“Новий курс” та його наслідки

Після утвердження диктаторського режиму 1929 роках роз­починається нова доба, яка була названа добою “великого пере­лому”, “новим курсом” і яка повинна була здійснити на прак­тиці обіцяні блага соціалістичного суспільства, побудувати комуністичну систему виробництва і розподілу суспільних благ.

Радянська держава жила в постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом і тому створювала передусім потужну військову промисловість, що забезпечувала б виробництво зброї. З 1500 великих підприємств в Україні в роки першої п’ятиріч­ки (1928-1932) будувалося 400. В основному це заводи чи ком- бінати-гіганти, металургійні, вугледобувні та інші підпри­ємства.

Темпи індустріалізації першої п’ятирічки були авантюрні, бо економічні можливості для цього прирівнювалися до нуля. Ос­новним стимулом було моральне заохочення трудящих через організацію так званого соціалістичного змагання, яке і справді стало головним методом організації праці, якою керувала пар­тія і підпорядковані їй профспілки. За перші п’ять років в Ук­раїні постали такі гіганти, як Дніпрогес, чимало нових шахт у Донбасі, які, проте, були недостатньо технічно оснащені; “Запо- ріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Азовсталь”, “Дніпроспецсталь”; з’явилась трубопрокатна промисловість, кольорова металургія, кілька великих підприємств машинобудування: тракторний завод у Харкові, комбайновий — у Запоріжжі, паровозобудів­ний — у Луганську, машинобудівні заводи у Києві, Харкові, Кіровограді.

Директивне планування показало свою силу в економіці ко­мандного типу. Проте не вдалося вийти за межі “стихії ринку” і побудувати економіку без товарно-грошових відносин. Най­більших же збитків зазнало українське селянство, яке противи­лось шаленому податковому й ціновому тиску через постійну потребу коштів на індустріалізацію. В 1929 р. XVI партконфе- ренція ВКП(б) проголосила курс на суцільну колективізацію, яка ставила завданням ліквідацію багатоукладності в еконо­міці; водночас пролетаризація села давала для промислового будівництва потрібні кошти, сировину і робочі руки.

Історики й сучасники засвідчують, що декретування Сталі­ним терористичних методів усуспільнення землі та викачуван­ня з села хліба та грошей, репресії проти них викликали глу­хий, але відчутний опір селянства процесові колективізації. Вони стверджують, що в перший період по всій Україні спала­хували стихійні повстання, бунти (зокрема, дуже поширені так звані бабські бунти). Недаремно Сталін аж через сім років виз­нав, що “це був один із найнебезпечніших періодів у житті на­шої партії”. В тому ж таки “Короткому курсі історії ВКП(б)” він стверджує, що з лютого 1930 р. “з’явилися небезпечні оз­наки серйозного невдоволення селянства. Подекуди куркулям та їхнім агентам вдалося навіть підбити селян на прямі анти- радянські виступи”.

Це було справді. На всю Україну стала відомою справа на­сильницької колективізації, яку проводили місцеві більшовики у селі Драбовому, на Полтавщині. У відповідь на масові скарги селян про насильницьке відбирання землі і хліба відбувся по­казовий судовий процес над районним керівництвом, що довело село до голоду.

Колективізація всюди супроводжувалася жорстокими мето­дами. Уже з 1929 р. обмолочений хліб прямо з токів вивозився до державних комор. У селян вилучали зброю, яка подекуди залишалася після громадянської війни, придушували будь-які спроби утворити селянські спілки та інші громадські органі­зації.

Одна із партійних постанов 1930 року “Про темпи колекти­візації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву” визначала термін колективізації в один рік.

Справою колективізації керували трійки — секретар райко­му партії, голова райвиконкому і начальник ДПУ. Всі, хто їм противився, зараховували до “куркулів”, тобто до “ворогів на­роду”. Для того, щоб роз’єднати село на бідних і багатих та протиставити їх один одному, був застосований принцип “само- обкладання”. Селяни мусили самі ділити між собою спільний податок хлібозаготівлі на село. Хто не виконував — штрафува­ли у п’ятикратному розмірі вартості хліба, який треба було зда­ти, а майно пускали в розпродаж. Щоб стимулювати бідноту, частина штрафу йшла на фонд кооперування. Непокірних селян ділили на три категорії: “учасників і організаторів антирадян- ських виступів і терористичних актів”, яких відсилали в конц­табори або до в’язниць; “менш активних” вивозили з сім’ями на північ; третім, що не чинили опору, надавали земельні ділянки.

Цікаво, що спеціальною постановою визначалася навіть кількість дворів, які треба було виділити для цих категорій: до першої категорії — 52 тис., 112 тис.— до другої категорії. Така була розкладка на людей, яких треба було знищити або зламати.

Цей план “розкуркулення” був, звичайно, “перевиконаний” уже за перший рік колективізації. 1934 року секретар ЦК Ком­партії України П. Постишев повідомив, що під час колективі­зації було “розкуркулено” близько 200 тис. господарств. Селян- одноосібників обкладали величезними податками, а колгоспники мали пільги.

Хлібозаготівлю щороку підвищували і також вели із перевико­нанням.

У цілому за шість місяців 1930 року їх було зафіксовано по всій Україні 1500.

В тому ж році каральні загони придушили велике збройне повстання селян на Дніпропетровщині, що розпочалося в селі Богданівці, Павлоградського району. Про нього розповідають нині відкриті документи із архівів СБУ. Воно перекинулося на інші населені пункти — хутір Осадчий, Сухий, Водяний, Бог- дано-Вербовський, Путятине, на села — Мар’ївка, Каховка, Нова Дача, Тернівка та ін. Гаслами їх були: “Геть комуну та рад- владу!”, “Ми виробники хліба, а нам його не дають”, “Хай живе селянська влада”. Повстанці, озброєні мисливськими рушниця­ми, берданками, обрізами, ножами, карабінами вбивали місце­вих представників влади, громили комуни.

