Посилення партійної диктатури

У відповідь на спроби українських лідерів відстояти суве­ренні права Радянської України Сталін розпочав політичний контрнаступ. Зокрема в усіх своїх виступах він почав вказува­ти на появу слабких ланок у системі CPCP.

Наступ центральних органів партії розпочався і на національ­не партійне керівництво. Диктатура центру партії зміцнювалась. На перші ролі знову висуваються органи колишньої ЧК — того­часне ДНУ (Державне політичне управління). Влада цього над­звичайного органу стає панівною в тодішньому суспільстві.

З допомогою супротивників Троцького, який рвався до вла­ди, Сталін на початку 20-х років повністю перебрав у свої руки партійну владу, оскільки Ленін був тяжко хворим. Сталін під­порядкував собі партійний апарат і зробив його всевладним ор­ганом у партійному і державному житті. Почався процес поси­лення центрального партійного керівництва над усіма галузями життя.

Він полягав у тому, що державні установи тепер цілком під­лягали керівництву існуючих відповідно партійних організацій. Це призвело до захоплення — узурпації — владних повноважень партійними чиновниками, які, за визнанням тодішніх чільних більшовиків Г. Зинов’єва та М. Бухаріна, насправді вирішували все.

Перші удари партійного всевладдя упали на український ра­дянський уряд. Оскільки X. Раковський ще з дореволюційних часів був другом Троцького, а потім постійно виступав проти централістських тенденцій у партії, за федералістський статус України в складі CPCP, він першим став жертвою партійної диктатури — був зміщений з посади голови українського уря­ду і відісланий на дипломатичну роботу до Великобританії, а згодом — знищений. В уряді його замінив Влас Чубар. В усіх державних органах в Україні розпочалася чистка кадрів.

А щоб ніхто з українських партійців не міг заперечувати но­вому генеральному секретареві РКП(б) Сталіну і підвладним йому чиновникам, було влаштовано кілька показових судово- партійних справ. Так був звільнений з посади наркома внутрішніх справ І. Ніколаєнко, який вголос наважився під­тримати у свій час на посаду генсека Троцького — замість Ста­ліна. Він був звинувачений у тому, що нібито з’явився десь на вулиці в нетверезому стані та ще й влаштував якийсь бешкет у відділенні міліції. Його кар’єра закінчилась назавжди. Цей урок новоявленого генсека показав усім державним і партійним керівникам, що чекає кожного з них, коли вони будуть у чо­мусь суперечити вищому керівництву.

В Україні розпочався наступ партійної диктатури на все еко­номічне, політично-партійне й державне життя.

1925 року російська компартія, що тепер керувала всім CPCP, змінює назву РКП(б) і стала називатись Всесоюзною Комуні­стичною партією більшовиків — ВКП(б). Нові державно-пар­тійні перемоги її були закріплені законодавчо. 26 січня 1924 р. на II Всесоюзному з’їзді Рад було затверджено першу Консти­туцію Радянського Союзу. Вона закріпила панівне становище союзних державних і партійних установ у всьому житті радян­ських республік.

Цікаво відзначити, що цією Конституцією декларувалося право виходу будь-якої радянської республіки із Союзу. І це в роки існування радянської влади постійно підкреслювалося більшовицькою пропагандою. Та насправді ця теза була звичай­ним міфом. Сутність полягає в тому, що в цій Конституції не було подано механізму такого виходу. Через те так званий союз радянських республік фактично являв собою жорстко централі­зовану унітарну державу, де були ліквідовані суверенітети всіх радянських республік, а ідея федерації перетворена у фікцію. Зрештою, була здійснена теоретична теза Леніна, яку він вису­нув на початку 20-х років: федерація — це шлях до централі­зації. Двадцяті роки принесли, проте, й дещо позитивне в роз­виток української національної ідеї та культури.

Українці на великій етнічній території відчули на певний час волю, коли у вогні революції 1917-1920 рр.

