ДЖЕРЕЛА ПЕРВІСНОЇ ІСТОРІЇ

Поняття джерела первісної історії. Класифікація джерел. Дослідження історичного процесу базується на історичних джерелах, якими по суті є будь-які матеріальні об’єкти, створені в процесі соціальної діяльності людини (сокири, горщики, будинки, написи на камені, літописи, малюнки, збірки законів тощо).

льове призначення, задля якого вони були створені; б) мо­жуть надати історику інформацію про соціальний розвиток суспільства, в якому вони виготовлені й, таким чином, ста­ти історичними джерелами. Проте, як уже зазначалося вище, матеріальні об’єкти соціальної діяльності людей дос­ліджують не лише історики, а й соціологи, політологи, мис­тецтвознавці, правознавці тощо, тому інформацією, яка міс­титься в цих об’єктах — історичних джерелах, користуються не лише історики, і тут важливе значення має визначення напряму (проблеми) дослідження соціального розвитку. В історичних дослідженнях це буде пошук даних для наступ­ного аналізу специфіки і закономірностей минулого людсь­кого суспільства. Виходячи з цих міркувань, більшість дос­лідників визначають поняття «історичні джерела» як матері­альні об’єкти, створені людською діяльністю, з яких історик здобуває інформацію про процес соціального розвитку суспільства.

Таке широке визначення поняття «історичні джерела» дає змогу включити в його зміст всі об’єкти матеріальної, духовної і соціальної культури, створені людською діяльніс­тю. Історику первісного суспільства таке визначення дає можливість залучити для відтворення історичного процесу далекого минулого, від якого не залишилося писемних дже­рел, дані про оточуюче середовище і умови життєдіяльності людського суспільства в первісну епоху, коли природне се­редовище нерідко мало вирішальне значення для розвитку та існування людського колективу. Щоправда, серед фахів­ців немає спільної думки стосовно того, які саме об’єкти природного середовища вважати історичними джерелами: лише ті, які модифіковані людською діяльністю і несуть на собі сліди цієї діяльності, тобто створені не тільки приро­дою, а й людиною, або всі об’єкти оточуючого середовища, що мають відношення до життєдіяльності людини в цей пе­ріод, незалежно від того, чи є вони (і якою мірою) продук­том людської діяльності.

Отже, історичні джерела — носії інформації, яка є осно­вою для реконструкції минулого людства. Інформація, що

міститься в історичних джерелах, об’єктивна і не залежить від суб’єкта, який веде дослідження (історика). У зв’язку з тим, що об’єктивний світ являє собою безліч різноманітних якостей і зв’язків, інформація, як відображення цього світу, є практично невичерпною, тож історик у принципі (теоре­тично) може отримувати її в необмеженій кількості. Однак усе залежить від того, які можливості має дослідник для от­римання соціальної інформації, іншими словами, яким рів­нем методології та методичних засобів він володіє, аналі­зуючи історичні джерела.

У процесі взаємодії історика з об’єктом дослідження ви­никає складна ситуація, коли в одному інформаційно-кому­нікативному полі поєднуються об’єктивність інформації, що присутня в історичних джерелах, і суб’єктивність її здобуття й сприйняття істориком. Історик практично вибирає лише ту інформацію, яка йому необхідна для вирішення поставле­ного завдання. Тут суб’єктивний момент особливо поміт­ний. Ступінь об’єктивності отриманої інформацїї залежить, насамперед, від мети, що її поставив дослідник. Коли мета відповідає історичній реальності, то ступінь отримання об’єктивної інформації залежить лише від пізнавальних можливостей дослідника, рівня забезпечення дослідження методологічними і методичними засобами наукового аналі­зу історичних джерел. Якщо мета з тих чи інших причин не відповідає історичній реальності або дослідник навмисне «перекручує» отриману інформацію чи навіть спростовує її, відверто вдаючись до дезінформації, тоді в іїіформаційному процесі виникає своєрідна об’єктивна інформація, але вже не про об’єкт, а про суб’єкт, який веде «дослідження».

Важливою особливістю історичних джерел є те, що вони містять у собі немовби два види інформації. Вірніше, інфор­мація в історичних джерелах поділяється на два види. Пер­ший — це та інформація, яка здобута й використана дослід­никами у практичній роботі. Другий — це інформація, яка існує в об’єкті, але поки що невідома дослідникові й тому не може бути ним практично використана. Це — так звана захована, або потенційна інформація. В історичних джере­лах її взагалі значно більше, ніж здобутої і використаної. Во­на практично невичерпна. Тому історики досить часто по­вертаються до вже залучених у науковий процес історичних джерел, щоб на новому рівні розвитку теоретичних і мето­дичних засад здобути додаткову інформацію.

Важливе місце у вивченні історичних джерел займає їх класифікація, яка дозволяє дослідникові чіткіше уявити міс­це джерела в соціальній дійсності. У процесі класифікації іс­

торичних джерел, історик поряд із вирішенням низки суто професійних питань (спосіб систематизації ознак, терміно­логія тощо) має, насамперед, з’ясувати схожість і відмінність між об’єктами класифікації та встановити природу їх виник­нення. На відміну від інших розділів історичної науки, пер­вісна історія, як уже зазначалося вище, практично не має писемних джерел, які є основними об’єктами класифікації в історичному джерелознавстві.