Селянське повстання поширилося на Павлоградський, Петро- павлівський і Близнюківський райони. Керівниками його були селяни Савелій Савченко, Олександр Рибалка, Дем’ян Аксьонов та ін.

Після розгрому повстання у битві на Тернівській горі було заарештовано до 400 осіб, 27 з них — за рішенням надзвичай­ної сесії Дніпропетровського окружного суд — у було засудже­но до розстрілу. Про ще одне з таких повстань 1930 року зга­дується у праці Г. Костюка “Сталінізм в Україні”. Про нього розповів йому один із в’язнів Воркутинського концтабору Іван Михайлович Приходько. Повстання в його селі очолив один із лейтенантів Червоної Армії. Від рук народу в селі загинули численні партійні уповноважені, зв’язкові, інформатори. По­встання поширилося на кілька сіл. Проти них були кинуті авіа­ція, танки й війська. Повстання тривало п’ять днів. Селяни були озброєні сокирами, вилами, подекуди обрізами й револь­верами.

Про інші повстання у Вінницькій, Хмельницькій областях, на Поділлі, Чернігівщині, Херсонщині нині вже існують чис­ленні публікації свідків. За даними зарубіжних авторів, лише в 1930 р. у селянських повстаннях взяло участь більше 40 тис. осіб.

За рішенням українського партійного центру в 1932-1933 рр. було проведено ряд операцій по нанесенню оперативного удару по “класовому ворогу”. Внаслідок однієї такої операції було арештовано 3,5 тис. осіб.

В Україні розпочався голод. Партійна влада вдавала, що ні­чого такого не існує. А щоб голодуючі не виїздили з України, на її кордонах були розташовані каральні внутрішні війська. Починаючи з 1933 р., смертність сільського населення стала масовою. Новою зброєю — голодом — знищувався цілий клас українського селянства через процес відчуження його від землі. Сталін назвав колективізацію “революцією зверху” і заперечу­вав існування голодомору, який організувала компартія. Та про це свідчать численні спеціальні партійні постанови як Цент­рального комітету ВКП(б), так і КП(б)У, низка рішень парт- конференцій, урядів, партійних комісій ЦК ВКП(б) і т. д.

Селянські повстання захопили не лише Україну, а й Кубань, Північний Кавказ, Казахстан, Узбекистан. Радянська влада вдалася до методів заспокоєння: з одного боку — армія, танки, авіація, розстріли, концтабори, з іншого — пошуки “винних”, як це зробив Сталін у своїй статті “Запаморочення від успіхів”, а поряд з цим — безперервне повторення про добровільність кооперування дрібних селянських господарств, про їхнє щасли­ве життя в колгоспі. А терор проти селян тривав. З 1932 р. в Україні лютував масовий голодомор. Оце й називалось “револю­цією зверху”.

Більшовицька влада розправлялась з українським селян­ством, що не сприймало її і противилося колективізації. Україн­ське селянство стало головним ворогом більшовицької системи та її ідеології. І ця система розпочала відкриту війну проти на­роду.

Наркомат юстиції України своєю постановою зобов’язав усіх прокурорів жорстоко карати засланням і ув’язненням усіх, хто приховує будь-які хлібні запаси. Скаржитися було нікому — усі звертання до влади ігнорувалися. Селяни не вважались за людей — вони були позбавлені будь-яких людських прав і пе­ретворені у безсловесну худобу...

На початку 1933 р. українські селяни вже годувалися соба­ками, котами, пацюками, корою, люди від голоду божеволіли. Траплялись випадки людоїдства. Ось деякі свідчення про кар­тину голоду із книги-меморіалу “Голод-33”. “Вночі люди вико­пували... дохлих (від інфекції. —-Aem.) коней, різали м’ясо, ва­рили та їли... Пухли і вмирали від голоду... Одна мати з’їла двох своїх дітей віком 8-10 років, її привели в сільраду, сюди ж принесли те, що лишилось від дітей... Двоє бездітних — чо­ловік і жінка років під шістдесят — заманювали до себе дівчат- підлітків, вбивали їх і їли... Сліди людоїдства знайшли після голоду в одній хаті. Під час ремонту в стіні виявили замащені в глину жіночі коси. Kic було декілька”. Це із свідчення Івана Павловича Лабунського із села Красненьке, на Вінниччині. Про подібні випадки свідчать люди майже в кожному населеному пункті. “Ілько Любарський, прости Господи, зарізав дочку і теж їли”,— із свідчення Марії Слюсар-Кармелюк із села Карма- люкове, на Вінниччині.

Ось сповідь полковника у відставці Героя Радянського Со­юзу із села Юхимівки, на Житомирщині, Олексія Михайлови­ча Кота: “їсти хотілося постійно — і вдень, і вночі, їсти, їсти... А навколо смерть... Померла моя племінниця Галинка. Незаба­ром і старший брат Павло... В їжу пішло все можливе і немож­ливе: кішки, собаки, ґави, горобці, різний бур’ян... У квітні 1933 р. померла найдорожча мені людина — мати...” А ось свідчення архівних джерел із сіл Кіровоградщини: у селі Тара­сівна з 410 осіб 1931 року на травень 1932 р. залишалось 26; у селі Високі Батраки — населення за рік зменшилось на 2 тис. осіб, населення голодує, пухне від голоду, “їдять подрібнені ка­чани кукурудзи, перемішаний з травою сухий щавель, точного обліку смертності немає...” Село Оберталове: “значний процент пухлих від голоду”.

І це ще 1932 рік. А що було в цих селах 1933 року? “Діти і батько з набряками, в хаті майже нічого немає, холодно, вже з’їли собаку... Батько просить забрати його дітей, аби врятува­ти тих. Додав: “Я був червоноармійцем, а зараз от вмираю з го­лоду...” — записує спеціальна комісія Зіновійського повіту в лютому 1933 р. “Кучма Макар — конюх, ударник, премійова­ний... 8 чоловік сім’ї. В казані кипить вода і буряк. Кучма про­сить: “Я все літо працював, допоможіть!”

