Конституція 1937 року
З кінця січня, з 26 по 10 лютого 1934 р. у Москві проходив XVII з’їзд ВКП(б), який радянськими партійними теоретиками був названий “з’їздом переможців”. Справді, це був з’їзд комуністичних лідерів, які воістину перемогли в боротьбі за встановлення централістської системи управління, абсолютизму комуно-більшовицьких фанатів, що були безмовними виконавцями волі партійного вождя.
Новоприйнятий статут партії був спрямований на зміцнення більшовицького апарату і його непогрішності. Для цього була проведена реорганізація партії, за якої Центральна контрольна комісія (ЦКК запроваджена ще за Леніна як окремий і незалежний орган) була перетворена в Комісію партійного контролю й підпорядковувалася ЦК партії, отже — вождю Сталіну. Звідси — юридичне утвердження уже встановленого одноосібного державного, партійного і контрольного керівництва, що й було зафіксоване в рішеннях з’їзду. В 1936 р. була прийнята нова Конституція CPCP, яку радянсько-більшовицькі ідеологи лакейськи прозвали “сталінською”. У ній заявлялось, що в CPCP побудоване соціалістичне суспільство.У розпал терору, який тепер охопив увесь Радянський Союз, 25 січня 1937 р. у Києві відкрився надзвичайний з’їзд Рад України, на якому було затверджено нову Конституцію України. Вона розроблялась і затверджувалась на основі Конституції CPCP.
ЗО січня 1937 р. Надзвичайний XIV з’їзд Рад УРСР затвердив третю за числом українську конституцію. По суті, вона повністю копіювала основні положення союзної конституції. Ця конституція проголошувала Україну “соціалістичною державою робітників і селян”, політичну основу її складали ради депутатів трудящих, а економічну — соціалістична система господарства й соціалістична власність на засоби та знаряддя праці. Як і в попередніх конституціях, тут стверджувалась теза про “добровільне об’єднання” в союзну державу CPCP і декларувалось, як і раніше, що Україна має “право виходу з Союзу РСР”.
Як і раніше, проте, не передбачалося механізму такого виходу. А в дійсності будь-яка розмова про такий вихід України закінчувалася концтабором або розстрілом “ворогів народу” і “контрреволюціонерів”.За новою конституцією на території України були обов’язковими всі закони CPCP. Це посилювало жорстку централізацію державного управління. Фактично Україна не мала жодних державницьких прав і — окрім назви радянська республіка — ніякого іншого суверенітету не мала. Вищим законодавчим органом вважалася Верховна Рада, вищим виконавчим і розпорядчим органом — Рада Народних Комісарів — Раднарком, який приймав свої рішення й постанови на основі рішень і постанов Рад- наркому CPCP. До складу українського уряду — Раднаркому — входили також уповноважені Комітету заготівель CPCP, загальносоюзних наркоматів, котрі повністю контролювали діяльність українських органів влади.
У новій Конституції декларувалися і демократичні права трудящих. Зокрема, селяни дістали рівне з робітниками право обирати вищі й місцеві органи влади при таємному голосуванні. В цій Конституції так само декларувалися демократичні права на недоторканність особи, свободу слова, зборів, друку, демонстрацій та мітингів. І це в той час, коли проводились масові обшуки й арешти, суди без слідства і свідків, викорінення сімей трударів, організація штучного голодомору тощо.
Головною метою нової Конституції було формування не нової гуманістичної людини, а сталінської моделі соціалізму. Тут не були захищені ні особа, ні національність. На відміну від 20-х років, ідеї національної культури, освіти та інші розглядались як вияв націоналізму, який безжалісно нищили разом із представниками національної науки і культури. Більше того, ЦК КП(б)У, який наприкінці 30-х років очолював М. Хрущов, прийняв постанову, в якій навчання мовами національних меншин проголошувалося буржуазно-націоналістичним впливом, а тому існування подібних навчальних установ визнавалось недоцільним і навіть шкідливим.
Через те навчальні заклади національних меншин та їхні національно-територіальні адміністративні структури були ліквідовані.
У квітні 1938 р. вийшла постанова Раднаркому України й ЦК КП(б)У про “Обов’язкове вивчення російської мови в неросійських закладах”, яка зобов’язувала вивчати російську мову з другого класу і на викладання відводилося більше годин, аніж українську. Були вилучені із навчальних закладів іноземні мови. Про це говорив новий секретар ЦК України Хрущов на XIV з’їзді КП(б)У так: “Товариші, нині всі народи вивчатимуть російську мову”. Від цього часу розпочався в Україні шалений процес зросійщення суспільства — в освіті, культурі, державних установах. З 1 січня 1938 р. в Києві почала виходити російською мовою офіційна всеукраїнська газета — орган ЦК партії й ВУЦВК — “Советская Украина”.Українці опинилися знову беззахисними перед новими судовими структурами — республіканськими та судовими “трійками”, які 1937 року дістали право від HKBC УРСР самочинно
проводити суд і розправу над підозрюваними особами. У цей час піднімається ще вище хвиля так званої великої чистки.
