Боротьба за українську державність на західноукраїнських землях

На західноукраїнських землях з новою силою відновилась у 20-30-х роках боротьба за суверенне державницьке існування. Вона відбувалась у тяжких умовах окупаційних режимів тих держав, до яких після Першої світової війни з допомогою країн Антанти відійшли значні українські території.

Так до відновленої Польської держави відійшла Східна Га­личина і частина Волині, до Румунії — Буковина, до Чехосло- ваччини — Закарпатська Русь. На цих українських землях мешкало: в Галичині 8,9 мли осіб, з них 5,6 млн українців (за переписом 1931 року); майже 0,8 млн українців було у Буко­вині і 0,76 млн українців — у Закарпатті.

У східній Європі це була єдина численна нація, що не змог­ла домогтися відродження своєї держави (на відміну від фінів, румунів, чехів, поляків, угорців) — після завершення Першої світової війни. І це трапилося, незважаючи на те, що націо­нальна самосвідомість галичан, їхня суспільна організованість зробила з них свідомих громадян, які вперто домагалися від­новлення своєї державності, починаючи ще з XIX ст., і які, зреш­тою, відновили її 1918-1919 рр. у вигляді Західноукраїнської Народної Республіки, що офіційно та юридично з’єдналась з Українською Народною Республікою (Акт злуки — 22 січня 1919 р.).

Проте політика Антанти допомогла Польщі повалити цю рес­публіку в Галичині і приєднати її до себе як свою колишню ко­лонію. Тепер Галичина дістала назву Східна Малопольща, або Малопольська Всходня. Польська влада забороняла навіть вжи­вати назву українці, часто замінюючи її старою — русини. Тут з новою силою спалахнула боротьба за державність. Вона прой­шла кілька етапів.

Перший етап — це був етап “взаємного неприйняття” укра­їнцями польської адміністрації (бойкоти перепису 1921 року, виборів до польського сейму 1922 року, терор проти польських чиновників, саботаж урядових постанов тощо). Польська дер­жава, з одного боку, розпочала колоніальний тиск на україн­ців, і з другого — вдавалась до гри в демократичність і, попри всі приниження українців у Галичині, демонструвала перед За­ходом готовність захищати українські інтереси, надати Східній Галичині автономні права, дозволити рівноправне використан­ня в державних установах української мови поряд з польською, відкрити український університет тощо.

Оскільки Польща була конституційною державою, то, незва­жаючи на дискримінацію українців, куці конституційні права давали їм хоч і невеликі, але реальні можливості захищати свої права.

Другий етап боротьби за національну державність українці- галичани розпочали з 1923 року і повели боротьбу проти диск­римінаційної державної політики полонізації, проти захоплен- ня поляками земель українських селян і поселення на них військових переселенців із Польщі. Це були так звані осадни­ки, що найбільше дошкуляли сільському населенню своїми утисками і як загарбники-землевласники, і як сільські чинов­ники — поліцаї, поштові працівники, залізничники, дрібні чи­новники в різних місцевих установах. На початку 30-х років 300 тис. таких осадників оселилось у містах і селах Галичини та Волині. Вони діставали щедрі субсидії й грубо тіснили ук­раїнське населення, відбираючи в нього землю та місцеве управ­ління. Українців називали по-старому русинами, українські освітянські та громадські організації заборонялись, у Львів­ському університеті були ліквідовані українські кафедри, ук­раїнських студентів вигнали із навчального закладу. А міністр освіти Станіслав Грабський заявив, що жодного українського народу тут немає, що це “вигадка комуністів з пропагандистсь­кою метою”.

Це призвело до занепаду української освіти, якої з такими труднощами галицькі українці домоглися в минулому. Так 1912 р. у Галичині існувало 2418 українських шкіл, а вже в 1927 — лише 815. Така політика викликала масові акції про­тесту українського населення. На заклик еміграційного уряду ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем українці Галичини звертаються до свого традиційного методу протистояння: орга­нізації національних товариств, просвітянських, кооператив­них, церковних, сільськогосподарських, відкриття підпільних факультетів політехнічних, медичних тощо, де молодь продов­жувала здобувати освіту. Особливо бучно зростали кооперативні організації: 1921 року їх було 500, а 1939 року вже 4000.

Українці Галичини зробили виклик польській владі, створю­ючи за свій кошт українські освітні заклади.

