Соціально-політичне становище України після завершення Другої світової війни. Новий голодомор. Питання Криму

Друга світова війна принесла Радянському Союзові перемо­гу. І це викликало в суспільстві велике патріотичне піднесен­ня, гордість за свій народ, а разом з тим і надії на кращі часи, на те, що чорне минуле з його репресіями і гоніннями не повто­риться.

Перелік втрат України можна почати з евакуаційного періо­ду, коли на схід Союзу були вивезені з України величезні ба­гатства. З липня по грудень 1941 р. з України було евакуйова­но майже 2600 підприємств, матеріальну базу багатьох тисяч колгоспів і радгоспів, MTC, наукових і культурних установ та навчальних закладів і понад 10 млн працівників із різних га­лузей. У цей час у тил було вивезено понад 34 тис. тракторів, близько 2 млн т зерна (1/8 частину всіх запасів країни), близь­ко 6 млн 300 тис. голів худоби. Як згодом сказав Л. Брежнєв, “по суті, цілу індустріальну країну було переміщено на тисячі кілометрів”, це вже не повернулося Україні і після закінчення війни.

Під час окупаційного режиму, коли тут панували німецькі нацисти, наш народ зазнав великого лиха. Подвійна вогненна хвиля фронтів забрала життя, за останніми підрахунками, 19,1 % жителів України: 5,5 млн жертв серед цивільного насе­лення, 2,4 млн було вивезено на каторжні роботи до Німеччи­ни, 2,5 млн загинуло на фронтах. Усього Україна втратила вби­тими 8 млн осіб. Значних втрат зазнало населення Західної України, де діяв рух опору і проти німецьких окупантів і про­ти “совєтизацїї” західноукраїнського суспільства. Радянська влада проти них проводила жорстокі репресії, застосовувала облави, арешти, розстріли, масові депортації.

За 1944-1953 р. тут було заарештовано 104 тис. осіб, висе­лено майже 66 тис. сімей (близько 204 тис. осіб). Всього ж на­селення України за роки війни скоротилося на 14,5 млн осіб. До 10 млн залишилося безпритульних; було зруйновано і зни­щено близько 16 тис. підприємств. Воюючі країни зазнали мен­ших людських втрат: Німеччина — 6,5 млн, Росія — 6 млн осіб.

У цих умовах партійне керівництво CPCP оголосило знову про божевільний план завершення в нашій країні будівництва соціалізму і поступового переходу до комунізму. І все почалося спочатку.

Сталін і його оточення відкинули запропоновану Заходом допомогу під назвою “план Маршалла”, яку прийняли всі євро­пейські країни і завдяки якій вони спромоглися швидко відро­дити економіку. Партійне керівництво CPCP знову почало орієн­туватись на власні сили і на збільшення валової продукції. Повертати евакуйовані підприємства було визнано недоціль­ним — тож в Україні розпочалося нове будівництво. Повоєн­ний план відбудови й розвитку народного господарства (звісно, на старих технологічних засадах) було виконано за 4 роки і З місяці. Відбудовували без застосування механізації і нових технологій, на голому ентузіазмі, що згодом дало негативні еко­номічні наслідки.

У сільському господарстві становище було ще гіршим: 80 % працівників становили літні жінки. Ніякої техніки не було — орали часом коровами, а то й самі люди запрягались у плуга. Через відсутність паспортів ніхто не міг виїхати з села. Оплати трудодня мізерна: 50-100 г зерна, а то й зовсім нічого; пенсій колгоспники не мали. За рахунок колгоспів відбудовували MTC, відновлювали дороги, школи тощо. Із сільського госпо­дарства викачувалися кошти через спеціальну цінову систему, за якої промислову продукцію продавали дорожче, аніж сільськогосподарську, закупівельні ціни були символічними. З 1947 р. колгоспам було дозволено закуповувати на сівбу зер­но за втричі вищими цінами від тих, за якими колгоспи прода­вали на заготівлю державі.

Селяни жили за рахунок присадибного господарства, але не­вдовзі їх обклали великими натуральними й грошовими подат­ками, зокрема й на фруктові дерева, тому майже всі сади було вирубано.

Сільське господарство потрапило в смугу різних адміністра­тивних експериментів. Ще 1949-1950 рр. розпочалась кампа­нія щодо об’єднання дрібних колгоспів і сіл (“укрупнення”), потім спеціальною постановою було заборонено утворювати в колгоспах допоміжні підприємства чи майстерні; через таку за­повзятливість чимало керівників було знято з роботи, а то й за­суджено як кримінальних злочинців.

