Початок наступу німецьких армій на CPCP. Проголошення Акту відновлення Української держави
Сподівання уряду CPCP, що Німеччина застрягне у війні з європейськими державами і залишить Радянський Союз у спокої, не справдились. Нацистів манили широкі чорноземні простори України, екзотичні країни Причорномор’я і Кавказу як новий життєвий простір для “вищої” німецької раси, яка може здобути тут дуже дешеву робочу силу “нижчої” слов’янської раси.
Ще в 20-х роках у своїй книзі “Майн Кампф” (“Моя боротьба”) Гітлер визначив стратегічний напрямок руху нацистської імперії на Схід: “Якщо ми говоримо сьогодні в Європі про нові землі, ми думаємо передовсім про Росію та окраїнні держави, підкорені нею”. Бо Російська держава — “це продукт ефективності німецьких елементів серед нижчої раси”. Протягом століть, як твердив цей вождь, правлячі класи в Росії живилися з німецького джерела, яке було знищене, і “на його місці з’явились євреї”. У 40-х роках ці ідеї були вдосконалені і конкретизовані ідеологами нацистської Німеччини.Так, глава служби безпеки рейху і рейхскомісар з питань зміцнення німецької національності Г. Гіммлер 24 червня 1940 р. запропонував послати у східні райони мільйони німецьких колоністів і використовувати слов’ян як робочу силу, а потім їх знищити. Причому він наполягав на тому, що ці колоністи не можуть змішуватись із місцевим населенням — за такі дії їх належить карати. Інший нацистський діяч Epix Kox у вересні 1941 р. в Рівному заявив: “Наше завдання полягає у висмоктуванні з України усіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення”.
Була вироблена й інша програма нацистської Німеччини щодо України. За генеральним планом “Ост”, розробленим відомим фахівцем зі “східного питання” Альфредом Розенбергом, Україні в цій війні відводилось особливе місце. Розенберг вважав за потрібне використати прагнення народів більшовицької імперії до державницького життя і з їхньою допомогою розвалити цю імперію.
Насамперед передбачалося, що до України будуть приєднані всі етнічні українські землі, в тому числі й ті, які заселені українцями і відійшли до Росії та Білорусії. У такий спосіб створювалася так звана Велика Україна, яка мала стати бар’єром між Росією та Німеччиною. Вважалось, що Росія почне боротьбу за Україну, і цей російсько-український антагонізм зв’яже руки Росії й Україні спільно виступити проти Німеччини.Ця заманлива ідея возз’єднання всіх українських земель і створення Великої України та її суверенітету спричинилася до того, що ще до початку війни, у квітні 1941 р., бандерівська група ОУН (та й мельниківська) пішли на співробітництво з німецькими властями. Було сформовано два військових підрозділи з українських добровольців — “Роланд” і “Нахтігаль” — для співучасті у воєнних діях. Уже згодом мельниківці стали ініціаторами створення української дивізії CC “Галичина”. Проти цього рішуче виступав С. Бандера. Як свідчать німецькі донесення, прихильники Бандери розгорнули потужну “агітаційну кампанію проти створення дивізії”. Він вважав, що “український народ не хоче і не буде своєю кров’ю рятувати Німеччину”, “українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах української армії.”
Проте і Бандера, і Мельник намагалися використати Німеччину у своїх визвольних цілях. Як свідчили згодом усі учасники подій, лідери оунівського руху сподівались на те, що вони з допомогою німців створять військове ядро майбутньої Української армії, яка мала б стати основною збройною силою утвердження незалежної української держави. Крім того, зближення з німецьким командуванням давало можливість українським націоналістам легально займатись політичною діяльністю. А головне — лідер ОУН Бандера і Мельник, сподівалися стати партнером Німеччини у війні проти CPCP, щоб політично заволодіти територією України, а після розвалу радянської імперії здійснити право на суверенність і соборність Української держави.
Тож у травні 1941 р. бандерівський провід ОУН розсилає своїм організаціям і чільним керівникам секретну інструкцію, в якій чітко роз’яснює цю позицію: “№ 1.
ОУН використає війну з CPCP для розгортання боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу, для прискорення її здобуття”. І далі: “щодо Німеччини та її союзників, домагатися визнання суверенітету та незалежної України”. Більше того, перед початком німецько-радянської війни — за тиждень — ОУН-Б підготувала меморандум за підписом референта із зовнішньополітичних питань Стахова для берлінського уряду, в якому вказувалось, що тільки позитивне вирішення питання української державності принесе успіх Німеччині. Сильна українська держава може взагалі забезпечити гармонію і розвиток Східної Європи — вказувалось у меморандумі. З іншого боку, тут зазначалось, що німецькі інтереси не мають переважати над інтересами України. Тобто, це була пропозиція укласти партнерський союз з Німеччиною, що могло викликати в загонистих нацистів лише саркастичну посмішку або роздратування.Цей меморандум потрапив до нацистського уряду на другий день війни — 23 червня. Але наслідків він не мав.
