Українська державність у роки Другої світової війни

Україна напередодні Другої світової війни

Незважаючи на те, що в епоху революційних подій 1917­1920 рр., вожді російських більшовиків заявили про необхід­ність визнати “за народами право на відділення” або на націо­нальну автономію, після 1920 р.

Така подвійна мораль і подвійна практика призвели до ціл­ком реальної політики, відомої ще з часів російської самодер­жавної імперії — “держать і не пущать”.

Щоб утримати біля себе Україну тут то з цією метою розпо­чалися найжорстокіші репресії проти свідомих патріотичних представників усіх верств населення. В 30-х роках в новозбу- дованих концтаборах були знищені і просто розстріляні мільйо­ни людей. Фактично відстріляно всю українську інтеліген­цію — письменників, інженерів, науковців, академіків, знище­но Українську Автокефальну Православну Церкву, а також заможний прошарок українського селянства, так званих кур­кулів і середняків, які становили соціальну базу українського національного відродження. Через те наприкінці 30-х років, на­передодні Другої світової війни, у радянській Україні не існу­вало жодного політичного угруповання, яке б висувало гасло незалежної української держави.

Радянська Українська держава, яка офіційно мала і свій уряд, і конституцію, була бутафорною державою, фактично — провінцією, цілком залежною від більшовицького союзного центру і його ідеологічного ядра — Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків — ВКП(б).

У передвоєнні роки на західноукраїнських землях з новою силою розгорнулась боротьба населення за свої людські права і за відновлення соборної незалежної України. ОУН та її голов­ний провідник Євген Коновалець стають найбільш впливовими на всіх теренах західноукраїнських земель. Коновалець вважав, що незалежна Україна буде важливим і необхідним фактором для балансу сил у Східній Європі, а також культурного й еко­номічного розвитку всієї Європи.

У період активної підготовки до Другої світової війни ОУН розкололася на дві організації (1940). Виокремлюється більш енергійна, молода, радикальна її течія на чолі зі Степаном Бан­дерою і поміркованіша — на чолі з полковником Андрієм Мель­ником. Розкол погіршив становище цієї організації в роки Другої світової війни, коли їй випала тяжка роль боротися за відрод­ження незалежної Української державності.

Ця мета була проголошена головною в маніфесті ОУН від грудня 1940 р. “Ми, українці, підносимо прапор нашої бороть­би за свободу народів та людини... Боремося за визволення ук­раїнського народу та всіх поневолених Москвою народів... Не­семо всім поневоленим Москвою народам свободу творити власне життя на рідній землі по своїй вольній волі... Боремо­ся: проти економічного грабежу України та всіх поневолених Москвою народів; проти невільництва в колгоспах, фабриках і заводах, проти пограбування громадян із злиденних здобутків важкої праці; проти насильного виселення з рідних земель... Свобода всім поневоленим!”

Українське питання в європейській дипломатії. Незалежна держава Карпатська Україна

Переддень Другої світової війни показав, що держави Захід­ної Європи, як і більшовицька імперія CPCP, не зважали на природне й історичне право українського народу на своє суве­ренне державницьке існування. Як ми бачили, ставлення Польщі, Румунії, Чехословаччини до українських територій, що входили до їхнього складу, незважаючи на різний соціаль­ний і політичний лад у цих державах, було однаковим зі став­ленням уряду CPCP — здобути більше матеріальних вигод із українських земель і не допустити державницько-національного відродження.

Стосовно ставлення до основної української території, яка становила основу радянської України, досить значної за розмі­рами і багатолюдної за населенням, усі ці держави різнилися між собою і розділялись за певним напрямком своєї зовнішньої політики.

Перша група держав охоплювала ті країни, які стояли на позиції недопущення об’єднання всіх українських земель і по­треби найбільшого визиску їхніх матеріальних і людських ре­сурсів. У той же час вони прагнули розширити свої частини українських територій за рахунок надбань нових частин україн­ських земель. Особливо яскраво ця тенденція виявлялась у по­літиці CPCP, де більшовицькі ідеологи взагалі проголосили ідеологію розширення кордонів своєї імперії для проведення світової революції. До цих держав належали, окрім CPCP, Польща, яка претендувала на “історичні землі” всієї Украї­ни — від Балтики до Чорного моря; Румунія також намагалася ще додатково забрати частину південної України — від Буко­вини до Одеси; Угорщина, яка відхопила 1939 р. Закарпаття, не задовольнялась цим і також прагнула збільшитись за раху­нок нових українських надбань.

Другу групу держав становили Англія, Франція, США, які сприяли розгортанню апетитів анексіоністських європейських держав щодо України. Саме їхня позиція невтручання була спрямована на зіткнення нацистської Німеччини з більшовиць­кою імперію, що призвело до Мюнхенської змови, за якою була зруйнована Чехословацька держава, німецькі війська окупува­ли Богемію та Моравію.

Подібна доля готувалась і Закарпатському краєві, де мешка­ло близько мільйона українців і який після Першої світової війни опинився під владою Чехословаччини.