1946 року колгоспні поля вразила посуха. Але партійні ор­гани домагалися повністю виконати план хлібозаготівлі, хоча п’ята частина колгоспів не зібрала навіть того, що посіяла. У той же час липневий пленум ЦК КП(б)У 1946 року вимагав, щоб колгоспи повернули державі борги й за посівний, і за про­довольчий, і за фуражний фонд. Від колгоспників вимагалося, щоб вони працювали весь день і обов’язково виконували норми виробітку, хоча це не завжди було реально. Практично ця пра­ця не оплачувалась. Отже, працювати на власних ділянках не було можливості, а податки не зменшилися. Тим часом уряд і ЦК КП(б)У своєю постановою вимагали обов’язково здати хліб державі, хоча інколи його було зібрано менше, аніж засіяно (так було, наприклад, у Кіровоградській області).

Не допомогли й репресії проти керівників колгоспів і рад­госпів, які не могли виконати плани хлібозаготівлі. У цей час український ЦК Компартії очолював Микита Хрущов. І на його ім’я Сталін і Жданов надіслали грізну телеграму, звинувачую­чи його у “небільшовицькому” ставленні до хлібозаготівлі.

У більшості колгоспів на трудодні не видавали зерна, через відсутність кормів почала гинути худоба. Розпочався голод, се­ляни потай залишали села і перебирались у міста, і тоді уряд України видав постанову про заборону колгоспникам залишати села, а керівникам підприємств — приймати їх на роботу. Роз­почався голод 1946-1947 рр., внаслідок якого в Україні, за офі­ційними даними, загинуло до 1 млн осіб. Як і 1933 р., люди копали мерзлу картоплю, буряки, їли кору дерев, траплялися випадки людоїдства. Офіційно було зафіксовано 130 випадків людоїдства і 189 випадків трупоїдства...

А тим часом Сталін тиснув на Хрущова і вимагав виконан­ня планів хлібозаготівлі, називав його “сумнівним типом”, “на­ціоналістом”, “народником”. Зрештою, він у 1947 р. був замі­нений Лазарем Кагановичем. Але голод тривав. Він охопив і Молдавію, нижню і середню Волгу. А в той самий час чорно­земні райони Радянського Союзу вивозили зерно до Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини, Франції. Експорт зернових за 1946 р. становив 1,7 млн тонн зерна.

Диктаторсько-більшовицький уряд, отже, влаштував в Ук­раїні третій штучний голодомор (після 1921-1922 і 1932­1933 рр.). Уся тоталітарна система, як бачимо, продовжувала функціонувати без змін. Незмінними залишились і методи уп­равління країною порівняно з 30-40-ми роками.

Формально продовжувала існувати так звана система радян­ської демократії, зафіксована ще в передвоєнний час усіма ра­дянськими конституціями — і союзною, і республіканськими. Це створювало ілюзію народоправства, демократичного суспіль­ства, зокрема, існували сільські, селищні, районні, міські та обласні ради, а також Верховна Рада на республіканському рів­ні. У межах усіх рад, окрім сільських, функціонували відповідні галузеві відділи й управління, які здійснювали керівництво усі­ма галузями господарства.

Проте їхня влада була нереальною, бутафорською, бо на­справді паралельно існували партійні комітети, які здійснювали керівництво всіма напрямами економічного і суспільно-куль­турного життя країни.

Як і раніше, існувала система партійної номенклатури, яка призначалася партійними органами зверху і в руках якої пере­бувала вся реальна влада і всі реальні блага. Ця замкнута кон­сервативна партійна верства цупко трималася за владу, була безумовним виконавцем рішень, що надходили зверху, і души­ла всяку живу думку й паростки нового, прогресивного в по­глядах і методах управління. У своє замкнене середовище вона не допускала розумних та ініціативних, а це призвело до того, що на керівні посади висували, як правило, слухняних вико­навців, сірих нездар, часто просто аморальних осіб. Основним їхнім надбанням — були вірність партійним лідерам і сила — партквиток і маузер.

Щоб зміцнити своє становище, безконтрольний диктаторсь­кий режим у 40-50-х роках розпочав зловісні каральні акції проти багатьох народів Союзу, щоб тримати їх у страху і зро­бити мовчазними рабами одного уряду, однієї правлячої еліти. В 40-х роках розпочалися не бачені ще в історії жодної країни світу виселення цілих народів з їхньої історичної батьківщини. Першими під цей репресивний прес потрапили 1941 року німці Поволжя. 1943 року були виселені в східні райони країни та в Сибір калмики і карачаївці; 1944 року — балкари, кримські татари, болгари, греки, вірмени, німці (з Криму); з Грузії — турки, курди, хемшили. Сталін обдумував питання і про висе­лення всіх українців. І справді, 1944 року з’явився “цілком таємний” наказ Берії і Жукова: № 0078-42 від 22 червня, який починався словами: “Выслать в отдельные края Союза CCP всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупан­тов...” — цебто, виселенню підлягали всі українці, адже вся територія України була окупована німецькими військами.

