Оборона України від вторгнення більшовицьких військ
Давати збройну відсіч агресії більшовицької Росії довелося в умовах, коли процес створення збройних сил УНР був далеким від завершення. Це виразно нагадує ту катастрофічну ситуацію, яка склалася в Україні навесні 2014 р.
В обох випадках українське керівництво виявило кричущу неспроможність гідно відповісти на виклики часу і створити боєздатну армію, хоча і з різних причин. У XXI ст. розвал армії, яка дісталася Україні у спадок від CPCP став наслідком почасти розграбування ресурсів заради банальної наживи, почасти прямої зради, а також інфільтрування в українську армію, уряд, спецслужби «п’ятої колони» та прямих агентів Кремля. А наївна віра в те, що українській армії вже не доведеться по-справжньому воювати, стала універсальним виправданням злочинних дій, які робили Україну беззахисною проти агресора. У 1917 р. негативний вплив на військове будівництво мала нехіть українських керманичів до збройних сил через захоплення соціалістичними ідеями/У той час, як більшовики не гребували насиллям задля утвердження своєї влади, уряд УНР намагався замінити регулярну армію «народною міліцією». Така політика відштовхнула від підтримки Центральної Ради багатьох професійних військовиків, які були готові послідовно й до кінця боротися з більшовицькою анархією.Гостро відчувався в українській армії на початку XX ст. брак належного військового керівництва. Нестача національно свідомих, професійно підготовлених офіцерів нерідко змушувала призначати на найвищі посади колишніх російських військовиків, байдужих до української справи. Більшість з них переходили на українську службу лише тому, що не мали наразі іншого виходу. Начальник мобілізаційного відділу українського Генштабу згадував: «В інспекторський відділ військового міністерства приходило кожного дня на прийом до 400-500 офіцерів... Українською мовою розмовляла переважно молодь. Люди ж похилого віку та в чинах просили розмовляти з ними російською...
Елемент, окрім молоді, загалом був не ідейний з боку національного; з більшовиками і то не всі хотіли битися, не кажучи вже про те, що «самостійна» Україна для багатьох була жупелом». За свідченням іншого співробітника Генштабу, з самого початку «в установах Генерального штабу запанували хаотичність, суперечки, політика, недбальство, саботаж».Вже наприкінці грудня 1917 р. деякі розпропаговані з’єднання російської армії вирушили з Південно-Західного фронту вглиб України, але не виявляли надмірного бажання проливати кров за «пролетарську революцію». В середині грудня 1917 р. 1-й Український корпус генерала П. Скоропадського затримав просування цих військ на Правобережжі.
Та водночас, загони російських червоногвардійців розгорнули наступ з Харкова вглиб південно-східної України. Наприкінці грудня 1917 р. ці сили з боями захопили Лозову й Павлоград. Далі червоні рушили до Катеринослава, де місцеві робітники підняли повстання проти влади УНР. 10 січня 1918 р. більшовики вступили до Катеринославу. Майже ніде вони не зустрічали значного опору - українські частини діяли нескоординовано, а інколи під впливом більшовицької агітації взагалі відмовлялися воювати. Підбадьорений першими успіхами, В. Антонов-Овсієнко готувався до наступу на Київ.
Уряд УНР вкотре припустився грубих прорахунків під час організації оборони країни. На заміну С. Петлюри, генеральним військовим секретарем став М. Порш - революційний теоретик і один з лідерів української соціал-демократії. Новий керівник військового відомства погано розумівся на військових справах, а його втручання в роботу підлеглих провокувало постійні конфлікти. Внаслідок незгоди з урядовою політикою в галузі військового будівництва, генерал П. Скоропадський на початку січня 1918 р. подав у відставку з посади командира 1-го Українського корпусу.
18 січня 1918 р. радянські війська розпочали загальний наступ на Лівобережній Україні. Військові сили, які його здійснювали, не перевищували 7 тис. бійців. При цьому більша їх частина була не надто боєздатною.
В. Антонов-Овсієнко вважав своє становище надзвичайно ризикованим. Лише військова слабкість української держави дозволяла більшовикам сподіватися на воєнний успіх.19 січня загін М. Муравйова майже без бою захопив Полтаву, де червоні повелися як справжні завойовники. Коли полтавська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів зажадала від М. Муравйова 9-16-697
Наступ більшовиків на початку 1918 р.
«Братня» навала. Війни Росії проти України XII-XXI ст.
вивести радянські війська з міста, частину її членів було арештовано. 23 січня більшовики захопили Конотоп, 28 січня - Бахмач. М. Муравйов закликав своїх бійців: «Наше бойове завдання - взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків - нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров ’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо».
5.4.