Україна і створення CPCP

Будуючи свою нову державу, більшовики ніколи не допуска­ли думки про те, щоб надати народам Російської імперії право на своє національне суверенне існування. Уже в ході грома­дянської війни більшовики чітко і ясно переслідували цю мету — зберегти межі Російської імперії, оскільки вони не мислили існування окремої Російської держави без середньо­азіатської бавовни, кавказької нафти, українського цукру, ву­гілля, марганцю, чавуну, заліза, сталі...

Щодо України з цих причин ставлення було особливо при­скіпливим.

Політичне нищення незалежності Української Народної Рес­публіки упродовж 1917-1920 рр. засвідчило фантастичну рі­шучість більшовиків домогтися повного володіння Україною та її матеріальними ресурсами.

Тому в часи інтервенцій більшовицьких військ на територію України, лідери більшовиків створювали тут свої органи влади, перебирали до своїх рук керівництво економікою, надрами, за­лізницями і т. д.

Комуністична партія України, яка була створена під безпо­середнім керівництвом Леніна, мала стати і стала інструментом повного підпорядкування України більшовицькому центру Росії.

Перший етап підпорядкування проходив у 1919-1920 рр., коли був створений “військово-політичний союз” радянських республік.

Другий етап (1920-1922) формував так звану договірну фе­дерацію, що поступово підпорядковував Україну Росії.

Третій етап після створення Союзу Радянських Соціалістич­них Республік почав процес ліквідації дозволеного сувереніте­ту України (1922-1925) Цей процес відбився в численних пар­тійних рішеннях і постановах, що зобов’язували українських більшовиків боротися за приєднання України до Росії як провінції чи району. Варто, проте, відзначити, що такі свої прагнення російські більшовицькі вожді намагалися замаскува­ти, заявляючи, що ідея об’єднання є волевиявленням усіх тру­дящих національних окраїн Росії.

Ще в квітні 1919 р.

На початок 20-х років склалися сприятливі умови для об’єд­нання колишніх національних регіонів імперії під егідою біль­шовиків Росії. Російська більшовицька партія уже була повним господарем у національних республіках, уряд Леніна фактично керував радянськими урядами всіх новостворених радянських республік. А програма партії, затверджена VIII з’їздом РКП(б), ставила завдання створити федерацію радянських держав як перший етап до нової державної єдності, в якій провідне місце посяде Росія.

Відомо, що в роки громадянської війни центральний уряд у Москві вдався до ряду бутафорних заходів, аби продемонстру­вати насправді неіснуючу спільність українських та російських дій. Зокрема це виявилось у створенні української Червоної Армії в нейтральній зоні, визначеній Брестським миром; в ор­ганізації так званого українського фронту, спрямованого проти УНР і Директорії у січні 1919 р., у створенні маріонеткових українських радянських урядів тощо. І одразу ж усі ці утворен­ня потрапляли в підпорядкування московського більшовицького центру. 1919 року в Україні був навіть ліквідований наркомат із військових справ. Певна річ, московський більшовицький уряд небезпідставно боявся існування в Україні навіть підкон­трольних собі українських військових формувань.

Влітку 1919 року кілька радянських республік, де влада пов­ністю була в руках більшовиків, створили під егідою Росії так званий військово-політичний союз, об’єднавши військові сили, головні галузі народного господарства і промисловості, заліз­ничне господарство, фінанси і справи праці.

Проти цієї форми об’єднання, яку запропонувала комісія на чолі з Л. Каменевим, тоді виступив глава українського уряду X. Раковський, який наполягав на федеративному принципі об’єднання. Це мало б надати радянським республікам більше політичної та економічної самостійності. Але центр не погоджу­вався з цією пропозицією, бо стояв цілком на централізаторсь­ких позиціях.

