Спроби ідеологічних експериментів епохи “застою”

Політика Леоніда Брежнєва та його оточення, зокрема го­ловного ідеолога центру “чорного кардинала” Михайла Сусло­ва, була спрямована на непорушність, стабілізацію, а отже й консервацію суспільного становища, яку підтримувала парт­ійна олігархія, що боялася втратити керівну роль у суспільстві.

Брежнєв правив 18 років. Це був період повільного віддален­ня від епохи сталінізму, хоча вся влада залишалася ще в руках комуністичної олігархії. Водночас це було повільне та впевне­не відставання від технічного прогресу, який вилився в країнах світу в своєрідну науково-технічну революцію.

На цю історичну епоху в Україні припадає правління секре­тарів Компартії України Петра Шелеста (1963-1972) та Володи­мира Щербицького (1972-1989), які були опорою брежнєвської системи. їхня діяльність наочно показала, що Україна перебу­вала в приниженому стані в CPCP і що настав час серйозних перемін у існуючих стосунках радянських республік.

Про це свідчила вже позиція Шелеста, який вважався твер­докам’яним комуністом. Але він прагнув певною мірою відсто­ювати інтереси України в рамках CPCP, наполягав на значу­щості України в Союзі. Ймовірно, його підштовхували до цього приклади Польщі, Чехословаччини, Угорщини, які були перед очима. їхні економічні, політичні, культурні потреби до певної міри визнавалися Москвою, чого не можна було сказати про Україну.

Шелест виступав за активнішу участь республіки у форму­ванні загальносоюзних планів, виступав проти збільшення ка­піталовкладень у Західний Сибір, оскільки це зменшувало ка­піталовкладення в економіку України.

Шелест рішуче захищав право українців на рідну мову і культуру, він з високих трибун проголошував необхідність бе­регти “прекрасну українську мову”. З 1965 р. Міністерство ос­віти України дає вказівки про розширення викладання у ви­щих навчальних закладах українською мовою. Шелест хотів бачити Україну в складі не фіктивної, а справжньої федерації, за що мав підтримку частини освічених комуністів і творчої інтелігенції республіки. Це свідчило, що в Україні знову ожи­вали ідеї націонал-комунізму епохи Шумського і Скрипника. Нетерпимість Москви до цієї ідеї та її глибокий централізм не могли миритися ні з такими ідеями, ні з такими діячами.

Як видно зі щоденникових записів тих років першого секре­таря ЦК КПУ Шелеста, він глибоко переживав стан повної за­лежності в усьому України від Москви. Ось хоча б деякі з них: “7 января 1972 года. Принял министра здравоохранения Брату­ся по вопросу издания медицинского журнала в республике. Дело полезное и нужное, а по организации пустячное, но без Москвы даже зтот вопрос решить не можем — все решает центр...” “8 января 1972 года. Секретарь ЦК Овчаренко, веда­ющий вопросами идеологии, докладывает, что республику огра­ничили по времени телепередач, больше времени забирает Мос­ква”.

Великого переполоху наробила книжка Шелеста “Україна наша Радянська”, в якій підкреслювались історична само­бутність і державність України в минулому, показувалось, яку прогресивну роль в історії України відіграло козацтво, як царська Росія визискувала Україну. Аналогії з сучасністю на­прошувалися самі собою.

Але в Москві позиція Шелеста викликала обурення. Його звинуватили в українському націоналізмі і місництві. Тим паче, що на нього йшов потік доносів від однодумця і соратника Бреж­нєва по Дніпропетровську — Володимира Щербицького, який рвався до влади.

Московський уряд розпочав в Україні жорстоку війну проти “українського буржуазного націоналізму”. Однією з її сторінок була розгромна рецензія в центральному партійному органі “Комуніст України” на книжку першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста “Україно наша Радянська”. Другий розгром був учинений у цьому самому органі щодо монографії молодого історика з Київського університету ім. Т. Шевченка Р. П. Івано­вої (Іванченко) про Михайла Драгоманова. Книжки цього авто­ра були вилучені з бібліотек України. Низка інших історичних праць та літературних творів було віднесено до ревізіоніст­ських, націоналістичних, що ідеалізували історію України та її діячів.

