Висновок: еволюційний розвиток давніх вірувань

Отже, як ми дізналися з усього попереднього матеріалу, населення Європи має величезний за своєю тривалістю доісторичний період, незмірно більший, ніж істо­ричний. Близько 100-125 тис.

Близько 40 тис. років тому територію від Близького Сходу до західних ре­гіонів Європи заселили неоантропи-кроманьйонці, що, судячи з численних належ­них їм жіночих статуеток, вшановували жіноче начало світобудови. Збереглися, як ми знаємо, архаїчні перекази про першу жінку і змія, у протиборстві яких жінка перемагає. Можливо, що цей міф відображає результати доісторичної зустрічі пе­реважно матріархального культу кроманьйонців і хтонічно-чоловічого культу не­андертальців. При цьому, природно, відбувається змішування різних груп кромань­йонців і неандертальців, що тривало, попри все, 10-15 тис. років. На якихось територіях ці асиміляційні процеси відбувалися більш інтенсивно, а якісь могли протікати незначно. Тому не виключено, що територія розселення кроманьйон­ців вже в досить ранню епоху, саме через зазначені процеси, могла поділитися на регіони, які відрізняються в етнокультурному відношенні.

Так, близько 12-10 тис. років тому в Середземномор’ї з’являється культура Монтадьєн, общини якої складаються на основі екзогамії і є патрилінійними (тоб­то, на відміну від матрилінійних, визначають походження по батьківській лінії). Після цього кроманьйонське населення поступово заміняється середземноморським антропологічним типом, що, на думку багатьох антропологів, є похідним від змі­шання кроманьйонців з неандертальцями. При цьому можливо, що ця частина кроманьйонців, що активно змішується, значною мірою сприйняла хтонічно-чо- ловічі уявлення неандертальців, які залишили історичну сцену. В результаті ви­никли нові релігійно-міфологічні уявлення, в яких матріархальна Велика богиня трансформується в дружину пра-Чорнобога. Не виключено також, що в одних групах кроманьйонців (які зазнали меншого впливу неандертальців) Велика бо­гиня, як і раніше, домінувала над своїм чоловіком Чорнобогом, а в інших (які за­знали більшого впливу неандертальців) — була підлеглою йому.

Приблизно в цей же час, близько 10 тис. років тому, з’являється образ Вищої Небесної Істоти чоловічої природи, який, очевидно, є антиподом образу, що йде від неандертальської епохи, Чорнобога. Цей образ, судячи з його визначення, є пер­соніфікацією світла, неба й інших солярно-уранічних характеристик, що відповідає образові пра-Білобога, який уособлюється найчастіше Сонцем (Місяць, очевидно, із найдавніших епох був символом праобразу Чорнобога). Саме з появою першої культури Середземномор’я, пов’язаної, як зазначалося, із драконо-матріархаль- ними уявленнями архаїчних сино-кавказьких народів, пов’язані перші відтворен­ня військових зіткнень, а до У-ІУ тис. до н. е., в епоху становлення Трипільсько-Ку- кутенської спільноти, війна стає постійною і важливою стороною громадського життя. Не виключено, що поява цих перших воєн була зумовлена саме несуміс­ністю релігійно-міфологічних поглядів і їхніх носіїв, які належать до різних етно­культурних груп.

На території Європи і приналежних до неї регіонів внаслідок розселення і пе­реселення неоантропів зійшлися представники трьох основних макросімей: нос- тратичної автохтонної і двох прибулих — сино-кавказької і семіто-хамітської (афразійської).

Ранні змішання представників архаїчних етнокультурних груп обумов­лювали, відповідно, і певний синкретизм вірувань. Однак первинні, сутнісні роз­ходження цих ранніх релігійно-міфологічних уявлень зберігалися, зважаючи на викладене, протягом усієї наступної історії розглянутих нами спільнот. Збе­реглися, наприклад, сліди ще палеолітичних уявлень про перемогу «Господаря нижнього світу» над солярним божеством в образі Оленя (Лося), а потім, у міру становлення бореалів і пізніше — індоєвропейців, усе більше зміцнювалися віру­вання у всеперемагаючу силу Сонця. Проте до середини II тис. до н. е., тобто вже в історичну добу відновлюється уявлення про перемогу пов’язаного з хтонізмом грозового божества над солярним. Відбулося це в зодіакальну епоху Тельця (бик, як правило, місячний символ), що вказує, можливо, на певний зв’язок між зодіакаль­ними епохами й особливостями відповідних їм систем вірувань, що мають, як ми знаємо, циклічний характер. Відомо також, що з давніх-давен Зодіак був поділений на сонячну і місячну половини з відповідними світилами і божествами, тобто мав виражені дуалістичні характеристики, можливо, як відображення протилежних систем вірувань.