Українські радянські представники — всі, звичайно, підпо­рядковані партійному центру, далі й не наполягали. Ідея ж ство­рення української незалежної державності далі вже навіть не піднімалася. Як знаємо, вона й не була притаманною українсь­ким соціалістичним партіям і в епоху Центральної Ради і тому в цілому не закоренилася у свідомості українського істебліш­менту — політично свідомої частини суспільства. Українські соціалісти і комуністи, виховані на спільних соціалістично-мар­ксистських традиціях разом із російськими соціалістами, в ос­новному натискували на федералістські концепції. Основними для них були не національні державницькі ідеї, а соціальні, які панували в усій російській демократії, яка вважала, що голов­не — це соціально-економічна рівність, тому потрібно вирішити в першу чергу соціальні проблеми: усуспільнити засоби вироб­ництва і розподілити серед трудящих матеріальні блага. Тоді всі інші питання, у тому числі й національні, і культурні бу­дуть вирішені самі по собі.

Таким чином національна державницька ідея була вилучена із свідомості більшої частини українських компартійців, які розділились на два табори — український і російський, оскіль­ки в середовищі російської більшовицької партії було чимало українців за походженням — це і Ю.

Українські соціалісти до того ж вважали, що в їхньому со­ціалістичному середовищі не може бути ворогів, адже їх усіх об’єднувала велика ідея соціальної революції і побудови соціа­лістичного рівноправного суспільства. І цей момент робив їх ще більшими романтиками та ідеалістами, що давало ґрунт для використання їхньої довірливості в підступній демагогії про рівність і рівноправність народів, яка прикривала централіс­тичну шовіністичну сутність російського більшовизму. Від них постійно вимагалося доводити, хто був більшим революціоне­ром, а хто — меншим, їх постійно навчали, кого треба слухати і кому треба підпорядковуватися. Це відкривало більшовикам, які були налаштовані проімперськи, державницьки, можли­вість постійно, за будь-яких обставин звинувачувати українсь­ких соціалістів у буржуазному націоналізмі і тим самим зму­шувати їх постійно виправдовуватися, доводити, що вони — такі ж рівноправні соціалісти, як і їхні колеги, що вони — теж справжні революціонери, бо виступають за соціальну рівність тощо. Через те кожен натяк на розширення національних прав українського народу і української держави з боку українських представників зустрічав організований і жорстокий опір цент­ральних більшовицьких інституцій, звичайно ж, і звинувачен­ня в “українському буржуазному націоналізмі”, що дорівнюва­ло звинуваченню у зраді справи революції.

Отже, українські соціалісти переоцінили інтернаціоналіст­ські гасла російських більшовицьких лідерів, недооцінили жи­вучості й агресивності імперської російської національної ідеї, яка тепер виступала під виглядом інтернаціоналізму.

Значна частина російських соціалістів, з яких сформувалась більшовицька партійна течія, була вихована на централістич­них традиціях російської демократичної думки. Прийшовши до влади, вони, природно, сприймали гасла інтернаціоналізму як давно відому і рідну їм ідею російського суспільства — “єдіной і нєдєлімой Росії”, яка тепер виступала під ленінським гаслом “зближення і злиття націй”.

Але політичне життя змусило більшовицький центр у 1920 р. використати цей термін при створенні нової форми договору, яку позірно називали “договірною федерацією”. Це був так зва­ний союзний робітничо-селянський договір, ініціаторами якого були Ленін і Чичерін. Від імені України його підписав як го­лова уряду Раковський. За цим договором центральним нарко­матам Росії повністю підпорядковувалися військово-морські справи України, зовнішня торгівля, фінанси, а через рік були підпорядковані металургія, залізниці, зв’язок. На територію України були поширені земельний та інші кодекси Російської федерації. Згодом потрапили під керівництво російського уря­ду всі галузі української економіки та банківської системи.

Крім спільних чи об’єднаних наркоматів, що діяли в Москві, були ще республіканські. Але до кожного з них були пристав­лені від центральних наркоматів спеціальні “уповноважені” в уряді України. Фактично керували республіканськими нарко­матами Всеросійські з’їзди Рад і ЦВК та уповноважені центру.