У селах були створені спеціальні бригади, які таємно ходи­ли по хатах і забирали зерно з мисок, горшків. А звітували вони так: “Відібрано хліба 10 кг 20 гр... 7 кг 25 гр.” Не зали­шали й грама зерна! Районні та обласні чиновники посилали в центральні урядові партійні установи повідомлення під гри­фом “секретно” про кількість померлих людей. За даними та­кого звіту у Вінницькій області було офіційно зафіксовано 350,5 тис. померлих у 1932-1933 рр. Скільки ще не зафіксова­но — невідомо. Бо партійні керівники з усіх сил намагалися применшити кількість втрат від цього штучно організованого голодомору.

Деякі українські урядовці просили зменшити норму хлібоза­готівлі. Але центр відкидав ці прохання.

Відомо, що вже у липні 1932 р. на III Всеукраїнській кон­ференції послані в Україну з Москви організатори “хлібоздачі” В. Молотов і Л. Каганович категорично протестували проти будь-якого зменшення хлібозаготівлі з України, чого домага­лися українські партійні керівники на чолі з В. Чубарем. Так М. Скрипник у своєму виступі прямо і рішуче заявив про при­чини голоду в Україні: селяни йому скрізь заявляли, що “в нас забрали геть усе, як вимели”. Чубар називав причиною голоду колгоспну гігантоманію, нереальність планів, загибель або втечу молодого працездатного населення з України. Виступи україн­ських лідерів насторожили представників центру — Молотова і Кагановича, які виступили на конференції з погрозами — адже українські комуністи стояли на інших позиціях, аніж центр. Висновок посланців Москви був такий: “Не буде жодних поступок і хитань у питанні про виконання прийнятних партією та радянською владою завдань”. Українські партійні лідери по­стали перед вибором: або загинути, або перетворитись у сліпих і жорстоких лакеїв і стати катами свого народу... Після чого був невдовзі виданий знаменитий “закон про п’ять колосків”, за яким хапали тих, хто брав колоски на пожнивному полі чи висловлював якось протест ув’язнювали на кілька років або ка­рали на смерть.

А в цей час у розпал голоду — у січні 1933 р. — Сталін за­явив із трибуни об’єднаного пленуму ЦКК і ЦК ВКП(б): “Ми, безперечно, досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік”. А щоб ніхто не осмі­лився заперечити цієї тези вождя, він додав: “У цьому можуть сумніватися хіба тільки запеклі вороги радянської влади”.

Розсекречені нині документи підтверджують, що більшо­вицький центр вів цілеспрямовану, таємно оголошену війну з українським народом методом голоду, тобто, свідомо проводив винищення населення за національною ознакою, створюючи погибельні умови життя, які були розраховані на повне фізич­не знищення українського селянства. Сучасні підрахунки смерт­ності від голоду в період піку голодомору дають таку картину: за 1 хвилину в Україні вмирало 250 осіб, за 1 годину — 1,5 тис., за день — 35 тис... Сучасні дослідження вивели на світ ін­формацію і про причетність до цього геноциду вищого партійного керівництва на чолі зі Сталіним, Молотовим, Кагановичем, Пос- тишевим, Балицьким (голова ДПУ, який був уособленням найлютіших розправ над голодуючим селом) та інших сорат­ників вождя. Коли в березні 1933 р. в Україну секретарем ЦК був призначений Павло Постишев, Сталін сказав йому в при­сутності першого секретаря ЦК КП(б)У C. Kociopa та керівни­ка Державного політичного управління Балицького, а також Молотова, Калініна, Кагановича, Ягоди: “Ты, Паша, назначен туда в роли ГЛАВГОЛА (“главнокомандующий голодом”. — Авт.) и этим оружием сделаешь больше, чем Семен (Будьон- ний. — Авт.) несколькими конными армиями. Стасик (Ko- сіор. — Авт.) немного растерялся, а у тебя рука железная, на тех слизняков (Чубар, Петровський. —.Aem.) не обращайте вни­мания”. Разом із П. Постишевим в Україну прибув із Моск­ви новопризначений комісар державної безпеки, начальник ДПУ Балицький та ціла армія таємних агентів, які входили в усі структури українських партійних організацій і були інформаторами і наглядачами над українськими партійними кадрами.

Згодом Постишев повідомив, що на таку роботу було кину­то 1310 “товаришів”. Крім того, було створено 643 політвідділи MTC, 203 політвідділи радгоспів, у яких працювало 3000 при­сланих довіренців Москви. У колгоспи було спрямовано 10 тис. отих партійців, з яких 3 тис. стали головами колгоспів, секре­тарями партійних осередків тощо і які забезпечували виконан­ня доручення партії щодо знищення українського селянства. Фактично українське керівництво було підпорядковане російсь­кому центру і його ставленику в Україні Постишеву, головно­му виконавцеві організації голоду і головному інспекторові у справі переселення з Росії сотень тисяч людей — етнічних ро­сіян — у спустошені від голоду українські райони. Про таке масове переселення саме в цей час на українські землі росіян свідчать і архівні документи, які тепер нелегко здобути. Ось один з них під грифом “секретно”, надрукований у газеті “Са­мостійна Україна” № 32-33 у вересні 1998 р., який повідомив інформацію Всесоюзного переселенського комітету при Раднар- комі CPCP про прибуття в Україну 329 ешелонів за 1933 р. з росіянами. Це були переселення з Горьківської та Іванівської областей, західних та центрально-чорноземних областей Росії, яких нараховувалось близько 200 тис. і які розселились у “звільнених” від українців українських селах, де вимерло най­більше людей. Один із документів свідчить:

Документ № 403

СООБЩЕНИЕ Всесоюзного переселенческого комитета при Совнаркоме СССР о переселений на Украину с других террито­рий страны.

29 декабря 1933 года. Срочно. Секретно.

