Входження Західної України та інших українських земель до складу УРСР і CPCP
Зрозумівши, що ніхто не стає на шляху до розв’язання нової війни, нацистський лідер Німеччини Адольф Гітлер 3 квітня 1939 р. дає наказ своїм військам готуватися до нападу на Польщу — тобто, свідомо готував розпочати Другу світову війну.
У цій війні Німеччина мала свої анексіоністські плани і щодо України. Вона була здавна зацікавленою в українських землях і намагалася за їхній рахунок розширити свій життєвий простір — лебенсрау. Ще в березні 1933 р., коли до влади в Німеччині прийшли нацисти, один із чільних урядовців А. Розенберг на таємних нарадах з англійськими та італійськими урядовцями про майбутній поділ Росії заявив про необхідність відірвати Україну від більшовицької Росії. І вже у червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції в Лондоні гітлерівські посланці домагались передати Україну Німеччині — “для більш раціонального використання цієї родючої території”.Долю української землі й українського народу, як і інших народів, у подальших подіях в основному вирішували іноземні держави, зокрема CPCP та Німеччина. У ході їхньої анексіоністської діяльності в Європі ці країни зблизилися. Гітлер потребував нейтралітету CPCP у своїх агресивних планах на заході. Уряд CPCP на чолі зі Сталіним також хотів виграти час і намагався спрямувати дії Гітлера проти Англії і Франції. Він планував, що доки капіталісти ламатимуть один одному хребти, Радянський Союз виграє час для підготовки війни з Німеччиною. Уряди цих країн підписують пакт про ненапад від 23 серпня 1939 р., яким передбачався обмін зброєю і сировиною. А секретними протоколами від 23 і 28 серпня Гітлер і Сталін руками своїх міністрів закордонних справ — Молотова і Рібен- тропа — ділили на сфери впливу Східну Європу. Щодо західних українських земель, які входили до складу Польщі, визначалось, що “межа сфер інтересів Німеччини і CPCP буде приблизно проходити по лінії річок Нарев, Вісла і Сян” (тобто через Польщу).
Таким чином, Польща знову мала бути розділеною — від неї мали відійти білоруські та українські землі Східної Галичини.Пакт про ненапад Молотова — Рібентропа приніс Гітлеру бажаний нейтралітет від CPCP, і він 1 вересня 1939 р. дав наказ розпочати наступ на Польщу.
Виконуючи домовленість про розподіл Польщі, радянські війська одночасно почали наступ на західні українські землі. 17 вересня вони перейшли кордон і окупували майже всю територію, населену українцями та білорусами. Окупація західноукраїнської території проводилась під гаслами визволення бра- тів-українців від віковічного польського гноблення.
У ці дні газета “Правда” в передовиці так обґрунтовувала необхідність врятувати західних українців і білорусів і взяти їх під захист від гноблення польської держави: “Своє панування над національними меншинами правлячі кола Польщі підтримують каральними експедиціями, польовими судами, білим терором, розпалюванням міжнаціональної різанини... Конституція Польщі не передбачає для національних меншин не тільки якоїсь урізаної автономії, а й права навчати дітей своєю рідною мовою...”
Радянський більшовицький уряд, як бачимо, висував на перший план тільки національно-визвольну ідею, хоча були насправді інші причини наступу на Польську державу з погляду міжнародної позиції CPCP і Німеччини. Вся пропаганда в радянській Україні враз забула про “український буржуазний націоналізм”, а кричала про дружбу і любов до скривджених братів. На мітингах, що організовувала влада повсюдно, говорилося про “продажних агентів імперіалізму”, шпигунів, троцькістів і т. д.— але не про “українських буржуазних націоналістів”. Військами Червоної Армії, які вступили на територію Західної України і називались Українським фронтом, командував генерал з українським прізвищем — С. Тимошенко. Турботою про долю українського населення була пройнята і нота радянського уряду урядові польському, бо в ній заявлялось, що радянський уряд не може бути байдужим до того, що брати українці й білоруси залишились беззахисними внаслідок нападу Німеччини на Польщу.
Про домовленість щодо такого розподілу територій взагалі ніде і не згадувалось. До речі, до 90-х років XX ст. не були відомі й угоди між CPCP та Німеччиною про розподіл Східної Європи,Серед істориків нині немає спільного погляду щодо вересневих подій 1939 р.: одні вважають акт окупації західноукраїнських земель визволенням, інші — воєнною експансією тоталітарного режиму. Треба в цій ситуації врахувати, що здобула Україна і її народ в історичній перспективі. Можна в цьому плані твердити, що населення Західної України і справді з радістю прийняло прихід Червоної Армії як здійснення попередньої акції про злуку Східної і Західної України, що була офіційно оформлена ще 1919 року. Радянських воїнів-визволителів зустрічали з хлібом і сіллю, не знаючи ще, що вони принесли на своїх багнетах не лише звільнення від польського гніту, а й усі драми і трагедії тоталітарно-репресивної системи, яка вже на другий день ударила по них. Цей перший порив радості був і справді історичним підтвердженням Акту про злуку 22 січня 1919 р., який ще раз засвідчив бажання українського населення до єдності й соборності України Наддніпрянської і Галичини. З цього погляду, тобто формально, ця акція радянського уряду була прогресивною. І далі, злившись в одну родину, народ Західної України і Наддніпрянщини почав спільно боротись і проти більшовицького тоталітаризму, суть якого швидко зрозуміли на Заході, і проти німецьких нацистів. І ця спільна боротьба виробляла взаєморозуміння і взаємопідтримку двох частин українського народу в наступні десятиліття визвольної боротьби, зокрема, наприкінці 80-х і в 90-х років, у період нового державницького воскресіння України. Тобто, в історичній перспективі повернення західноукраїнської території до Наддніпрянщини було явищем безумовно позитивним.
