Окупаційний режим та рух опору в Україні

У перші місяці окупації на території Наддніпрянської України окупаційний режим, здавалося, був відносно м’яким. У тяжких умовах війни, за відсутності техніки селяни вручну збирали врожай, чекали, що німці роздадуть їм землю, а робітники відновлювали роботу на заводах, місцева інтелігенція самочин­но відкривала школи, створювались органи друку, гуртки ху­дожньої самодіяльності тощо.

Німецький уряд не збирався розбудовувати Україну і робив свою справу. Окупована територія була розділена на кілька адміністративних одиниць: Правобережжя і частина Лівобе­режної України було виділено у Рейхскомісаріат Україна, на чолі якого був поставлений “злий пес”, як він сам себе нази­вав, Epix Kox; Галичина була включена до Генерал-губерна­торства Польщі; південно-західний регіон з Одесою — під назвою Трансністрія — опинився у руках спільника фашист­ської Німеччини — Румунії. Східна частина в районі Харкова залишилася під окупацією німецьких військ. Цей розподіл свідчив про справжні наміри гітлерівської Німеччини щодо Ук­раїни. Маса чиновницької армії, якій не знайшлося місця в європейських країнах, окупованих німцями, обсіла українську землю. Адже Україна, багата матеріальними і людськими ре­сурсами, була для воюючої Німеччини унікальною територією, золотим дном.

Невдовзі вона перетворилась у жахливу територію, де розпо­чалися жорстокі репресії, грабунки й нищення. На нараді оку­паційних чинів у Рівному Kox так визначив політику окупа­ційних властей в Україні: “Мета нашої роботи — примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей на­род.

17 листопада 1941 р. в Києві була заборонена Українська національна рада, ліквідовані скрізь місцеві національні ради та їхні органи. Всі подальші спроби домовитись із Гітлером заз­нали невдачі. У відповідь — полилася кров. Передусім розпоча­лися масові розстріли єврейського населення, а також діячів українського руху. У Києві була розстріляна в Бабиному Яру серед інших десятків тисяч українських патріотів відома україн­ська поетеса Олена Теліга, яка брала участь у відродженні Спілки українських письменників.

Фанатичний расист Kox, якого його прибічники називали “коричневим царем України”, запопадливо реалізовував кон­цепцію Гітлера: “Ми зацікавлені в тому,— говорив фюрер,— щоб ці росіяни, чи так звані українці, не дуже сильно розмно­жувались: адже ми маємо намір домогтися того, щоб одного чудового дня усі ці землі... були цілком заселені німцями”.

Україну охопив жахливий фізичний і моральний терор. За роки окупації було закатовано живцем близько 5,5 млн осіб військовополонених, циган, євреїв; на каторжні роботи до Ні­меччини відправлено 2,4 млн молоді. Міста, містечка, села, за­води, електростанції у всіх регіонах України стояли в руїнах. Повне безправ’я населення на окупованій території, новий штуч­ний голод у містах і селах, рабське животіння й знущання над людьми призвели до розгортання стихійного руху опору фашист­ським окупантам на всій території України. Хоча на початку війни під час вступу німецьких військ у населені пункти, час­тина українців сподівалася, що європейська армія принесе їм звільнення від сталінського злочинного режиму й зустрічали їх як друзів — хлібом і сіллю.

Відступаючи перед натиском німецьких військ, партійні та військові керівники залишали мережу партизанських загонів і підпільних груп. Сучасники подій твердять, що їх на початку війни нараховувалось 3500. Але під ударами репресивних оку­паційних каральних органів вони майже всі були розгромлені, або розпались.