Готуючись до участі у війні з Радянським Союзом разом із Німеччиною, щоб встановити на території України свій політичний вплив, ОУН-Б створювала невеликі, так звані похідні групи (а всього в них брало участь понад 3 тис. осіб) для того, щоб розіслати їх по всій Україні та організувати на місцях — до приходу німецьких військ — українську владу. Ці групи опиралися на допомогу українських військовиків, що були у складі вермахту, вони несли з собою палке бажання відродити українську державу. В розісланій інструкції, про яку ми вже згадували, вказувалося також, що головним завданням у цій ситуації є власна боротьба, власне будування держави “власними силами та за власного ініціативою”. Тільки власного боротьбою можна здобути провідне місце в майбутніх подіях, підкреслювали лідери ОУН і, очевидно, мали намір перебрати з рук німців головну роль в управлінні українською територією.
Перші похідні групи на територію України вступили 22 червня 1941 р. Вони почали створювати в селах і містах місцеве українське урядування, поліцію тощо.
Німецьке керівництво ніяких заяв із приводу висловлених пропозицій щодо відновлення Української держави не робило. Поміркована частина ОУН зайняла вичікувальну позицію, а більш радикальна — бандерівська— вирішила поставити німецький уряд перед фактом.
ЗО червня 1941 р. німецькі війська зайняли Львів. У цей- таки час — після обіду — сюди прибула і невелика похідна група разом із українським батальйоном “Нахтігаль”, (“Соловей”). Наприкінці цього дня у Львові були скликані представники української громадськості, які проголосили про відкриття Національних зборів. У присутності двох німецьких офіцерів — майора Айкерна і капітана Koxa — було проголошено Акт про відновлення Української держави, а також декрет про призначення першого заступника Бандери Ярослава Стецька головою уряду Українського державного правління. Промовці і документи цього зібрання заявляли про відновлення Української держави — союзниці Німеччини. Щоправда, представник відомства Розенберга — Ганс Kox виступив на цих зборах з попередженням, що українці не повинні займатись політикою, що лише Гітлер має право віддавати накази в Україні.
Цікаво, що інформація Ярослава Стецька Гітлеру про створення українського уряду, яку він послав до Берліна, так і не потрапила до рук фюрера.
Тим часом організатори цієї події намагались притягти на свій бік українське населення, переконали хворого, прикутого до ліжка авторитетного митрополита греко-католицької церкви Андрея Шептицького заявити про підтримку проголошення Акту незалежної Української держави.
Проте нерішучість воєнного німецького командування скоро ж змінилася рішучими діями окупаційних властей.
2 липня начальник поліції безпеки Г. Гайдріх повідомляє у Берлін про створення у Львові Стецьком і Равликом міліції і муніципального управління та про вжиття заходів проти цієї групи Бандери.
3 липня до Кракова, де перед початком війни був створений Український національний комітет — центр українського руху, з Берліна прибув заступник держсекретаря Кундт, який влаштував допит українцям і категорично заявив, що “фюрер — єдиний, хто керує боротьбою, і ніяких українських союзників не існує...
ми не союзники, ми завойовники російсько- радянських територій”.Бандера з гідністю відповідав: “Даючи всі розпорядження, я не спирався на жоден наказ, на жодну згоду німецьких чиновників, а лише на мандат, що його я отримав від українців. Будівництво й організація українського життя можуть бути зреалізовані передусім лише українцями на замешканій ними території...”
5 липня 1941 р. Бандеру заарештували й відправили до Берліна для подальших допитів.
Цього самого дня було видано розпорядження про розпуск уряду Ярослава Стецька. Невдовзі й інші організатори цієї акції були заарештовані й відправлені в концтабори. 15 вересня німецькі репресивні органи провели масові арешти ОУН-Б.
Поміркована частина ОУН — мельниківці, а також емігрантський Державний центр УНР, це були прихильники гетьмана П. Скоропадського, враховуючи цей гіркий досвід, не пішли на конфлікт з німцями, сподіваючись вирішити українське питання після завершення війни.
У Західній Україні залишилась єдина українська громадська організація — рада сеньйорів, яка була перейменована ЗО липня 1941 р. в Українську національну раду. Її очолили К. Ле- вицький та А. Шептицький. Але й вона муляла очі окупантам. Активність А. Шептицького, його численні звертання до нацистського уряду завершились примусовим підписанням документа про самоліквідацію Української національної ради.
Наступ німецької армії на Україну тривав. 19 вересня був зайнятий Київ. Але вже наступного дня сюди прибули похідні групи ОУН, які продовжили справу творення української адміністрації. Вони створили тут разом з представниками української інтелігенції управу міста. 5 жовтня у Києві ці сили створили Українську національну раду, яку очолив М. Величківський. Планувалося перетворити її в представницький орган всієї України. Обласні національні ради були утворені в Києві, Чернігові, Полтаві. Основним їхнім завданням було розгортання — для початку — соціально-культурного і церковного життя. Але проіснували вони недовго.