Виникнення ісламської держави та політика Омейядів.

Достатньо обмежена джерельна база унеможливлює повне висвітлення питання про зв’язок релігії та державності в доісламську добу. Є підстави уважати, що у цей час в арабів була відсутня санкціонована вимога дотримуватися сунни (звичаю предків).

Питання щодо права на верховну владу та сану халіфа у мусульманській громаді було найгострішим у халіфаті VII—Х ст. Розбудовуючи власну державу, Мухаммад зруйновував святилища старих богів на території Аравії. 12 січня 630 р. пророк вступив з армією у Мекку і наказав зруйнувати усіх ідолів у Каабі та навколо неї. Після прийняття присяги від мешканців він розіслав загони в околиці для знищення інших язичницьких святилищ. Усі привілеї, пов’язані з обслуговуванням Кааби, залишили за тими родами, яким вони належали раніше^{[613] [614]. Повсякчасне знищення ідолів без шкоди для руйнівників вказувало оточенню пророка на сакральність його влади та правоту нового вчення. Тож прибуття делегацій сусідніх племен з виявом готовності прийняти іслам було, передусім, політичним актом1. Заключним релігійно- політичним кроком Мухаммада стало паломництво у Мекку на початку березня 632 р., яке остаточно утвердило мусульманський обряд хаджжа, та розіслання на наступний місяць збирачів благодійного податку закят чи садака (1/50 поголів’я худоби та 1/10 продукції землеробства). Визнання влади пророка, проголошеного божеством, сприймалося більшістю вільнолюбних бедуїнів легше, ніж панування сусіднього племені чи чужоземне панування[615] [616].}

За правління Омейядів (Умаййядів) відбувалася активна полеміка між дванадцятниками та кайсанітами (групою шиїтів, яка визнавала імамат сина ‘Алі від ханіфітської дружини Мухаммада б. ал-Ханафійі), а також між хасанідами (від імені сина ‘Алі - Хасана) і хусайнідами (від імені сина ‘Алі - Хусайна), які в подальшому стали називатися імамітами. Унаслідок конфронтації різноманітних шиїтських сект в омейядський період дванадцятники закріплюють спадковий принцип передачі імамату від батька до сина, харизма яких обмежується тільки гілкою хусайнідів. У тексті “КїївЬ а1-Йи§ра” міститься значний блок ахбарів, у яких дванадцятники намагаються відмежуватися від своїх радикальних прихильників (гулат). Ал-Куліні уникав наводити хадиси про надприродні здібності імамів. Наведені ним ахбари вписуються у загальну лінію прагнення відокремитися від екстремістських тенденцій, які були присутні в деяких поширених на той час збірках шиїтських переказів.

На думку поміркованих шиїтів, імам, як доказ існування Аллаха, є отримувачем виняткових властивостей.

Рис. 55. Мечеть Омейядів у Дамаску

У Північному та Центральному Неджді, Північному Ємені, пов’язаних з Центральною Аравією, місцеве населення

представники та намісники халіфа приводили до покори часто без зброї, через віру. Лише в Неджді опір носив антимусульманський характер¹. Згодом практикою мирного завоювання скористалися при захопленні Ірану. Мусульмани (в особі арабського воєначальника) та місцеве населення (в особі місцевого правителя округи, провінції, населеного пункту; в якості такого могли виступати дехкан, марзбан, мобед, у районах з християнським населенням єпископ чи старійшина міста) укладали договір, який мав силу своєрідної охоронної грамоти^{[620] [621]. Після завоювання Месопотамії, Сирії та Палестини халіф Омар прийняв рішення, що вся завойована земля іновірців стає колективною власністю мусульман фай, податок з якої надходить у розпорядження халіфа. Усі немусульмани — чоловіки були зобов’язані сплачувати податок джизью у 12, 24 або 48 дирхемів залежно від заможності[622]. На завойованих землях Середньої Азії араби споруджували рібати. Залишки цих укріплень нині можна знайти на поселеннях Парау, Меана, Чугундор[623].}

У ході ісламізації арабами-мусульманами підкорених народів наростали суперечності між претензіями арабів- завойовників на привілейований статус у державі та засадничим егалітаризмом ісламської релігії.

Поразка виступу Абдаллаха б. аз-Зубайра в 694 р. ознаменувала новий етап політичної історії Халіфату. Це було поразкою соратників Мухаммада та старої курайшитської знаті. Втратили своє значення в управлінській моделі держави ансари, які до цього вважали себе головними арбітрами у суперечках щодо влади і носіями заповітів пророка. Остаточно позбавилися провідної ролі Мекка та Медина. Перша зберегла своє значення незаперечного культурного центру держави, друга — роль охоронця і роз’яснювача сунни Пророка. Відновлення єдності халіфату супроводжувалося посиленням влади халіфів у провінціях, здійснюваної через намісників. Сирія та Палестина були помістям Омейядів, більшістю їхніх округів управляли представники цього роду, а намісником східної частини імперії став не родич Пророка і не представник мусульманської знаті Іраку, а мало кому відомий до цього ал- Хаджжадж б. Йусуф з Таїфу, який прославився перемогою над Абдаллахом б. аз-Зубайром та був непохитно відданий халіфам. Він жорстоко розправився зі збройною опозицією мусульманської аристократії Іраку і став правити, спираючись на сирійську гвардію, переселившись у засновану ним нову столицю Ірака Васіт. Багатим Єгиптом після смерті брата халіфа також почали управляти його намісники^{[625] [626].}

Халіф Омар ІІ (717—720 рр.) намагався уникнути перегинів у конфесійній сфері. Було скасовано оподаткування церков та храмів, звільнено новонавернених мусульман від подушного податку. Такі дії призводили до нестачі фінансів і невдовзі були скасовані. Наступний халіф Йазид І (720—724 рр.) не лише відновив оподаткування церков і храмів, але й почав переслідування християн^[627].