховуючи знахідки своїх попередників, іде далі по шляху висвітлення подвоє­ного характеру боротьби, а також встановлення істо­рії билини. Він доводить, що після цих подій у Києві найперше з переказів могла виникнути виробничо-зви­чаєва пісня. її виконували тільки перед Новим роком. Будучи дуже хвилюючою, передусім для киян, вона вийшла за межі новорічного обряду, доповнилася епі­зодами і стала легендою, близькою до бувальщини. Але і в прозовому вигляді зберегла подекуди розмір старого епосу (5 + 5). Аналогічно повстала з того ж першотвору, каже дослідник, і билина про Василя Гнатовича. Те, що пісні двох братніх народів мали єдину життєву основу, встановлено ще в XIX ст., «але дореволюційна наука не звернула увагу на основу їх близькості — єдність конфлікту: в обох випадках со­ціальний зміст конфлікту — у викритті зради боярсь­кої верхівки, вона видає ворогові героя оборони Киє­ва, представника народу» [96, с. 140]. Справедливо відзначив це і професор В.

«Кияне-громадо! ^[19] Погана ваша рада! Коли б ви мене не оддали, Поки світ сонця, татари б Києва не взяли» [95, с. 141].

В плані легенди передається, як Михайлик узяв на списа Золоті ворота і проніс через ворожий табір. Опинилися вони, мовляв, у Царграді, і настане час, коли їх повернуть Києву. Насправді золоту частину воріт вивезли війська загарбників, і сліди перебування її втрачено.

Віра у повернення Золотих воріт, з якою жили люди, нині перетворилася в реальність: Золоті ворота реста­вровані.

Наспів билини про Василя Гнатовича — одновірше- вий. У деяких варіантах помітна значна розспівність.

мелодична пластичність, а також різноманітне інтона­ційне варіювання наспіву [ЗО, с. 543].

Щоб повніше вималювалася історія твору про По­діл як «билинне серце Києва», нагадаємо, що існує також різновидність билини з умовною ситуацією, спрямованою на загострене відображення політичного ідеалу народу — єдності Русі. Якщо в ранній билині відзначалося, що Добриня перебував «у чистому по­лі», а Попович Альоша — аж в «богомільній стороні» на півночі, то в цій поемі билинники умовно поверну­ли їх до дії як уславлених учасників боротьби за єд­ність Русі. Василь Гнатович виступає проти нападни­ків разом з Добринею та Альошею Поповичем. Со­ціальна гострота, характерна для даного сюжету, ніби приглушена, на перший план за традицією вийшло героїчне начало. Починається твір теж давнім заспівом про турів. Але коли князь Володимир закликав бояр та купців захистити стольний град, вони ще відверті­ше, ніж раніше, зраджують політичний ідеал народу:

«...більший ховається за середнього,

А вже середній ховається за меншого,

А від меншого до найбільшого немає відповіді».

Добриня радить Володимиру розшукати Василя Гнатовича, богатиря з київських долішнян. Василь пускає стріли і знищує у ворожому війську заводіїв, в потім разом з Добринею та Альошею Поповичем, рятуючи Русь, добиває «силу невірную». Отже, і умов­не повторення традиційної ситуації, і увага до появи колективного героя подвоєної боротьби, передусім до­лішнян з волелюбного Подолу на чолі з богатирем із •свого середовища, — стало знаменною ознакою роз­витку героїчного епосу про Київ, зокрема в умовах Новгородської республіки. Відзначимо цікаву спробу професора В. Я. Проппа проаналізувати відтворення ■билини на матеріалах історії Москви: «В билинах про Іллю і Калина боротьба із зовнішніми нападниками є основним змістом билин, соціальна боротьба являла її фон. В билинах про Василя Гнатовича маємо інше співвідношення. Класова боротьба в ній відіграє вирішальну роль...» [99, с. 344]. Далі дослідник наво­дить епізод, коли Тахтомиш загарбав Москву, погра­бував і спалив її. В літописній оповіді та билині звер­тають на себе увагу цікаві обставини, вони і підкріп­ляють достовірність: «Загострення класових відносин між простим московським людом і боярством....Утіка­ло

ти з Москви намагалися переважно багаті. Населення не пускало їх, убивало, віднімало в них... багатство» [99, с. 349].

Широке узагальнення Б. О. Рибакова найбільш ві­рогідне: «Із окремих славлень конкретних перемог X—XI ст. народ, живучи в умовах іноземного понево­лення, створив величний цикл усних поем, спільну суть яких треба бачити в політичному ідеалі простих людей XIV—XV ст. — переборення феодальної роз­дрібненості, створення єдиного загальноруського цен­тру і відсічі степовим нападам, що тривали» [108, с. 171]. Наведені факти доводять, як билини Київсь­кого циклу входили в систему жанрів російського фольклору, передусім в новгородській інтерпретації, і яку значну роль вони виконували при новому відтво­ренні.

. У варіанті билин про нове покоління вершителів ідеї захисту вітчизни та ідеї класової боротьби з’являється відображення нового етапу історичної естафети. Тепер уже не Світогор із ранньослов’янського середовища, а Добриня, діючи від імені побратимства богатирів героїчної доби, передає кращу частину життєвого до­свіду новій історичній силі — робітному людові/Добри­ня радить князеві Володимиру шукати рятувальника серед богатирів подвоєної боротьби. Ця деталь дуже промовиста.

Супроти такого погляду прихильники правлячих класів виставляли протилежний — «на Русі перевели­ся богатирі», і тому настав час змиритися з ярмом. Билинниця Марфа Крюкова, висловлюючи думку на­роду, заперечує: «...неверно, что могучие повывелись» [29, с. 34]. Більше того, виникає новий варіант: Mypo- мець, Добриня, Альоша Попович перемагають (умов­но) не тільки живу «татарську силу», а й добираються до «сили небесної». Цікаво відзначити, що за билин­ною традицією відновлюється далекосяжне прагнення Світогора повернути Землю до добра і правди, але те­пер уже на основі революційних переконань:

Они думали думу крепкую,

Крепкую думу воединую:

«Кабы было кольцо кругом всей земли, Кругом всей земли, кругом всей орды, — Мы б всю землю святорусскую повернули, Самого бы царя в полон взяли» [99, с. 343].

Це ще один доказ того, що сива давнина з образом філософського звучання (Світогора) залишилася ці­кавою і для періоду визрівання революційних ідей в народних масах.