Радянська влада в Україні 1919 року. Перша радянська конституція

Ще в січні 1919 р. під час окупації України більшовиками було скасовано назву УНР і замінено назвою — Українська Со­ціалістична Радянська Республіка (УСРР). На чолі нового бута­форного радянського українського уряду був поставлений осо­бистий друг Леніна і Троцького Християн Раковський.

Отже, новопроголошена 1919 р. більшовиками державність України була цілком маріонетковою. Фактично Україна пере­творилась на частину російської території, з її більшовицькою системою управління, радами народних депутатів, ревкомами, ЧК, а на селах — комітетами бідноти, що по суті були про­відниками диктатури більшовицької партії.

Події в Україні, пов’язані із встановленням радянської вла­ди в 1919 р., опір, який почало чинити їй українське селян­ство, змусили вождя російських більшовиків Леніна врахувати важливість національного питання в Україні, не допускати, як він писав, його ігнорування, а розпочати боротьбу проти пе­режитків “великоросійського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів”. Визнання, скажемо відверто, надто серйозне і важливе, якби воно не перетворилося, за старою бюрократично-централістичною традицією, в порожню дема­гогію, коли говориться на словах одне, а насправді діється інакше.

Але це застереження вождя в ті часи змусило додати трохи національної барви до радянської влади в Україні, що встано­вилась на кілька місяців знову після витіснення Директорії в західні регіони України. Тепер більшовики доповнювали свої соціальні гасла новою риторикою. Так в одному з декретів ра­дянської влади проголошувалось, що головним завданням ко­муністичної партії України є “захист незалежності й цілісності Української Соціалістичної Радянської Республіки”.

Історія готувала Україні нові випробування. Після перемоги більшовицької влади в Україні розпочався період “побудови соціалізму в окремо взятій країні”, формально була проголоше­на, як і в інших національних республіках, що боролися за свою незалежність, національна державність, комуністично- більшовицька за своїм змістом. Та водночас центральний більшо­вицький уряд починає поступово знищувати національні за­воювання українців. Керівництво Українською Радянською Республікою здійснюється вірнопідданими ставлениками партії більшовиків, вихідцями з інших національностей, бо українсь­ким більшовикам у Москві не довіряли й далі.

Усі владні установи заповнюються присланими в Україну довіреними людьми — це були і росіяни, і грузини, і поляки, і євреї, і лише зрідка українці — особливо вірнопіддані, але їм довіряли другорядні посади.

У березні 1919 р. на II Всеукраїнському з’їзді Рад було прийнято першу Конституцію УСРР. Перед тим вона була схва­лена третім з’їздом Компартії України. В її основу лягли всі основні положення Конституції РСФРР, яка вже була перед цим прийнята. За прикладом Росії в українській конституції визначалось, що Україна є республікою рад, через які держа­вою управляють трудящі — робітники, селяни та червоно- армійці. Ради ж були формою “диктатури пролетаріату”. Отже, Радянська Українська Республіка являла собою державну фор­му “диктатури пролетаріату”, тобто, “державну владу робітни­чого класу, що здійснюється в союзі з трудящим селянством”. Таким чином республіка рад виступила як форма панування одного класу — пролетаріату та його союзника — селянства. Оскільки за марксистсько-ленінською теорією скоро мала відбу­тися світова революція, то УСРР мала стати частиною “єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки”. Отже, ви­ходило, що існування радянської державності було не трива­лим, а лише тимчасовим.

Класовий характер Конституції 1919 року відбився й у тому, що лише “трудящі класи” мали право на демократичні свобо­ди — свободи слова, зібрань, товариств, спілок, виборів тощо. Інші верстви суспільства — селяни-середняки, заможні селяни, духовенство, інтелігенція, студентство, підприємці тощо — проголошувались нетрудящими і жодних прав не мали. Будь- які пропозиції розширити коло громадян, які б мали виборче право, чи зрівняти у правах всі національні меншини в Ук­раїні, чи встановити гарантії захисту прав громадян відкида­лись. Крім того, був відсутній розподіл повноважень між різни­ми гілками влади — законодавчою, виконавчою та судовою.

Сутність більшовицької моделі державності, яка була здійсне­на в Росії, тепер переносилась на Україну: це повний контроль партії над державою, слухняний державний апарат, який домі­нує над усім суспільством.

Щодо української держави — то їй не передбачалося мати ні своєї армії (бо тоді було б необхідно вважати на Україну), ні демаркації кордонів (бо це перешкодило б процесові асиміляції українців “старшим братом” і вивезенню з України хліба та інших матеріальних ресурсів). Нейтралізувавши лідерів україн­ської партійної опозиції, зокрема колишніх українських со­ціал-демократів, що об’єдналися навколо свого органу “Бо­ротьба” — боротьбистів на чолі з В. Елланом-Блакитним та О. Шумським, увівши їх до складу ЦК КП(б)У і тим знищивши їх як окрему політичну силу, більшовики здобули грандіозну перемогу над Україною. Ленін прирівняв її до двох виграних битв.

