Бій під Кругами 30 січня 1918 р.

В умовах наближення більшовицьких сил до столиці України, пе­реважна більшість вояків київської залоги заявили про «нейтралітет». Частина з них розчарувалися політикою уряду УНР або й відверто під­тримували більшовицькі гасла.

Але українське командування не змогло належним чином оцінити стратегічне становище. У той час, як М. Муравйов зосереджував сили для наступу на бахмацькому напрямку, військове керівництво УНР очікувало головного удару з боку Полтави. Завдяки цьому на полтавський напрямок було скеровано свіжі й найбільш боєздатні підрозділи: 1-шу сотню Січо­вих стрільців, бойовий курінь чорних гайдамаків 2-ї Української військо­вої школи, загін Сердюцького ім. П. Дорошенка полку (разом 500 бійців). Натомість на бахмацький напрямок, до станції Крути, вирушило 300 ви­снажених юнаків 1-ї Української військової школи.

Разом з ними на фронт виїхав і Помічний курінь Січових стрільців (116 чоловік). Створений з ініціативи патріотичної української молоді, цей підрозділ призначався для несення охоронної служби у Києві. Біль­шість січовиків були погано екіпіровані, майже не вміли поводитися зі зброєю. «Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціа­тиви якого-небудь роевого, !тільки на кілька день перед від 'їздом куріня на фронт приділено для муштрових вправ старшин Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили», - свідчив сучасник. Незважаючи на відсутність належного військового вишколу, сповнені па­тріотичних почуттів студенти й гімназисти, не вагаючись, вирушили на порятунок Батьківщини. Як згадував інший мемуарист, «треба лише було глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зро­зуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української Держави».

9*

Схема бою під Крутами, виконана сотником С.

Хоча українське командування не очікувало активних бойових дій на бахмацькому напрямку, М. Муравйов вирішив саме звідси розгорнути наступ на Київ. Для захоплення станції Крути червоний воєначальник ви­рішив використати найнадійніші свої сили - петроградських і москов­ських червоногвардійців, а також загін матросів-балтійців.

ЗО січня 1918 р. червоні спробували здобути станцію Крути. Без­посереднє керівництво обороною станцією здійснював командир 1-ї Ук­раїнської військової школи, сотник А. Гончаренко. Спершу під вогнем юнаків атака червоногвардійців захлинулася, але значна чисельна пере­вага дозволяла їм не послаблювати натиск. «Сірі і чорні лави ворогів по­сувалися все ближче і ближче, - свідчив один з юнаків. - На білім лоні поля, вкритого снігом, падали чорні постаті матросів. Лави лягали, схоплювались, бігли, падали, знову бігли і все ближче і ближче. Дві ворожі панцери і гаубична батарея засипали спереду наші окопи і станцію. З на­шого боку стріляло до 40 скорострілів, що були при школі, і кілька при студентськім курені. Наші потяги, що разом служили і помешканням, а при них і база з набоями, лишили станцію і від ’їхали на дві версти в тил. На станції лишилися лише два бронепотяги і два вагони набоїв до них».

З настанням вечірньої темряви, сотник А. Гончаренко наказав за­хисникам станції Крути відступати. Сталого зв’язку між двома ділянками оборони не існувало: залізничний насип був настільки високим, що на правому крилі не знали, що відбувається на лівому. Тож на багатьох від­тинках імпровізованої лінії оборони відступ був безладним і хаотичним. Лише настання темряви дозволило юнакам відірватися від противника. Але під час відступу безвісті зникла чота зі складу студентської сотні. За­блукавши у темряві, січовики вийшли до залізничної станції в той час, коли її вже зайняли московські червоногвардійці. Так ця група студентів і гімназистів потрапила до полону. Наступного дня їх було розстріляно. Перед стратою учень 2-ї Української гімназії, 19-річний уродженець Га­личини Григорій Піпський, заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили й інші полонені. Результати розкопок, здійснених невдовзі на місці розстрілу, засвідчили, що було страчено 28 героїв.

Бій під Кругами став однією з найтрагічніших сторінок української визвольної боротьби й водночас - символом жертовності й ідеалізму юних захисників Української держави. Овіяний ореолом немеркнучої слави, по­двиг української молоді посів чільне місце в національній історичній пам’яті. Та водночас, цей бій став ще й символом невмілого стратегічного планування. Якби назустріч головним силам М. Муравйова вирушили від­правлені напередодні на полтавський напрямок свіжі підрозділи, а не ви­снажені кількатижневими боями юнаки 1-ї Української військової школи й невишколена молодь, перебіг або й результат бою могли бути іншими.

5.5.