Водночас розпочинається нова хвиля терору і репресій про­ти української інтелігенції, як і проти інтелігенції в цілому, в усьому Радянському Союзі.

1946 року виходить сумнозвісна постанова ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” і “Ленинград”, яка проводила вказівку Ста­ліна про цькування відомих російських письменників М. Зощен- ка та А. Ахматової. Цю акцію в Україні підхопив Каганович, він розпочав шалену боротьбу проти так званого українського буржуазного націоналізму, котрий йому всюди ввижався — у соціально-економічному, науковому, культурному житті України. Підозрілість, істерія, переслідування національних кадрів ха­рактеризувала діяльність цього комуністичного лідера, за яко­го постійно вимагалося давати “клятви” у вірності партії та Москві, присягатися, обіцяти виправляти помилки.

Каганович розпочав гоніння на провідних українських пись­менників (з 1947 р.) — Ю. Яновського, І. Сенченка, М. Риль­ського, А. Патруса-Карпатського, М. Рудницького, Д. Косари­ка та ін. Критики зазнали (і була прийнята про це спеціальна постанова) праці інституту історії AH УРСР, засуджені праці істориків — “Возз’єднання українського народу в єдиній Ук­раїнській державі”, “Незламний дух великого українського на­роду”, “Короткий курс історії України”, “Нарис історії Украї­ни”, перший том “Історії України”.

Каганович і його оточення готували нову хвилю фізичних розправ над українською інтелігенцією. Скрізь шукали і викри­вали “український буржуазний націоналізм”, навіть і після відкликання Кагановича до Москви. Жорстко критикували кіноповість видатного українського письменника Олександра Довженка “Україна в огні”, низка постанов ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У громила нові праці українських науковців і українські видання: “Нариси історії української літератури”, журнал “Пе­рець”, журнал “Вітчизна”, репертуар театрів України, музичне мистецтво. Все це нагнітало страх, тримало інтелігенцію у стані непевності.

А з іншого боку, репресії свідчать, як тоталітарно-дикта­торська система боялася національного відродження українсь­кого народу, що пожвавилося після війни.

Ця лінія тривала і в 50-х роках, коли було прийнято кілька розгромних постанов: про журнал “Дніпро”, про Спілку пись­менників України, про видавництво “Радянських письменни­ків” України, про різні ідеологічні помилки і перекручення в літературі. Нищівній критиці було піддано вірш Володимира Сосюри “Любіть Україну” і т. д. З 1946 до 1951 р. було прийнято 12 партійних постанов, які громили всі галузі української куль­тури — у тому числі й досягнення відомих українських компо­зиторів — Б. Лятошинського, Ф. Колесси, М. Вериківського, К. Данькевича (за оперу “Богдан Хмельницький”). Цікаво, що ті постанови пережили усіх партійних вождів і були скасовані лише в епоху “перебудови” — 1990 року.

Таких же переслідувань зазнали і вчені-аграрники, серед яких пройшла грандіозна “чистка”. Таким чином було викинуто з науки численну армію дослідників, що не поділяли сумнозвіс­ну консервативну теорію партійного висуванця Т. Лисенка, який відкидав генетику та інші перспективні наукові напрямки.

З 1948 р. розпочинається ще одна кампанія — проти “низь­копоклонства” перед Заходом і так званого “космополітизму”. Громили, передусім, українських письменників як “безрідних космополітів”, “антипатріотичних торгашів”, “естетствуючих нікчем” і под. З кінця 40-х років розгорнулось цькування пред­ставників єврейської культури, яких звинуватили в зв’язках із зарубіжним Єврейським антифашистським комітетом. У Києві був закритий кабінет єврейської літератури, мови і фольклору при AH УРСР, а його керівника — С. Співака кинуто до в’яз­ниці.

Сталін постійно був невдоволений станом ідеологічної робо­ти в Україні, критикував партійні кадри, які зі шкури лізли, щоб довести свою вірнопідданість, і топтали українську культу­ру. Українофобія досягла небачених розмірів і чавила духовне життя українського народу, відродження якого Кремль боявся як потенційного великого державницького народу. Адже без України комуністично-більшовицька імперія була немислимою.

Смерть залізного тирана радянської імперії Иосифа Сталіна 1953 року закінчила тривалий і трагічний період в історії всіх народів CPCP. Почалась жорстока боротьба за верховну владу, в якій головна роль належала кривавому поплічнику Сталі­на — Лаврентію Берії. Нез’ясованою залишається його роль у долі хворого диктатора: відомо, що Берія заборонив прислузі викликати лікарів до “вождя усіх народів”, коли той немічно лежав, помираючи на підлозі. Але спроба Берії захопити вла­ду зазнала невдачі. Цей період складних закулісних інтриг приніс Україні те, що вперше в історії радянського періоду пер­шим секретарем компартії України був обраний українець за походженням — О. Кириченко.