Первісна історія в основному базується на матеріальних джерелах, створених у процесі життєдіяльності первісних людей, і на матеріалах природничих наук, котрі залучають­ся для відтворення навколишнього середовища, в якому здійснювалась життєдіяльність людини, та з’ясування біосо- ціальних процесів у суспільстві, що без них неможливо уявити собі історичний процес у ті давні часи. Однак систе­матизація джерел первісної історії за принципом поділу їх на соціальні і природничі практично неможлива. Зокрема, як визначити антропологічні джерела, які одночасно харак­теризують природну і соціальну суть людини? В сучасному джерелознавстві існують й інші системи класифікації істо­ричних джерел, проте, на наш погляд, жодна з них не може повною мірою бути застосована для наукової систематизації джерел первісної історії.

Особливістю джерелознавства первісної історії є залучен­ня археологічних, етнологічних, антропологічних, лінгвіс­тичних, природничих і лише частково писемних джерел для її вивчення. Серед них переважають джерела, репрезентова­ні різними об’єктами матеріальної, духовної та соціальної культури, які вивчаються, передовсім, історичними науками (археологія та етнологія). Однак не менш важливе значення, зокрема для реконструкції початкового періоду історії люд­ства (виникнення і початкових етапів еволюції людини і суспільства), мають біосоціальні антропологічні, а також природничі джерела (археозоологічні, археоботанічні тощо).

Розглянемо основні з них. При цьому пам’ятатимемо, що в багатьох випадках віднесення джерела до тієї чи іншої категорії є досить умовним. У багатьох випадках археологіч­ні й етнологічні джерела перехрещуються; подібна ситуація виникає також на стиках інших наук.

Археологічні джерела. Первісна історія, як уже зазначало­ся вище, — це дописемна історія. Прямі свідчення, що дійшли до нас з тих далеких часів, це лише невелика части­на (не більше 15%, за підрахунками англійського археолога Девіда Кларка) матеріальних решток життєдіяльності пер­вісних людей та окремі палеоантропологічні знахідки. Речі,

шо дісталися нам від далекого минулого, свого часу були створені майстрами, які вклали в них свої знання, досвід, художній смак, а також роздуми та пристрасті. А якщо це так, то в матеріальних рештках минулого міститься різнома­нітна інформація, у тому числі й історична, але вона в них «закодована» і її треба розшифрувати. Більш того, зважаючи на різні суб’єктивні і об’єктивні обставини, інформація, за­кладена в матеріальних рештках, може бути як об’єктивною, так і суб’єктивною. Тому обсяг і якість отриманої при де- шифровці інформації залежить від того, яку мету ставить пе­ред собою дослідник і який ключ дешифровки він має в ру­ках. Іншими словами, наскільки досконалою є методологія і методика аналізу джерелознавчого дослідження.

Але перш ніж зайнятися аналізом матеріальних решток первісності, їх треба знайти, зафіксувати, де і як вони роз­міщувалися, в якому контексті (поряд з якими речами, спо­рудами, рештками людей або тварин вони знайдені, в яких геологічних нашаруваннях тощо), а вже потім «примусити» їх розповісти про себе, своїх творців та їхнє соціальне, куль­турне і природне оточення.

Зважаючи на те, що лише первісна археологія має прямі джерела для вивчення дописемного періоду історичного про­цесу, деякі археологи (А. М. Рогачов, Г. Данієл та ін.) навіть схильні ототожнювати історію первісного суспільства і пер­вісну археологію. В принципі з цим можна було б погодити­ся, коли б не обмеженість джерельної бази первісної архео­логії, яка не дозволяє поки що повною мірою розкрити всі аспекти соціальної діяльності первісного суспільства. Пере­шкоди тут існують двох типів: об’єктивні й суб’єктивні.

Щодо суб’єктивності археологічного джерелознавства, то найдосконаліша сучасна методика вивчення матеріальної культури не дає змоги отримати всю закладену в неї історич­ну інформацію. До того ж археологи, як і інші дослідники, не позбавлені особистих уподобань і пристрастей. Об’єктив­ні труднощі археологічного джерелознавства пов’язані перш за все з тим, що археологічні матеріали дійшли до нас у біль­шості випадків зруйнованими, часто з якихось причин пере­міщеними з місця свого початкового розташування, фраг- ментованими; іноді взагалі залишається незабезпеченою чи недостатньо забезпеченою археологічними матеріалами низ-

ка ланок соціального або культурного життя суспільства то­го чи іншого періоду. Водночас сам процес «випадання* ре­чей у культурний шар, за термінологією археологів, є склад­ним, багатоступеневим, суперечливим і відбірковим. Тому комплекс речей культурного шару (мертвої культури) знач­ною мірою відрізняється від комплексу речей живої культу­ри минулого суспільства. До того ж самі речі, коли вони функціонували в діючому суспільстві, мали іноді різне при­значення або взагалі інше значення, ніж узвичаєне в наш час. Всі ці труднощі, зокрема, породили серед деяких дослід­ників думку, що археологічні джерела взагалі не дають мож­ливості реконструювати історію дописемного періоду.

Дійсно, археологічні джерела складають лише незначну частину тієї живої культури, яка функціонувала в минулому. Проте, на жаль, це все, що нам дісталося від тієї культури. З часом цю інформацію можна буде доповнити. Так, щоріч­но внаслідок нових досліджень археологічних пам’яток на­ша інформація про далеке минуле значно збільшується. Але в усіх випадках на момент дослідження інформація, що здо­бувається з археологічних джерел, є первинною і основною. Враховуючи це, історик первісності має зробити все можли­ве, щоб отримати максимум відомостей, бажано об’єктив­них. Спробуємо коротко розглянути інформативність архео­логічних джерел не за обсягом, а за змістом: на які конкрет­но матеріали спирається первісна археологія та які можли­вості для відтворення соціальної культури вона має у своєму арсеналі.