Але вже на кінець 1942 р. стихійно сформувалися нові чис­ленні загони й підпільні групи, в яких брали участь сотні ти­сяч людей, особливо багато було молоді. Вони ослабляли тили німецьких збройних сил, чинили опір пограбуванням і вивезен­ню населення до Німеччини. При Ставці Верховного Головно­командування навесні 1942 р. був створений Центральний Штаб партизанського руху, а в червні — Український Штаб парти­занського руху на чолі з Т. Строкачем. Це внесло певну органі­зованість і активність у діяльність партизанського та підпільно­го руху, який розгорнув “рейкову війну” у тилах німецьких армій.

За час воєнних дій українські партизани пустили під укіс понад 5 тис. ешелонів з військами, технікою і боєприпасами, які перекидали до фронту, понад 60 бронепоїздів, знищили більше 1500 танків і бронемашин, понад 200 літаків, 700 гар­мат, 15 тис. автомашин, понад 460 тис. солдатів і офіцерів во­рога, сотні складів з боєприпасами і т. д.

Підпільна боротьба українців розгорталася і на західних те­риторіях України.

Національний український рух у західних регіонах України переважно пішов у підпілля. А навесні 1942 р. він розгортає свою діяльність збройно, коли виникає Українська повстансь­ка армія (УПА) та активізується масова боротьба проти фашист­ських окупантів. Бандерівська ОУН формує свої партизанські загони, які зливаються з іншими, що стихійно виникли на Поліссі й Волині (в жовтні 1942 р. їх створюють Сергій Ka- чинський, референт крайового проводу ОУН; Д. Перегійняк, Т. Бульба-Боровець та ін.). Діяльність цих груп охопила всю те­риторію Західної України.

Водночас відновлюється підпільна мережа партизанських загонів, що їх залишила радянська влада при відступі радянсь­ких військ, створюються численні нові загони. 1942 рік став переломним у розгортанні масового руху опору в Україні. У ти­лу ворога діяли численні загони, які очолили кваліфіковані військовики і чекісти — це загони О. Федорова, Д. Медведева, О. Сабурова, М. Наумова, С.

Від початку 1943 р. під впливом наступу Червоної Армії лі­дери ОУН-Б прискорюють підготовку власних збройних сил, які мають стати на боротьбу за незалежну, соборну Українську державу. Саме Волинь і Західна Україна стали центрами їхньо­го формування. Від березня 1943 р. розпочалися систематичні антинімецькі збройні виступи загонів Української повстанської армії (УПА), її дії поширювались і на деякі території Над­дніпрянської України. Тепер ОУН-Б взяла курс на боротьбу “проти імперіалізмів Берліна і Москви”, як заявлялось у рішен­нях керівних органів повстанського руху. Але головним воро­гом для УПА оголошувався CPCP. З кінця 1943 р. ОУН — УПА спрямовує свої дії й проти радянського руху опору, який ске­ровувався на боротьбу з партизанськими загонами західноукраї­нського регіону.

Водночас керівництво ОУН — УПА поширює свій вплив і на східну Україну. В деяких містах, зокрема у Дніпропетровську, Миколаєві, Херсоні, Криму, Києві (на чолі з Олегом Канди- бою — Ольжичем, відомим українським поетом) діяли групи оунівців. Крім того, на Київщині діяли загони УПА в районі Чорнобиля; вони з’явилися в Житомирській області, Вінницькій, Кам’янець-Подільській. Усього цей рух охопив 12 областей України.

У той самий час бандерівський провід бере курс і на встанов­лення співробітництва з поневоленими народами Східної Євро­пи. Єдиною умовою такого співробітництва було визнання з їх­нього боку права українського народу на незалежну суверенну державу. Оскільки німецьке командування постійно використо­вувало проти УПА загони, сформовані з колишніх військовопо­лонених різних національностей Радянського Союзу, керівниц­тво УПА стало готувати й поширювати численні відозви до них із закликом з’єднати свої сили з українцями, створювати націо­нальні загони УПА в боротьбі проти німецьких і більшовиць­ких окупантів, за незалежність своїх народів.