Кремлівська партійна верхівка усунула Берію від влади і зро­била ставку на іншого лідера — Хрущова. Українська партійна організація підтримала цю кандидатуру. Під час засідання По- літбюро ЦК КПРС 26 червня 1953 р. Берія був заарештований, згодом у ряді партійних постанов він був засуджений за “анти- партійну й антидержавну діяльність” і в грудні цього ж року був розстріляний разом зі своїми найближчими прибічниками.

У вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС було обра­но Микиту Хрущова. Ймовірно, шукаючи підтримки величез­ної партійної організації України, Хрущов подав ініціативу (яку він готував ще 1944 року Сталіну) передати Україні Крим. Сталін у свій час не погодився на таку акцію. Але цього разу Верховна Рада CPCP прийняла рішення від 9 лютого 1954 р. про перехід Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. Це яви­ще мало для України відчутні економічні та політичні наслідки уподовж кількох десятиліть.

Ясна річ, що не лише власні амбіції Хрущова були тепер за­доволені. Економічне становище Кримського півострова справді вимагало тісніших економічних, політичних, культурних кон­тактів з українським материком, з яким він був пов’язаний гео- політичним становищем та історичним минулим ще з епохи Київської Русі, коли північний Крим перебував під протектора­том київського князя Ігоря, а потім Святослава. З того часу значна частина півострова, так зване Тмутороканське князів­ство, тривалий період перебувала у володінні — або під протек­торатом — багатьох києво-руських князів. Зокрема воно на­лежало братові знаменитого Ярослава Мудрого — Мстиславу, чернігівському князеві, який вперше офіційно назвав себе “руським царем” — Rex Russiae. У пізніші історичні періоди, коли Крим опинився у підпорядкуванні монголо-татарської орди, населення Криму поповнювалося щорічно десятками ти­сяч українців, яких виводили з України кримські татари, і в такий спосіб змінювався демографічний та генетичний склад місцевого населення. Так, наприклад, за даними турецького хроніста Челябі, в 1666 р. у Кримському ханстві жило 1120 тис. осіб, з них 920 тис. українців, яких автор назвав козаками, 130 тис. татар, решта — інші народи.

Крим найтісніше економічно, політично й культурно був по­в’язаний з Україною в усі епохи історії, зокрема і в радянський період. Особливо важливе значення мали економічні контакти Криму з Україною в післявоєнний час. Насильницьке виселен­ня з Криму, зі своєї історичної батьківщини, кримських татар та інших народів півострова — призвело до економічного за­непаду в сільському господарстві. Населення перебувало в стані хронічного голоду. Прісної води не вистачало, всі необхідні то­вари завозилися з України. І в той же час Крим заселявся спе­цифічною категорією російського населення — це були праців­ники органів безпеки, відставники вищого складу армії, яких “нагороджували” в часи тоталітаризму поселенням під півден­ним небом і морським вітром і які надзвичайно вороже стави­лись до всього українського як до “буржуазно-націоналістично­го”. Таке населення треба було теж чимось годувати. І добре годувати.

Ось усі ці причини й стали основою передачі Криму Україні, яку згодом російські політики назвуть “подарунком” Україні. А тим часом утримання Криму створювало для України ряд проблем — і економічних, і політико-ідеологічних.

Почалося заселення Криму українськими колгоспниками-зем- леробами. Часом сюди переводили цілі села. Це невдовзі призве­ло до піднесення всього господарства Криму та в цілому сільсько­господарського виробництва. Але південне узбережжя і міста півострова, як і раніше, заселяла російська чиновницька армія.

Проте Крим і надалі залишається для України проблемою не лише економічною, а й політичною. Саме сучасна Україна, яка перебуває тривалі роки в кризовій ситуації, мусить узяти на себе повне соціальне забезпечення раніше депортованих Моск­вою народів, що падає тягарем на й без того немічний бюджет нашої держави.

На початку роки хрущовського керівництва вперше в CPCP з’являються прояви нових суспільних змін. Передусім були створені спеціальні комісії, які переглядали матеріали репресо­ваних 1935-1940 рр. Проте політичних процесів 30-40-х років це не торкнулось. Внаслідок праці таких комісій було реабілі­товано близько 6 тис осіб, серед яких перебувала певна частина оунівців та їхніх сімей, так звані бандпособники тощо. З цього часу в радянському суспільстві розпочався процес морального засудження сталінізму. Він готував у суспільстві ґрунт для більш рішучого виступу проти репресивно-тоталітарного режи­му і засудження диктатури більшовизму.