Формування праслов'янського пантеону
Як спостережено, у IV тис. до н. е. войовничі пастуші племена праіндоєвропей- ців, що поклонялися чоловічим богам і жили за патріархальним укладом, накочуються кількома хвилями на місця поширення ранньоземлеробських культур у Південно-Східній Європі і Малій Азії.
У результаті в межах переважно хато- мовної зони культур розписної кераміки відбувається складна взаємодія різних культів. У межах сучасної України, між Карпатами і Дніпром, у III тис. до н. е. праслов’янські племена, асимілюючи носіїв прибулих культур і сприймаючи окремі елементи їхніх релігійно-міфологічних уявлень, створюють власне бачення картини світу і відповідну йому систему вірувань. Основу цієї системи становила класична тричленна структура світобудови і людського суспільства, а зі світогляду носіїв середземноморської (іберійсько-кавказької) культури були сприйняті образи, пов’язані з аграрною сферою. Насамперед образ Великої богині-матері. Проте провідною залишалася схема періодичної перемоги Бога-громовержця над водно- хтонічним Змієм. Головними персонажами цього основного змієборчого сюжету були в балто-слов’ян громовержець Перун (Перкунас) і змій Велес (Велс-Велніс). Перун, який виконував військові і почасти родючі функції, переслідує і побиває блискавками свого постійного супротивника, який викрадає його дружину і(або) худобу [157, 169-170].Змій-Велес був господарем земних і водних глибин, тому перемога Перуна над ним реалізується як благодатна, запліднююча звільнену жінку-землю злива. Крім Перуна і Велеса, реконструюються ще кілька спільних для всіх слов’ян богів. Це насамперед світосяйний Сварог і його сини: сонячний, що дає врожай, Даждьбог і Вогонь-Сварожич (імовірно, відповідає арійському богові вогню Агні). За слов’янськими джерелами вдається виявити вищу пару богів — Сварога і Стрибога, що відповідають, на думку Ю. Павленка, арійським Мітрі і Варуні.
Існували міфи про богів-близнят, що виступали як сини Бога-Дієваса (вище небесне божество, що відповідає, імовірно, Стрибогу). Крім бога Сонця — Даждьбога, був відомий і бог Місяця, а також дочка Сонця — богиня Вранішньої зорі, до якої прагнуть божественні близнята. Існувала і розгалужена нижча демонологія (берегині-русалки, водяні, упирі та ін.). Сварог і Стрибог, що асоціюються з Верхнім світом, були, очевидно, пов’язані із жрецьким станом, царями-первосвящениками. При цьому Сварог пов’язувався зі спокійним і ясним, доброзичливим до людей небом, а Стрибог, навпаки, персоніфікував грізну, темну, непередбачену небесну силу. На рівні Середнього світу діють уже їх сини, що конкретизують і реалізують деякі батьківські функції: насамперед це солярний Даждьбог, Цар-Сонце, син ясного неба — Сва- рога, і Перун, бог грози, син, зважаючи на викладене, похмурого, темного неба — Стрибога [157, 170-172].Даждьбог відповідав за мирне, упорядковане, організоване життя, за плодоносне землеробство і громадський справедливий порядок, а Перун був богом війни і перемоги, патроном військових організацій і військово-політичних лідерів. Якщо Даждьбог зіставляється з Аполлоном-Геліосом, Сур’єю й іншими сонячними індоєвропейськими богами, то Перун — з Індрою, Тором та іншими індоєвропейськими богами-громовержцями. Тут, очевидно, діяв і Вогонь-Сварожич, який пізніше, імовірно, став (подібно до античного Гефеста-Вулкана) заступником ремісників. На цьому Середньому рівні перебувало, здогадно, і жіноче божество — покровителька домашнього вогнища (подібна до античної Гестії-Вести), яку можна порівняти за різними аспектами з образом Великої богині (Артеміди-Афродіти-Афі- ни), яка у праслов’ян, вочевидь, називалася Лада. Схоже, що саме Лада була у праслов’ян тим «яблуком розбрату», через яке Перун (можливо, разом з Даждь- богом) вступив у двобій зі Змієм-Велесом. Велес, поряд з іншим хтонічним сакральним персонажем — Родом (своєрідна трансформація місячного Бога-Бика, скинутого з небес під землю), становили пару головних божеств Нижнього світу.
До того ж Род мав «діонісо-Осірістичні» функції божества, що вмирає і воскресає, місячно-водно-хтонічної природи (він був подавцем урожаю, царем і, ймовірно, суддею царства мертвих). Велес за своєю природою був досить близьким до Дракона-Змія неолітичних землеробів-середземноморців і легко ототожнився з його образом [157, 172-173].До категорії божеств Нижнього світу, на думку Ю. Павленка, варто зарахувати і богиню Землі, спадкоємицю багатьох телурічно-хтонічних функцій неолітичної Великої Богині, яка в праслов’ян у цьому аспекті могла називатися Мати Сира-Земля. Їй, можливо, відповідала богиня Мокош, а її дочкою могла бути Лада. Ідея загробної долі душі в праслов’ян пов’язувалася з образом Велеса і Рода, а сам потойбічний світ уявлявся як пасовище, де живуть душі померлих і принесених у жертву домашніх тварин. Водночас практично в усіх давньоіндоєвропейських народів розвинулася ідея про можливість для обраних душ вознесіння на небо, що нагадує християнське поняття раю (можливо, що ця ідея була пов’язана з обрядом кремації). Не можна також виключати наявність у праслов’ян вірувань у можливість наступних перевтілень душ померлих, подібних до фракійсько-грецького діонісизму [157, 173-176].