Роки “відлиги”: реформи М. Хрущова та їхні наслідки

Незважаючи на морально-психологічну підготовку суспіль­ства до проблеми десталінізації, все ж, коли на XX з’їзді КПРС у лютому 1956 р. із вуст Хрущова прозвучало привселюдне, сказане вголос засудження культу особи Сталіна та його зло­чинної ролі у величезного розміру репресіях, стався грандіоз­ний ідеологічно-суспільний вибух.

Справді, відважитися на цей подвиг могла непересічна люди­на, яка усвідомлювала всю злочинність попереднього управлін­ня, яке вона, до речі, знала із власного досвіду і бачила драма­тизм його суспільних наслідків. Тепер, коли Хрущову потрібно було утвердитись при найвищій владі, йому негайно стала не­обхідною підтримка широких кіл суспільства. І він її здобув, а разом з тим зробив мужній громадянський та історичний вчи­нок. Попри всі його власні гріхи прислужника вождя, попри недоречності, недовершеності, помилки у проведенні реформ. І все ж Рубікон було перейдено. Почалась нова ера. Звичайно ж, критика культу особи та жорстокого характеру її була одно­бічною: вона не зачіпала сутності усього тоталітарного режиму та його репресивних засад. Але в суспільному житті повіяло весняним подихом, настала доба “відлиги”.

Ці зміни були викликані, звичайно, не особистим бажанням однієї непересічної особи, а потребами часу, в тому числі й роз­витком у світі тотальної модернізації і науково-технічного про­гресу. Тоді як Захід досяг великих успіхів у розвитку, напри- клад, генетики, кібернетики, біоенергетики, в нашій країні ці науки вважались ворожими, “буржуазними”, “імперіалістич­ними”.

В епоху “відлиги” почались певні реформи, які мали полег­шити тягар надцентралістського управління, ліквідувати повну ізоляцію радянського суспільства від зовнішнього світу.

Передусім “відлига” захопила суспільно-політичну і куль­турну сферу життя суспільства.

Це була реабілітація жертв репресій, яка тривала й далі. До кінця 50-х років було знято з обліку, тобто реабілітовано, знач­ну частину осіб з 5,5 млн репресованих. Щоправда, парадоксом “відлиги” була нова хвиля політичних репресій — “за антира- дянську націоналістичну пропаганду”. У 1954-1959 рр. за цією статтею переслідувалось і було притягнуто до суду 3,5 тис. осіб. Новий Кримінальний кодекс УРСР (1961) зберіг цю статтю зви­нувачення, яка тепер вважала виступи проти радянської систе­ми не політичним, а кримінальним злочином.

Парадокси “відлиги” виявлялись і в інших явищах. 1961 р. мумію Сталіна винесли з мавзолею, а у Львові судили групу юристів (Л. Лук’яненка, І. Кандибу, С. Віруна та ін.) за те, що вони прагнули скористатися конституційним правом виходу України з CPCP.

Найважливішою проблемою в Україні залишалося націо­нальне питання. Лібералізація дозволяла відкрито обговорюва­ти такі суспільні проблеми, як мовні, культурні. 1963 року в Києві відбулась конференція з питань української мови, яка виявила невдоволення інтелігенції мовним становищем в Ук­раїні. Українська інтелігенція висловила обурення з приводу провінціалізації української культури і науки. І партійні верхи почали сприяти виданню фундаментальних і довідкових праць, журналів, які підняли б престиж української науки і культури.

Тісно пов’язаною з цим питанням була реформа середньої освіти (1958), що спрямовувалась на посилення зв’язку школи з життям. За деякими положеннями реформи батькам дозво­лялось відмовлятись від вивчення їхніми дітьми української мови, але російська мова була для вивчення обов’язковою. У та­кий спосіб українська мова і культура знову зводилась до рівня непрестижно!.

Одночасно в Радянському Союзі реформувалась й економіка. Цей процес проходив під гаслом “наздогнати й перегнати Аме­рику”. Реформа легковажно обіцяла усім громадянам Радянсько­го Союзу, що через 20 років вони житимуть уже за комунізму. Сутність перемін передусім полягала у спробі децентралізації керівництва економікою. Тепер планувати і розпоряджатись місцевими ресурсами мали ради народного господарства — рад- наргоспи. Це і справді надавало певну й відчутну самостійність економічному життю України.