Тоді ж партійно-чиновницький апарат CPCP почав підготовку до юридичного оформлення переходу Західної України до складу CPCP і УРСР.
По всій Західній Україні населення взяло участь у вільних виборах до головного представницького органу західноукраїнської території — Українських народних зборів.
Це були демократичні прямі вибори при таємному голосуванні. Проте виборцям було — без альтернативи — надано всього один список кандидатів, підібраних радянськими чиновниками із числа робітників, лісорубів, селян, а також представників галицької інтелігенції. Всі ці депутати були обрані одноголосно й ухвалили рішення про проголошення радянської влади на всій західноукраїнській території. Крім того, проголошувалось її возз’єднання з УРСР. Цікаво, що збори — під диктовку радянських чиновників спочатку просили Верховну Раду CPCP прийняти їх до Союзу, а вже потім — просили прийняти Західну Україну до складу УРСР. До того ж було прийняте рішення про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і промислових підприємств.Верховна Рада України згодом ухвалила закон про прийняття Західної України до складу УРСР, про нові кордони УРСР і CPCP.
Таким чином відбулося юридичне оформлення входження Західної України до Радянської України, що фактично завершило процес возз’єднання найбільших українських територій, розпочатий Актом злуки 1919 року. Віковічна мрія українців Галичини і Наддніпрянщини була реалізована — в історії Східної Європи знову підносилась велика соборна Україна. Радянська влада спочатку дістала найщирішу підтримку від місцевого населення в перших радянських соціально-політичних перетвореннях. Вона буквально ошелешила народ запровадженням безкоштовної медичної допомоги, українських шкіл, курсів для ліквідації неписьменності, запровадженням української мови в державних установах, театрах, вузах, видавництвах, у пресі, у розгортанні діяльності фольклорних колективів, хорів, студій, ансамблів. Це була своєрідна українська культурна революція в Західній Україні, яку здійснила у блискавично короткий термін радянська командно-адміністративна система з її здатністю до показухи і фальші.
Але в той-таки час населення було збентежене ворожим ставленням нової влади до української греко-католицької церкви, що являла собою історичну опору українства в цьому регіоні протягом кількох століть і яка користувалась довір’ям і повагою населення, а також до місцевої інтелігенції і лідерів українського визвольного руху.
Бо водночас ці радянські нововведення супроводжувались жорсткою репресивною забороною всіх українських національно-політичних утворень — українських партій, об’єднань, товариств, які тут же розпускалися. Було утворено у Львові відділення Академії наук України на базі Наукового товариства імені Т. Шевченка, а НТШ ліквідовано, низку його активних діячів репресовано. У Львівський філіал Академії наук були прислані радянські кадри з радянської України. У місцевих органах влади також насаджувались радянські управлінці зі східних областей України, місцеві кадри не допускались до управління, більше того, їх насильниць- ки забирали й ешелонами відправляли у сибірські нетрі, часом із сім’ями, як “ворогів народу” або “куркулів”. Виселяли не лише українців, а й біженців-поляків, що шукали в Галичині захисту від розпочатої агресії гітлерівських військ на заході Польської держави.Всього за передвоєнні 1939-1940 рр. з Галичини було депортовано на схід Радянського Союзу близько 1200 тис. осіб. Цим репресіям почали чинити опір активні сили суспільства, які гуртувалися ще в передвоєнний час навколо Організації українських націоналістів (ОУН). Оунівці вважали нову владу окупаційною, поширювали листівки проти неї, чинили опір виселенням тощо. Репресивні органи влади — HKBC — розпочали жорстокі переслідування. У січні 1941 р. у Львові відбувся закритий процес над 59 членами ОУН — це були студенти, учні шкіл. Частину з них було покарано на смерть, інших ув’язнено.
Разом з тим CPCP продовжував далі “збирати” українські землі. 26 і 27 червня 1940 р. радянський уряд, користуючись тим, що Німеччина була втягнена у військовий конфлікт із найбільшими країнами Європи, звернувся до уряду Румунії з вимогою негайно розглянути питання про повернення до CPCP Бессарабії мирним шляхом.
Нацистська Німеччина відмовила допомогти Румунії та ще й порадила їй піти на поступки, мовляв, тимчасово. Румунія змушена була погодитись на ультиматум уряду CPCP. І вже 28 червня 1940 р. радянські війська під командуванням Г. Жукова почали наступи на Бессарабію і Північну Буковину. Отже, до складу України невдовзі були включені і ці землі — законом Верховної Ради УРСР від 2 серпня 1940 р. Водночас зі складу УРСР було вилучено Молдавську Автономну Республіку і приєднано до щойно створеної Молдавської PCP. Подальший процес збирання соборної України відбувався вже в ході Другої світової війни.