Велика організаційна робота охопила економічне життя за­хідних українців. Було створено український банк — Центро­банк, грошовий обіг якого становив 342 %; успішно працювали Українобанк, Промбанк, Гіпотечний банк. Товариство селян- хліборобів “Сільський господар” мало 60 філій, 2 тис. гуртків тощо. Успішно працювали жіноче товариство, товариство вчи­телів, товариство адвокатів, товариство лікарів, численні това­риства взаємодопомоги, спортивні товариства тощо.

У Західній Україні виходило 83 українські газети, україн­ські книжки і т. д. Але за кожним подібним досягненням сто­яла напружена і самовіддана боротьба населення — страйки, демонстрації, терористичні акції.

Створювались одночасно й численні політичні партії — їх нараховувалось понад 100. Вони посилали своїх депутатів у парламент. 1939 року в польському парламенті було 50 україн­ських послів і 14 сенаторів. Унаслідок утисків польських влас­тей в 1930 р. по Галичині прокотилося близько 2300 нападів на помістя та економії польських землевласників. У відповідь польські війська розпочали жорстоку хвилю розправ над україн­ськими селянами — це так звана кампанія пацифікації, або умиротворення. Були розгромлені читальні, бібліотеки, клуби, заарештовані тисячі юнаків, яких було кинуто до в’язниць. Все це змусило українські партії виробити певну програму дій.

Однією з найбільших політичних організацій була парламент­ська фракція Українського народно-демократичного об’єднан­ня — УНДО, яка перетворилась у найбільшу політичну партію, її лідером був Василь Мудрий, якого обрали віце-маршалом сейму, потім — Д. Левицький. 1926 р. ця партія проголосила програму: здобути “соборність і незалежність Української дер­жави”.

1928 року глава партії Левицький з трибуни польського пар­ламенту знову заявив, що “найвищим святим і непорушним ідеалом нашим є незалежна й соборна Українська національна держава на всій українській території”. Він заявив від імені партії, що українці не визнають ні Ризького договору від 1921 р., ні рішення послів у Парижі від 1923 р. про передачу західно­українських земель Польщі.

Партія УНДО в своїй програмі відбивала ідеї соціалістичних програм, зокрема щодо передачі великих підприємств у власність держави, підтримки нею сільського господарства. Першопочат- кові державницькі позиції УНДО були зорієнтовані на радян­ську Україну. Вона прощала навіть диктаторський режим в Україні Наддніпрянській, вважала, що під тиском свідомих українських мас ця епоха зійде з політичної арени, внаслідок чого постане українська національна держава.

Але репресії в радянській Україні змусили УНДО відмови­тись від цих ілюзій. Усі сподівання вона перенесла на посилен­ня самоорганізації українців у Західній Україні і на револю­ційне повалення репресивного режиму в Україні радянській. Проте жодних реальних подій у цьому напрямку не сталося. Через те УНДО переорієнтувалася на нові позиції. Вона почала шукати іншого шляху здійснення української соборної держав­ності. Погляди її лідерів прискіпливо спостерігали міжнародну ситуацію в Європі, де все сильніше заявляла про свої агресивні наміри нацистська Німеччина.

Було ясно, що невдовзі на теренах Європи зіткнеться дві то­талітарно-агресивні держави в боротьбі за світове панування: нацистська Німеччина, що проголосила відновлення третього рейху — третьої імперії, і CPCP, що всі знамениті п’ятирічки будував військову промисловість і зміцнював армію для розгор­тання світової революції. Ясно було, що цим новим воєнним смерчем буде, безумовно, підхоплена й більшовицька Україна. Через те Західна Україна могла б стати центром боротьби за незалежну соборну Українську державність.

Отже, незалежна Українська держава могла постати внаслі­док війни між CPCP та Німеччиною, і Західна Україна має ста­ти основою для такого державницького відродження, своєрід­ним українським П’ємонтом.

УНДО всю увагу повертає до роботи над самоорганізацією українського населення. Але в середовищі української політич­ної еліти посилилися невдоволення від спроб угодовської по­літики УНДО. Серед незадоволених виділялась Українська військова організація — УВО, яка створилася з числа вояків Української Народної Республіки, що після Ризького миру 1921 року опинились у Польщі. 1921 року їх нараховувалося 17,4 тис. Саме в цьому середовищі 1920 року і виникає УВО, яку очолив відомий військовий діяч громадянської війни Євген Коновалець.