Але вся економічна система працювала за старим законом, і фактично справжньої самостійності не могло бути. Основні ка­піталовкладення йшли у важку промисловість, а темпи розвит­ку легкої промисловості уповільнювалися. Крім того, в Україні проти цієї реформи рішуче виступав тодішній голова уряду В. Щербицький, відстоюючи старий централізм в управлінні. Це свідчило про те, що значна частина номенклатурного чинов­ництва намагалась і далі утверджувати стару систему управління: адже виконувати розпорядження центру було набагато легше, аніж самостійно керувати усіма напрямками багатогалузевої економіки, за що центр міг жорстоко покарати у разі якогось відхилення.

В сільському господарстві великого значення набула рефор­ма машинно-тракторних станцій, які разом з їхнім майном про­давалися колгоспам, що лягло новим тягарем на економічне становище села. Цим ліквідовувалася зайва ланка в багатосту­пеневому керівництві аграрним сектором економіки. Проте не­послідовності були й тут. Скажімо, знаменита “кукурудзяна епопея” призвела до скорочення посівів кормових культур, які почали закуповувати за кордоном, закуповували вперше в історії України і хлібне зерно. Для збільшення кількості тако­го зерна в країні в 1954 р. було прийняте рішення про освоєн­ня цілинних і перелогових земель у Казахстані, куди направля- ли цілеспрямовано сотні тисяч українців, і серед них — багато механізаторів, агрономів та інших фахівців, що зменшувало професійний потенціал аграрного сектору України, зменшувало населення наших сіл.

З 1953 р. уряд почав збільшувати закупівельні ціни на зер­но (у 7 разів) і на тваринницьку продукцію (в 5,5 разів), що по­кращило стан сільського господарства. Селянам уперше в іс­торії колгоспного життя почали платити за працю грішми. Проте підсобні господарства колгоспників стали зменшуватися. Керівництво залишалося тим же бюрократичним — усе вирі­шувалось у центрі. Наслідки реформ за цих обставин були не­значними, бо реформа не міняла так званих основ соціалістич­них відносин.

За часів Хрущова дещо поліпшився життєвий рівень горо­дян. У побуті з’явилися телевізори, радіоприймачі тощо, по­ліпшились житлові умови, коли масово стали будувати мало­метражні квартири — так звані хрущовки.

За Хрущова певних змін зазнали і ради народних депутатів. Були створені окремо виконавчі комітети сільських і окремо міських, або промислових рад. Таким чином їхня кількість по­двоїлась, а компетенція розширилась у питаннях планування, будівництва, у фінансово-бюджетній сфері.

Активізувалась роль України і на міжнародній арені. З 1955 р. Україна брала участь уже в 29 — замість 14 міжнародних ор­ганізаціях.

Хрущовські реформи сприяли певному пожвавленню сус­пільного та економічного життя. Проте їхня недосконалість і обмеженість призвели до того, що невдовзі вони захлинулися в консерватизмі — жодна не була доведена до кінця. Щоправда, у культурній сфері відбулися відчутніші досягнення, зокрема щодо справедливого повернення Україні імен її видатних діячів минулого, яких було реабілітовано посмертно: О. Олеся, М. Во­роного, В. Еллана-Блакитного, Г. Косинку, В. Чумака, М. Ky- ліша та низки інших.

Сформувалося нове покоління молодої інтелігенції, в основ­ному письменницької, у якої з’явилися нові моральні цін­ності — культ свободи самовираження, скептицизм, звернення до внутрішнього світу людини, гуманізм, космополітизм і об­шир культурних поглядів. Ця суспільно-культурна течія діста­ла назву шістдесятництва. Вона створила прорив у заідеологі­зованій офіційній радянській культурі.

Це вони, шістдесятники, першими виступили проти введен­ня радянських військ до Угорщини 1956 року, виступили на захист повсталих російських робітників у Новочеркаську 1962 ро­ку, яких розстріляли радянські війська. Це шістдесятники зго­дом протестували проти введення військ до Чехословаччини 1968 року, продовжили боротьбу в Україні за демократичне пе­ретворення суспільства, повівши за собою значну частину ук­раїнської інтелігенції.