З 1938 р. на гребені терору з’явився новий народний комісар внутрішніх справ CPCP Лаврентій Берія, який залишив не одну криваву сторінку в історії зміцнення диктатури комуно- більшовицької ідеології та її лідерів.
Вперше в новій Конституції було задекларовано, що Комуністична партія має монопольне становище в державі: стаття 125 визначала, що більшовицька комуністична партія “являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних”.
Отже, Конституція України 1937 року як і Конституція CPCP 1936 року, закріпила юридично монополію Комуністичної партії на законодавчу і виконавчу владу, на формування і контроль усіх державних органів влади.
Нова радянська Конституція позбавила Україну навіть ілюзорних суверенних прав: головні галузі промисловості й політики перейшли до влади уряду CPCP. Значна частина союзно-республіканських міністерств, по-тодішньому комісаріатів, перетворилась у філії загальносоюзних наркоматів. Ці наркомати визначались 48 статтею Конституції: харчової промисловості, легкої промисловості, землеробства, зернових і тваринних радгоспів, фінансів, торгівлі, внутрішніх справ, юстиції, охорони здоров’я.
14 стаття Конституції CPCP закріпила за Москвою такі галузі і відомства: оборони, іноземних справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, зв’язку, водного транспорту, важкої промисловості, військово-морського флоту.За Україною, згідно з 49 статтею Конституції, залишались: освіта, місцева промисловість, комунальне господарство, соціальне забезпечення. Нова Конституція УРСР, як бачимо, гідно увінчала короною переможця центральний більшовицький уряд та завершення епохи “нового курсу”.
Український комуністичний уряд і його новий глава Панас Любченко, який цю Конституцію затверджував, не могли нічого змінити. З його доповіді на з’їзді Рад вимальовується, що сам факт наявності Конституції України свідчить про непохитність відродження Української держави. З великою мужністю в тих умовах він говорив про “почуття національної гордості”, яке народилося в українців “разом із народженням Радянської України, суверенної пролетарської держави”. Ця думка про національну гордість і гідність, яку він настирно повторював у своїй доповіді, створювала почуття оптимізму й віри у майбутнє України. І це, безумовно, насторожувало центр.
Тож не дивно, що на початку 1937 р. з політичної арени в Україні зникає Постишев і його найближчі соратники, які вже не задовольняли Сталіна, бо почали сумніватися в правильності його політики. Постишев був відсунутий на рівень провінційного партійного керівника, згодом виключений з партії і помер нібито від туберкульозу в кремлівській лікарні. За ним був усунутий командуючий Київським військовим округом І. Якір; тихо зійшов з політичної арени начальник HKBC Балицький, сліди якого зникли на Далекому Сході...
У травні 1937 р. збирається XIII з’їзд КП(б)У, на якому від імені ЦК звітував C. Kociop. Це був останній з’їзд в історії Комуністичної партії України, в якому брала участь низка відомих, ще не заарештованих проводирів українських комуністів — Любченко, Kociop та ін., які з піднесенням, щиро говорили про українську суверенну державу та у своїх виступах досить критично засуджували “колонізаторську русифікаторську політику царського уряду” в Україні, натякаючи, що сучасна їм політика російських більшовиків була такою самою.
Цікаво, що на з’їзді членами Політбюро були обрані колишні представники уже розгромлених на цей час боротьбистів — це був Любченко, який стояв на державницьких позиціях, Попов, колишній меншовик, що написав ряд викривальних праць з теорії російського великодержавного шовінізму та ін. Українські комуністи, отже, ніби підпільно відновлювали багатопартійність, сумнівалися в політиці диктатора Сталіна. І це призвело до нового вибуху.Ще 13 травня 1935 р. при ЦК ВКП(б) була створена комісія безпеки, до якої входили Сталін, Єжов, Вишинський, Маленков. Її завдання полягало у відшукуванні й знищенні “ворогів народу”. Численні комісії й агенти цієї організації тепер раптом з’явилися і в Україні. Спеціальні особисті кур’єри відправляли до Москви якісь документи. Український ЦК поставив вимогу надавати йому копії цих документів та звітів. У відповідь восени 1937 р. Москва споряджує в Україну нову комісію “із спеціальним завданням”, зміст якого ніхто не знав. До цієї комісії увійшли Молотов, Єжов, Хрущов.
Одночасно до Києва прибуло кілька ешелонів “особливих” військ, згадував пізніше А. Авторханов. Поряд із українським HKBC розташувався “пересувний” московський HKBC, війська Київського військового округу були з Києва чомусь виведені, а натомість введені сибірські військові частини. У цих умовах облоги столиці в Києві розпочався Пленум ЦК, місце засідання якого контролювалось чекістами і особливими, привезеними із Москви військами. Керівник цієї акції Молотов та генеральний комісар державної безпеки Єжов не довіряли навіть українським чекістам. У своєму виступі на пленумі ЦК Молотов заявив, що все ЦК ВКП(б) не довіряє українським партійним і державним діячам і запропонував вивести зі складу керівних партійних органів Kociopa, Хатаєвича, Попова, Петровського, Любченка та “обрати” першим секретарем ЦК КП(б)У Хрущова. Українське політичне керівництво одностайно висловило недовіру Москві, наперекір грізним виступам московських комісарів.