Насамперед це знаряддя праці, що збереглися практично від найдавніших часів, з моменту виникнення людства. Час­тіше за все вони є єдиними свідками того далекого минуло­го. Іноді в культурному шарі місцезнаходжень початкового етапу становлення людства знаходять також кістки диких тварин, які, ймовірно, були утилізовані людиною; зрідка трапляються й кістки самої людини. Але цього вже достат­ньо, щоб реконструювати початковий етап життєдіяльності людства, матеріальна культура якого в ті часи, крім нечис­ленних знарядь із дерева, що не збереглися, цими речами й вичерпувалась.

Поступово археологічні колекції збагачуються. Поряд зі

знаряддями праці, які постійно удосконалюються (що дозво­ляє простежити процес їхньої еволюції), з’являються спочат­ку вогнища, а згодом і рештки найдавніших жител. У житлах або на місцях короткочасних зупинок первісних людей ар­хеологи знаходять різні кістяні вироби, прикраси, амулети, музичні інструменти, кам’яні і кістяні фігурки людей та тва­рин. На стінах печер з’являються перші малюнки, чудові зображення реальних сцен дійсності того часу. В нішах тих же печер у спеціальних сховищах або кам’яних ящиках знай­дено голови, кістки тварин. Мустьєрського часу сягають по­ховання самих людей. З появою посуду, а згодом і металевих виробів обсяг і різноманітність археологічного матеріалу ще більше зростають. Отже, в культурному шарі первісних посе­лень акумульовані далеко не другорядні ланки життєдіяль­ності людського суспільства. Та й сама структура поселень, їх розміщення у просторі теж мають велике значення при розв’язанні окремих питань історії первісності. Проте це ли­ше частка живої, багатобарвної культури людства.

Деякі речі, знайдені й інтерпретовані дослідниками, мог­ли мати в давнину інше призначення або використовуватися поряд із визначеною функцією і в іншій якості в залежності від уявлень первісних мешканців даного поселення. У зв’яз­ку з цим певні елементи матеріальної культури могли справ­ляти на людей минулого інше враження, ніж на сучасників. Можна припустити також, що деякі знахідки потрапили в культурний шар випадково і не мали до основних відкладень жодного відношення. Існує ймовірність принесення їх людь­ми з інших, давніших місцезнаходжень, або вони потрапляли на поселення вже пізніше, під час руйнації його природни­ми процесами чи пізнішою людською діяльністю. Всі ці та інші проблеми стоять перед сучасним археологічним джере­лознавством і поступово вирішуються. Найскладніші з них, очевидно, ще не скоро будуть вирішені.

Таким чином, відтворений на основі археологічних дже­рел історичний процес є дещо схематичним. У такій первіс­ній історії відсутні дійові особи, немає героїв. У ній діє абст­рактна людина, проте вона виготовляє конкретні знаряддя праці, будує житла, розпалює вогнища, полює на конкрет­них звірів. Щоправда, іноді археологи намагаються визначи­ти і конкретних майстрів за їхніми пристрастями й уподо­баннями, проте навіть у вдалих випадках неможливо встано­вити їхні імена. Не виключено, що в деяких своїх реконст­рукціях через обмеженість джерельної бази сучасні археоло­ги помиляються. В подальшому дослідження нових пам’я­ток, удосконалення методики наукового пошуку, очевидно,

дадуть можливість збільшити обсяг інформації про первісне суспільство. Але й у наш час археологічні джерела, незва­жаючи на всю складність їх дослідження, є єдиними прями­ми й тому найбільш об’єктивними свідками далекого мину­лого людства.

Етнологічні джерела. Як складова частина всесвітньої істо­рії історія первісного суспільства умовно може бути поділена на власне первісну історію, що завершилась із виникненням цивілізацій, і первісну історію, яка продовжувалася після ви­никнення цивілізацій, збігаючись із ними в часі, й подекуди зберігається на периферії цивілізацій до наших днів. Тради­ційно-побутову культуру цих первісних суспільств вивчає на­ука етнологія. В сучасній науці для цих двох суспільств пер­вісності запропоновані різні назви. Первісні суспільства, що існували до виникнення цивілізацій, дістали назву апополі- тейні (АПС) (від грец. «апо» — до, «політейний» — цивіліза- ційний); первісні суспільства, що продовжували співіснувати з цивілізаціями, дістали назву синполітейних (СПС) (від грец. «син» — існуючий одночасно). Якщо вивчення апополітей- них суспільств переважно забезпечувалося археологічними і палеоантропологічними джерелами, то синполітейні донедав­на досліджувалися виключно етнологією.

Вивчаючи синполітейні суспільства, етнологи мають уні­кальну можливість спостерігати безпосередньо функціону­вання всіх явищ соціальної культури первісного суспільства, й перш за все соціальних відносин, які дуже важко відтво­рювати за матеріалами археологічних пам’яток. Якщо до цього додати, що етнологи мають справу з живою культу­рою, в якій можна спостерігати не лише окремі речі, а й їхнє функціонування у виробництві, побуті, обрядах, то може скластися враження, що етнології під силу одній вирішити всі аспекти історії первісного суспільства. Донедавна так во­но й було. Історія первісного суспільства взагалі спочатку зародилася як підрозділ етнології і лише згодом відокреми­лася від неї і стала самостійною наукою, але таке розмежу­вання не є суттєвим.