Ще одна опозиційна українська партія — укапісти (Україн­ська комуністична партія) потрапила під недремний нагляд Державного політичного управління (ДПУ) і під його тиском взяла курс на самоліквідацію, щоб повністю зійти з політичної арени. Згодом (1924-1925 рр.) ці опозиційні державницькі партії були розколоті, їхні лідери (М. Скрипник, О. Шумський, A. Pi- чицький) виступили проти своїх попередніх позицій. Але це не врятувало їх від репресій пізніше. У 20-х роках ці партії були розпущені, а в час терору 30-х років винищені фізично.

Державна структура соціалістичної української державності мала ту особливість, що через державні інституції компартія встановила свою повну — тотальну — монополію на владу, їй належала головна сила в усіх органах — від вищих до нижчих. Вищим законодавчим органом влади в УСРР був Всеукраїнсь­кий центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) на чолі з прези­дією, до якої входили переважно члени більшовицької партії. Вищим виконавчим та розпорядчим органом був Раднарком, де абсолютна більшість також належала більшовицькій партії. Ре­альна ж влада належала російській більшовицькій партії — РКП(б), її ЦК, якому підпорядковувався на правах обласної організації ЦК КП(б)У. Таким чином, український ЦК був на одному рівні з російськими губкомами. Через те всі члени КП(б)У повинні були беззастережно виконувати всі рішення і постанови російських комуністів. Москва встановила жорсткі рамки владних повноважень для всього керівництва радянської України, яке було зобов’язане беззаперечно виконувати всі її настанови, не допускати в органи державного управління пред­ставників інших партій. Почала встановлюватися монопольна влада російської більшовицької партії і в Україні.

На місцях скрізь створювалася система рад — від губернсь­ких до волосних і повітових, в яких влада належала також більшовицьким партійним комітетам. Саме вони висували на керівні посади в усі галузі господарства, освіти, культури тільки комуністів-більшовиків. Уся справа добору кадрів стро­го контролювалася різними інституціями й рішеннями, щоб повсюди зберегти верховенство комуністів, незалежно від їхньої кваліфікації й компетентності. На 1920 р. в усій Україні на рівні повітових виконавчих комітетів комуністи становили 70, а на рівні губернському — 85 відсотків управлінців.

Карально-судова система, яка була складовою частиною дер­жавної системи, також перебувала в руках більшовиків. Вона складалась із Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) — аналог російському ЧК — і її відділів у повітах, в армії, в гу­берніях.

Безпосередньо підпорядковувалася російським органам вла­ди і створена 1920 року міліція. У січні 1920 р. було засноване Спеціальне управління уповноваженого Головного управління міліції HKBC Росії при Всеукраїнському революційному комі­теті. Вся система каральних органів і відділення їхні в армії, ревтрибунали, суди, міліція, органи прокуратури і т. д. мали забезпечити політичне панування більшовиків в Україні. Було скасоване право на апеляцію й оскарження — у такий спосіб забезпечувалась влада “диктатури пролетаріату”. Водночас ство­рювалась і система в’язниць, концтаборів, Будинків примусо­вих робіт (ДОПР) — уся система майбутньої держави ГУЛАГу.

Уже в перші роки радянської влади в Україні існувало 18 концтаборів, до яких потрапили десятки тисяч осіб, що були позбавлені виборчих прав, безробітних, бездомних, серед яких були вихідці із заможних верств, інтелігенції, духовенства.

Отже, радянська влада в Україні насаджувалася зверху. Існування радянської державності було лише позірною поступ­кою, з допомогою якої більшовики намагалися зсередини зни­щити український визвольний рух і повністю підпорядкувати собі українську територію. Існуючі в Україні радянські органи влади здійснювали ту політику, яка формувалась у центрі біль­шовизму — Москві. Та й навіть сама Конституція 1919 року була створена за схемою такої ж російської конституції і напи­сана була російською мовою.

Як бачимо, і в XX ст., як у XVII ст., ставлення російського уряду до України не змінилось. І тепер, як і тоді, народ стогнав від гніту і принижень, “вважав себе пропащим”, а представники російської влади і тепер, як і тоді — за словами Юрія Хмель­ницького — “дихають самим лише презирством та знущанням, обзивають “виговцями” та “хохлами”. Але й цього разу радянсь­ка влада в Україні — влада совєтів — була нетривалою.