У щоденнику Шелеста є кілька цікавих спогадів про обго­ворення його книжки на Політбюро ЦК КПРС: “Вне повестки дня доклад Ю. Андропова “О враждебной пропаганде и ее вли­янии...” Брежнев подал несколько реплик... Что, мол, в ней (тобто, в книжці Шелеста.— Авт.) воспевается казачество, про­пагандируется архаизм... Выступление Соломенцева: в Украи­не много вывесок на украинском языке. А чем он отличается от русского? Только искажением последнего. Так зачем это де­лать? (Оскорбил украинский народ, его язык, а значит, куль­туру, проявил великодержавницкий шовинизм и все сходит).

Лідером України став давній поборник системи тотального централізму Володимир Щербицький (1972-1989).

Перше, що він зробив — це провів чистку в партії, яка ви­кинула з партійних лав 37 тис. комуністів, свідомих громадян, прихильників національної автономії і самобутності України, які були ідейними послідовниками Шелеста. Щербицький відновив диктат центру над економікою України, відновив офі­ційну російську мову в державних установах і навчальних за­кладах. За його правління розпочалася нова хвиля жорстоких репресій проти інакодумства. Опираючись на Компартію Украї­ни, він налагоджував дружбу з Москвою і невдовзі став однією з наближених осіб до Брежнєва.

Цьому сприяла та обставина, що і Брежнєв, і Щербицький були не тільки з одного партійного клану, але були і земляка­ми, з Дніпропетровщини. Не виключено, що Щербицький роз­раховував стати в Москві наступником перестарілого союзного лідера Брежнєва. Щербицький вбачав майбутнє України як не­від’ємну частину CPCP. Він став вірним виконавцем усіх вка­зівок Москви, русифікатором України і губителем патріотичної інтелігенції, використовував своє становище для завоювання позицій у центрі. Його беззастережне вірнопідданське виконан­ня усіх забаганок союзних керівників довело до найвищого апо­гею давнє послужливо-лакейське “малоросійство”. Це вияви­лось навіть у часи чорнобильської катастрофи 1986 року, коли

Щербицький спочатку дав розпорядження (потім під диктовку Москви перелякано відмінив його) про дострокове завершення занять у київських вузах (це було 7 і 15 травня 1986 р.) і на­поліг на проведенні в столиці намічених раніше міжнародних спортивних змагань з велосипедного спорту, а також святку­вання Першого і Дев’ятого травня в радіоактивному Києві...

Про вірнопідданство Москві Щербицького та його оточення свідчила і сумнозвісна політика творення “єдіного советского народа”, яку започаткував московський центр і його головний ідеолог М. Суслов. Завдання полягало в тому, щоб об’єднати радянське багатонаціональне і багатомовне суспільство (воно нара­ховувало понад 100 націй і народностей) спільними соціаліс­тичними ідеалами й цінностями, які й мають визначати об­личчя громадян Радянського Союзу. Національність же мала зникнути. Радянські ідеологи виробили низку концепцій, що повинні були переконати всі нації і народи світу в найвищому розквіті їхніх культур і на цій основі в необхідності злиття всіх народів CPCP у нову єдину спільноту — “советский народ”, який, проте, буде розмовляти, співати, думати тільки російсь­кою мовою.

Основою цього зближення і злиття мала стати стара зброя — зросійщення. За правління Брежнєва воно стало набирати но­вої сили. Головним провідником цієї ідеї став у Москві секре­тар ЦК КПРС Суслов.

Сутність політики полягала в тому, що росіяни становили в CPCP більшість, і тому їм належала провідна історична роль у створенні і більшовицької партії, і радянської влади, і радянсь­кої системи взагалі, де вони посідали усі головні позиції. Тому російська мова мала стати мовою “міжнаціонального єднання”, а росіяни — цементуючою і керівною силою цього нового сус­пільства. Звичайно, національні особливості народів мали зник­нути, а замість них виникнути нова спільнота, яка б розмовляла російською мовою і була б слухняною російським начальникам. Старий російський колоніалізм тепер особливо яскраво висту­пав у ролі “старшого брата”, який жадав знищити національні духовні надбання всіх народів і підпорядкувати їх собі.