Проте чи дійсно етнологія спроможна сама вирішити всі проблеми первісної історії? Спробуємо бодай коротко роз­глянути сучасні можливості цієї науки щодо відтворення первісної історії за матеріалами апополітейних суспільств.

Етнологи мають декілька методів накопичення джерел для реконструкції первісної історії. Основним із них є без­посереднє спостереження, коли дослідник сам «вживається» в соціальний організм сучасних первісних народів і вивчає їх нібито зсередини. Такі спостереження мають декілька пе­

реваг. По-перше, етнолог отримує всебічну інформацію про суспільство, яке в наш час функціонує за нормами первіс­ного суспільства. Він може спостерігати, фіксувати й аналі­зувати функціонування соціальних і громадських інститутів, звичаїв, матеріальної культури, господарства, тобто прак­тично все, що потрібно для реконструкції процесів розвит­ку матеріальної, соціальної й духовної культури. По-друге, етнолог має змогу простежити взаємозв’язки між основни­ми ланками живої культури синполітейних суспільств, тоб­то в його дослідженнях культура первісності не розірвана на окремі ланки — речі, явища, комплекси тощо, як це подано в археологічних джерелах, а розглядається у їх взаємодії. Це дає можливість аналізувати культуру синполітейних сус­пільств як органічно єдину систему. В цьому, безперечно, полягає перевага етнологічної інформації для дослідження первісної історії.

Проте етнологічні дослідження первісної історії наштов­хуються на значні труднощі й перешкоди. По-перше, етно­логія не знає суспільств, соціальна культура яких відповіда­ла б початковим етапам історії людства. Сучасна культура найдавніших синполітейних суспільств сягає лише доби піз­нього палеоліту (чи мезоліту). Таким чином, перший і най- тривалпдий етап історії людства залишається поза межами етнологічних джерел. Щоправда, використовуючи метод ана­лізу пережитків, деякі етнологи намагаються відтворити ок­ремі аспекти життєдіяльності початкового етапу історії люд­ства. Втім наукова вірогідність таких досліджень потребує додаткової перевірки і не визнається багатьма дослідниками. По-друге, хоча більшість дослідників визнає синстадіальність апополітейних і синполітейних суспільств починаючи з піз­нього палеоліту і до виникнення держави і писемності, про­те й у цьому випадку виникає чимало проблем, пов’язаних передовсім зі ступенем адекватності цих двох типів первісних суспільств: апополітейних, які вивчає історія первісного сус­пільства, і синполітейних, досліджуваних етнологією. Спра­ва в тому, що синполітейні суспільства, по-перше, зазнали значного впливу своїх сусідів — політичних суспільств, а, по- друге, самі, порівняно з апополітейними суспільствами, пройшли значний шлях культурного розвитку, позначений як прогресом, так і регресом, мпраціями і дифузіями, ізоля­цією і широкими контактами з суспільствами різних ступе­нів розвитку: від первісних до соціалістичних.

Все це привело до неоднакових конкретно-історичних наслідків. Так, одні синполітейні суспільства сприйняли ре­лігію класових суспільств, зберігщи при цьому основні еле-

менти своєї матеріальної культури і господарства, інші, нав­паки, запровадивши широкий обмін як з цивілізаціями, так і зі своїми сусідами по первісній периферії, значно змінили свою матеріальну і соціальну культуру, зберігши недотор­канною духовну культуру. В більшості синполітейних сус­пільств структура їхньої культури, таким чином, є деформо­ваною в тій чи іншій мірі. Тому серед дослідників немає спільної думки щодо використання етнологічних джерел для реконструкції історії первісного суспільства. Внаслідок цього в останні десятиріччя поширився особливий напрям наукового пошуку — етноархеологія, яка має об’єднати в со­бі пріоритети археології та етнології, зокрема в дослідженні проблем соціальної культури.

Проте, яким би чином не розв’язувалися суперечливі пи­тання щодо використання етнологічних джерел у реконст­рукціях первісного суспільства, безперечно одне, що без да­них етнології важко уявити собі такі елементи соціального життя, як шлюб та сім’я, структура управління та влади, форма власності, ідеологічні уявлення тощо.

Антропологічні джерела. Антропологія — це наука про біологічні особливості людини та її предків. Палеоантропо­логія — підрозділ антропології, який вивчає рештки старо­давніх людей.

Вище вже згадувалося, що палеоантропологічні джерела поряд з археологічними є прямими свідками далекого мину­лого. Без них важко уявити собі фізичний вигляд людини протягом її еволюції до сучасного типу. Крім того, антропо­логічні рештки дають змогу вирішити ще цілу низку питань, пов’язаних із походженням людини: про виникнення та роз­виток мислення і мови, розселення людини на земній кулі, походження людських рас.

Поряд з цим за даними антропології досліджуються принципові питання генезису людського суспільства як двоєдиного процесу антропосоціогенезу. Так, простежуючи на антропологічних рештках становлення прямоходіння, розвитку руки і мозку, ми отримуємо інформацію і про про­цес зародження та розвитку трудової діяльності, про особли­вості психіки первісної людини, а водночас і про рівень здатності людей окремих історичних епох до праці, мислен­ня і мови. Ці відомості, у свою чергу, є важливим джерелом для вирішення складних питань формування людського сус­пільства, взаємовідносин між членами первісних колективів, формування ідеологічних уявлень.

Вивчення скелетних решток первісної людини — шлях до пізнання й інших характеристик первісного суспільства.

