Більшовицький ультиматум
17 грудня 1917 р. Раднарком оголосив маніфест, у якому звинуватив Центральну Раду в «контрреволюційності»: «Ми звинувачуємо Раду в тому що, прикриваючись національними фразами, вона здійснює непевну буржуазну політику, яку давно вже визначає невизнання [Центральною] Радою Рад та радянської влади в Україні».
Цей документ містив і ультимативні вимоги до українського уряду відмовитися від спроб створення Українського фронту, дозволити перекидання радянських військ з фронту на Дон і натомість не пропускати туди козачі частини, а також припинити роззброєння «революційних» загонів в Україні. Як це нагадує за своєю головною ціллю вимоги Кремля, озвучені перед війною 2014 р. - зректися європейського вибору, увійти до Митного союзу, зробити російську мову державною, стати частиною «русского міра». Виконання цих вимог призвело б до демонтажу Української держави. А грудневий ультиматум 1917 р. був покликаний не дати їй остаточно з’явитися на світ. Риторика ж В. Путіна щодо нової української влади в Києві - «хунта», «нацисти», «фашисти» - виразно перегукується з не менш одіозними, як на ті часи, звинуваченнями більшовиків у бік Центральної Ради.18. грудня уряд УНР відхилив усі пункти ультиматуму. «Генеральний Секретаріат рішуче одкидає всякі намагання народних комісарів вмішуватись в справу упорядкування державного й політичного життя в Українській Народній Республіці, - зазначив український уряд. - Претензії народних комісарів на керування українською демократією тим менше можуть мати яке-небудь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості». У відповідь Раднарком ухвалив вважати Центральну Раду в стані війни з Радянською Росією, що є повною аналогією рішення Ради Федерації Росії від 1 березня 2014 р. про дозвіл В. Путіну використовувати російську армію на території України.
В обох випадках привід до війни було обрано з неперевершеним цинізмом. Якщо в 1917 р. більшовики прикривалися нібито турботою про трудящих, то у 2014 р. Кремль позірно заявляв про захист росіян та російськомовних в Україні.Отже, війну було оголошено. Після цього нечисленна більшовицька фракція І Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, що саме зібрався у Києві, залишила з’їзд і виїхала до Харкова. У столиці Слобожанщини більшовики об’єдналися з делегатами з’їзду Рад Донецького і Криворізького басейнів й оголосили про проведення власного «Всеукраїнського з’їзду Рад», що нагадує проголошення так званих Донецької та Луганської народних республік. Учасники цього з’їзду поквапилися обрати Центральний Виконавчий Комітет Рад України. А вже 25 грудня 1917 р. було створено так званий Народний Секретаріат, від імені якого прихильники радянської влади й збиралися вести боротьбу проти Центральної Ради.
Більшовики усвідомлювали, що боротьба з урядом УНР не обіцяє їм легкої перемоги. «Якщо виникне війна, то Росія не в змозі буде вести її і з Доном, і з Сибіром, і з Україною, і з іншими, - заявив на всеукраїнській нараді більшовицьких парторганізацій один з чільних київських більшовиків, В. Затонський. - Поки що серед українців розколу немає і він не передбачається, а тому доведеться вести війну з українським народом, а більшовиків лише незначна жменька». «Ультиматум неминучий - іншого виходу немає і бути не може... - заявляв натомість більшовицький діяч, Л. П’ятаков. - Крок народних комісарів правильний і логічно неминучий. Війна безумовно важка, але відтягувати її не можна».
Військовою опорою більшовиків в Україні стали загони червоної гвардії, сформовані з російських пролетарів та зрусифікованих робітників-укра- їнців. Значна кількість розквартированих на українських землях вояків, які хотіли якомога швидше дістатися додому, також підтримувала більшовиків. Серед них було й чимало українців, які розчарувалися нездатністю уряду УНР забезпечити негайне проведення соціально-економічних реформ.
Та головною військовою силою більшовицького уряду в Україні стали загони російських червоногвардійців, перші з яких прибули до Харкова вже 24 грудня 1917 р. Загальне командування бойовими діями проти Центральної Ради й Дону здійснював В. Антонов-Овсієнко. Наступом проти України невдовзі був призначений керувати колишній підполковник царської армії М. Муравйов. Надзвичайним комісаром України став Г. Орджонікідзе.
Народний Секретаріат фактично слугував прикриттям для російської агресії проти України. Ось що, наприклад, згадував один з його членів про настрій «народного секретаря військових справ» В. Шахрая: «Що це за уряд український, - скаржився він мені, - що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніш їхніх прізвищ? Що я за „український військовий міністр ”, коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на всеукраїнське дивиться, як на вороже, контрреволюційне?».
5.3.