В Україні цей процес впровадження не баченого ще в історії ідеологічного експерименту, який мав приховати всі виразки тоталітарної системи, очолив один із відомих жерців від ідео­логії, секретар ЦК КПУ Валентин Маланчук. У політичній історії України 70-х років його діяльність залишила темну сму­гу гонінь, яку назвали “маланчуківщина”.

За незначний час діяльності Маланчук вихлюпнув у пресі велику кількість своїх розвінчувальних статей, брошур, “моно­графій” і ряд інших публікацій, в яких показував велике “зло” від таких “націоналістів”, які нібито продовжують ідейно підривати засади радянського суспільства. Цими виступами він звернув на себе увагу Москви, якій завжди був потрібен борець проти націоналізму. 1972 року там видають як посібник його монографію з національного питання: “Исторический опыт КПСС по решению национального вопроса й развитию нацио­нальных отношений в СССР”. Він і далі продовжував громити націоналізм і робити доноси в Москву, внаслідок чого з’явилася розгромна рецензія на книжку Петра Шелеста “Україна наша Радянська” в органі ЦК КПУ, а невдовзі той був усунений із посади першого секретаря КПУ.

Він створив “чорні списки” науковців, письменників, жур­налістів, яких обов’язково потрібно було в пресі “громити”, “викривати” тощо. Це призвело, за свідченнями його сорат­ників, до своєрідного вирівнювання рядів інтелігенції — через “виполювання” усіх скільки-небудь помітних паростків україн­ської культури — під незмінний ідеологічний шаблон.

Через свою важливу економічну значущість для CPCP Ук­раїна ставала першим і важливим об’єктом цього нового сус­пільного експерименту з боку центру. Справа в тому, що чис­ленність українців робила їхню підтримку росіян вирішальною в Союзі. Ось чому Москві так потрібно було зросійщення саме українців у першу чергу, аби мати за собою більшість зросійще- ного населення. Зважаючи на близькість української та ро­сійської мов, цей процес в Україні пішов швидкими темпами. І справді, коли б українці залишилися осібними і стали на бік інших народів, що прагнули зберегти свою осібність, російська керівна партійна верхівка була би в меншості.

Дієвість зросійщення, яке насаджувалось силою партії та адміністративних органів, призвела до того, що за 20 років (1959-1979) кількість українців, які назвали своєю рідною мо­вою українську, зменшилась на 4,3 %. Український народ був поставлений в умови, за яких його українська мова мала пов­ністю зникнути. Без воєн і анексій. У таких регіонах, як До­нецький край, Харківська область, Південь України українсь­ка мова уже давно зникла. Але корені її ще жили — це село і його духовність. Не знищила остаточно їх і запроваджена Мос­квою концепція “єдіного советского народа” в добу Щербицько- го. Отже, поховати українську націю до сторічного ювілею більшовицького перевороту (2017) таки не вдасться.

Іншою сторінкою зросійщення українців була цілеспрямова­на міграція українського населення в інші райони CPCP — на Далекий Схід, Казахстан, у Сибір і т. д. Називався цей процес “обмін кадрами”. Насправді це були багатомільйонні штучно організовані демографічні обміни, які нібито мали б створюва­ти почуття спільності, єдності. На практиці виходило, що ук­раїнські кадри, прибуваючи в російські краї, втрачали свою на­ціональну культуру і зросійщувалися. В Україну ж переважно переїздила маса бідного російського селянства, а також російсь­ка інтелігенція, яка тут діставала не лише кращі природні умо­ви, а й керівне становище в суспільстві.

Це сприяло зростанню в Україні російського населення: 1926 року в Україні було 3 млн росіян, 1959 року — 7 млн; 1979 року — 10 млн, на кінець 1980-х років вони становили вже 21 % усього населення України. Зростання російського еле­менту відбувалось і за рахунок асиміляції інших народів — болгар, євреїв, татар, поляків, які сприймали панівну держав­ну мову і переходили до російської національності.

Ці та інші суспільні явища, безумовно, затримували процес формування політичної культури української нації та її дер­жавницької свідомості.