Наприклад, за даними одонтології можна відтворити харак- _τep їжі первісних колективів. Матеріали могильників умо­жливлюють розв’язання окремих питань палеодемографії (народжуваність, смертність, середній вік людей за епохами, статевий і віковий склад популяцій тощо) і дають змогу скласти уявлення про соціальну структуру первісної общини. Так, аналіз статевого і вікового складу та просторового роз­міщення поховань Надпорізьких Мезолітичних могильників дав можливість дослідникам з’ясувати не лише структуру і характер соціальних стосунків у ранньопервісній общині, а й розглянути питання, пов’язані зі складанням племінної орга­нізації і формуванням почуття батьківщини, а в зв’язку з цим і виникненням військової організації (консолідації чоловіків для захисту племінної (батьківської) території).

Палеоантропологія дає важливі дані для вивчення стану фізичного розвитку людей різних епох, їхніх травм і захво­рювань, а також про методи їх лікування. Численні штучні пошкодження черепів та скелетів, знайдених у похованнях, свідчать, з одного боку, про множинність конфліктів як у самих первісних колективах, так і між ними, наявність кані­балізму й т. ін., а з іншого — дають можливість простежити характер взаємовідносин у колективі і між колективами, ви­рішити складні питання соціалізації, догляду за людьми по­хилого віку, характеру і часу виникнення війн в історії. Знайдення в печері ІПанідар скелета чоловіка похилого віку з ампутованою задовго до смерті правою рукою розгля­дається дослідниками як доказ згуртованості мустьєрських колективів, формування в їхньому середовищі почуття спо­рідненості і взаємодопомоги.

За результатами сучасних досліджень приматології ство­рені наукові схеми шляхів розвитку наших предків у напря­мі становлення прямоходіння, зародження трудової діяль­ності та суспільних відносин. Особливого значення в остан­ні роки набули дослідження зоопсихологів із проблем пере­ходу від угруповань тварин, перш за все приматів, до першої форми людського суспільства — праобщини. Останнім ча­сом значно розширилася дослідницька база з цих проблем завдяки постановці широких спостережень за життєдіяль­ністю сучасних приматів (шимпанзе і горил) у природному середовищі (Дж. Гудолл, Д. Фоссі, Дж- Шаллер та ін.).

Однак за всієї привабливості палеоантропологічних дже­рел для первісної історії слід пам’ятати, що кількість їх для найдавніших епох вкрай обмежена, а більшість знахідок без­посередніх предків людини та найдавніших гомінід репре­зентована поки що переважно фрагментами. Здебільшого це

уламки черепів і щелеп або окремі зуби. Дуже рідко зустрі­чаються фрагменти інших кісток скелета. Бракує також дос­товірності інформації через епізодичність знахідок. Найдав­ніші могильники відомі лише з часів мезоліту, і їх поки що знайдено і досліджено обмаль. Для попередніх часів вони зовсім невідомі. Більшість дослідників узагалі вважає, що в палеоліті могильників не було. В той же час випадкові, по­одинокі поховання виявляти дуже важко. Треба врахувати й те, що в наших предків і найдавніших людей поховань уза­галі не було, а покинутий на місці смерті небіжчик розшма­товувався хижаками або його рештки зруйновувалися при­родними процесами. Все це значно знижує інформативність палеоантропологічних джерел, що, у свою чергу, викликає сумніви в можливості вирішення багатьох проблем антропо- соціогенезу і спричинює гострі наукові дискусії.

Невелика чисельність стародавніх людей і значне відда­лення їх у часі самі по собі не сприяли збереженню їхніх рештків. Вони крихкі, дуже пошкоджені, фрагментарні, зде­більшого розсіяні на значній площі і змішані з кістками тва­рин. До того ж у багатьох випадках знайдені вони випадко­во при земляних роботах або в процесі археологічних розко­пок. У тих і інших випадках дуже рідко при розкопках ске­летів первісних людей були присутні спеціалісти, обізнані як із морфологією скелета людини, так і з методикою дослі­дження та збереження антропологічних решток.

Складною є ситуація і з розміщенням знахідок у просто­рі. Найчисленніша колекція антропологічних знахідок різних епох первісності поки що представлена в Європі, де раніше розпочалися широкі геологічні та археологічні роботи. І хо­ча рештки стародавніх людей знайдені практично на значній території, на антропологічній мапі Європи ще залишилося чимало білих плям, а знахідки найдавніших людей взагалі поодинокі. В Африці, навпаки, останнім часом знахідки на­ших безпосередніх предків і найдавніших людей досить чис­ленні, тоді як виявлені пізньопалеолітичні поховання — по­одинокі. Проте й вони, будучи сконцентровані в окремих місцях Східної Африки, виглядають острівцями на антропо­логічній мапі всього континенту. Але навіть на тлі цих антро­пологічних мап Європи і Африки мапа знахідок Азії ще бід­ніша. Проте теоретично, зважаючи на хронологію і морфо­логію азійських знахідок, вони є не менш перспективними для з’ясування як проблем еволюції людини, так і питань прабатьківщини людства і розселення людей по земній кулі.

Є й інші складні моменти відтворення первісної історії людства на основі антропологічних джерел. З часом їх буде

не менше, тому що в науці з’ясування одних проблем, як правило, породжує низку інших, нерідко складніших, ніж попередні. Тут важливо підкреслити головне: без антрополо­гічних джерел узагалі неможливо розглядати питання часу і шляхів становлення самої людини. Як зауважив видатний антрополог нашого часу В. П. Алексеев, історична антропо­логія — це шлях в історію самої людини.

