Остання спроба

У цій надзвичайно складній та навіть, можна сказати, без­вихідній ситуації єдиним діяльним політиком і керманичем за­лишався Симон Васильович Петлюра. Він вдався до останньої можливості, яка ще залишалася на той час, і зробив відчайдуш­ний крок, щоби продовжити боротьбу за незалежну Українсь­ку державу.

Треба сказати, що в Польській державі, яка відродилась після завершення Першої світової війни, ставлення до Украї­ни було подвійним. Частина польської громадськості, зокрема соціалістичні партії, вважали, що потрібно визнати незалежну Україну, яка стане буфером між Польщею та більшовицькою Росією. Інша — консервативна та шовіністично настроєна час­тина громадськості — вважала, що взагалі ніякої України немає і не може бути, бо це віддавна територія польська, а че­рез те не потрібно ані визнавати Україну як державу, ані під­тримувати Петлюру в його прагненнях.

Проте українська місія у Варшаві за погодженістю з Петлю­рою, таємно, щоб не викликати передчасно вогонь з боку поль­ських шовіністичних кіл, укладає угоду про спільний військо­вий похід в Україну польських та українських військ. Ця угода не була в ті роки ніде опублікована, і лише в 1926 р. вона по­бачила світ. Першим пунктом цієї угоди було визнання поль­ським урядом незалежності Української Народної Республіки на чолі з Симоном Петлюрою. Петлюра визнавався головним керівником Української держави. Другим пунктом визначалося, що кордон між обома державами проходитиме по річці Збруч. Третім пунктом визнавалося, що кордони України повернуться до 1772 р., тобто до розділів Польської Речі Посполитої. А це означало, що Польщі переходять Східна Галичина, Західна Во­линь, частина Поділля. Тобто, вся територія західноукраїн­ських земель і частина Правобережжя опиняється під владою Польської держави.

За військовою конвенцією, яка додавалась до цієї угоди, виз­началося, що українські війська на чолі з Петлюрою підпоряд­ковуються військовому командуванню Польської держави. Вони з’єднують свої сили і йдуть відвойовувати українську зем- лю. Та все ж про угоду стало скоро відомо в політичних колах України.

Цей союз Петлюри з Польщею викликав страшенне обурен­ня як у Галичині, так і в Україні Наддніпрянській. У Гали­чині, де визвольний рух мав досить відчутні успіхи і де ук­раїнські лідери сподівалися, що Західній Україні Європа таки дасть можливість державного існування, умови цієї угоди ста­вили під загрозу знищення будь-яких надій на суверенність. Відомо, що поляки упродовж багатьох століть володіли цією українською територією і не допускали й думки, що Галичина може відокремитися від Польщі. Тепер, за цією угодою, Гали­чина мала юридично перейти під владу Польської держави. Отже, перекреслювалися всі сподівання на державне існуван­ня Галицького краю, знищувались і всі національно-визвольні завоювання в ході Української революції.

Обурення викликало й те, що українська армія підпорядко­вувалася польському командуванню, підпорядковувалося далі й економічне життя майбутньої України. Така обставина викли­кала велике невдоволення і в лавах українських політичних лідерів Наддніпрянщини. Пішов у відставку весь український уряд на чолі з !саком Мазепою, пішли у відставку представни­ки провідних політичних партій на знак протесту проти цієї угоди Петлюри. Але ніхто не зважував, що в нього іншої допо­моги ні від кого не було. Між іншим, ніхто не звернув уваги й на те, що в цьому випадку Петлюра вчинив так само, як вчи­нили недавно і галичани, зраджуючи не тільки війська Петлю­ри домовленістю із денікінцями, виходячи тільки із власних інтересів, а й і нехтуючи інтересами незалежності всієї Над­дніпрянської України.

У Петлюри не було й часу шукати інших спільників. Справді, це була єдина можливість відновити свою владу в Україні, відновити державне існування українського народу хоча б не на всій українській території, а все ж на великій її частині. З точ­ки зору стратегічного розвитку подій таке рішення мало сенс: можна було розраховувати, що, відновивши Українську держа­ву на значній частині України, з часом можна було б з успіхом провадити боротьбу і за відновлення державного існування іншої частини української території, зокрема й Галичини, яка становила третину всієї України. Але цього не хотіла розуміти більшість політичних діячів України та й Галичини.

