Курс В. Леніна на війну з Україною
Більшовики, на словах толерантні у національному питанні, швидко виявили неприхований великодержавний шовінізм. У відносинах з Україною вони прагнули досягти так званої «революційно-пролетарської єдності».
Насправді ж цим гаслом вони прикривали намір поширити свою владу на всю Російську імперію (а в ідеалі й на цілий світ, шляхом провокування «всесвітньої революції»). Центральну Раду більшовики звинувачували у «розколі єдиного революційного фронту». Оскільки в Україні більшовицька партія була за своїм національним складом переважно російською, більшість її членів вороже ставилися до самої ідеї відновлення української державності. І хоча в середині листопада 1917 р. більшовицький уряд - Рада народних комісарів - урочисто визнав право народів колишньої імперії на національне самовизначення, конфлікт Рад- наркому з Центральною Радою виглядав неминучим.Починаючи з листопада 1917 р., більшовики створювали в багатьох містах України революційні або військово-революційні комітети
Територія УНР
(BPK), які мали захоплювати владу, достоту як проросійські сили навесні 2014 р. Іншими словами, і в 1917-1918, і в 2014 рр. стратегія полягала в тому, щоб по-можливості уникнути повномасшабного збройного вторгнення й залагодити все нібито «місцевими силами». Проголосивши своєю метою встановлення радянської вади, ревкоми спиралися на розпропаговані військові частини, а також загони червоної гвардії. Та спроби більшовиків захопити владу в містах України спершу не мали успіху. Зокрема, у Києві спроба більшовицького BPK вчинити заколот у ніч з 12 на 13 грудня 1917 р. була попереджена діями українських вояків, які роззброїли «революційні» підрозділи та вислали їх до Росії. Також зазнав невдачі збройний виступ червоної гвардії в Одесі.
Більшовики намагалися підпорядкувати собі війська російського Південно-Західного фронту, які дислокувалися на Правобережній Україні. Фронтові військово-революційні комітети усіляко протидіяли українським військовим організаціям.
Це протистояння загострилося, коли на початку грудня 1917 р. уряд УНР оголосив про об’єднання Південно- Західного та Румунського фронтів в єдиний Український фронт. Такий крок Центральної Ради викликав серйозне невдоволення більшовиків, які побачили в діях української влади загрозу своєму впливові в армії.У першій половині грудня 1917 р. військово-революційні комітети за допомогою частин російської армії встановили свою владу в прифронтових містах Волині й Поділля (Дубно, Сарни, Волочиськ, Проскурів та ін.). Але вже в середині грудня українські війська Південно-Західного й Румунського фронтів розігнали фронтові й армійські BPK, дезорганізувавши діяльність більшовицьких осередків на фронті. Важливу роль у ході цієї операції відіграли з’єднання 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, які були основною військовою силою Центральної Ради на Правобережній Україні.
Конфлікт між більшовиками й українською владою ще більше загострився після того, як уряд УНР дозволив козачим частинам повертатися з фронту додому через українські землі. Оскільки донське козацьке військо не визнало радянську владу, більшовики концентрували проти Дону черво- ногвардійські загони й активно готувалися до бойових дій. Але Центральна Рада відмовилася пропускати через Україну на Дон більшовицькі загони.
Розуміючи неминучість конфлікту з більшовиками, генеральний військовий секретар УНР Симон Петлюра намагався передислокувати до України українізовані військові частини та з’єднання з різних куточків Росії. Проте зосередити ці війська для оборони України не вдалося - російська влада блокувала усі спроби вивести українські частини на батьківщину.
На підконтрольних більшовикам землях почалося роззброєння українізованих військових формувань. Розпочалися репресії проти командного складу та членів українських військових рад.
5.2.