Метою УВО було досягнення звільнення всіх українських земель і створення соборної незалежної української держави військовою силою. Авторитет цієї організації серед населення був значним — вона організовувала збройні виступи проти польських окупантів, страйки, бойкоти виборів, призовів до війська, розпочала терористичні акції проти польської окупа­ційної влади. Серед цих терактів був відомий замах Степана Федака на Юзефа Пілсудського 1921 року. Особливо великою популярністю УВО користувалась у молоді, яка в 20-30-х ро­ках посилює лави активних борців за визволення України і, як і всяка молодь, заперечує будь-які компроміси з окупаційною владою. Вона прихилялася до радикальних дій УВО, а з 1926 р., коли у Львові вийшла книжка Дмитра Донцова “Націоналізм”, яка знайшла широкий резонанс у європейських країнах, поча­ла переходити на позиції українського націоналізму.

Мета Донцова, новітнього ідеолога українського націоналіз­му, полягала в тому, щоб прилучити українську молодь до дум­ки, що українська нація є сильною, як і інші світові нації, і тому він відкидав увесь позитивний внесок української історії, у тому числі ідейну спадщину кирило-мефодіївців, Драгомано- ва, Грушевського, і закликав до “героїчного чину”, ставлячи за приклад імперські нації світу. Він писав, зокрема, що “живуть і панують лише раси, які не знають сумнівів, які не задумують­ся над правом на власне існування коштом слабих і нездар, які покладаються не на обставини, але на неугнуту силу раси...” Кінцевою метою концепції Донцова була побудова Української незалежної держави.

Прихильна до цих ідей частина діячів національної бороть­би в січні 1929 р. засновує Організацію українських націо­налістів — ОУН, якій судилося уподовж наступних двох деся­тиліть відіграти значну роль в українському визвольному русі.

Учасників цієї політичної партії називали ще інтегральними націоналістами. Майбутня українська держава, за їхніми по­глядами, у своїй основі базувалась на владі однієї національної партії, на чолі якої стояв лідер, що мав необмежену владу.

І справді, ця політична організація, що діяла підпільно, була заснована на жорсткій централізації. ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів на україн­ських землях. Вона видавала свої газети, журнали (“Юнак”, “Сурма”, “Розбудова нації”), організовувала саботажі проти дій польського уряду, влаштовувала терористичні акти. Польська влада у відповідь проводила масові арешти оунівців. 1934 року в Березі Картузькій вона створила концтабір, у якому перебу­вало 2 тис. українських в’язнів. Гонінь зазнавали і представни­ки легальної української опозиції.

З 1935 р. Польща відмовилася від попередніх своїх обіцянок дотримуватися прав національних меншин. Нова її конституція проголошує найвищою цінністю суспільства інтереси держави, а її глава — маршал Юзеф Пілсудський — дістає необмежені повноваження. Військові починають відігравати велику роль у внутрішній державній політиці. Саме вони розпочали активну політику “поділяй і владарюй”, роз’єднуючи гуцулів, лемків і бойків, заявляючи, що лемки — самостійне і відмінне від ук­раїнців національне утворення, що босонога українська шлях­та чужа українському селянинові тощо.

На Волині і в Холмщині влада почала передавати православні храми греко-католикам, а також руйнувати їх (на 1939 р. було зруйновано 190 храмів). На Поліссі і в Холмщині діяла терори­стична організація “Кракус” із польських колоністів, які напа­дали на українські села, змушували селян переходити в като­лицьку віру і т. д.

На це насильство оунівці відповідали своїм терором. Відомо, що війною війни не зупинити — лише мирними домовленостя­ми. Але ніхто не поступався, тероризм набирав нової сили. Проти нього офіційно виступили і деякі українські організа­ції — УНДО, парламентська група в сеймі, а також авторитет­ний митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептиць- кий. Проте ОУН відкидала всі звинувачення, звинувачувала інших у “нерозумінні справжніх шляхів визволення”.

Одночасно в західноукраїнських землях діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена 1919 року. Вона та­кож організовувала селянські страйки, саботажі, але її ді­яльність постійно стикалась із протидією компартії Польщі, до складу якої вона входила, а також компартії радянської Украї­ни — КП(б)У і, звичайно ж — і ВКП(б). Та і в самій партії відбувалися розколи.

Проте КПЗУ намагалася проводити незалежну лінію в інте­ресах України. Зокрема вона 1927 року виступила проти при­пинення “українізації” в радянській Україні, виступила на за­хист репресованого Шумського та інших діячів культури. Це викликало підозру в українських і московських комуністичних лідерів щодо зв’язку політичних партій Західної і Наддніпрян­ської України.