Договір 1920 року було підписано 28 грудня, і в той же день його ратифікував VIII Всеросійський з’їзд Рад. І лише 2 берез­ня 1921 р. він був заднім числом ратифікований V Всеукраїнсь­ким з’їздом Рад. Подібні угоди радянська Росія уклала з усіма радянськими республіками, де в національних регіонах колиш­ньої імперії закріпились більшовики, і в такий спосіб підпоряд­кували їх своїм власним інтересам — економічним та політич­ним. Таким чином більшовицький центр узяв курс на створення жорсткої централізованої російської держави, яка повністю утвердилась на колишніх просторах Російської ім­перії.

У Москві був створений керівний центр усім народним гос­подарством — Вища Рада народного господарства (ВРНГ), яка на засадах “демократичного централізму” керувала господар­ством усіх республік. Із нею була об’єднана така ж Рада україн­ська і прийняте рішення українського уряду про об’єднання банківських систем обох республік.

Між українським і російським урядом почались різні супе­речки і тертя з приводу компетенцій в управлінні окремими га­лузями господарства.

Партійне керівництво України прийняло рішення зверну­тись до Москви з пропозицією конкретизувати відносини між РСФСР і УСРР. Саме цей факт започаткував, як свідчать су­часні дослідники, подальше створення Радянського Союзу.

Розпочалася напружена боротьба між московським центром і радянськими республіками за форму і міру об’єднаності. То­дішній генеральний секретар ЦК РКП(б) Й. Сталін висунув проект “автономізації” республік, які мали б увійти до скла­ду Російської Федерації. Його обурювало прагнення комуністів національних республік до незалежності. Він писав у листі до В. Леніна, тоді вже тяжко хворого, що це покоління комуністів “гру в незалежність (яку проводив центр більшовицької пар­тії. — Авт.) відмовляється розуміти як гру, уперто визнаючи слова про незалежність за чисту монету і також уперто вимага­ючи від неї проведення в життя конституцій незалежних рес­публік”. Отож бачимо, що більшовицькі лідери використовували термін “незалежність республік” лише як гру, для обдурюван­ня своїх партійних колег у національних республіках і народ­них мас, прикриваючи нею насправді глибоко централістичний принцип побудови держави в пореволюційний час.

До речі, це був не єдиний випадок такого висловлювання И. Сталіна, про що йшлося в попередніх розділах, коли більшо­вицький уряд ліквідував усі створені ним на сході України “со­ветские республики”.

Але, як бачимо з цих висловлювань Сталіна, в українських більшовиків продовжувала жити мрія про свою державу, про її незалежність. Певно, зваживши на це, Ленін заперечив автоно­містський проект Сталіна і знову висунув проект федерації ра­дянських республік. “Важливо, — писав “вождь пролетаріату всього світу”, — щоб ми не давали поживи “незалежникам”, не знищували їхньої незалежності, а створювали ще новий поверх, федерацію рівноправних республік”. Тобто, назва “федерація” була потрібна лише для форми, аби не давати поживи “неза­лежникам”, а над їхньою так званою незалежною владою буду­вати “ще новий поверх” влади — так звану федерацію рівно­правних республік, яка й поглине їхню позірну незалежність новим “поверхом” влади московського центру.

Це був унікальний за своєю подвійною моральністю план, план нового об’єднання радянських республік, який мав по­кінчити з ідеями “незалежності” в національних радянських республіках.

У жовтні 1922 р. цей план було схвалено пленумом ЦК РКП(б). Водночас була створена конституційна комісія, до якої увійшли И. Сталін, М. Калінін, Г. П’ятаков, X. Раковський та ін., яка визначила розподіл влади між центральними і респуб­ліканськими наркоматами.

До республіканських наркоматів були віднесені лише нарко­мати юстиції, внутрішніх справ, землеробства, охорони здоро­в’я, освіти і соцзабезпечення. Отже, на 1922 р. централізм, насаджений партійно-радянськими більшовицькими органами Росії, став глибшим, аніж у роки громадянської війни. Федера­ція, як бачимо, стала лише демагогічною оболонкою насправді строго централізованого принципу об’єднання радянських рес­публік, при якому компартія Росії зберегла в своїх руках усі важелі керівництва і контролю економічним життям усіх рес­публік.

