Українська державність драматичної доби 30-х років

Натиск сталінської диктатури

Епоха 20-х років у державницькому житті України пройшла під гаслами боротьби двох теоретичних суспільних течій: рево­люція 1917-1920 рр. розбудила, з одного боку, національно- визвольне відродження, а з іншого — вивела на терени сус­пільного життя централістично-імперську ідеологію, історично притаманну російському суспільному рухові, зокрема народо­вольцям, ще з XIX ст.

Визвольна боротьба епохи 1917-1920 рр. знаменувала, з од­ного боку, в утворення національних республік, повернення ідеї федеративного влаштування в міждержавних стосунках, зро­стання нової плеяди національної інтелігенції, що була носієм ідей демократичних прав і свобод. А з іншого боку — цій на­ціонально-демократичній течії жорстко протистояла імперсько- централістична суспільна тенденція, яка оволоділа повністю російською соціал-демократією, зокрема більшовицькою пар­тією, і стала гласною та негласною доктриною більшовицьких лідерів, що тепер виступала як інтернаціоналізм, єдина міжна­родна соціалістична республіка тощо. Для них була неприпус­тимою ідея національної рівності й державності інших народів; лейтмотивом і сутністю їхніх державницьких концепцій була побудова інтернаціональної держави, що означало відродження ідеї “єдіной і нєдєлімой” Російської імперської держави, під пануванням російської нації та її еліти на чолі із своєю пар­тією.

Боротьба цих двох тенденцій пройшла кілька етапів і завер­шилась установленням тоталітарного режиму, головним ідеоло­гом і вождем якого стала недавно непримітна, сіренька постать недорікуватого і недовченого, як і більшість більшовицьких лідерів, але амбітного й підступного колишнього семінариста Иосифа Сталіна. Він виявився найпослідовнішим продовжува­чем ідей Маркса та Леніна про світову революцію, про те, що “робітники не мають вітчизни”, і російські революціонери та соціалісти тому не повинні ні за яких умов захищати інтереси різних народів, але мусять захищати ідеологію більшовизму, як єдино правильне суспільне вчення, та інтереси своєї більшо­вицької інтернаціональної держави-імперії.

Шлях вождистського сходження Й. Сталіна розпочався 1924 року, коли він з допомогою невеликої групи апаратних чи­новників партії переміг головного претендента стати спадкоєм­цем справи Володимира Леніна — Льва Троцького. 1925 року ним була знищена “нова ленінградська опозиція”, яку очолю­вав Зинов’єв, після того був знищений так званий троцькістсько- зинов’євський блок (1926), який організував відкриту опозицій­ну антисталінську демонстрацію 7 листопада 1927 р. У квітні 1929 р. Сталін, користуючись центральним партійним апара­том, розгромив ще одного популярного в партії теоретика — М. Бухаріна та його прихильників і ряд дрібніших опозиційних груп та ухилів. Одночасно були розгромлені так звані націонал- комуністичні ухили в Україні, Грузії, Білорусії, Узбекистані, Татарії, Вірменії та ін. Сталін збагнув силу партійного апарату, яким він користувався як власного зброєю. Для остаточного встановлення своєї диктатури він почав вилучати з апарату, а потім і з партії тих, хто мислив самостійно, хто користувався авторитетом, хто мав революційні заслуги в минулому. А це призвело до масових політичних процесів і розстрілів “старої гвардії”, до фізичного знищення всіх, хто був розумнішим від нього, зокрема і серед національних партійних кадрів. Згодом розпочалося знищення кадрів національних урядів та централь­них комітетів комуністичних партій національних республік, а також їхніх господарських керівників.

Непослух і опозиція національних лідерів була найбільш до­шкульною, про що згодом засвідчить знаменитий “Короткий курс історії ВКП(б)”, який створив Сталін: тут визнається, що “в ряді республік (Україна, Білорусія та ін.) партійні органі­зації послабили боротьбу з місцевим націоналізмом, дали йому розійтися “до того, що він нібито об’єднувався з ворожими си­лами, з інтервенціоналістами”, став державною небезпекою”. От­же, націоналізм був прирівняний до державної небезпеки, до державної зради.

1929 року на XVI партійній конференції проти Сталіна уже відкрито ніхто не насмілився виступити.