Нач. ГУЛАГу ОГПУ тов. Берману

ВПК при CHK СССР при сем препровождает оперсводку № 38 о переселении на Украину по состоянию на 28 декабря с. г. Одно­временно ВПК при CHK СССР сообщает, что преподанный план переселення выполнен на 104,76 %. Всего переселено 21856 кол­хозных хозяйств, 117149 человек, 14879 лошадей й 38705 го­лов разного скота (в число последних входят телки, свиньи и овцы).

Приложение по тексту

Секретно

1. На 28 декабря 1933 г., отправлено 329 эшелонов. 21856 хозяйств, 117149 членов семей, 14879 лошадей, 21896 коров й 38702 голов разного скота.

2. План перевозок колхозников на Украину окончен и вы­полнен на 104,7 %.

Зам. Председателя ВПК при CHK СССР Рудь

(ПДАНГ CPCP. — Ф. 3675. — On. I. — Сир. 33. — Арк. 56. — Ориг.)

Українським керівникам відводилася роль лише слухняних виконавців диктату з Москви в боротьбі з “куркульським еле­ментом”, з “українським буржуазним націоналізмом” тощо. До квітня 1933 р. статистика повідомила центру, що число жертв голоду в Україні уже дійшло до 2 млн 420 тис. осіб, у тому числі 2 500 випадків людоїдства. Центр припинив цю, за сло­вами Сталіна, “скотскую статистику”. А з осені 1932 р. в Украї­ну було відправлено тисячі так званих чорношкірих — у шкі­рянках — представників різних уповноважених: “буксирних”, “штурмових”, ударних бригад, комісій, які не допускали голод­них селян до міст, зупиняли поїзди набиті, як сірниковими пач­ками, сірими знеможеними людьми, що намагались дістатись до благословенних міських смітників. їх виганяли з цих товар­них вагонів і, як свідчили сучасники, “вели за півтора-два кіло­метри від станції до спеціальних загорож. Там усіх обшукува­ли, під виглядом боротьби зі спекуляцію, забирали гроші. Грабунок серед білого дня. Потім виганяли — іди, куди хочеш”. Ніхто з цих знедолених не залишався живим — купи трупів ле­жали уздовж доріг та залізничних колій. Україна перетворилась у пекло, яке пожирало селянські душі... Черкащина, Чернігів­щина, Херсонщина, Харківщина, Полтавщина, Поділля і Поліс­ся були всіяні трупами, яких уже ніхто не рахував і яких не було кому закопати в землю... Згодом Уїнстон Черчілль згаду­вав, що при зустрічах у 40-х роках з “вождем усіх народів”, Сталін йому повідомив, що в 30-і він “ліквідував” 10 млн селян.

Нова більшовицька система провадила величезну терорис­тичну війну з українським народом. Досвід у неї вже був: зга­даймо, Ленін ще в березні 1922 р., коли в Україні лютував го­лод, писав у листі до Молотова і до всіх членів Політбюро (цей лист був опублікований лише 1990 року: “Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, коли не тисячі трупів, ми можемо (і тому по­винні) провести вилучення церковних цінностей із найменшою і тому найнещаднішою енергією, не зупиняючись перед приду­шенням будь-якого опору”.

Плануючи провести нараду всіх представників каральних органів, Ленін у ті часи піднесено закликав до нещадності: “На цій нараді провести таємне рішення з’їзду про те, що вилучення цінностей... має бути проведене з нещадною рішучістю і в най- коротший строк. Чим більшу кількість представників реакцій­ної буржуазії і реакційного духовенства нам удасться з цього приводу розстріляти, тим краще. Слід саме тепер (в час голодо­мору. — -Aem.) провчити цю публіку так, щоб на кілька десят­ків років ні про який опір вони не сміли й думати. Ленін”. Однодумець і сподвижник Леніна Бухарін у своїй книжці “Эко­номика переходного периода” заявляв, що “пролетарское при­нуждение во всех своих формах, начиная от расстрела и кончая трудовой повинностью является... методом выработки коммуни­стического человечества...” Прочитавши цю книжку у 1920 р., Ленін зробив таку помітку: “Именно!., очень хорошо: Вот эта глава превосходна”.

Таким чином, вождь більшовизму винайшов голод і терор як засіб каральної акції проти народу, щоб він десятки років не міг і думати про опір. Про те, як цей ленінський засіб діяв тоді в Україні, свідчила велика кількість повстань в Україні. Але Сталін і його партія перетворили голод і терор в засади держав­ної політики.

В одному з листів Сталіна до Молотова ми зустрічаємо той- таки відомий стиль “вождя”: “... по валовому збору зернових на 31 рік треба взяти 698 млн центнерів. Не менше...”

У серпні 1932 р. Сталін власноручно написав “Закон про охорону соціалістичної власності”, за яким вводилася найвища міра покарання з конфіскацією всього майна. Саме цей закон народ прозвав “законом про п’ять колосків”. Засвідчити свою вірність цій позиції з усіх сил намагалися і “вірні ленінці”, що керували Україною, Чубар, Kociop, Петровський, Постишев, українські лідери 20-х років — Скрипник, Любченко, яких по­тім звинуватили в українському націоналістичному ухилі...

У них не вистачило мужності відстояти свою позицію і перей­ти на бік свого народу, вони обрали той шлях, який нав’язав їм центр: бути катами свого народу, виконуючи його сата­нинські вимоги, смисл яких вони розуміли й самі...

Крім того, в 30-х роках сотні тисяч українських хліборобів було ув’язнено, кинуто в концтабори, використано як робочу худобу на будівництві каналів, золотих копальнях Сибіру. Го­лодна смерть знищила українську інтелігенцію на селі, його духовну культуру, викорінила давні традиції селянства — взаємоповаги і взаємодопомоги. За підрахунками сучасних до­слідників (а всі записи про смертність були знищені разом із статистами в часи репресій 30-х років) в Україні померло від голоду до 10 млн осіб. Американець Адам Товдул, знайомий із Скрипником, після подорожі по Україні в газеті “Нью-Йорк Амерікен” писав, що голова ДНУ Балицький повідомив Скрип­нику, що 1933 року від голоду загинуло 8-9 млн осіб, і цю циф­ру доповіли Сталіну. В окремих регіонах в українських селах вимирало від 25 до 70 відсотків усього населення. Колективіза­ція у такий спосіб була успішно проведена по всій радянській Україні. Голодних селян, які залишилися живими після голо­домору, загнали в колгоспи — колективні господарства, не дали їм паспортів і фактично прикріпили до землі. Вони не мали права за своїм бажанням будь-куди виїхати.