Дані інших гуманітарних і природничих наук. Крім даних археології, етнології і антропології, історики первісності за­лучають для з’ясування окремих питань розвитку людства матеріали й інших гуманітарних і природничих наук — мо­вознавства, мистецтвознавства, геології, палеогеографії, па­леонтології, палеоботаніки, фізики, хімії тощо.

Деякі дослідники особливу увагу приділяють мовознав­ству, зокрема його розробкам етногенезу й етнічної історії народів світу. Щоправда, останнім часом широко дискуту­ються проблеми формування мовних сімей та їхніх прадіа- лектів, що, за даними мовознавства, сягають навіть пізнього палеоліту. Розроблений американським дослідником Морі- сом Сведешем метод абсолютного датування етапів розвитку мов — глотохронологія — дає можливість із певною вірогід­ністю простежити темпи зміни лексичного складу окремих мов, що, в свою чергу, дає змогу відтворювати процеси взаємозв’язків між народами на різних етапах їхнього роз­витку. Однак всі ці дослідження, як і сам метод М. Сведеша, піддаються гострій науковій критиці як серед мовознавців, так і серед істориків, і поки що їх неможливо повною мірою використати в історичних реконструкціях. Незважаючи на таку песимістичну оцінку лінгвістичних матеріалів щодо пер­вісної історії, не підлягає сумніву значний внесок одного з підрозділів мовознавства — топоніміки — в розробку етноге­незу та етнічної історії багатьох народів, зокрема слов’ян. Так, за наслідками картографування архаїчних назв річок, озер тощо російські лінгвісти В. М. Топоров і О. М. Труба- чов, а також польський історик і лпггвіст Г. Ловмянський ви­сунули досить цікаві гіпотези локалізації прабатьківщини слов’ян, підтримані багатьма істориками.

Окрему групу джерел первісної історії складають писемні джерела. На жаль, попри всі свої переваги, для первісної іс­торії вони є другорядними. Це зумовлюється насамперед тим, що писемність узагалі виникла досить пізно (не раніше 4 тисячоліття до н. е.), до того ж уже разом із цивілізаціями (політичними суспільствами). Таким чином, у писемних джерелах знайшла відображення лише культура синполітей- них суспільств, тобто периферії стародавніх держав. Проте й

ці, нерідко дуже важливі й цікаві спостереження стародавніх авторів щодо культури своїх сусідів несуть на собі відбиток етнічних, соціальних і політичних уявлень їхніх творців. То­му ці джерела здебільшого використовуються як допоміжні, до того ж порівняно з етнологічними вони вкрай незначні й обмежені в часі і просторі.

Вище вже зазначалося, що серед дослідників немає спільної думки щодо визнання даних природничих наук як джерел історії. Однак практичне використання результатів досліджень навколишнього середовища первісного суспіль­ства (палеогеографія, палеозоологія, палеоботаніка, палео- кліматологія, геологія), фізико-психічних якостей людини і приматів (палеопсихологія, зоопсихологія), запроваджене в останні роки в історичних розробках, показало, що дані природничих наук значно збагачують уявлення про первіс­не суспільство, а природничо-наукові методи датування (дендрохронологічний, радіовуглецевий, калій-аргоновий, археомагнітний тощо) дали змогу скласти більш надійні хро­нологічні схеми еволюції людини і розвитку суспільства.

Життєдіяльність первісної людини була тісно пов’язана з навколишнім середовищем і багато в чому визначалась його змістом і станом. Ураховуючи ці обставини, при визначенні ролі даних природничих наук як історичних джерел слід пам’ятати, що пристосування людини до мінливих умов навколишнього середовища мало не пасивний, а активний, динамічний характер. Активна адаптація людини і суспіль­ства до навколишнього середовища передбачає не тільки широкий пошук засобів позабіологічного захисту від впливу несприятливих природних умов (опанування вогню, спору­дження жител, виготовлення одежі, обробка продуктів хар­чування тощо), а й цілеспрямований тиск на природні про­цеси. Так, первісні мисливці, а згодом скотарі і землероби у процесі своєї діяльності знищували тварин, підпалювали рослинність, вели селективний відбір рослин і домашньої худоби, чим значно змінювали природний ландшафт і впли­вали на формування біоценозів у окремих регіонах.

Виходячи з цього історики поділяють навколишнє сере­довище на дві частини: 1) середовище, що впливало на життєдіяльність людини, але не зазнавало тиску (клімат, рельєф); 2) середовище, що частково змінювалось у процесі трудової діяльності людини (флора, фауна).

Розглянемо спочатку джерела, що дають змогу відтвори­ти першу частину навколишнього середовища. Насамперед це дані геології і палеокліматології. За даними геології істори­ки відтворюють зміни рельєфу протягом усієї історії люд-

ства. Так, у різні історичні епохи рельеф України значно змінювався. Під час останнього зледеніння, наприклад, Чорне море взагалі перетворилось на невеличке озеро, Азов­ське море практично пересохло, а Дніпро, Південний Буг, Дністер та Дунай на західному шельфі сучасного Чорного моря зливалися в одну річку і вже разом упадали на рівні ак­ваторії Варна — мис Сарич (Південний Крим) у стародавнє озеро. Зниження рівня Чорного моря й узагалі Світового океану внаслідок наступу льодовика призвело до відчутних змін берегової смуги морів та океанів, поглиблення річкових долин, трансформації рослинного і тваринного світу, що, у свою чергу, не могло не вплинути як на процес розселення первісних колективів, так і на засоби їхньої адаптації до нав­колишнього середовища.

