Як зазначає Л. Васильєв в «Історії Сходу», райони Малої Азії і Вірменського на­гір’я (озеро Ван), що прилягають до Північної Месопотамії, на початку II тис. до н. е. були заселені різними племенами, зокрема хуритами і хаті [25, I, 119].

Про­никнення на ці землі індоєвропейського племені хетів (чия назва була, очевидно, за­позичена від їхніх попередників — хаті, тобто протохетів) сприяло консолідації нових етнічних утворень у цьому регіоні.

Мітаннійці, держава яких ґрунтувалася на царсько-храмовому господарстві, змогли в ХУІ-ХУ ст. до н. е. істотно розширити кордони своєї держави, потіснив­ши хетів, скоривши гірські племена кутіїв і захопивши частину Ассирії. Проте на початку XV ст. Мітанні розгромив фараон Тутмос III, після чого вона стала дан­ником Єгипту. Дочки мітаннійських царів були дружинами єгипетських фараонів Тутмоса IV і Аменхотепа III. У другій половині XIV ст. до н. е. держава Мітанні потрапила під владу зміцнілої держави хетів, а у XIII ст. до н. е. впала, скорена Ассирією. Так закінчилася історія однієї з впливових держав Західної Азії, місце якої посіли хети й ассирійці [25, I, 121]. Групи хуритів, як спостережено, населя­ли південні райони Вірменського нагір’я, північну Сирію і Месопотамію, східні області від річки Тигр, південно-східні частини Малої Азії і місто Угарит (разом з іншими, переважно семітськими етнічними групами), а весь Ханаан, за давньо­єгипетськими текстами, навіть носив похідну від їхнього імені назву «Хуру».