Ось як писалося, наприклад, в одній з них: “Народи Кавка­зу! Зв’язуйтесь з УПА! Створюйте національні загони разом з УПА! Завдяки нашим спільним діям ми викличемо загальну революцію проти імперіалістичних грабіжників! За незалеж­ність держав народів Кавказу!” Таких листівок було створено чимало: “Грузини”, “Росіяни”, “Узбеки”, “Казахи”, “Туркме­ни”, “Таджики”, “Башкири”, “Татари”, “Народи Уралу, Волги”, Сибіру”, “Народи Азії”, “Вірмени!”, “Узбецькі солдати!” і т. д. Дослідники твердять, що успіх цих прокламацій був надзви­чайним. Уже влітку 1943 р. при УПА почали створюватись за­гони з вірмен, грузинів, узбеків, литовців, татар та ін.

У жовтні й листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 — проти радянських партизанів. Від грудня 1943 р. головне командування з’єднаннями УПА було доручено Рома­ну Шухевичу (псевдонім Тарас Чупринка). За даними німець­ких військових в УПА на початку 1944 р. нараховувалося близько 40 тис., за іншими джерелами — до 80 тис. вояків. За іншими німецькими даними до ОУН — УПА згодом належало більше 100 тис. вояків.

Водночас УПА змушена була вести боротьбу ще й проти польського визвольного руху, який, користуючись умовами війни, розпочав — руками своєї підпільної Армії Крайової — масові вбивства українців, щоб узяти під свій контроль терито­рію від Перемишля до Львова,

Відомо, що в сучасній історіографії тепер знову запанувала теза про “трагедію польської людності на Волині” в період Дру­гої світової війни. Уже багато років насаджується думка про те, що українці, зокрема на Волині, разом із загонами УПА нищи­ли тутешнє польське населення щоправда, невідомо з якої при­чини. Польські автори навіть зробили цікаві підрахунки загиб­лих поляків — від 500 тис. до 600 тис., це, як з’ясувалося, в 4-5 разів більше реальних цифр.

Проте вони не називають справжньої причини: чому ж ми­ролюбні землероби Волині та інших українських етнічних тери­торій на заході, що входили до складу Польської держави після московсько-польської угоди в Ризі 1921 р., справді піднялися на боротьбу проти польських збройних загонів — шовіністично налаштованих польських колоністів.

Адже наслідком міжетнічної різанини між частиною поля­ків та українців було посилення більшовицької влади як на за­хідноукраїнських теренах, де діяли партизанські загони радян­ських чекістів Медведева, Сабурова, Ковпака та багатьох інших, так і на території Польщі. Саме ця обставина й призвела до втрати Польщею державної самостійності і підпорядкування її владі більшовицької імперії — CPCP. Бо Польща своїми влас­ними руками нищила вірного свого спільника — український повстанський рух опору і проти гітлерівських і проти більшо­вицьких окупантів.

Про це досить ґрунтовно говориться в найновіших дослід­женнях. Відомо, що польський еміграційний уряд мав намір, спираючись на допомогу гітлерівських збройних сил, віднови­ти свою державу, безумовно, за рахунок українських територій, насильно відірваних від основної України ще в післяреволюцій­ний час.

Коли оунівський центр опору проголосив ЗО червня 1941 р. у Львові Акт відновлення Української незалежної держави, польські діячі визвольного руху зустріли цю звістку вороже. Уже 28 серпня 1942 р. прем’єр польського еміграційного уря­ду Сікорський заявив, що при відновленні Польської держави “українців продам Сталіну”. Щоправда змовчав, що українські землі він забере до Польщі. Офіційно ж він також декларував про “повернення східних кресів” до Польської держави. В одній із польських прокламацій — а їх були сотні — закликалося: “Знищити українську мову будь-якими засобами... намагай­тесь, аби всі написи були польською мовою, тільки не українсь­кою... перекручуйте мову так, щоб ніхто не знав, якою мовою це написано”.