Особливе значення для створення періодизації історії первісного суспільства має стратиграфія — розділ геології, який вивчає послідовність нашарувань геологічних горизон­тів. Так, простежуючи послідовність зміни антропологічних і археологічних знахідок у геологічних горизонтах, дослідники вивчають процес еволюції фізичного типу людини, знарядь праці, жител, предметів побуту тощо. За даними стратигра­фічних спостережень визначені етапи технологічного вдос­коналення обробки кременю і виготовлення крем’яних зна­рядь праці і на цій основі складена археологічна періодиза­ція кам’яного віку.

В наш час навіть важко уявити розвиток суспільства без знання динаміки кліматичних змін. У першу чергу це сто­сується ранніх етапів становлення та розвитку людини і суспільства. Ці знання історик здобуває за даними палео- кліматології — науки, що вивчає клімат історичного мину­лого Землі. За наслідками досліджень палеокліматології ре­конструйовані темпи і ритми трансформації природного середовища (льодовики, міжльодовиків’я — інтергляціали). Дослідники по-різному оцінюють сприятливість або нес­приятливість тих чи інших кліматичних умов для розгор­тання тих чи інших історичних процесів, проте в усіх ви­падках наукова реконструкція є вкрай бажаною, більше то­го — необхідною.

Зміна клімату безпосередньо спричиняє зміни флори і фауни, які, у свою чергу, визначають напрям господарської Діяльності і побут первісного суспільства. Рослинність забез­печувала первісну людину не тільки продуктами харчування, а й матеріалами для будівництва жител, виготовлення зна­рядь праці, паливом для вогнищ, ховала мисливців під час полювання, рятувала від непогоди.

Відтворити склад рослинності, її біологічні якості, просте­жити її зміни протягом історичного розвитку суспільства іс­торику допомагають дослідження палеоботаніків. За знахідка­ми пилку і спор у культурних нашаруваннях стародавніх пам’яток палінологія — підрозділ палеоботаніки — відтворює рослинність часів їхнього існування. Проте результати палі- нологічного аналізу потребують критичного ставлення, тому що пилок і спори тих чи інших рослин могли бути занесені в культурний шар стародавньої пам’ятки з інших місць, іноді досить віддалених (300 км і більше), вітром або водяними по­токами. Крім того, внаслідок різних геологічних процесів у культурний шар поселень потрапляли залишки рослинності інших епох, як більш ранніх, так і пізніших.

Значно інформативнішими у цьому плані є дані палеозоо­логії — підрозділу палеонтології, що вивчає тваринний світ ми­нулого та історію його розвитку за рештками тварин або від­битками їхньої життєдіяльності. Відновлений за фауністични­ми рештками склад стада промислових тварин стародавніх по­селень дає змогу не тільки визначити якість житгєзабезпечую- чих ресурсів земної кулі, а й реконструювати методи і стиль полювання, встановити центри і час приручення того чи ін­шого виду тварин, окреслити напрями і ритми поширення скотарства від первісних центрів тощо. Сучасна наука за кіль­кісними і якісними показниками решток тварин і рослин на стародавніх поселеннях розробляє палеоекологічні і палеоеко- номічні моделі розвитку стародавнього населення.

Залучаючи дані палеозоології для вивчення первісної іс­торії, необхідно враховувати рівень їхньої цілості. Як і ан­тропологічні, фауністичні рештки, здебільшого, репрезенто­вані крихкими уламками, за якими іноді буває важко визна­чити вид тварин. Кількісні показники видів тварин та їх особин у більшості випадків є неповними. Не до кінця роз­роблена й методика розрізнення диких і свійських тварин. Але попри всі «недоліки» палеозоології і палеоботаніки без їхніх матеріалів просто неможливо в наш час створювати на­уково обгрунтовану історію первісного суспільства.

Важливим моментом вивчення первісної історії є роз­робка її хронології. Раніїне вона базувалася на матеріалах іс­торичної типології та кореляції останньої матеріалами гео­логії, стратиграфії та палеонтології. Останнім часом дослід­никами розроблено низку природничо-наукових методів да­тування стародавніх об’єктів.

Найбільш надійним серед них є дендрохронологічний метод, який дає можливість визначити дату стародавньої пам’ятки з точністю до одного року. Він грунтується на підрахунку річних кілець стовбурів дерев. Але поки що датування цим методом можна проводити в межах не більше як 10 тис. років. Крім то­го, дерево дуже рідко зустрічається на стародавніх об’єктах.

Частіше у практиці датування застосовується радіовуглеце- вий метод, заснований на використанні періоду напіврозкладу ізотопу вуглецю С, який дорівнює 5730 рокам, з відхиленням до 40 років. Більш-менш надійні дати, отримані завдяки цьому методові, сягають 60 — 70 тис. років. Проте радіовуглецеві да­ти останнім часом піддають сумніву. За допомогою дендро­хронології і вдосконалення самого методу розроблено декілька калібрувальних шкал, які дають змогу коригувати радіовугле­цеві дати й отримувати більш надійні хронологічні репери.

Для датування більш ранніх етапів розвитку людини і суспільства широко застосовуються менш точні, але досить надійні калій-аргоновий, термолюмінесцентний і палеомаг- нітний методи. Існує також чимало інших методів, які знач­но рідше застосовуються (діагенез амінокислот, гідровби- рання обсидіану, за допомогою ізотопів кисню тощо). По­при всілякі вади природничі методи дали можливість розро­бити надійну хронологію далекого минулого, яка в узагаль­неному вигляді буде розглянута нижче.