Разом із 60-тисячною польською армією Петлюра, маючи 15 тис. вояків, рушив в Україну. У складі військ Петлюри була група військових загонів Омеляновича-Павленка. У цьому по­ході Петлюра мав намір сформувати ще чотири дивізії. Проте польське командування не дозволило йому цього зробити. Ясно було, що польські керівники намагалися використати кризове становище українських лідерів для того, щоб знову захопити українські землі, щоб розширити межі Польської держави та відновити її володіння “від моря до моря”, як це було до по­ділів Польщі кінця XVIII ст. Ясно було, що польські війська не несли українцям ніякої державності і свободи. Союз з ними Петлюри видавася дивним, а то й зрадницьким. Багато полі­тичних діячів його засуджували, але іншого виходу ніхто не пропонував.

Коли навесні 1920 року польські війська зайняли Київ, вони розпочали погроми українських установ, навчальних закладів, розстріли мирного населення. Тобто вони дивилися на Україну як на новопридбану колонію з дикими тубільцями. Недалеко­глядність і безглуздість цієї політики була явною. Сам Петлюра не сподівався від цивілізованої європейської держави такої ко­роткозорості щодо її власних національних інтересів. Польща мала досвід колоніального життя в Російській імперії і мала б розуміти, що і українці й поляки мусять разом відбиватись від неоколоніального більшовицького ярма.

Російський більшовицький уряд терміново перекинув свої війська з Кавказького фронту, переслав в Україну першу кінну армію С. Будьонного. Вони почали вже з травня 1920 р. швид­ко відтісняти польські війська з території України, а з ними й військові загони Петлюри. Селянство, на котре сподівався Пет­люра, зовсім не підтримало ні новоявлених польських окупан­тів, ні Петлюру. Адже його союз із прадавнім визискувачем українських селян — панською Польщею — сприймався ук­раїнським народом вороже.

Відступаючи, польські війська знову руйнували Україну. Так, залишаючи Київ, вони зруйнували багато будинків, що являли собою історичну цінність. Вибухнув будинок колиш­нього київського губернатора, де зберігався величезний україн­ський архів. Були підірвані мости через Дніпро, у тому числі й унікальний Ланцюговий міст. Було розстріляно велику кіль­кість мирного населення Києва...

Натиск більшовицьких армій змусив польські окупаційні війська швидко перекинутись за річку Збруч. Українські ж збройні формування, що були в складі польських військ, за­лишались на території України і продовжували боротьбу. Польський уряд і польське воєнне командування відразу ж по­годились на переговори з більшовиками, що розпочались 3 сер­пня 1920 р. Українські вояки ще кілька місяців боролися з більшовицькими загонами одні.

Петлюрівські частини почали в цей момент зростати за ра­хунок українського населення. Бо тепер в очах українців Пет­люра, залишений поляками напризволяще перед більшовиць­кою армією, зробився справжнім захисником України. До осені 1920 р. загони Симона Петлюри зросли з 15 тис. до 35 тис. воя­ків. Більшовицький російський уряд і Польща 18 жовтня 1920 р. уклали перемир’я. Причому в переговорах про це пере­мир’я участі не брали ні представники Української Народної Республіки, ні представники Галичини. Тобто, і для Польщі, і для Росії України та її уряду не існувало.

Петлюрівські війська продовжували боротись до 10 листопа­да 1920 р. За цей час більшовики впоралися із заколотами ге­нерала Врангеля в Криму і на півдні України та всі військові сили кинули на боротьбу з Симоном Петлюрою. Він був пов­ністю розгромлений. Рештки петлюрівських частин, які опини­лися на території Польщі, були відправлені у концтабори. Уго­да, яка була підписана між Росією і Польщею, передбачала, що на території польської держави не мали права перебувати будь- які антиросійські та антибільшовицькі організації. Таким чи­ном, і український уряд, і українські частини, що перейшли польський кордон, виявились поза законом. Хто міг — перехо­див у підпілля, або виїхав до країн Західної Європи.

18 березня 1921 р. в Ризі був підписаний мирний договір між Росією та Польщею про розділ України, за яким західно­українські землі відійшли до Польщі, Наддніпрянська Украї­на — до Росії. У 1923 р. на міжнародній конференції послів у Парижі Галичина була повністю передана під владу Польської держави; щоправда, зазначалося, що Галицький край у складі Польщі мав бути автономним. Та цього Польща нізащо не хо­тіла виконувати. Автономії Галичина так ніколи і не дістала. Західноукраїнська Народна Республіка зникла, її територія ста­ла провінцією пансько-шляхетської Польщі. В Українській На­родній Республіці було знову проголошено радянську владу. ЗУНР та УНР стали тільки історією.

Після короткочасної польської інтервенції 1920 р. радян­ська влада повернула в Україну ту саму систему управління, що була створена в 1919 р.

