“Доба застою”: наростання кризових явищ

Проведені поверхові реформування мали на меті зміцнити владу правлячої партії, а не знищити зовсім систему тоталітар­ного управління та його контроль країною. У цьому головну роль відігравала та обставина, що чиновницько-бюрократична еліта партійного вишколу не могла визначити, які наслідки можуть настати після того, як з’являться якісь переміни.

В Україні можна було говорити про новоявлений феномен свободи преси і творчої діяльності, що вихлюпнулося форму­ванням новітньої свідомості цілого покоління, у тому числі й серед партійної верстви, яка усвідомила значимість економічної сили власної республіки.

Але й далі залишалася монополія Комуністичної партії в усіх сферах життя України — в економічній, суспільно-політичній, культурній.

Інтереси республіки повністю підпорядковувались і визна­чалися в імперському центрі — Москві. Так, Україна і далі підлягала нещадній матеріальній експлуатації і була в основному сировинною базою для CPCP. Наприклад, вона займала 2,6 % території його, але тут було збудовано 40 % усіх атомних елек­тростанцій Союзу, їхня енергія йшла в Європу, а кошти за неї концентрувались у Москві. В Україні було чимало небезпечних виробництв, зокрема 1000 хімічних заводів, а майже вся про­дукція їхня йшла поза межі республіки. Основні матеріальні і фінансові ресурси йшли на розбудову глибинних районів Сибі­ру і Далекого Сходу. З України викачувалися людські ресурси на освоєння газових і вугільних родовищ Західного і Східного Сибіру, на освоєння цілинних земель Казахстану, молоді спе­ціалісти після закінчення середніх і вищих навчальних за­кладів здебільшого розподіляли і направляли в малоосвоен! регіони Росії.

Занепадало сільське господарство. За 20 років в Україні зникло 1502 населених пункти, 40 % колгоспів були нерента­бельними. Чимало галузей аграрного сектору занепадало. Ви­робництво цукру і тваринництво стали збитковими. З України більше вивозилось, аніж ввозилось. 75 % інвестицій потрапля­ло в машинобудівну та металургійну промисловість Росії, які були основою військово-промислового виробництва. Знижувала­ся в Україні кількість українських шкіл, проводилась політи­ка зросійщення українського суспільства. Українські школи в містах становили 16 %. Фактично відбувався тихий геноцид української нації. Історія ніби зупинилася: в усьому спостері­гався суспільний застій.

Могутній бюрократичний апарат радянської системи нама­гався утримувати контроль над усім життям республіки. Але все ж українські партійні лідери вже відчули свої можливості та свої розходження з кремлівським керівництвом. Ставало ясно, що необхідні глибокі суспільні зміни, але їх потрібно було проводити не з таким галасом і не так поверхово. Політи­ка Хрущова зазнала поразок на внутрішньому і зовнішньопо­літичному фронті: це і карибська криза, коли CPCP не вдалося розмістити на Кубі ядерну зброю; це і розходження з Китаєм; це і неврожай 1963 року; це і занепад у сільському господарстві, і чимало інших напрямків. Особливо дратувала вище партійне чиновництво критика “культу особи”.

У жовтні 1964 р. оточення Хрущова змусило його зійти з політичної арени. Замість нього генеральним секретарем і ліде­ром Радянського Союзу став Леонід Брежнєв — ставленик кон­сервативної частини партійної бюрократії. На зміну “відлизі” настала реакція, що знаменувала собою поворот до сталінізму. Сигналом до цього повороту були арешти в кількох містах Ук­раїни близько ЗО осіб із середовища шістдесятників, яких засу­дили до різних термінів покарання.

По Україні прокотилась хвиля партзборів, де засуджували цих і подібних до них “відщепенців”, а в зачитаному листі ЦК КПУ їх називали антирадянщиками і виправдовувались реп­ресії щодо них. Осіб, близьких до заарештованих, звільняли з роботи. В газетах посипалися звинувачення української інтелі­генції в українському буржуазному націоналізмі. Все це нага­дувало сталінські репресії і чистки 30-50-х років, окрім одно­го: бракувало загальнонародних демонстрацій схвалення. Проте посилився тиск цензури, особливо щодо творчої інтелігенції.

У відповідь з’явилися протести. 4 вересня 1965 р. в Київсь­кому кінотеатрі “Україна” під час показу нового кінофільму С. Параджанова “Тіні забутих предків” проти арештів виступи­ли відомі українські публіцисти І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл. 1966 року протестували демонстранти у Львові біля будинку суду. Всюди розсилалися листи протесту, колективні та індиві­дуальні, на захист репресованих, від учених, митців, письмен­ників, їх поширював “самвидав”. У квітні 1968 р. з України до Л. Брежнєва й уряду надійшов лист-протест від 139 вчених і письменників проти порушень “норм соціалістичної демо­кратії”.

Протестувала українська інтелігенція і проти вторгнення 21 серпня 1968 р. військ Варшавського договору до Чехосло- ваччини для придушення демократичного відродження — “ок­самитової революції”, або “Празької весни”, яку очолила частина патріотично налаштованої чехословацької компартії та еліти. Вступ величезних військ із танками й авіацією до маленької Чехословаччини, масовий вихід населення на вулиці й площі на знак протесту проти окупації, одностайне засудження в нез­численних гаслах цієї анексіоністської акції (на гаслах були такі написи: “Ленін, проснись: Брежнєв збожеволів!” Часом у тих гаслах говорилося, що Прагу окупували окупанти: “Не го­дуйте їх!”) перевернули світогляд багатьом східноєвропейським народам, у тому числі й українцям. Вони не тільки зрозуміли, а й наочно побачили всю аморальність більшовицько-компар­тійної ідеології та совєтського режиму.

Під час святкування чергової річниці Жовтневої революції у Києві до маніфестантів приєднався дисидент Микола Бондар із гаслом: “Ганьба КПРС!” Його відразу ж міліція збила з ніг — потягла до своєї автомашини та повезла у невідомому напрям­ку... Червона імперія зупинилась, її ідеологія дала тріщину. Розпочалась активна розумова праця в суспільстві в напрямку пошуків перетворення існуючої системи.