Польський еміграційний уряд до того ж закликав створюва­ти озброєні польські загони, які й розпочали жахливий терор проти українців на українських етнічних землях ще в 1941 р. Польські шовіністично настроєні загони цілеспрямовано зни­щували усіх свідомих українців — від землероба, учителя, аг­ронома, священика до відомих громадських діячів. Застосову­валися жахливі тортури і розправи проти “диких гайдамаків”, “гайдамацьких банд”, як називали поляки мирних жителів ук­раїнських сіл.

Уряд Сікорського ставив своїм завданням опанувати “східні креси”, взяти Львів — вони його називали “одвічне польське місто”, гніздо “орлят”, — а далі розпочати боротьбу з німець­кими окупантами. Щодо більшовицьких військ такого завдання цей уряд собі не визначав, тобто, на першому плані еміграцій­ний уряд і його збройні формування ставили завдання окупації українських земель із допомогою Німеччини.

У листопаді 1943 р. в люблінських лісах на переговорах представники польського еміграційного уряду домагалися від гітлерівців всілякої допомоги у боротьбі з УПА. Гітлерівські представники радо відгукнулися на це прохання і надали поль­ській стороні збройні сили та авіацію.

Українські села здригнулися від терору і захлинулися кро­в’ю від жахливих катувань. Адже польським військам, озброє­ним німецькими окупантами було надане “право самостійного розстрілу мирних жителів”, про це повідомляли розвідники ра­дянських партизанів. “Найкраще чистити чоботи українською хлопською кров’ю, прекрасно чистить...” — хвалився один польський поліцейський ще в 1939 р. Тепер кров’ю обливали­ся сотні українських сіл: уся Холмщина, Підляшшя, Волинь, Каниволя, Дратово, Динево, Грубишів, Молаков, Стрільці, Дре- льов, Туган — незчисленна їх кількість, де людям виколювали очі, убивали сонних, виганяли із сіл... Польські колоністи, що посіли ці землі в передвоєнні роки, були всюди настроєні воро­же, вважали українські території своєю власністю. Українці, що споконвіку мешкали тут і століттями обороняли цю землю, поливаючи її потом і кров’ю, вважали ці землі своїми.

У цьому й полягала трагічна роль прийшлих польських по­селенців, які тепер успішно співробітничали з гітлерівськими окупантами проти українського руху опору на чолі з УПА. Зго­дом так само успішно співробітничали з прийшлою радянсь­кою владою та HKBC, а по закінченню війни також розпоча­ли боротьбу з українським рухом опору, так само складали списки учасників УПА і передавали їх до збройних загонів че­кістів, які разом із польськими ж збройними загонами знищу­вали їх.

Цим і був спровокований вибух всенародної боротьби укра­їнців, зокрема на Волині, у 1943-1944 р. проти новоприбулого польського населення, яке пішло слідом за близькозорими ідео­логами польського руху. Армія Крайова до приходу Червоної Армії провела кілька великих терористичних операцій, най­більшою серед яких була операція “Буря”. Польські емігра­ційні лідери, відчуваючи повну поразку фашистської Німеччини і готуючись до відновлення своєї державності, хотіли забезпе­чити повернення до Польщі тих українських земель, якими вона раніше володіла, Провід УПА намагався домовитись з AK, але польська сторона на переговори не йшла. Убивства ж про­довжувалися.

Сучасні українські історики нараховують, що в тій боротьбі загинуло до 10 тис. і більше жертв — з польської сторони. Втрати ж українців були в десятки разів більшими, хоча за­раз, після 60 літ мовчанки про ці події, важко зібрати повні дані.

У ході військових операцій влітку 1944 р. лідери ОУН — УПА створили свій військово-координаційний і політичний центр, який став своєрідним українським парламентом — Ук­раїнську Головну визвольну раду (УГВР). Вся її діяльність була спрямована на консолідацію визвольних сил і на вироблення нового напрямку політичної програми, яка тепер базувалась на широких демократичних засадах.