Всі патріотичні сили тут з’єднували свої зусилля на числен­них нарадах і 1938 року вирішили рішучіше домагатись полі­тичної автономії Карпатської України у складі Чехословаччи­ни.

Тим часом нацистська Німеччина посилює в Європі свої анексіоністські зазіхання і привертає на свій бік — як союзни­цю — Угорську державу. У зв’язку з цим угорський уряд став домагатись і собі територіальних надбань, зокрема повернення йому Закарпаття. У цей час спалахує конфлікт за Судети між Німеччиною і Чехословаччиною. Ані Франція, ані CPCP, які мали угоди з Чехословаччиною, не захотіли надати допомоги чехословацькому урядові проти посягань німецьких нацистів. Водночас до Праги прибуває делегація і делегація від Словач­чини, яка домагалась автономного статусу у Чеській державі.

29-30 вересня 1938 р. відбулася Мюнхенська конференція. Лідери європейських держав — Гітлер, Даладьє, Муссоліні й Чемберлен — згодилися на відторгнення від Чехословаччини та передачу Німеччині Судетської землі. Новий уряд Чехії ви­рішив перетворити свою державу у федерацію і переорієнтував­ся на Берлін. Але автономія була дозволена тільки словакам.

Вони й почали вже 6 жовтня утворювати свій уряд. 7 жовтня в Закарпатті проходили складні переговори між двома україн­ськими суспільними течіями — москвофілами та народовцями, які домовилися про посилку до Праги спільної делегації.

Населення Закарпаття зустріло цю акцію — проголошення автономії — з величезним піднесенням, демонстраціями, мі­тингами, зі співами українського гімну. Ця історична подія була зафіксована Першим маніфестом Центральної Народної Ради в Ужгороді. Зокрема, в ньому говорилося: “По довгих сто­літтях тяжкої неволі наш Український Народ став дійсним власником нашої Срібної Землі, нашої Батьківщини Підкарпаття. Від сьогодні на нашій Землі буде володіти наш народ без чужого опікунства. З цього історичного факту радіє увесь наш Україн­ський Народ”.

В історії Закарпаття започаткувалась нова доба — доба дер­жавницького існування. Маленька частина українського народу в Закарпатті створила свою автономну державність — Карпат­ську Україну, вперше в історії тут був утворений український уряд. Це була видатна подія в історії всього Закарпаття і всієї України.

Та невдовзі цей закарпатський уряд, який очолювали в ос­новному консервативні угодовські лідери, був викритий як таємне пособництво територіальним претензіям уряду Угорщи­ни, яка посилила свої посягання щодо Закарпаття. Празький уряд заарештовує Бродія і його прихильників і натомість фор­мується уряд на чолі з отцем Августином Волошиним. Це було 27 жовтня 1938 р.

Українська Народна Рада звертається до народу із закликом підтримати цей новий уряд на чолі з “батьком нашого націо­нального відродження”. “Помагайте собі, і Бог нам допомо­же” — такими словами завершувалась ця відозва. Численні маніфестації, мітинги підтримки по всьому краю під жовто-сині­ми прапорами залили Закарпаття.

2 листопада 1938 р. європейські держави на домагання Угорщини, яку підтримала й Італія, погодились віддати їй ча­стину Карпатської України та Словаччини. Зокрема Угорщині були передані Ужгород, Мукачеве, де переважало українське населення, а також Берегове з родючими землями Надтисянсь- кої долини. Волошин закликав українців до витримки, “зака­тавши рукави”, розбудовувати свою державу, столицю якої було перенесено до Хуста. У листопаді 1938 р. розпочалась угорська окупація й інших районів Закарпатського краю, яка супрово­джувалась арештами і побиттями активістів українського руху.

Уряд Волошина почав створювати військові загони Органі­зації національної оборони (ОНО). Передусім була створена військова організація “Карпатська Січ”, до якої вливались ук­раїнські старшини, що брали участь ще у громадянській війні в Україні і в Галичині, представники ОУН та інших патріотич­них організацій. Був сформований жіночий відділ Організації національної оборони на чолі зі Стефанією Тисовською.

Новий Крайовий уряд створював власну адміністрацію, тор­говельну мережу, господарське життя, судові органи, шкільну освіту, пресу, власну церкву, яка була греко-католицькою і яку очолив, за підтримки Ватикану, єпископ Олександр Стойка. Уряд приділяв увагу і національним меншинам краю.

Патріотичні сили відновили свої домагання щодо повної ав­тономії Карпатської Русі — Срібної Землі. Українські патріоти всюди заявляли про свою моральну підтримку закарпатським українцям. Особливо велике враження факт існування Карпат­ської України справив у Галичині, яка мала ще не вичерпані до кінця сили національно-визвольного руху. Українці Галичини вбачали в цьому явищі перший крок до відродження соборної і незалежної України. З усіх кінців до Закарпаття йшли пожер­тви у розмірі піввідсотка річного заробітку в ім’я розбудови цієї держави. 12 лютого 1939 р. за рішенням уряду тут відбулися вибори до Першого сойму Карпатської України. Це були перші таємні, рівні, прямі вибори до законодавчого органу влади, які обрали до нього 32 посли.