Тоді приїжджі московські чиновники оголосили в Києві військовий стан і заарештували всіх членів українського ЦК та уряду.
Хрущов був проголошений першим секретарем ЦК, якого фактично вже не існувало. Засідання Пленуму було перенесене на наступний день у приміщення “пересувного” — московського — HKBC. Дослідники та мемуаристи тих подій доходять висновку (оскільки документів ніяких не збереглось), що українським керівникам був пред’явлений ультиматум скласти з себе повноваження членів Політбюро й затвердити на Пленумі першим секретарем Хрущова. Українці категорично відмовились виконати цей ультиматум. Тоді Молотов запропонував усім учасникам пленуму переїхати до Москви для спільної наради з партійним керівництвом. Більшість членів Політбюро погодилися, сподіваючись, що там вони зможуть остаточно порозумітись.Проте голова українського уряду Панас Любченко категорично відмовився перебиратися до Москви. Він назвав поведінку московських комісарів провокаційною і завойовницькою, що має свої давні історичні корені. Він твердив, що українські справи потрібно вирішувати тут, а не в Москві. Та більшість учасників Пленуму його не послухала.
Це була остання і, може, найблискучіша в його житті промова. Голова уряду, позбавлений будь-яких прав у своїй державі, без армії, без охоронців, без поліції зрозумів, що він — один. Навіть без власного народу.
ЗО серпня 1937 р. він і його дружина покінчили життя самогубством. Так завершив своє життя один із активних політичних діячів України, що створював у 1920 р. УКП (Українську компартію), а потім перейшов до КП(б)У і вірно служив більшовикам, виступаючи навіть “громадським обвинувачем” на процесі СВУ 1929 року...
Переговори членів українського Політбюро зі Сталіним призвели до тотального погрому вищих партійних, урядових, господарських і культурних організацій України. Все Політбюро і кандидати до нього (16 осіб) були знищені. Загинуло все оргбюро ЦК, усі секретарі ЦК, в тому числі Kociop, Хатаєвич, Попов, із 62 членів і 40 кандидатів ЦК КП(б)У залишилося тільки двоє. Весь уряд — 17 осіб — був заарештований. Далі були знищені майже всі секретарі обкомів партії, члени бюро обкомів, голови й члени президій облвиконкомів, міськрад, рай- парткомів і райвиконкомів, керівники багатьох підприємств, Спілка письменників України, наукові та педагогічні кадри, культурно-просвітні установи та організації. Арешти йшли під гаслом боротьби з націонал-фашистською організацією в Україні... З Москви тихенько приїздили якісь невідомі люди і посідали місця в обкомах, райкомах, облвиконкомах, які тривалий час залишались вільними після арештів українських урядовців.
На 1938 р. радянська Україна лежала розчавлена більшовицьким центром, який поставив завдання знищити всю українську інтелігенцію, всю партійну верхівку, що були хоч якоюсь мірою, хоч номінально носіями ідеї суверенної української держави. Серед них були не лише українці за походженням, а й представники інших національностей, які, працюючи в Україні, розуміли необхідність існування української державності і вважали, що саме радянський, комуністичний тип державності вирішує цю проблему остаточно.
Але кривава операція центру знищила ці партійні й державні кадри. Микита Хрущов довершив чистку партійних і державних кадрів до січня 1938 р. З лютого 1938 р. головою українського уряду був призначений Дем’ян Коротченко. За законами ці посадові чиновники мали обиратися з’їздом партії та рішенням Верховної Ради України. XIV з’їзд партії — “хру- щовський” — і новообрана 1938 року Верховна Рада УРСР не обирали вже своїх лідерів — цих призначених Москвою вищих посадовців — Хрущова і Коротченка —тепер вони лише формально затвердили.
Після цього диктатуру більшовицької партії та її вождя Сталіна здійснювали в Україні його довірені особи — Хрущов і Коротченко. В 1939 р. зменшилась, хоч і не припинилась зовсім, друга хвиля кривавого терору проти українського народу. Україна була перетворена в складову частину союзної імперії. За це вона заплатила мільйонами життів українських селян, творчої інтелігенції, партійних і державних керівників, які повірили в ідею радянської влади і більшовицького суспільства.
Разом із розгромом цих носіїв державності були знищені й рештки державницького суверенітету Радянської України. Конституція 1937 року залишилась тільки демагогічним прикриттям прямого централістськодиктаторського правління більшовицького центру, який вдавався до таких маскарадів, як конституція, рівноправність громадян, право республіки на вихід із CPCP тощо.
Фактично ж Радянська Україна наприкінці 30-х років повністю втратила свій суверенний державницький статус.