Догматиків у Радянському Союзі дратувала позиція КПЗУ, яка, засуджуючи лідерів ОУН, позитивно оцінювала “низови­ків” — рядових діячів ОУН — УВО, “які хочуть і фактично бо­рються за національне відновлення українського народу з-під польської окупації”. Це вже було занадто. І Москва, що вирі­шувала долю всього комуністичного руху в Східній Європі, че­рез III Інтернаціонал зробила все, щоб припинити діяльність КПЗУ. Справа завершилася розпуском і ліквідацією її діяль­ності. Це завдало значного удару в справі консолідації полі­тичних сил західноукраїнських земель у боротьбі за своє виз­волення.

Отже, наприкінці 30-х років український політичний рух у Східній Галичині був роз’єднаний ї знесилений через розколи всередині самих політичних утворень і через розкольницьку діяльність як польського окупаційного режиму, так і діячів ко­муністичних партій з CPCP.

На землях Північної Буковини, які в листопаді 1918 р. при потуранні Антанти загарбала Румунія, відразу був установле­ний воєнний режим, який проіснував з невеликою перервою до кінця 30-х років. У цьому краї ще з більшою силою, ніж у Східній Галичині, проводилася політика денаціоналізації і руму­нізації місцевого — автохтонного — населення, яке було ого­лошене “українізованими румунами”. Тепер Бухарест ставив своїм офіційним завданням повернути їх до свого “румунсько­го первородства”. З цього приводу 1924 року був виданий спеці­альний декрет міністерства освіти, в якому говорилося, що “громадяни румунського походження, які втратили свою мате­ринську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до держав­них або приватних шкіл з румунською мовою навчання”.

Ще гіршим було становище українського населення в Бесса- рабії.

На 1924 рік у Буковині зі 168 українських народних шкіл не залишилося жодної української школи. Повністю був руму­нізований і Чернівецький університет. Цей край перетворився у найбільш визискувану колонію румунської держави, що дало можливість більшовикам 1919 року підняти в Бессарабії вели­ке селянське повстання. В період 1928 — 1938 рр. в Буковині пожвавлюється культурно-просвітницький рух — тут створю­вались хори, театри, студентські гуртки, українські видання. Проте 1938 року більшість їх була розпущена.

Найбільший вплив тут серед населення мала ОУН і діячі на­ціоналістичного напрямку, які 1927 року створили в цьому краї Українську національну партію. Вона була нечисленною, мала підтримку серед молоді і працювала в глибокому підпіллі.

Легшим було становище українців, що жили в Закарпатті, яке відійшло до складу Чехословацької держави — за добро­вільним рішенням української еміграції в США та Чехії (до­говір у Скрентоні, листопад 1918 року). Чеська держава на той час була найбільш розвиненою і найбільш демократичною на терені Східної Європи, що прагнула модернізувати усі краї своєї держави. Цей процес торкнувся і Закарпаття. Значна ча­стина українських селян-русинів, чи карпатоукраїнців, унаслі­док земельної реформи дістала додаткові земельні наділи, уряд намагався вкладати в економічний розвиток краю певні кошти, хоч їх було недостатньо. І тому в період важких 30-х років, коли країну охопила депресія, населення тут жорстоко потер­пало від нестатків.

Іншою була політика в галузі освіти: в школах і гімназіях, кількість яких зростала, громадяни мали право самі обирати мову навчання. Тут безперешкодно діяли організації “Про­світи”, товариство русофілів ім. Духновича, хори, театри. Опи­нившись у становищі панівної нації, чехи почали вдаватися до створення єдиного “чехословацького” народу і централізованої держави. Нову конституцію Чехословаччини було прийнято без участі карпатських українців-русинів. Чеські урядовці заводи­ли тут колоніальні порядки, витісняючи з посад українців.

Великий вплив уподовж 20-30-х років у Закарпатті мали консервативні москвофільські організації, що посунули туди із Галичини і Буковини, оскільки там перевагу в суспільному житті дістала національно свідома течія. Чеська ж адміністра­ція підтримувала москвофілів, які боролися проти українсько­го національного відродження краю.

