ІІ (Східнотюркський) Каганат.
Повстання тюрок у 679— 681 рр. зазнало невдачі і призвело до відходу одного з тюркських вождів з каганського роду Ашина, Кутлуг-чора (Ільтериш кагана). Закріпившись у горах Іньшань, він підпорядкував собі більшу частину тюрок і відновив наступальні дії проти імператорських військ у Шаньсі (682—687 рр.).
Скориставшись досягнутими успіхами, Кутлуг-чор проголосив себе каганом, відновивши імперію тюрок. Геополітична ситуація склалася несприятливо для тюрків. Відверто вороже ставлення щодо них займали токуз-огузи, киргизи, курикани, кидані, отуз- татари, татаби. Однак Ільтеришу вдалося переламати ситуацію. Разом з Тоньюкуком він завдав поразки токуз-огузам, щоб виключити їхній союз з китайцями. Токуз-огузи стали першим вождівством, підкореним тюрками після повернення у степ. Тюрки зайняли Отюкенську чернь (сучасний Хангай) на північ від Гобі, що убезпечило їх від військових експедицій з боку Тан та дозволило перейти до завоювання кочових і більш північних народів Монголії та Південного Сибіру. В 687 р. Ільтериш спрямував війська у Центральну та Східну Монголію, підкоривши до 691 р. місцеві племена токуз-огузів на чолі з уйгурами. Центр тюркської держави перемістився на берега Орхона, Селенги та Толи. Саме звідси тюрки розгорнули широкомасштабну експансію за правління Капаган-кагана (Мочжо в китайських джерелах, 691/693—716 рр.) і заснували власну імперію (ель). Користуючись ослабленням сусіднього Китаю, він домігся регулярного надходження у Степ дарунків у виглядів шовку, цінних виробів із золота, проса, землеробських знарядь, а також повернення під його владу тюрків, які оселися у китайських володіннях. У походах Капаган-кагана на Китай брало участь майже 150 тис. номадів, які спустошували цілі округи. До 714 р. китайці не могли завдати нападникам жодної вагомої поразки. На піку своєї могутності Капаган- кагану добився „миру і родинності”, які супроводжувалися подарунками у сто тис. ху зерна Степу і захопленням 100 тис. коней1.Північнокавказькі алани в другій половині VI ст. у Великому Тюркському каганаті та центральноазійські аси на початку VIII ст. у Другому (Східному) Тюркському каганаті належали до числа поневолених етнічних груп, оскільки вони від самого початку чинили тюркам запеклий опір. У VII ст. східна частина північнокавказьких аланів навіть увійшла до складу тюркського „еля”, правлячої конфедерації племен Західного Тюркського каганату, оскільки вона від самого початкупідтрималазахіднугілкухаризматичногоклануАшина[599] [600]. Успіхи Капаган-кагана забезпечували не лише стабільність його влади, а й розвиток імперської системи державного управління, яка істотно вирізнялася від багатьох сусідів. Усю державу поділили на адміністративно-територіальні одиниці, які водночас були військовими підрозділами. Найбільшим з них (40 тис. вершників) управляв син Капагана, Бьогю (Фугюй за китайськими джерелами), який носив титул молодшого хана (Кюсі-хана). Тюрки не обмежилися підкоренням Прибайкалля, Туви, Алтаю, встановленням контролю над землями киргизів. У їхні плани входило захоплення у тюргешів Семиріччя, міст і оаз у Туркестані та Середній Азії. Однак поразки, завдані арабами в Тохаристані та китайцями під Бейтином (Бешбаликом), істотно підірвали престиж та могутність номадичної імперії. Одна за одною племінні еліти киданів, хі, карлуків, азів, токуз-огузів піднімаються на боротьбу. Тюргеші звернулися за покровительством до Танської імперії, окремі тюркські племена перейшли на бік Китаю. Щоб виправити ситуацію Капаган-каган зібрав свої сили і двічі розгромив токуз-огузів. Однак у 716 р., після перемоги над байирку, він загинув у засідці. Фактичним володарем став Кюль-тегін, який убив спадкоємця престолу й винищивши увесь його рід, проголосив правителем свого брата Більге. Було проведено чистку державного апарату і винищено „державних людей”, які служили Капаган-кагану, за винятком Тоньюкука, на дочці якого був одружений Більге. Було здійснено дванадцять походів проти огузів, киданів, татабів, китайців1. Імперія, створена Ільтеришем та його нащадками, була територіальним об’єднанням етнічно споріднених та ієрархічно підпорядкованих племен та племінних союзів. Ідеологічний зв’язок зумовлювався спільними віруваннями і визнаними генеалогіями, а політична єдність — спільною військово-адміністративною системою і спільними правовими нормами (тьорю). Племінна організація (бодун) та політична структура (ель) взаємно доповнювалися, визначаючи міцність соціальних зв’язків[601] [602]. Релігією тюрків залишалося язичництво, але своєрідно-синкретичне, що складалося з трьох віронашарувань. Світотворцем вони уважали світового Бога Тенґрі (Вічне небо), еманація якого, Сонце, через своє проміння керує світом[603]. Водночас коли Кюль-тегін вирішив побудувати у степу храми Будди і Лао-цзи, Тоньюкук відмовив правителя, оскільки це вчення робить людей слабкими і людинолюбними, а не войовничими і сильними. Вистояти у боротьбі з китайцями тюрки зможуть лише за умови, якщо не будуть мати постійного місцеперебування і завжди вправлятимуться у військовому мистецтві[604].