Доіндоєвропейський компонент
ПІри вивченні проблеми походження мови трипільців, що виникла у результаті культурно-історичного синтезу в глибині тисячоліть, ми зверталися до відомостей українського вченого Ю.
Мосенкіса, який показав наявність архаїчного субстрату в індоєвропейському і, зокрема, слов’янському світі — як віддаленого результату того давнього синтезу. Подібний доіндоєвропейський субстрат стосується, природно, не тільки мови, а й усього культурного розмаїття етнічного розвитку, у тому числі і релігійно-міфологічних уявлень. Наприклад, Ю. Мосен- кіс зауважує, що в імені головного слов’янського бога Дажбога («гарний, добрий бог») відображений дуже давній і досить поширений доіндоєвропейський корінь зі значенням «добрий», яким не лише у слов’ян, а й у кельтів позначався бог Сонця, добробуту і потойбічного райського життя. Можливо, що ім’я «Добрий бог» (як і римська «Bona dea» — «Добра богиня») було пов’язане з табуюванням давнього імені божества, що в індоєвропейських, кавказьких і власне середземноморських народів могло наділятися різними функціями: у слов’ян Даждьбог (Дажбог, Да- бог, Дакбог) пов’язувався, як і верховний бог кавказьких адигів Тха, із Сонцем; в етрусків (Даг, Тгг), філістимлян-пелазгів і ханаанеїв-амореїв (Дагон, Даган) — із землеробством і риболовлею, ототожнюючись із шумерським Енлілем і хуритсь- ким Кумарбі. Кельтський Дагда («гарний, добрий бог») в ірландській міфології був пов’язаний з богинею-прародителькою Дану (відомою і давньоіндійській релігії, де її ім’я означало «потік») і втілював у собі образ всемогутнього божества потойбічного світу. Зважаючи на східносередземноморські зв’язки кельтських імен богинь (Маху, Дану) і кельтські легенди про давні переселення (зокрема, в Ірландію) зі Східного Середземномор’я, можна припустити видозміну образів тих самих божеств на прямо протилежні в результаті контактів індоєвропейських і середземноморсько-кавказьких народів [139, I, 343, 346, 347, 353; 142, протоєвфратською) богинею-матір’ю Кубабою. Можливо, що малоазійська Кібела, Купала слов’ян, Купапас хетів, Кубаба хуритів, Копала грузинів походять ще від архаїчного дошумерського субстрату. Б. Риба- ков, наприклад, називає образ жіночого мисливського божества («Протокібели») серед тих слов’янських образів, які мають корені ще в кам’яному віці, що підтверджує схожість образів Матері-Богині для слов’янського, кавказького, малоазійсько-критського і месопотамського світу [142, 90-91, 185, 131].З землеробського енеоліту або навіть з неоліту виводить Б. Рибаков і богиню Макош («матері врожаю, долі, жереба»), що може бути співвіднесена з грецькою Персефоною і з критською богинею Ма, відомою також на Балканах і в Малій Азії (зокрема, індоєвропейським фракійцям і фригійцям). Критська Ма могла мати і давньоєгипетську паралель в образі богині Маат, ім’я якої включалося в титул фараона. Можливо, що від цієї давньої богині Ма бере свій початок і слов’янська Марена, яку знищували у вогні та воді на язичеське свято Купали (обряд умилостивления водно-хтонічних сил за типом жертвопринесень на Криті «місячному» Мінотаврові). Слов’янським і балтійським народам було відоме ще одне жіноче божество — Лада (богиня шлюбу), культ якої, на думку Б. Рибакова, походить з епохи мезоліту. Богиня Лада має паралелі в лікійській, урартській, аварській, грецькій та інших міфологіях (Лато, Літо, Латона), де вона зазвичай ототожнюється з північними народами. Наприклад, Геродот свідчив у своїй «Історії» про систему передачі дарунків від північних гіперборейських земель на священний острів сина Літо (Аполлона) — Делос. При цьому Літо-Лато-Лада ототожнюється з давньогрецькою Артемідою (Акртемідою), образ якої має паралелі з критською богинею природи і полювання («матір’ю звірів»), а також із грецькою Ледою, матір’ю близнюків-Діоскурів і з римською Венерою (Афродітою) [142, 92-94; 184, 128-129, 668; 185, 378, 416].
До жіночих образів слов’янської міфології належить і Чмара (потвора) — зла нічна богиня, що пов’язана з пряжею і совою.
З нею порівнюється хетська і па- лайська богиня Камрусепа, яка допомагала, відповідно до переказів, богові Сонця чесати овечу вовну. Серед трипільських жіночих статуеток вирізняються фігурки з головами, що нагадують сову. Совоподібний вид мали жіночі статуетки й у малоазійській Трої, котрі співвідносяться з культом богині Афіни, що мали в архаїчні часи зооморфний образ сови (сова охороняла і лабіринт Мінотавра на Криті). Зв’язок Чмари-кікімори з прядінням дає змогу співвіднести її образ і з Макошою, що мала, як і Чмара, доіндоєвропейське походження. До доіндоєвропейських жіночих божеств сучасні дослідники зараховують і грецьку Персефону, котрій, як богині підземного царства, жертвували під час містерій свиней (їх кидали в глибокі священні ущелини). Ця богиня сприймалася в античні часи як «убивця свиней». Вона ототожнювалася, як богиня підземного вогню, з дочкою Геліоса на Криті — Пасифаєю («та, що світить усім»). З етеокритських написів відоме ім’я Парсифая, що об’єднало образи Персефони і Пасифаї (усі вони беруть початок від імені дружини Геліоса — Перси). Таким чином, імена багатьох слов’янських, як і інших індоєвропейських, сакральних персонажів є доіндоєвропейськими і належать до більш давнього трипільско-егейського культурного кола, що виникло в ареалі зіткнення північних протоєвропейців і південних європеоїдів середземноморсько- кавказького світу [142, 96, 112-113].