У багатьох районах західного краю ОУН — УПА, як і радян­ські партизани, мала свої підконтрольні райони. Всенародний партизанський рух зсередини розвалював фашистський окупа­ційний режим. УПА, за німецькими даними, нараховувала до IOO тис. осіб, інколи більше. З іншого боку, безперечна перева­га руху ОУН — УПА не тільки в західних областях, а й на те­риторії колишньої радянської України показувала, що населення України готове піти під його проводом і стати на шлях боротьби за незалежну Українську державу. Така ситуація не могла не насторожувати московський центр. Ось чому велика кількість українських партизан була перекинута в західні регіони Украї­ни. Вони розпочали боротьбу проти УПА.

Поворотним моментом в усій Другій світовій війні була бит­ва радянських військ під Сталінградом восени 1942 р. Німець­ко-фашистські війська були тут розгромлені, і 19 листопада розпочався навальний контрнаступ Червоної Армії. Битва під Сталінградом відкрила шлях і для визволення України. Бої за визволення України тривали 22 місяці. 8 грудня 1942 р. звіль­нено перші українські села на Луганщині. У лютому 1943 р. визволено Харків, хоча німецькі танкові з’єднання відтіснили радянські війська.

5 липня 1943 р. розпочалась Курська битва, що стала од­нією із найбільших битв у Другій світовій війні. Наступ військ Південно-Західного і Південного фронту призвів до звільнення знову Харкова і Донецького краю. 6 листопада 1943 р. був звільнений Київ. За нього полягло до 260 тис. солдат і офіцерів.

У битві за Дніпро, як і в інших битвах, часто невиправдані жертви були через погану підготовку військових операцій. За спогадом одного із учасників битви письменника В. Астаф’єва, при переправі на правий берег Дніпра солдати заходили у воду і пливли самотужки; входило у воду двадцять п’ять тисяч, а виходило, тобто лишалися живими, три тисячі. Трупи десятків тисяч солдат через кілька днів спливали на поверхню і пов­ністю вкривали плесо ріки...

Наприкінці грудня 1943 р. Радянська Армія розпочала на­ступ на Правобережній Україні довжиною 1400 км — від По­лісся до Чорного моря.

У битвах за Україну було проведено багато грандіозних опе­рацій, в яких брала участь майже половина живої сили і бойової техніки усіх Збройних сил CPCP. Втрати в бойових операціях були величезними. Від січня 1943 р. до жовтня 1944 р. — під час однієї оборонної битви ill наступальних операцій Червона Армія втратила вбитими і пораненими 3 млн 492 тис. солдатів та офіцерів. Крім того, радянські генерали, зокрема прослав­лений Г. Жуков, винищували мирне населення як в Україні, так і в Білорусії нововинайденою сатанинською тактикою ство­рення так званої чорної піхоти. За свідченнями генералів (Гри- горенка та ін.), російського історика Соколова та багатьох ще живих свідків — тисяч громадян, що пережили окупацію й пе­ріод наступу Червоної Армії, люди на окупованих територіях для радянських керівників перетворились у неповноцінних, у “зрадників”. Тому радянські генерали після звільнення населе­них пунктів насильно забирали всіх чоловіків та юнаків, фор­мували загони так званої чорної піхоти і одразу ж кидали — майже без зброї! — на укріплені ворожі окопи, відстрілюючи натовпи цивільних людей, німецькі солдати втрачали більше боєприпасів і техніки.

Тисячами трупів прокладали ці люди дорогу радянським ча­стинам. І, як потім пояснював маршал Г. Жуков американсь­кому маршалу Д. Ейзенхауеру, після того як проходила ця “чорна піхота”, “на полі залишаються тільки протитанкові міни, які сапери успішно розміновують, і ми пускаємо техні­ку”. Ця практика закидання ворога трупами забрала ще кілька мільйонів людей, які ніде, ніколи не були і вже не будуть об­ліковані... Щодо репресивної політики центру радянської вла­ди до визволеного українського населення говорить той факт, що в 1944 р. за підписом Берії та Жукова був виданий — під грифом “совершенно секретно” — указ про виселення “всіх ук­раїнців”, котрі перебували на окупованій території, у віддалені райони Росії. А за тими з них, хто перебував у армії, встанови­ли постійний агентурний нагляд.