Так звана колективізація в аграрному секторі відкинула наше село в епоху феодально-поміщицького кріпосництва, на­садивши в такий спосіб оту селянську “общину”, яка, за тео­рією ще російських утопічних теоретиків, мала стати основою побудови соціалізму, проти чого гостро виступив ще в XIX ст. Михайло Драгоманов.

Варто уваги ще й таке порівняння: у Білорусії, яку в 30-х ро­ках також охопили репресії, населення збільшилося на 11,5 від­сотка, в Україні ж — приріст населення зменшився на 9,9 від­сотка...

Це була перемога сатани. І сатанинською радістю віє від слів одного з найактивніших учасників цього геноциду, особистого представника Сталіна з колективізації в Україні Менделя Xa- таєвича, який сказав: “Між селянами і нашою владою то­читься жорстока боротьба. Ця боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили та їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але кол­госпна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!”

Цікаво, що держави Західної Європи, принаймні уряди їх, знали про цей геноцид українців, хоча вся територія України була проголошена радянським урядом недоступною для інозем­них кореспондентів.

У той-таки час італійський консул у Харкові Сержіо Граде- ніго повідомляв у посольство: “Голод і далі шаленіє й нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатись байдужим до такого лиха і як міжнародна преса, котра так охо­че й нагально закликає до міжнародного осуду Німеччини за так зване жорстоке переслідування євреїв, може спокійно спо­стерігати масове вбивство... Немає сумніву, що цей голод — штучний і спеціально створений для того, аби провчити се­лян... покласти край українській проблемі за кілька місяців коштом 10-15 мільйонів душ. Ця цифра аж ніяк не перебіль­шена. На мою думку, її вже досягнуто і в недалекому майбут­ньому буде перевиконано...”

На Заході закривали очі на тотальне вимирання від голоду українського селянства, у той час, коли Радянський Союз експор­тував з України зерно за кордон. Так, 1930 року було експорто­вано 48,4 млн центнерів, а 1931 року — 51,8 млн центнерів, які змогли б у роки голоду підтримати голодуюче населення. Західні держави, боячись реваншу з боку фашистської Німеччини піс­ля приходу до влади Адольфа Гітлера, намагались не загострю­вати стосунків із урядом CPCP. Тому, наприклад, західна пре­са навесні 1933 року запобігливо видрукувала декларацію групи англійських письменників на чолі з другом більшовиків Бернардом Шоу, в якій стверджувалось, що всі відомості про штучний голодомор — це вигадки. Таку саму роль відіграв ще один відомий політик — Едвард Eppio, який у серпні 1933 р. відвідав CPCP. Він заявив, що інформація про голод є “абсурд­ним міфом”. Таку позицію зайняли Р. Роллан, А. Барбюс, О. Гакслі...

І це — в той час, коли не підкуплені більшовицькими уря­довцями представники західних держав розповідали жахливу правду про Україну. Як зазначав кореспондент “Манчестер Гар- діан” Майкл Маггерідж, тема голоду була “головною темою усіх наших розмов у Москві. Усі знали про трагедію, існування го­лоду ніхто не ставив під сумнів”.

Про голод писали швейцарські газети й журнали, американ­ські, французькі, австрійські журналісти, завдяки чому у Відні був створений Міжнародний комітет допомоги голодуючим в CPCP. Але на спробу українських емігрантів у США створити такий самий комітет їм було відмовлено. Британське міністер­ство закордонних справ в офіційному документі теж заявило: “Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на півдні Росії. Ми не хочемо, однак, її обнародува­ти, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам із ним”.

Саме на 1932-1933 рр. припадає визнання країнами Захід­ної Європи більшовицької імперії — CPCP — як повноправно­го члена у міжнародних стосунках: у 1933 р. це зробили США, у 1934 р. — Великобританія, 1935 р. — Франція, Чехословач- чина та ін. Саме тоді Німеччина, до якої вивозились майже без­коштовно ешелони зерна, встановила досить дружні стосунки з CPCP, а ще найцікавіше: ЗО країн запросили Радянський Союз вступити до Ліги Націй, що піклувалася про мир і безпеку у світі...

Таким чином, офіційний Захід спокійно дивився на геноцид українського народу, відомості про який заперечувала Москва. А сподвижник Сталіна Калінін у грудні 1933 р. висловився так: “Політичні шахраї збирають гроші на допомогу для ніби­то голодуючої України”.

Цікаво, що офіційна газета російської комуністичної партії 1930 року визначила сутність колективізації в Україні такими словами: “Колективізація на Україні має перед собою спеціаль­ну мету: зруйнувати основу українського націоналізму — інди­відуальне селянське господарство”. У цьому справді був сенс усієї драми українського народу, в якого забирали не тільки землю, але і його душу, і мову, і культуру... І Захід у котре зра­див народ України заради власного тимчасового благополуччя.

Геноцид голодомором в Україні відбувався одночасно з роз­гойдуванням політичних репресій.

Більшовицькі теоретики, зокрема Сталін, висунули тезу про “загострення класової боротьби всередині суспільства” в епоху побудови соціалізму, яку проголосили партійні з’їзди на почат­ку 30-х років. Через те звичним явищем стали “чистки кадрів”, внаслідок яких до всіх ланок управління потрапляли тільки ті, хто беззаперечно виконував волю комуністичної і радянської верхівки. Почалося всюдисуще вишукування “ворогів соціаліз­му”, “шпигунів”, “контрреволюціонерів”. Почалися арешти, су­ди й заслання, що створювало в суспільному житті атмосферу психозу і страху, непевності за майбутнє своє існування. Ґрун­туючись на вказівках московського центру, українське керів­ництво компартії наприкінці 1933 року змушене було визнавати, що в Україні основною небезпекою є український буржуазний націоналізм, і закликало до рішучої нищівної боротьби проти нього. Це відкрило нову епоху терору в Україні.