Справжньою сутністю цього об’єднання став принцип “авто­номізації”, який тепер був замаскований новою формою — “союз”.

Утвердивши практично верховенство російсько-більшовиць­ких вищих органів влади, які тепер були перейменовані в союз­ні, московський центр вирішив негайно юридично закріпити досягнений успіх.

10 грудня 1922 р. в Харкові, тодішній столиці Радянської України, відбувся VII Всеукраїнський з’їзд Рад. Він звернувся з пропозицією, безумовно, підказаною більшовицьким центром, негайно створити єдину державу з усіх радянських республік і скликати для цього загальносоюзний з’їзд рад, який і був зібра­ний блискавично. Уже 23 грудня в Москві відкрився X Всеро­сійський з’їзд Рад, який був відразу перейменований на Все­союзний, куди негайно прибули делегати, обрані від інших радянських республік. Вони й стали учасниками І Всесоюзно­го з’їзду Рад, що відкрився ЗО грудня, який затвердив деклара­цію про утворення Союзу Радянських Республік і союзний до­говір. Було також обране керівництво союзної держави — ЦВК CPCP. До нього увійшло 4 особи, серед них — співголовою від України було обрано Г. Петровського. Звичайно, жодної ролі у зміцненні української державності цей чільний партієць не грав. Та, очевидно, і не міг грати.

Цікава оцінка Леніним створеного під безпосереднім прово­дом Й. Сталіна Союзу PCP. У день роботи І з’їзду Рад CPCP він написав листа “До питання про національності або про “автоно­мізацію”, в якому висловив жаль, “що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономіза­цію, яке офіційно називають, здається, питанням про Союз Ра­дянських Соціалістичних Республік”. В. Ленін точно зрозумів смисл створеного Союзу, хоча раніше хіба не він пропонував “двоповерхову” федерацію, щоб знищити прагнення до неза­лежності радянських республік?!

Керівництво радянської України в особі X. Раковського на­полягало на створенні реальних гарантій рівності та суверен­ності в рамках Союзу Радянських Республік, оскільки, на його думку, почався диктат союзних відомств. Більше того, ук­раїнські вищі органи влади — ВУЦВК і уряд — PHK у травні 1923 р. схвалили поправки до союзного договору. На їхню дум­ку, за республіками мали залишитись внутрішня торгівля, ко­ристування надрами, лісами і водами, судові справи, цивіль­не і кримінальне законодавство, право на законодавчі акти, участь у міжнародних представництвах, зносини з іншими країнами тощо. Але це вже був оклик навздогін поїзду. Ця спроба X. Раковського і деяких українських комуністів зали­шилась без результату. У липні цього ж року X. Раковського було усунено від влади. Партійна диктатура центру продовжу­вала наступ.

У 1924 р. у січні була прийнята Конституція Радянського Союзу, на основі якої була затверджена і нова Конституція Ук­раїни (на IX Всеукраїнському з’їзді Рад у травні 1925 р.). Вона юридично затвердила вступ України до складу Радянського Со­юзу. Україна була позбавлена права на свою власну зовнішню політику, на формування кордонів, збройних сил, на керівниц­тво транспортом, зв’язком, позбавлена права виходу зі складу CPCP, оскільки таке право, проголошене в союзній Конститу­ції, просто декларувалось і не вказувалося методу такого ви­ходу.

Проте роки визвольної боротьби 1917-1921 рр. не минули безслідно. Хоча й формально, та визнавалася суверенна радян­ська державність України, існував адміністративний її центр, право національної більшості населення на освіту тощо.

Фактично маріонеткова радянська державність України все ж була своєрідним визнанням російським централізмом існу­вання української народності, яка має право на свій осібний державницький статус.