У практиці сучасних наукових розробок проблем первісної історії стали традиційними використання результатів спосте­режень астрономії, фізики, хімії, сейсмології тощо. За останні кілька десятиліть склався навіть особливий напрям комплекс­ного дослідження — археопетрографія, яка досліджує мінера­логічний і хімічний склад знарядь праці, виробів побуту та ін­ших предметів первісної людини, що дає змогу уточнити дже­рела постачання сировини та шляхи її транспортування і об­міну між первісними общинами. При з’ясуванні питань жит­лобудівництва, планування міст і селищ часто застосовуються дані інженерних наук. Використання матеріалів тієї чи іншої природничої науки залежить від напряму історичного дослі­дження, тому ми досить часто зустрічаємося з несподіваними залученнями окремих фактів, які, на перший погляд, не мають ніякого відношення до первісності.

Узагальнюючи короткий огляд природничо-наукових дже­рел та методів дослідження, які останнім часом широко засто­совуються в практиці наукового пошуку в історії первісного суспільства, виділимо найважливіші моменти, у вирппенні яких вони відіграють провідну роль. По-перше, це відтворен­ня динаміки розвитку навколишнього середовища, зміни яко­го, незалежно від чинників, що їх спричинили (антропоген­них чи природних), справили в багатьох випадках виріїваль- ний вплив на формування характеру життєдіяльності первіс-

ного Ьуспільства. По-друге, це реконструкція методів і змісту життєзабезпечення первісної людини: форм і стилю її госпо­дарства та матеріальної культури, становлення та розвитку первісної економіки в цілому. По-третє, лише завдяки вико­ристанню матеріалів природничих наук з’ясована низка пи­тань, пов’язаних із виникненням і запровадженням у практи­ку різних об’єктів матеріальної культури (походження сирови­ни та засобів її добування, технології обробки, виникнення і розвиток металургії). Поряд із цим встановлено рівень раціо­нальних знань первісної людини: медичних, математичних, біологічних, екологічних, астрономічних, географічних тощо.

Завершуючи розгляд джерелознавства первісної історії, зазначимо, що вона, як узагальнююча і суто теоретична на­ука, не має власних джерел. Як було доведено вище, її дос­лідження базується, передовсім, на матеріалах таких наук, як археологія, антропологія, етнологія, з широким залучен­ням матеріалів ще цілої низки гуманітарних та природничих наук. Проте, займаючись дослідженням первісної історії, за­вжди треба пам’ятати, що спеціальні гуманітарні знання дослідника є вирішальними. Речі і явища, якими б шляхами вони не були визначені, не матимуть ніякого значення для історії суспільства, доки вони не будуть співвіднесені з від­повідною поведіїїкою людини. Й лише в контексті людської діяльності вони стають джерелами для пізнання історичного процесу. Охарактеризувавши переваги й недоліки тих чи ін­ших джерел, ми лише хотіли підкреслити складність науко­вого пошуку в історії і застерегти майбутніх дослідників від однобічного захоплення однією категорією джерел, і в пер­шу чергу «модними сучасними моделями» чи методами, які досить часто є наслідком тимчасового натхнення, а не грун­товного дослідження. Лише всебічне вивчення всього ком­плексу джерел із залученням найновіших методів досліджен­ня може гарантувати успіх у розв’язанні тих чи інших проб­лем історії далекого минулого.

ри на основні, якісно відмінні один від одного періоди, інши­ми словами, створення історичної періодизації. Перш ніж створити періодизащю первісного суспільства, досліднику, насамперед, необхідно простежити послідовність історичних подій у часі, тобто встановити хронологічне співвідношення матеріальних об’єктів і явиш, зафіксованих джерелами (ар­хеологічними, антропологічними, етнологічними, лінгвістич­ними тощо) та, по можливості, визначити час їх існування.

Відповідно до цього, історичну хронологію поділяють на відносну (релятивну) й абсолютну. За допомогою відносної хронології історик визначає лише послідовність або одночас­ність історичних подій, матеріальних об’єктів та явищ у ча­сі, тоді як завдяки абсолютній хронології він установлює конкретні дати їхнього існування щодо сучасного літочис­лення. Відносна хронологія історії первісного суспільства розроблена більш-менш досконало і спирається на науково обгрунтовані докази. «Абсолютним» датуванням об’єктів і подій первісності історики користуються здебільшого лише умовно, тому що встановити конкретно, коли саме відбули­ся ті чи інші події у первісності, навіть за допомогою най­досконаліших сучасних методів, у переважній більшості ви­падків практично неможливо. Як правило «абсолютними» визнаються дати, отримані переважно природничими мето­дами, які мають значні відхилення від сучасного календаря.

Періодизація історії первісного суспільства традиційно узгоджується зі спеціальними геологічною, археологічною та антропологічною періодизаціями.

Геологічна періодизація. Історія людства укладається ли­ше в останній, четвертинний період кайнозойської ери в геологічній періодизації історії Землі. Іноді четвертинний період називають антропогеном, підкреслюючи цим, що віїї є періодом виникнення і розселення людини на земній ку­лі. Усталена схема періодизації антропогену розроблена на основі вивчення змін природного середовища внаслідок пе­ріодичного наступу льодовика в північній півкулі.

Геологічною наукою антропоген поділяється на дві епо­хи: 1) передльодовикова і льодовикова (еоплейстоцен і плейстоцен); 2) післяльодовикова, або сучасна (голоцен). В еоплейстоцені і плейстоцені за сучасним поділом простеже- но п’ять льодовикових періодів (гляціалів): дунай, гюнц, міндель, рисе і вюрм (за назвами альпійських річок, де були вперше простежені виразні льодовикові відкладення відпо-