В усіх обласних центрах ще з початку 1930-х років були ство­рені “трійки”, до яких входили начальник ДПУ, прокурор та перший секретар партії області і які безконтрольно виносили вироки без свідків, без захисту і навіть без підсудного.

Перший політичний процес у радянській державі відбувся в травні 1921 р., коли більшовики в Росії вирішили розправи­тись зі своїм найбільшим суперником — наймасовішою пар­тією соціалістів-революціонерів. В Україні теж відбувся суд над групою українських есерів на чолі з В. Голубовичем.

У 1929-1930 рр., як уже згадувалось, був інспірований процес так званої Спілки визволення України. Українських науковців, політичних і культурних діячів звинуватили в організації се­лянського опору колективізації, у підготовці терористичних актів проти влади тощо.

Після цього процесу почався погром Всеукраїнської Акаде­мії наук, членів якої звинуватили в причетності до неіснуючої в Україні Наддніпрянської Української Військової організації (УВО). Була розігнана історична секція М. Грушевського. Ака­деміка звинуватили у зв’язках із таємними антирадянськими організаціями і вислали до Росії. Скоро він помер за підозрілих обставин у Кисловодську.

1930 року було розгромлено Українську автокефальну церк­ву: митрополита, єпископів, священиків цієї церкви було висла­но до концтаборів. Із 1067 священиків у 1931 р. залишилось 200.

1931 року був сфальсифікований ще один гучний політич­ний процес — про так звану контрреволюційну організацію в сільському господарстві, внаслідок чого було засуджено 29 вче- них-агрономів та відповідальних працівників наркомату земле­робства. 1933 року було сфабриковано політичні процеси про так званий, насправді неіснуючий Всеукраїнський есерівський центр. Метою цього процесу був поголовний арешт усіх колиш­ніх есерів, їх звинувачували у зв’язках із фашистами, оунівця- ми і т. д.

У січні 1936 р. розпочався процес так званої терористичної групи професора-літературознавця М. Зерова, яку звинуватили у шпигунстві на користь якихось іноземних держав. Тут були відомі українські вчені й літератори — професори М. Зеров, М. Драй-Хмара, поет М. Вороний та ін. Цього-таки 1936 р. була “викрита” група під сфальсифікованою назвою “Блок ук­раїнських національних партій”; далі “викрито” “Троцькістсь- ко-націоналістичний блок” разом із вченими — професорами Нирчуком, Винокуром, Чичкевичем, Гуревичем, Шабліовським та ін.; далі подібний “Український троцькістський центр” — Любченко, Порайко, Гринько (1937), “Націонал-фашистська організація” (1937) і т. д.

За тридцяті роки було репресовано 500 українських пись­менників, тисячі інженерів, учителів.

Черга дійшла й до української компартії. Цю роботу очолив довіренець Сталіна — Постишев та голова ДПУ Балицький. Невдовзі Постишев переможно доповідав: “Була виконана вели­чезна робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат ос­віти ми очистили від двох тисяч людей, у тому числі близько 300 вчених і письменників”. Понад 15 тис. партійних і радян­ських керівників було звинувачено в націоналізмі, фашизмі, троцькізмі, шпигунстві і т д. За 1933-1934 рр. компартія Ук­раїни втратила до 100 тис. своїх членів. Було розгромлено ЦК КП(б)У, обраний на XIII з’їзді партії 1937 року, 55 його членів з 62-х було звинувачено у ворожій діяльності, з 11 членів По- літбюро в катівнях загинуло 10, з п’яти кандидатів у члени Політбюро загинуло четверо. Репресоване було все Оргбюро ЦК ЛКСМУ, який зазнав розгрому двічі...

Великий терор перекинувся на армію. 1937-1938 рр. лише в Харківському військовому окрузі було знищено 150 військових командирів найвищого рангу. На початку 1938 р. М. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко рапор­тували про “вичистку” з військ в Україні до трьох тисяч осіб.

1933 року були заарештовані відомі діячі українського уря­ду та Комуністичної партії — О. Шумський, К. Максимович, М. Волобуев. Заарештовані були відомі письменники М. Яловий, О. Досвітній. Своєрідним протестом на комуністичний терор було самогубство письменників М. Хвильового та П. Гірняка.

У тодішніх газетах з’явилися погромницькі погрози на адре­су українських закладів з української мови, історії, культури. На допомогу Постишеву з Москви прислали ще одного видат­ного ленінця — Д. Мануїльського, якого у свій час Троцький назвав так: “Один із найогидніших ренегатів українського комунізму”. 28 травня 1933 р. він виголосив промову на збо­рах київського обласного активу і заявив про “забрудненість” сфери національно-культурного будівництва “класово ворожи­ми”, “націоналістичними елементами”, “вихідцями з колишніх націоналістичних партій” — малося на увазі партії “боротьбис­тів” та укапістів (УКП — Українська комуністична партія).

Після наклепницької промови цього вірнопідданого сподвиж­ника Сталіна почалися розправи в партії українських кому­ністів. Першого удару зазнав найбільш авторитетний лідер українських комуністів Микола Скрипник, тодішній голова Державної планової комісії, а раніше відповідальний за освіту, якого звинуватили в “притупленні більшовицької пильності”, у наявності численних шкідницьких організацій — махновців, петлюрівців, агентів чужоземних розвідок тощо. Його звинува­чують у “націонал-ухильництві”, у прикритті його іменем різних націоналістичних діячів і їхніх концепцій (йшлося про видат­них дослідників-істориків та економістів Юринця, Яворського, Шумського, Волобуева, Кримського та ряду інших).

