Уйгурський каганат (близько 745—840 рр.).
Місце Тюркського каганату в геополітичних реаліях тогочасної Східної та Центральної Азії зайняв Уйгурський каганат. Уйгури були одним з найдавніших тюркомовних племінних союзів Центральної Азії.
Як і тюрки, вони генетично пов’язані з пізньогунськими державами. У III—IV ст. уйгури входили до племінного об’єднання, яке в китайських династичних хроніках отримало назву гаогюй („високі вози”). Наприкінці V — на початку VI ст. уйгурський вождь Афучжило та його наступники успішно протидіяли жужанам (аварам) у боротьбі за оази Таримського басейну. Після формування Тюркського каганату уйгури увійшли до його складу, однак бл. 600 р. піднялися на боротьбу проти нього. У 605 р., після зрадницького вбивства західнотюркським каганом кількох сотень вождів огузів, уйгурський вождь, який присвоїв собі титул іркін, вивів частину племен у Північну Монголію. Тут вони створили спільноту, яка з китайських джерелах відома як „дев’ять племен” і в орхонських написах виступають як токуз- огузи, мусульманських джерелах — токузгузи. Починаючи з 630 р. токуз-огузи виступають як самостійна військово- політична сила. З 40-х рр. VII ст. провідну роль у їхньому об’єднанні повністю посідає угруповання десяти уйгурських племен, на чолі з племенем яглакар1.Нова номадична імперія була проголошена ханом Елетміш Більге-каган (Боян-чор) (746—759 рр.) у 747 р. Вона була створена іншою групою тюрок, які асимілювали невеликі народності Східного Туркестану і в джерелах умовно називаються тохарами. Антропологічно уйгури ближчі до європеоїдів, ніж монголоїдів[605] [606]. До складу держави увійшли території від Алтаю до гір Великого Хінгану, від Великого китайського муру до озера Байкал. Владу Боян-чора визнали кидані, татби, кібі, татари, долемань, дубо, байирку; тиску зазнавали тибетці і киргизи, які сплачували данину соболями. Ставка Уйгурського каганату заснували у верхів’ях р. Тес у Північно-Західній Монголії, у межиріччі Карги і Каа-Хем[607]. Релігійний вектор розвитку Уйгурського каганату вирішили пріоритети зовнішньої та внутрішньої політики. Уйгури прийняли релігійні традиції тюрків, зазнавши впливу сусіднього Китаю. Оскільки у 50-60-х рр. VIII ст. уйгурська кіннота відіграла провідну роль у придушенні виступів китайських полководців Ань Лушаня та Ши Си-міна проти танського імператора Сюаньцзуна, разом з багатою здобиччю та імператорськими подарунками переможці, на чолі з Бьогю- каганом, привезли в Ордубалик, свою столицю на Орхоні, проповідників нового вчення - согдійських місіонерів - маніхеїв, чию віру ватажок прийняв ще у Лояні1. Сам Боян-чор спочатку сповідував традиційне уйгурське язичництво (подібне тюркському поганському синкретизму). Після його смерті в державі розгорнулася боротьба за владу, у якій принц, підтримуваний несторіанами, програв. У 766-767 рр. каган Ідігянь вигнав з держави усіх християн і оперся на маніхейських проповідників. Скориставшись державною підтримкою, маніхейський патріарх, який мешкав у Вавилоні, наказав усім особам духовного сану вирушити до держави уйгурів для проповідування цього вчення. Промови маніхейських проповідників справили велике враження на кагана та його оточення, зумовивши навернення більшої частини уйгурів. Степовики навіть стали переходити до осілого життя. Заснований у 758 р. на березі р. Селенги Байбалик перетворився на потужний духовно-релігійний центр регіону з кам’яними храмами. Боян-чор здійснював моління у побудованому ним місті на річці Кем (Єнисей)[608] [609] [610]. Маніхейство ускладнило гуманітарний розвиток держави. Буддистів проголосили шанувальниками сатани, а християн, конфуціанців, шампаністів, даосів, бонців переслідували за їхні релігійні переконання. У каганаті було зруйновано усі неманіхейські святині, а у власних кумирнях маніхейські проповідники зображали Будду сатаною, що миє ноги Мані. У 768 році уйгури силою примусили китайців встановити у країні маніхейські кумирні. Нове вчення зіткнулося з усталеними в Степу соціокультурними традиціями, що зумовило ідейний розкол між правлячою верхівкою, яка сприйняла маніхейство, та широким загалом, який продовжував притримуватися традиційнихкультів. Слід зауважити, що суперечності назрівали усередині управлінської еліти. В 780 р. антиманіхейські сили здійснили державний переворот і до влади прийшов впливовий сановник та далекий родич кагана Тон бага-таркана, який очолював прокитайську партію при дворі. Хоча його і було проголошеного Алп Кутлуг-більге-каганом (780—789 рр.), але повноваження обмежила рада племінних старійшин, найвпливовішими серед яких виступали вожді народу едізів. Вони обирали кагана з бічної гілки роду Яглакар, але його владу звели до військових функцій, а політичними керівниками держави стали маніхейські „обрані”. Бьогю-кагана, двох його