У зверненні до народу Волошин із радістю констатував, що вибори показали високу політичну зрілість і національну сві­домість народу, рівно ж солідарність та любов один до одного, зрозумівши “наші спільні інтереси”.

Сойм планувалося скликати 15 березня 1939 р. Це був період гострого напруження між Прагою і Хустом та збройних сути­чок між чеськими і українськими військовими частинами. А в ніч з 13 на 14 березня розпочався новий наступ угорських військ, які прагнули тепер захопити всю територію Закарпатського краю. Напередодні ж — нова подія: Словаччина проголосила свою са­мостійність. Тому 14 березня Волошин виступає по радіо і за­являє про зміни у зв’язку з цим міжнародної ситуації і, не чекаючи офіційного рішення сойму, рішуче проголошує незалеж­ність Карпатської України.

15 березня вже під гуркіт угорських гармат і скорострілів отець Августин Волошин відкрив сесію сойму, заявивши про величезну важливість нинішнього історичного дня. “Боже про­видіння дозволило мені відкрити Перший сойм Карпатської України словами Тараса Шевченка: “Встане Україна, світ прав­ди засвітить, і помоляться на волі невольничі діти...” Сойм за­твердив уряд на чолі з Волошиним як президентом уряду Кар­патської України та прем’єром Юліаном Реваєм і прийняв Конституційний Закон, частину І, який починався словами: “Карпатська Україна є незалежна Держава”.

Світова преса заговорила про недалеке визволення всієї Ук­раїни за допомогою Німеччини. Навіть російська еміграція по­вірила в таку можливість, і голова Дому Романових на емі­грації великий князь Володимир поїхав до Берліна ще наприкінці грудня 1938 р. просити для себе київський пре­стол. Хоча вся російська еміграція, як і більшовицький CPCP, категорично виступали проти можливого відриву України від Росії.

Дипломати з Москви ще за існування автономної Карпатсь­кої України писали, що “Карпатська Україна як кристаліза­ційний пункт українського самостійницького руху — в сучас­ну пору найбільша загроза для Совєтського Союзу. Совєтський Союз вірить, що в цій справі він має спільні інтереси з Поль­щею”, — тобто, “спільні інтереси”, аби не допустити будь-якої автономії чи державності для українців. І справді, уряд CPCP на окупацію Закарпаття угорськими військами обмежився, лише про око, дипломатичною нотою. Ніяких конкретних дій не було вчинено і безгласною радянською Україною.

Отже, проти цієї маленької української держави виступали і на Заході, і на Сході. А тим часом нацистська Німеччина прагнула повністю розвалити Чехословаччину, забравши її землі, а далі — послабити CPCP. І серед цих планів був план створити “велику Україну”, відірвавши її від Радянського Со­юзу. Тому вона й дала згоду Угорщині, своїй союзниці, на оку­пацію Закарпаття, яка розпочалась 13 березня 1939 р.

“Карпатська Січ” вступила в героїчну оборону своєї Батьків­щини — за повної індиферентності Англії та Франції, проти волі Італії та Німеччини. Більше того, уряд Німеччини в теле­грамі своєму представникові у Хусті просив передати урядові Карпатської України, що “уряд Німеччини радить йому не чи­нити опору”.

Незалежна, менше одного мільйона за населенням держава Карпатська Україна впала під ударами і тиском армії дев’яти- мільйонної Угорщини за підтримки європейських країн. Ця не­величка українська держава вчинила перший спротив агре­сивній гітлерівській Німеччині та її союзникові — Угорщині.

Фактично оборона Карпатської України й поклала початок Другої світової війни. Адже розвал Чехословаччини допоміг Гітлеру оточити Польщу з півдня, і вже через півроку Польща впала як жертва того союзника, до якого вона вдалась, щоб по­валити незалежну Карпатську Україну. Бо ця держава була для неї небезпечною як стимул боротьби за державне життя Гали­чини, яка тоді належала Польщі.

Карпатська Україна проіснувала як автономна держава у складі Чехословацької федерації близько п’яти місяців — і кілька днів як незалежна самостійна держава. Але в історії визвольних змагань українського народу вона актуалізувала на­ціональну державницьку ідею. Події в Карпатській Україні привернули увагу світової преси до українського питання в цілому як до одного із найважливіших питань міжнародної європейської політики.

У травні 1939 р. нью-йоркський історичний науковий вісник надрукував статтю Раймонда Леслі Буела, в якій говорилося, що “значення української проблеми зростає не тільки через Німеччину, але її зріст лежить у самих українцях... тепер дух націоналізму охоплює широкі маси українців...”

І справді, наступні події нової світової війни і післявоєнно­го часу показали, що український народ піднімається до дер­жавницької свідомості і що майбутнє його суверенне існуван­ня — це історична неминучість.

Безпринципна позиція Англії та Франції розв’язувала руки нацистській Німеччині й сприяла в її зазіханнях до нових те­риторіальних загарбань у Європі. Подібною була і позиція CPCP, більшовицький уряд якого рвався до панування в Єв­ропі.