26 березня 1944 р. радянські війська перетнули кордон з Румунією, 8 квітня — з Чехословаччиною.

Визволена територія України починала відроджуватись. У цьому їй допомагали радянські республіки, хоча скрута була скрізь. Відроджувалась і командно-адміністративна система радянського режиму та її репресивна політика. З’являлися факти “відкритих контрреволюційних виступів”, як допові­дав один із секретарів Одеського обкому в ЦК. Часто селяни виступали проти колгоспної системи, за це їм відрізали при­садибні ділянки, виселяли із сіл тощо. Виселяли й за те, що були... на окупованій території, ніби це була їхня провина...

Було очевидним, що за роки війни радянська влада не змі­нилася. Найбільший збройний опір їй чинили в Західній Ук­раїні, де залишилися загони ОУН — УПА, які тепер взяли курс на організацію масового опору радянській владі.

Під ударами регулярних військ Червоної Армії УПА розси­палася на велику кількість збройних загонів, проти яких роз­почали військові операції сили HKBC радянської України, їх нараховувалося 379 формувань, тисячі вояків, яких повсюдно підтримувало місцеве населення. За офіційними даними, оунівці здійснили 14,5 тис. операцій і терористичних актів, у яких за­гинули тисячі місцевих жителів, представників нової влади зі Східної України, 25 тис. військових.

Ця діяльність дорого обійшлася Західній Україні, оскільки тяжкий молот беріївських репресій спустошував край через ма­сові депортації в східні регіони Союзу. В цілому Україна, за визначенням сталінського міністра зовнішніх справ Молотова, зазнала у цій війні “найбільших жертв”. За словами Ф. Руз­вельта, “Сталін відчував, що його становище в Україні було тяжким і непевним... що право голосу України (в OOH — Авт.) є суттєвим для збереження радянської єдності. Ніхто не міг визначити точно рівень труднощів в Україні, але, очевидно, ми чули у Вашингтоні про те, що під час німецького наступу була можливість відокремлення України від Радянського Со­юзу”.

Втрати України були величезні. Офіційна версія подавала таку цифру — 20 млн, потім — 27 млн осіб загинуло в усьому Радянському Союзі в роки Другої світової війни. Проте російсь­кий письменник Віктор Астаф’єв, посилаючись на знавців цієї проблеми, говорить про 47 млн осіб. З них українців — більше 14 млн осіб.

Водночас треба зауважити, що післявоєнна доба не була в усьому негативною для України. До складу УРСР увійшло після звільнення від фашистської окупації Закарпаття (1945) і в основному було завершено збирання етнічних українських зе­мель. Це сприяло економічному й культурному поступу всього українського народу.

Український народ разом з іншими народами Європи дістав міжнародне визнання своєї мученицької боротьби проти фашиз­му. У 1944 р. Москва надала право відновити Україні міністер­ство зовнішніх справ. Проте вся українська зовнішня політика відбувалася тільки у фарватері союзного міністерства й уряду. Щоправда, цей дозвіл був вимушений для Москви. Очевидно, у такий спосіб радянський центр визнав заслуги українців у Другій світовій війні. Разом із державами антигітлерівської коа­ліції у квітні 1945 р. Україна виступила засновником визнач­ної міжнародної організації — OOH і стала суб’єктом міжна­родних відносин. Це сприяло утвердженню її на міжнародній арені і формуванню в українців почуття гідності та впевненості в майбутньому.

Але на історичному шляху в боротьбі за свою державницьку незалежність Україну чекали нові випробовування.