синів і чимало проповідників вбили. Оскільки маніхейські конгрегації були головними координаторами торгових операцій на шляху від Семиріччя до Внутрішнього Китаю, їхній перехід в опозицію новій владі ослабив управлінські можливості режиму. Релігійна нетерпимість і чвари підривали могутність держави, загостривши стосунки уйгурів з сусідніми державами та племенами. У 795 р. до влади в Ордабалику прийшла нова династії з племені едизів. Її засновником став каган Алп Кутлуг (795—805 рр.). Він відновив позиції маніхейства, а їхній пресвітер повернув свою резиденцію до столиці. Держава відновила з ним договірні відносини. Для легітимації влади каган рийняв прізвисько Яглакар, ототожнивши себе з колишньою династією. Уйгурська влада над оазами Тарима знову набула необхідної підтримки. Тюркські маніхейські громади Східного Туркестану прийняли покровительство кагана, а в містах Таримського басейну почали володарювали його родичі. Після 820 р. киргизький правитель Ажо почав з уйгурами боротьбу за владу в регіоні. Перші зіткнення відбулися за землі Монголії. Успіхам киргизів сприяли міжусобиці в самому Ордубалику. Владу уйгурів скинули шато, киргизи, татари, татаби. Маніхейство пережило Уйгурський каганат і створило в оазах Східного Туркестану свою культуру та мистецтво, власну писемну традицію тюркською та согдійською мовами. У цій рукописній літературі збережено пам’ять про Бьогю- кагана як засновника уйгурської маніхейської громади. Один із тюркських маніхейських фрагментів називає Бьогю- кагана „великим каганом”, „мудрим уйгурським каганом”, „еманацією Мані”1. Пізніше уйгури починають виступати провідниками буддизму у Центральній Азії. Їхні численні буддистські храми продовжували існувати у Сі Ся за тангутської адміністрації, а вчені уйгурські монахи стали пропагувати нове вчення серед тангутських племен. Уйгури взяли участь у перекладі буддистських сутр з китайської на тангутську мову[611] [612]. Висновки. Управлінсько-регулятивна практика Хазарської держави характеризувалася різноманітністю підходів до представників різних конфесійних групп з огляду на різноконфесійний характер усієї держави. Попри набуття юдейством фактичного статусу державної релігії продовжували зберігатися привілеї мусульманського та християнського духовенства. На моделі управління релігійною сферою у середньовічній тюркській державі позначився її кочовий характер. Вплив доісламських традицій істотно ослаблював тут позиції мусульманського вчення. Водночас релігійні вірування тюрків носили функціональний характер і розглядалися правлячою верхівкою як інструмент усталення існуючої соціальної системи. Релігія не стала чинником інтеграції кочового та землеробського населення імперії, чому сприяла як відсутність відповідної політики в релігійній сфері, так і релігійна терпимість племінної верхівки тюрків, особливо на початковому етапі завоювань. Список рекомендованої літератури 1. Гафуров Б. Г. Таджики. Древнейшая, древняя и средневековая история / Б. Г. Гафуров. — Кн. 1. — [2 изд.]. — Душанбе: Ирфан, 1989. — 384 с. 2. Кестлер А. Тринадцатое колено: крушение империи хазар и ее наследие [Пер. с англ. А. Ю. Кабалкина] / А. Кестлер. — СПб.: Евразия, 2006. — 381 с. 3. Массон В. М. Культурогенез Древней Центральной Азии / В. М. Массон. — СПб.: Филол. ф-т СПбГУ; Изд- во СПбГУ, 2006. - 384 с. 4. Новосельцев А. П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа / А. П. Новосельцев. — М.: Наука, 1990. — 264 с. 5. Плетнева С. А. Салтово-маяцкая культура / С. А. Плетнева // Степи Евразии в эпоху средневековья: Серия: Археология СССР [Отв. ред. тома С. А. Плетнева]. — М.: Наука, 1981. — С. 62—75. 6. Плетнева С. А. Хазары [Отв. ред. Б. А. Рыбаков] / С. А. Плетнева. — М.: Наука, 1976. — 94 с. 7. Савинов Д. Г. Древнетюркские племена в зеркале археологии / Д. Г. Савинов // Кляшторный С. Г. Степные империи древней Евразии / Кляшторный С. Г., Савинов Д. Г. — СПб.: Филологический факультет СПбГУ, 2005. — С. 181—342. 8. Файзрахманов Г. Л. Древние тюрки в Сибири и Центральной Азии / Г. Л. Файзрахманов. — Казань: Мастер Лайн, 2000. — 188 с. Питання для самоконтролю 1. Визначте особливості релігійної сфери Хазарського каганату. 2. Дайте оцінку впливу релігії на політичну історію Хазарської держави. 3. Якої релігії дотримувалися тюрки? 4. Схарактеризуйте особливості світосприйняття тюрків. 5. Які чинники визначили вектори релігійного розвитку Уйгурського каганату? Теми рефератів 1. Релігійна політика Хазарської держави. 2. Релігійний розвиток тюрків. 3. Релігія в Уйгурській державі. Теми контрольних (курсових) робіт 1. Роль релігії у формуванні і розвитку системи управління Хазарського каганату. 2. Еволюція ідеологічно-релігійних уявлень тюркських еліт. 3. Вплив релігійних інститутів на становлення уйгурської середньовічної державності.