Офіційно цю територію називали “земля без імені”. Але й тут народовська патріотична ідея здобула більшої підтримки серед населення, її провідниками стали засновники українського просвітянського руху священик Августин Волошин та Михай­ло і Юліан Бращайко. Суспільний процес ішов у напрямку на­ціонального самоусвідомлення, і вже до 1938 р. українське на­селення Закарпаття, як свідчить дослідник цього питання доктор Петро Стерчо, у більшості своїй позбулося русофільсь­ких чи москвофільських впливів та одностайно стало домагати­ся перетворення Закарпаття в автономну територіально-адміні­стративну одиницю Чехословацької держави.

Коли ж розпочалися вибори до чеського парламенту, карпа- тоукраїнцям довелося вибирати своїх сенаторів аж з-посеред 15 політичних партій. Пізніше їх було вже 32.

Українці Закарпаття і, зокрема їхня діаспорна частина — американські русини, не раз вдавались до Ліги Націй щодо ут­ворення тут автономії краю. Але ця авторитетна міжнародна організація не визнавала і не помічала малих і слабосилих на­родів, право яких трактували однобічно, лише як право бути асимільованими.

У міжвоєнні роки в Закарпатті велику роль відігравали такі громадські організації як Центральна Руська Народна Рада та “Просвіта”, що виникла 1920 року, а також Руська христи­янська народна партія на чолі з отцем Августином Волошиним.

У процесі демадяризації “збаламученої напівінтелігенції та духовенства”, яке насаджувало населенню москвофільські суспільні ідеали, провідну роль мала “Просвіта” з її численни­ми філіями в провінції. Селянські маси легше сприймали нове національно-політичне світобачення, аніж вихована в мадярсь­кому дусі закарпатська інтелігенція, яку важко було вирвати з сяєва мадярської культури і кинути в море національного руху свого власного народу.

Суспільна боротьба за відродження українства тут зазнавала і погромів, і зрад, і прозрінь, і принижень, і доносів, і цькувань проти “української іриденти”, проти учителів-просвітян. Але ця боротьба призвела до створення народного руху на чолі з от­цем Августином Волошиным та іншими лідерами українства. Тут стали організовуватись українські хори, читацькі гуртки, спортивні товариства, оркестри, курси для неписьменних, сільськогосподарські порадні. 1921 року в Ужгороді виник театр під керівництвом незабутнього Миколи Садовського. Тут, як і в Галичині, створюються курінь “Пласту”, молодечі товариства “Січ”, “Учительська громада” (1929). Зокрема, з’їзд її 1936 року своїм рішенням офіційно започаткував боротьбу карпатських українців за власне політичне життя. В одному з документів говорилося: “Восьмий конгрес знову проголошує, що підкар­патські русини є частиною українського народу...”

Визначною подією в Закарпатті було святкування влітку 1937 року 950-ліття Хрещення України. Організація україн­ських націоналістів (ОУН), яка виникла 1929 р. в Галичині і поширювала тут свої впливи, виготовила і роздала учасникам національних маніфестацій чимало медалей, на яких було ви- карбувано напис: “Царице Україно! З’єднай і визволь нас!”

У жовтні 1937 р. відбувається всепросвітянський з’їзд За­карпаття в Ужгороді, в якому взяло участь ЗО тис. осіб. На мітингу, описують сучасники, “похилились українські націо­нальні прапори, і тридцять тисяч рук піднеслося вгору. З тридцяти тисяч грудей пролунало гучно і рішуче: “Прися­гаємо!”. Учасники мітингу присягали “бути вірними синами українського народу й боротися за повну державну незалеж­ність”. Так маніфестують своє національне відродження після майже тисячолітньої неволі сини і доньки тієї частини Ук­раїнської Землі, що її ще недавно дехто дозволяв собі на­зивати “землею без імені....” Це був лише початок. “Тридцяті роки викарбовують український характер Закарпаття”,— за­свідчують сучасники.

У ці роки величезна роль належала молоді Закарпаття. В одній із тогочасних газет говорилося: “Дійсно, ми переможе­мо, бо ми маємо за собою всю молодь Закарпаття: від селянсь­кої до високошкільної, молодь ідейну, молодь працьовиту, що не заломлюється й під найсильнішими ударами ворогів украї­нського народу і ворогів чужонаціональних, своїх ренегатів, бувших австро- й угро-русинів і хитрих малоросів... сила украї­нської молоді — сила в ідеї українського націоналізму. Тому ми непереможні. Тому Закарпаття — відвічна земля українсь­кого народу — буде навіки українським!”

Подальший розвиток подій у цьому краї пов’язаний з агре­сивною політикою нацистської Німеччини та її союзників у Єв­ропі, що призвело до проголошення в Закарпатті української держави — Карпатської України.