З України активно вивозились матеріальні та продовольчі ресурси, зокрема хліб. Відомо, що таку політику більшовики проводили за вказівкою свого вождя Леніна, який ще в жовтні 1917 р. оголосив: “Кампания против деревни — это военная кампания. Крестьяне, уклоняющиеся от сдачи хлеба объявля­ются “врагами народа” со всеми вытекающими отсюда послед­ствиями, с применением к ним высшей меры наказания — расстрела, повешения, заключения в концлагеря особого на­значения и т.

У березні 1921 р. комуністичне керівництво приймає рі­шення про заміну продовольчої розверстки — цього бича епохи “воєнного комунізму” — на продовольчий податок. Ця нова економічна політика (НЕП) стала новою формою економічного господарювання, що полегшувала тиск на селянські маси, до­пускала ринкові відносини, капіталістичні форми господарю­вання. Це дало можливість більшовицькому центру маневрува­ти в часи глибокої кризи і всезагальних народних заворушень та повстань, у тому числі і в Росії (повстання матросів у Крон­штадті тощо).

Але, як з’ясувалося, це був лише тимчасовий відступ.

Політика більшовиків викликала в Україні широкий анти- радянський рух. Поряд із заворушеннями вибухали й окремі повстання, які й понині не вивчені істориками. Одним із таких повстань було, наприклад, повстання в місті Нікополі і селі Ново-Павлівці влітку 1920 року Воно охопило ряд сусідніх сіл — Червоно-Григорівку, Грушівку, Настасівку, копальні довкола міста Марганець, залізничну станцію Мирову та ін.; їх очолили робітник Андрій Калашник, селяни Олександр Бугаєць і Архип Тесленко. Повстання тривало кілька днів і було розгромлене регулярними частинами Червоної Армії.

1920-1921 рр. антирадянський рух перекинувся з постійно­го його осередку — України — до Росії, у Тамбовсько-Воро­незький район, Західний Сибір і Поволжя. Для його прибор­кання більшовицький уряд вирішив використати неврожай 1921 року в деяких регіонах України і відібрати у селян решт­ки запасів хліба, організувати у такий спосіб голод і тим при­душити опір селян.

У той час як Україна голодувала і їй не вистачало більше ЗО млн пудів хліба, до Росії було вивезено 27 млн пудів зерна. В наступному році голод мільйонів українських селян продов­жувався, і в цей час за кордон було вивезено близько 15 млн пудів, гроші за які забрав центр, а до російських губерній було відправлено 2,5 млн пудів хліба. В 1922 р. голова ВУЦВК Пет- ровський звертався до московського центру з проханням при­пинити вивіз хліба до Росії, вказував на те, що на українських базарах продають людське м’ясо. У листі до М. Калініна він го­ворив, що з України в російські губернії вивезено 960 вагонів продовольства, що це в чотири рази більше, ніж треба голоду­ючим губерніям України...

Але центр не відповідав на волання українських керівників.

В. Ленін запропонував ввести до України війська для вилу­чення так званого продовольчого податку. Виконавцям було дано для цього таємні спеціальні інструкції. В одній із них го­ворилось, що в разі, коли села будуть опиратися віддавати хліб, треба “взяти в кожній волості від 15 до 25 чол. заручників. У випадку, коли яке-небудь село відмовиться дати підписку про кругову відповідальність або ж, давши підписку про виконан­ня продподатку, за 48 годин не виконає, такі села оголошува­тимуться ворогами радянської влади. Половина заручників має бути засуджена аж до застосування вищої міри покарання — розстрілу, після чого взяти наступну групу. Все зерно, незалеж­но від продподатку, конфіскується”.

За звітом ЧК повідомлялося, що за 10 місяців 1921 року бо­ротьби з повсталим українським селянством було ліквідовано 444 отамани, з яких 189 вбито, 9 розстріляно, 84 заарештова­но, 162 добровільно здалося. Голод у руках більшовиків вия­вився найпевнішою зброєю проти непокірного народу.

Незважаючи на трагічне становище голодуючої України, центральний уряд зобов’язав українських керівників продовжу­вати постачати хліб до Росії, а також вивозити за кордон, щоб здобути валюту. Через те голод в Україні, що розпочався 1921 року, захопив увесь 1922-й і першу половину 1923 року.

Український уряд був безправним як у політичному, так і в господарчому плані. Незалежність України, проголошена біль­шовиками, була тільки маскою, що прикривала всебічні зусилля більшовиків Росії знищити потужні сили українського народу, відроджені у вогні революційних років, і остаточно покінчити з українським питанням.