Справа в тому, що в усіх партійних структурах в Україні переважала партійна еліта, російська за походженням. Як свід­чать відомості сучасних досліджень, в українській компартії був 61 відсоток росіян і 20 відсотків українців, 11,4 — євреїв, 2,6 — поляків. Першими секретарями ЦК КП(б)У обирались, як правило, неукраїнці: німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, поляк C. Kociop. 1923 р. питома вага українців у партійних органах не перевищувала 35 відсотків, а у вищих органах ста­новила всього 12 відсотків. Але більшовики усвідомлювали: для того щоб закріпитися-укорінитися в національних респуб­ліках, їм потрібно розмовляти з місцевим населенням його мовою, створити слухняні місцеві партійні кадри. Звідси й випливло рішення XII з’їзду РКП (б) (1923) про політику “ко- ренізації” в національних республіках. А це сприяло, попри сподівання партійних вождів, стрімкому злету національних культур, у тому числі й в Україні, де цю політику “кореніза- ції”, або українізації — очолив новоприсланий із Москви пер­ший секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович, який навіть сам узявся за вивчення української мови.

Наслідки цієї політики були досить відчутними.

1927 року 70 відсотків урядових установ вели свої справи українською мовою, у 80 відсотках загальноосвітніх закладів навчання відбувалось українською мовою, 97 відсотків дітей навчалися в українських школах, 87 відсотків газет видавало­ся українською мовою, українська інтелігенція створила низ­ку громадських організацій, зокрема й письменницьких, які відігравали величезну роль у суспільному житті республіки. Відбувався процес відродження української нації, що, безу­мовно, породжувало питання про її суверенітет. Це злякало центр.

Уже з 1925 р. розпочинається гоніння на окремих українсь­ких політичних лідерів. Наприкінці 20-х років проводиться ряд політичних судових процесів, які фабрикувалися ДНУ і які, як правило, звинувачували українських діячів у створенні таєм­них антирадянських організацій, змушували заарештованих під тортурами визнавати себе винними і тим самим дискреди­тувати усіх, хто стояв на позиціях українства. Першим таким політичним процесом був процес так званої Спілки визволення України (СВУ), за яким було засуджено 45 видатних україн­ських вчених і громадських діячів, серед них колишні діячі Української Народної Республіки Сергій Єфремов, Андрій Hi- ковський, Володимир Чехівський та ін. Цей процес почав в Ук­раїні серію подібних процесів проти “буржуазних націоналіс­тів”, які відкрили епоху великого терору в 30-х роках. Це був кінець українізації і кінець будь-яким спробам домогтися роз­ширення державницьких прав України.

1925 року IX Всеукраїнський з’їзд Рад вносить деякі зміни в чинну українську Конституцію. Зокрема, віднині Україна ста­вала складовою частиною єдиної союзної держави. Верховна влада в Україні належала — формально — Всеукраїнському з’їздові Рад, а в період між з’їздами — Всеукраїнському ЦВК. Рада Народних Комісарів — уряд радянської України — пере­творюється в розпорядчий орган московських урядових струк­тур. Стверджувалось, що на території України всі постанови союзних органів є обов’язковими для виконання. В українсь­ких об’єднаних наркоматах і в уряді закріплялися представники Москви — уповноважені наглядачі союзних наркоматів. Дер­жавний апарат України став складовою частиною державного апарату CPCP.

Цей видозмінений проект української конституції був схва­лений у травні 1929 р. XI Всеукраїнським з’їздом Рад. Тут вперше визначалися виборчі права громадян та бюджет Ук­раїни.

Українська PCP проголошувалася соціалістичною державою робітників і селян. Тобто, ця держава оголошувалася класовою організацією, де не всі верстви населення були рівноправними: поза правами громадянства залишалась інтелігенція, заможні селяни, дрібні підприємці та ін.

Проголошені в конституції права українського народу на те­риторіальне верховенство, на утворення власних органів влади, на прийняття своєї конституції тощо мали тільки декларатив­ний характер.

Господарем в Україні був не народ, не українські органи радянської влади, а центральні державні і партійні органи в Москві. Зрощення органів правлячої партії і державних ор­ганів влади було характерною рисою тоталітарної системи. На 1929 р. Україна остаточно втратила свій державницький суверенітет. Вона не могла розпоряджатись власними ресур­сами, фінансами, промисловістю і сільським господарством. У республіці встановився режим тиранічного єдиновладдя пар­тії. Особиста диктатура Сталіна, поєднана з монолітною пар­тійною організацією, створила особливий різновид державно­го існування — тоталітаризм. У країні почався перехід до “революції зверху”.