Уроки історії

У той час, як народи Східної Європи — менш численні й ба­гаті — здобули свою державність, тридцятип’ятимільйонний український народ у жорстокій боротьбі 1917-1920 рр. не зміг її відстояти.

І знову доводиться аналізувати причини драматичної долі державності українського народу.

Україна, внаслідок багатовікового колоніального гноблення, зазнавала постійного грабування її природних та, найголов­ніше, її інтелектуальних ресурсів, що не давало можливості розвивати потужну економіку та формувати у суспільстві сві­домість власної сили і повноцінності. Національна економічна верхівка України була — порівняно з російською та інозем­ною — бідною, неорганізованою, лакейською, бо могла доби­тись якихось багатств, лише прислужуючи сильнішій владі, лише мовчки терплячи звинувачення у меншовартості, лише зраджуючи свою національну гідність і демонструючи запопад­ливість перед владою чужої держави, яка культивувала доноси, підкупи, хабарництво.

У національній свідомості українського народу не могла за­кріпитись ідея власної держави, бо не було кому ту ідею куль­тивувати. В роки Української революції уже існував невеликий і слабкий прошарок свідомої політичної еліти — українська інтелігенція. Але цей прошарок був нечисленний, до того ж він не міг спертись на політично не підготовлене селянство. Адже в цей період поступу людського суспільства провідну роль ві­дігравало вже не селянство, а освічене робітництво. Його в Ук­раїні майже не було, а те, котре існувало, було національно і державницьки несвідомим і зросійщеним. І драма українських провідників полягала в тому, що вони мусили опиратись саме на селянські маси, які легко піддавались демагогічним обіцянкам більшовиків.

І цю політичну незрілість, цю наївну довірливість українсь­кого народу уміло використовували керівні діячі більшовиків. Так, соратник В. Леніна Лев Троцький, відправляючи в Украї­ну своїх агітаторів, давав настанову, як використати бунтівли­вих і довірливих селян. Він говорив, що в українських селянах може прокинутись “вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Только безграничная доверчивость й уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости посто­янной крепкой спайки всех членов государства не только во время войн, каждый раз губили все завоевания украинцев”.

Здається, Троцький дуже влучно помітив головну причину всіх наших поразок у минулому і сучасному: “отсутствие созна­ния необходимости постоянной крепкой спайки всех членов го­сударства не только во время войн...” А далі Троцький говорить таке: “... эти бытовые особенности характера украинцев необхо­димо помнить каждому агитатору, и успех будет обеспечен. По­мните также, что так или иначе нам необходимо возвратить Украйну России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может...”

Таким чином, більшовики використовували політичну не­зрілість українських селян, підсовували їм казки про землю і волю, про комуністичний рай, про блага соціалізму, в які самі не вірили. А тим часом відбирали у них землю, волю і держа­ву. Слабка українська політична еліта не могла цьому нічого протиставити. Більше того, вона сама піддалась на утопічну ідею можливості побудувати соціалізм у напівфеодальній, зруй­нованій війною країні, що суперечило не лише здоровому глуз­ду, а й марксистській теорії, створювала різних видів соціаліс­тичні партії, відсуваючи головне історичне питання для українського народу — питання побудови держави — на дру­гий план.

Тобто, сама наша провідна політична сила також була по­літично незрілою, недалекоглядною, потонула в утопічних іде­ях антиприродної соціальної рівності. (До речі, ця хвороба ще не покинула й сучасні українські так звані комуністичні та со­ціалістичні партії.)

Вона мала слабку підтримку в селах і серед робітників у міс­тах. Слабкість соціальної бази боротьби і призвела до драматич­ної розв’язки Української революції XX ст.

Крім того, провідна українська верства була ідейно роз’єдна­ною і не знала, куди вести свій народ — до соціалізму чи до демократичної держави. Згодом про це написав перший голова уряду Центральної Ради В. Винниченко: “Не треба було націо­нальну ідею, всю справу національного відродження нашого народу робити справою буржуазного демократизму і тим бала­мутити широкі маси й одвертать активний елемент їх, проле­таріат, від самої ідеї національного відродження. Треба було бути принаймні розумними політиками, коли не могли бути добрими соціалістами, треба було розуміти дух часу, його тен­денції і не випускати з українських рук влади”.

І справді, соціалістичні заклики українських вождів від­сунули на другий план питання національно-державницького відродження України. Більш рішучі соціальні обіцянки і дема­гогічні гасла російських більшовиків привертали увагу україн­ських селян більше. “Дух часу”, дух національного відроджен­ня, про який говорив В. Винниченко, на той час був, до речі, мало зрозумілий і йому самому, що належав до чільних лідерів УНР; і це в той час, коли увесь цивілізований світ уже розумів, що найвищим ідеалом народу в історії є утворення й збережен­ня власної держави як гаранта соціальних і духовних здобут­ків. А відтак в Україні знову силоміць встановилися порядки й органи влади, вироблені практикою іншої країни — більшо­вицької Росії.

До всіх цих згаданих причин поразки УНР варто ще додати зрадницьку позицію європейських держав, передусім країн Ан­танти. Вони енергійно й послідовно виступали за відродження Російської імперії, навіть більшовицької, хотіли задовольнити анексіоністські апетити більшовиків за рахунок України та інших народів, що прагнули відокремитись від Росії, аби тільки тим зупинити більшовицький натиск на Європу, аби лише більшовицька Росія не зачіпала їхнє благополуччя.

Але Українська революція принесла й певні здобутки. Пере­дусім то була відроджена в свідомості мас ідея української дер­жавності. Зростала національна свідомість населення України, виростала могутня когорта української молодої інтелігенції, яка підхопила ідею національно-державного будівництва.

І саме через це більшовицький уряд Росії змушений був про­водити в перші роки після перемоги над військами Української Народної Республіки політику, що частково відповідала інте­ресам широких мас української суспільності: розбудову на­ціональної освіти, культури, книгодрукування, розвиток нау­ки. Коли селяни поділили з дозволу більшовиків землю і перед ними ожили, ніби втілились у життя давні міфи і каз­ки, більшість населення повірило в нове більшовицьке жит­тя. Але ні казка, ні міф не можуть довго існувати в житті — скоро вони минають, залишаючи в душах чорну зневіру й відчай.