Скрипник захищався, але його промови навіть не надруку­вали. Він називав ці звинувачення Постишева “брехливими ви­гадками”, говорив про переродження партійного московського керівництва в ставленні до України тощо. На неодноразові пропо­зиції з боку Політбюро покаятися Скрипник відповідав упертою відмовлявся. В пресі, на партійних пленумах партії і комсомолу розпочалася шалена критика Скрипника за “націоналістичну” позицію і навіть небезпеку (критика йшла, зокрема, і з боку Панаса Любченка, секретаря ЦК ЛКСМУ). Всі спроби зв’язати­ся зі Сталіним були безрезультатними. На останньому засіданні Політбюро 7 липня 1933 р. друзі-соратники Скрипника один за одним звинуватили його в антипартійних помилках. Було ясно, що вони рятували свої життя! Скрипник добре усвідомлював особливість партійного стада, яке, щоб утвердити себе в очах вождя, готове було розтерзати, знищити усіх.

7 липня 1933 р. Микола Скрипник застрелився. Разом із цим найвидатнішим вождем українського комунізму, що ви­тримав боротьбу за національно-культурне державницьке будів­ництво в Україні 20-х років, зійшла з політичної арени україн­ська опозиційна сила, яка — хоч теоретично — протистояла централістично-диктаторському тоталітарному режимові в CPCP і в Україні.

Щоправда, ДПУ і новоявлені вожді зробили все, щоб посмерт­но звинуватити його в націоналістичному ухилі і далі розгорнули широкий погром так званих нових численних “шкідницьких” організацій і груп.

З 1934 р. після вбивства секретаря ЦК і Ленінградського об­ласного комітету ВКП(б) Сергія Кірова в CPCP і в Україні роз­починається нова хвиля терору. 1 грудня було опубліковано Постанову ЦВК, яка юридично дозволяла створювати, чи пак “викривати”, нові “ворожі” організації. Першою такою сфаль­сифікованою справою була справа про терористів-білогвардій- ців, внаслідок чого було розстріляно і відправлено в концтабо­ри 37 відомих українських політичних, наукових, літературних діячів.

Хвиля репресій ударила і по досягненнях державного будів­ництва національних меншин, які становили 20 відсотків усього населення України. Наприкінці 30-х років було припинене на­ціональне відродження різних національних груп в Україні. Всю національну інтелігенцію було оголошено “класовим воро­гом”, “антирадянськими елементами”. Було видано кілька спе­ціальних партійних постанов, зокрема “Про кадри шкіл націо­нальних меншин” (1934) та “Про засміченість класовими ворожими елементами Хортицького машинобудівного техніку­му” (1935), внаслідок яких були розгромлені Одеський німець­кий педінститут; розігнані навчальні заклади болгарської та молдавської меншин, закрито 9 національних факультетів в інститутах, 8 педагогічних технікумів, 19 — індустріальних, 18 сільськогосподарських інститутів і технікумів і т. д. Знищено 600 національних бібліотек, 300 читалень, 350 будинків куль­тури, закрито 500 газет і 100 національних журналів, поль­ський і єврейські театри тощо.

Репресовані й розкуркулені “вороги народу” поповнювали широку мережу концтаборів, що поглинула мільйони людей. Ці втрати не можна точно обрахувати. Лише 27 жовтня 1937 р., виконуючи постанову Компартії 52/94 “Про антирадянські еле­менти” було знищено в урочищі Сандормох на півдні Карелії 290 видатних українських діячів, які перебували тоді у Соло- вецькому таборі. Серед них М. Зеров, Л. Курбас, М. Куліш, В. Підмогильний, М. Вороний, А. Крушельницький із синами, М. Яворський та багато інших. За дослідженнями Товариства української культури Карелії “Калина” пізніше у Сандормосі було розстріляно 677 осіб. 5 серпня 1937 р. ця операція про­довжилась за участю новостворених “особливих трійок” по всій території України. Ці “трійки” до 15 листопада 1938 р. винесли 681692 “розстрільні вироки” списками. Лише за 1937-1941 рр. у CPCP до катівень було відправлено близько 5,2 млн осіб, се­ред них значний відсоток становили українці. Протягом 1930­1937 рр. в Україні було “викрито” й ліквідовано 15 великих “підпільних терористичних і диверсійних організацій націо­налістів і троцькістів”.

Отже, рух за національне відродження українського народу і його державне самовизначення був повністю знищений. До- сягли мети, про яку раніше писала центральна комуністична преса: “зруйнувати основу українського націоналізму”, тобто, українське селянство, українську інтелігенцію, всі досягнення національно-культурного і державницького відродження України.

Такого тотального погрому нації, національної інтелігенції і національної політичної еліти ще не знала історія жодного ци­вілізованого (і навіть нецивілізованого!) народу. Жодна країна світу в своїй історії на зазнавала такого нищівного всеспопеля- ючого удару по своєму етносу, по його провідній еліті — інте­лігенції, по його основі — селянству. Це й призвело до полі­тичного і культурного занепаду української нації, що наклало відбиток на подальшу державницьку історію нашої Батьківщини.

У свідомості українців період кінця 20-30-х років залишив­ся як період “розстріляного Відродження”. Україна потрапила під прес жорстокого зросійщення. Освіта, преса, справоздання в державних установах і на підприємствах — скрізь запанува­ла російська мова.

Модернізація, яку проводила в життя державна партія, те­пер ототожнювалась із передовою російською культурою. Ук­раїнська культура тепер прирівнювалася до відсталої, селянсь­кої, мужицької, до неосвіченості та інтелектуальної грубості і брутальності. Молоде покоління, що виростало в умовах пре­зирства до “грубої” селянської українськості (бо тільки селяни зберігали свою національно-етнічну сутність, міста ж швидко зросійщувалися через російськомовну освіту), відмовлялася від своєї рідної національності і,як ів царські часи, поповнювала когорти російськомовного населення, що ненавиділо своє “низь­ке”, “некультурне” походження.