З цього часу верхівка, яка узурпувала владу і розпочала “ре­волюцію зверху”, опиралася лише на силу партійних апарат­ників та на “меч революції” — Надзвичайну комісію (ЧК), пе­рейменовану в Державне політичне управління (ДПУ), а також на Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВД).

Отже, кінець 20-х і початок 30-х років показав, що більшо­вицький уряд впорався з опозицією і в економічному житті — через запровадження непу, і в національно-культурному рухові радянських республік — через проведення політики “корені- зації”. Більшовицька партія “проковтнула” державу і тепер вер­ховодила справами не лише економічними чи політичними, а й інтелектуальними.

Сфабрикований процес СВУ розпочинає нову історичну епо­ху в історії української державності — драматичні 30-ті роки. Після цього процесу в суспільстві розпочались політичні проце­си проти вигаданих ворогів, “глитаїв” та їхніх пособників, кур­кулів і підкуркульників, націоналістів, шкідників, терористів, троцькістів, фашистів, міжнародних імперіалістів та шпигунів і Т. д.

Розпочався наступ передусім проти діячів української науки і культури. Адже ця верства національної еліти стверджувала націю, утримувала і поширювала ідею національного держав­ницького суверенітету.

Частина українських комуністів у 20-х роках відкрито вис­тупала проти встановлення монопольного правління більшо­вицької партії, проти того, що вона відновлює більшовицько- радянську Росію в межах царської Російської імперії. Вони вважали, що злиття України з Росією, про яке дбали більшови­ки, є небезпечним експериментом, який “не продиктований аб­солютно нічим реальним”. А голова уряду радянської України ще 1923 року відкрито виступив — і це після створення CPCP — проти диктату московського центру в галузі економіки й по­літичного життя, домагався для республіки більше прав у всіх галузях суспільної діяльності.

Ясна річ, подібна позиція національних лідерів дратувала центр, який при першій же можливості й розправився з ними.

У 30-х, як і на початку 20-х років, Україна приковувала пильну увагу більшовицького уряду, бо викликала почуття не­безпеки своїм національно-культурним відродженням. Нова плеяда української інтелігенції відверто вимагала збільшення суверенітету України, що уособлювалось у політичному гаслі відомого українського письменника М. Хвильового: “Геть від Москви!”

У цій найбільшій радянській республіці селянство завжди було основою відродження національно-державницької свідо­мості та боротьби за державницьку незалежність. Тож у своїх працях Сталін небезпідставно розпочав постійно пов’язувати селянське питання з національним. Він бачив у селянстві — теж небезпідставно — найпершого ворога формули соціалізму та інтернаціоналізму в більшовицько-ленінсько-сталінському варіанті. Адже за теорією більшовиків, за соціалізму селянство мало зникнути так само, як і національність.

Крім того, в Україні політика “коренізації” призвела до зовсім непередбачуваних наслідків — вона створила нові, неселянські центри національного середовища: це і збільшення українського індустріального пролетаріату до 53 відсотків (на 1932 р.), це і 88 від­сотків усіх заводських україномовних багатотиражок. Таким чином, національне питання виходило за межі селянського інтересу, що зосереджувалось у тезі: право на свою землю, волю і державу. Національне питання ставало загальнонародним.

Ось чому Сталін висуває нову теорію стосовно національних проблем: він винайшов концепцію “загострення класової бо­ротьби” в період побудови соціалізму. А це підводило теоретич­ну основу під методи репресій щодо всіх проявів національного відродження в радянських республіках і, в першу чергу,— в Україні. Колишнє гасло Леніна про шкідливість російського великодержавного шовінізму вилучалося з обігу. А листопадо­вий Пленум ЦК і ЦКК (1933) постановив, що “в Україні... ос­новною небезпекою є український буржуазний націоналізм”. Через те визначалось, що головним завданням партії було “зав­дати нищівних ударів по націоналістичних петлюрівських еле­ментах, які засіли в різних ділянках соціалістичного будів­ництва, а особливо в будівництві української соціалістичної культури”.

Ця теза і стала теоретичним обґрунтуванням терору в Ук­раїні щодо селянства, інтелігенції та українських національних кадрів.