Дуалістичним уявленням, очевидно, передував образ єдиного божества, що поєд­нує в собі різноспрямовані тенденції. Саме таким, імовірно, була Вища Небесна Істота, хоча і мала переважно чоловічу природу, але уявлялася самодостатньою, тобто близькою до андрогінного. Такому образу відповідає, як ми зазначали, праін- доєвропейський образ «Сяючого денного неба», що у різних індоєвропейських ет­носів мав імена Дьясуса, Дія, Дия, Дива, Дієваса та ін. Він персоніфікував Небо і Батька, який за допомогою Матері-Природи (первинної матерії) породив двох божественних близнят — сина і дочку. Збережені перекази приписують їм інцесто- вий зв’язок, який, вочевидь, став одночасно і первинним гріхопадінням, і почат­ком створення всього живого (сліди цього уявлення збереглися також у біблійно­му переказі про Адама і Єву).

Батька цих божественних близнят називали «Батьком Неба» і «найпершим» з богів. Можливо, в римській міфології цей «першобог» зберігся під іменем дво­ликого Януса — бога всякого начала, що має епітети «той, що відчиняє» і «той, що зачиняє». При звертанні до богів ім’я Януса — «подвійного» бога — виголошували першим. Янус, що однаково добре знав і минуле, і майбутнє, називався давніми римлянами «богом богів» і «добрим творцем», а також богом договорів і союзів. Янус, з цього погляду, був найдавнішим космічним богом-деміургом і навіть пер­вісним Хаосом, з якого, завдяки йому, виник упорядкований Космос, а сам він при цьому з безформної кулі перетворився на «першобога» і став охоронцем порядку й усього світу, що обертає його вісь [139, II, 684].

Пізніше божественних близнят небесного «першобога» почали уявляти не сином і дочкою, а синами (можливо, у результаті посилення патріархальних тен­денцій). Самі ж образи богів-близнят з’явилися, імовірно, у зодіакальну епоху Близ­нюків, тобто близько УІ-У тис. до н. е., «набираючи» до ІУ-ІІ тис. до н. е., тобто до епохи широкого індоєвропейського розселення, усе більше патріархальних рис. Подальшою трансформацією цих образів близнят і стали, очевидно, давньоіндій­ські верховні боги Мітра і Варуна, перший з яких демонстрував солярну, а другий — лунарну природу світобудови.

Таке парне верховенство вищих богів першого рівня світобудови (де Варуна, наприклад, міг розумітися і як Уран-небо, і як Аруна-море, і як Велес-підземел- ля) було властиве багатьом індоєвропейським народам на певному етапі «еволюції богів», коли «першобога» змінили його спадкоємці. Подібне ми спостерігаємо та­кож у далекому Китаї, куди вже в ІІІ-ІІ тис. до н. е. проникли перші індоєвропей­ці. Там відомі два сини міфічного правителя Шао-дяня (друга частина його імені нагадує індоєвропейського Дьяуса) — Янь-ді і Хуан-ді, які поділили навпіл Підне­бесну. Янь-ді (містить у своєму найменуванні, як і Дья-ус, частину імені Ян-ус) — це бог Сонця, полум’я, літа і півдня. Хуан-ді — це уособлення магічних сил землі, пов’язаний з образами ведмедя, дракона, великої черепахи, тобто хтонічний змієбог землі і грому. У давніх творах згадується міф про жорстоку битву Янь-ді і Хуан-ді, переможцем у якій вийшов Хуан-ді, тобто божество лунарно-хтонічної природи [139, ІІ, 605, 684]. Таку саму перемогу «варунічні» божества одержують і в інших пантеонах, наприклад, в іранському зороастризмі, що вийшов з колись єди­ної індоіранської спільноти, де місце єдиного бога займає монотеїстичний Ахура- мазда, який увібрав у себе багато рис Варуни і, ймовірно, деякі риси «першобога». В інших індоєвропейських релігіях перемагають «мітраїчні» божества солярної і світлонебесної природи, що вступають у різні форми протидії з «варунічними» божествами місячної і темнонебесної природи.