Ініціатором та організатором кривавого геноциду українсь­кого народу та його денаціоналізації була комуністична більшо­вицька партія та її лідери Ленін — Сталін і їхні соратники. Відомо, що у 1921 р. за наказом Леніна відомі військові керів­ники Тухачевський та Антонов-Овсієнко підписали наказ від 12 червня 1921 р., в якому було поставлене завдання каральним загонам: залити отруйними речовинами лісові масиви, в яких переховувались повсталі російські селяни. Це забрало поряд із розстрілами цілих сімей співчуваючих понад 200 тис. життів. Саме в ці роки В. Ленін говорив: “Можно уничтожить и 90 % населения России, чтобы оставшимся 10 % удалось жить во всемирной коммунистической зоне”. А далі й таке: “Надо рас­ширять применение расстрелов”.

Сталін і його поплічники в Україні (Каганович, Kociop, Пет- ровський, Чубар, Постишев) продовжували цю лінію. Вище пар­тійне керівництво дійшло до того, що 31 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ керівника HKBC Єжова місцевим орга­нам, відповідно до якого визначався план репресій на чотири місяці, за яким потрібно було репресувати 268250 осіб, і з них 75250 осіб негайно розстріляти. Але ще жорстокіший факт: міс­цеві органи влади стали вимагати збільшити розкладку, особ­ливо до першої категорії — розстрілу громадян! Психологічно це можна було пояснити тільки страхом перед звинуваченням їх у пособництві “ворогам народу”, а така вимога мала проде­монструвати відданість місцевої влади комуністичній партії і радянському урядові. Тобто, всі структури влади повністю ста­вали деморалізованими й аморальними... Завдяки Сталіну, пише американський історик Роберт Конквест, “ця епоха позначена особливо виразним тавром лицемірства й підступності, брехня та облуда супроводжували кожен крок влади”.

І справді, поряд із цією кривавою трагедією усього радянсь­кого суспільства з’являлись бадьорі марші, веселі, безтурботні пісні, кінофільми, художні полотна, книжки, поеми, що слави­ли нове життя та його будівничих і особливо вождя Сталіна. Воістину гримів бенкет сатани під час розгулу чуми!..

Дешевими спектаклями прикривались найтяжчі злочини про­ти людства, які нині за міжнародними нормами підлягають пока­ранню. На селі партія вбила господаря-хлібороба, перетворила його в декласований прошарок суспільства. Найгірші люм­пенські елементи населення часом піднімалися до вершин вла­ди і творили беззаконня іменем комуністичної партії, яка це все беззаконня узаконювала заради власного владарювання...

Будівництво соціалізму в CPCP не мало нічого спільного із суспільством соціальної справедливості. Робітництво потрапило в повну залежність від компартійно-державної системи, де дія­ли насильницькі методи управління. Робітничий клас дістав єдине право — найматися на роботу і звільнятися за власним бажанням. Його праця була мілітаризованою і майже не опла­чуваною, стимулювалась соціалістичним змаганням, трудовими вахтами та іншими засобами вичавлювання інтелектуальних і фізичних сил, за що він дістав лише одну нагороду — назву “господаря країни”, якою прикривалися справжні господарі — комуністично-більшовицька партійна верства.

Економіка України, як і всього CPCP, була неповноцінною. Внаслідок репресивної антинародної політики мільйони людей були вирвані із суспільного життя, збіднів інтелектуальний рівень українського народу.

Перемога адміністративних методів у керуванні державою призвела до деградації аграрного господарства. Лише в передвоєн­ний час сільське господарство України досягло рівня 1913 року, відстаючи від усіх європейських країн з виробництва продукції на душу населення. За показним фасадом досягнень у галузі індустріалізації (друге місце в світі за виплавкою сталі і четвер­те місце — за видобутком вугілля) приховувалися невтішні на­слідки. Україна залишалась, як і до революції, сировинно-об­робною базою, прив’язаною до російської машинобудівної та військової промисловості.

Відкинувши позитивний досвід непу, партія вдалася до ди­рективного волюнтаристичного керівництва. Внаслідок цього промисловість України залишалась відірваною від споживача. Успіхи у важкій промисловості — у вуглевидобутку, металур­гії — не вплинули на розвиток легкої і харчової промисловості. Народні маси не побачили того комуністичного ідеалу, який малювали їм більшовики в роки громадянської війни і в перші роки так званого соціалістичного будівництва. Бо й справді з фальшивої суспільної теорії, яку вони взяли на своє озброєння, постало фальшиве, морально деградоване суспільство, яке при­кривалось демагогічними гаслами про рівноправність, демокра­тію і про перемогу в CPCP соціалізму. Кривавий терор у країні тривав і систематично винищував усіх думаючих, усіх знаючих і здібних професіоналів та вчених.

Державою на всіх рівнях керували низькокваліфіковані фа- хівці-урядовці, недовчені, інтелектуально нерозвинені лідери, які фактично ненавиділи освічених, глибоко думаючих інтелі­гентів, що піднімалися над сірою, бездарною і тупою купкою партійців та їхніх прислужників.

Жорстокі тортури, з якими проводилися репресії, були офі­ційно санкціоновані вищими партійними органами. Про це яс­краво свідчить телеграма Сталіна до ЦК компартій союзних республік, обкомам, наркомам внутрішніх справ і начальникам управлінь внутрішніх справ від 20 січня 1939 р.: “ЦК ВКП(б) пояснює, що застосування методів фізичного впливу у практиці HKBC, починаючим 1937 року, було дозволено ЦК ВКП(б)... Відомо, що всі буржуазні розвідки застосовують методи фізич­ного впливу проти представників соціалістичного пролетаріату і притому застосовують ці методи у найогиднішій формі. Вини­кає питання: чому соціалістичні органи державної безпеки ма­ють бути гуманнішими щодо скажених агентів і заклятих во­рогів робітничого класу і колгоспників?”

Отже, CPCP перетворився у найжорстокішу диктаторську державу, яка відверто воювала зі своїм власним народом і не соромлячись вдавалась до нелюдських катувань.