Ці два головних божества верхнього рівня світобудови різної природи ма­ють, очевидно, свої відповідності і на всіх нижніх поверхах пантеонів. Наприклад, Варуна, який представляє на верхньому поверсі всі темні прояви небесного світу й ототожнюваний тут, очевидно, з Ураном, має своїм продовженням на середньо­му, атмосферному рівні громовержця Індру — главу кшатріїв (їхнє найменування, за Ю. Мосенкісом, відповідає Сатурну), а також божество Місяця. На найнижчо­му рівні світобудови «варунічними» представниками є, вочевидь, водні і підземні божества (відповідно, Нептун і Плутон). З іменем Варуна перегукується ім’я як давньогрецького бога неба Урана, так і хетського бога Світового океану Аруни. Проте бог неба Уран, як відомо з давньогрецьких міфів, був породжений Геєю-Зем- лею, що вказує насамперед на його переважно земну, тобто темну природу. Він відрізнявся також ненаситною сексуальністю, результатом якої стала величезна кількість водно-хтонічних чудовиськ, що призвело, зрештою, до оскоплення Ура­на його сином Сатурном. Аруна-море в хетській міфології пов’язується із Сонцем, яке він, однак, посварившись з людьми, викрав у своє царство. У давньоіндійській міфології Аруна також був пов’язаний із Сонцем і уявлявся навіть як божество світанку — колісничого Сонця. Відомо також, що мати Аруни розбиває з нетерпін­ням знесене нею яйце, де знаходився наполовину народжений Аруна. Він прокли­нає матір за своє каліцтво і пророкує їй рабство. Іншими словами, Аруна уявлявся в давньоіндійській міфології трохи ущербним божеством, а в хетському пантеоні він посідав одне з останніх місць [139, I, 109].

Мітра, що уособлював світло, день, благо і, очевидно, усі світлі прояви ви­щої небесної сфери, часто прямо ототожнювався із Сонцем. Із Сонцем пов’язане, як правило, божество Вранішньої зорі, а також його вічний супутник і посланець Меркурій, який, як і саме Сонце, періодично подорожує у потойбічний світ мерт­вих, що призвело, здогадно, до наступного формування образів двох божеств, що умирають і воскресають, — солярно-уранічної і місячно-хтонічної природи, які з ча­сом і в різних етнокультурних умовах зазнавали різноманітних взаємовпливів.

З огляду на викладене вище вимальовується найбільш загальна схема розвитку об­разів сакральних персонажів індоєвропейської релігійно-міфологічної системи. Первинними в ній, імовірно, були образи Небесного Батька переважно чоловічої і одночасно самодостатньої світлої природи, який у результаті взаємодії з темною, неупорядкованою, хаотичною Праматерією породжує Космос. Отже, Космос уяв­ляється складеним з первинної опозиції «світла і темряви», кожен компонент якої знаходить своє переважне відображення в першій парі божеств. Формуванню цієї опозиції сприяла також взаємодія перших індоєвропейців з іншими етнокультур­ними спільнотами, котрі у якості основних висували божества різної, часто про­тилежної, природи. В результаті сформувалася опозиція сакральних персонажів по лінії «права — ліва» або «чоловіча — жіноча», що, мабуть, спочатку охоплюва­ли своїми сторонами всі рівні світобудови. Водночас з появою образу Світового дерева світобудова уявлялася поділеною на три рівні, розташовані вертикально — верхній, середній і нижній. При цьому на кожному рівні виявилися божества як «правої», так і «лівої» сторін, що значно ускладнило конфігурацію пантеонів. Структура пантеонів, таким чином, має у своїй основі дві пари протилежностей «верх — низ» і «права — ліва», що формують пантеон як по вертикалі, так і по горизонталі. Крім того, горизонтальна структура, розділена на дві половини, поділяється в кожній своїй половині ще на дві, що відповідає, наприклад, чо­тирьом першостихіям (вогонь, повітря, вода, земля) і чотирьом сторонам світу (останні, до того ж, можуть поділяти кожну ще навпіл, що дає вісім просторових напрямків, які мають, як в Індії, відповідних божеств-заступників). Універсаль­ним символом структури світу є хрест, що відтворює як вертикальну (верх, низ і серединна поперечка), так і горизонтальну (центр і чотири різноспрямовані кінці) його будову. Хрест, як споконвічний солярний символ, став і основним репрезентантом Християнської релігії, засвідчуючи тим самим її світлоносність, неперехідність й істинність.