Політика Аббасидів.
Аббасидивжеу20-хрр.УІІІст. вступивши у боротьбу за владу, проголосили себе захисниками порушених прав родини пророка1. Скориставшись прорахунками Омейядів у політичній та релігійній сферах, опозиція почала готувати змову.
Завдяки підтримці новонаверненого мусульманського неарабського населення (мавалі) їм вдалося завдати поразки правлячому режимові. Особливу роль у виступі відіграла позиція новонавернених мусульман Хорасану, які вимагали рівних політичних прав у державі та доступу до системи державного управління[628] [629]. У 749 р. Абу-ль-Аббаса проголосили халіфом у Куфі. Внаслідок політики нової династії ліквідовано нерівність між мусульманами — арабами та мавалі. Однак зміна династії кардинально не вирішила проблем у конфесійній сферах. Аббасиди локалізували антиурядові виступи за допомогою військ, у яких важливу роль відігравали іраномовні мусульмани та тюрки. З них сформували спеціальні військові підрозділи, розташовані у центрі держави. У 814—815 рр. у Куфі, Басрі, Медині, Мецці пройшли чергові шиїтські хвилювання. У цій ситуації ал-Мамун, в оточенні якого знаходилося чимало шиїтів, проголосив своїм наступником восьмого шиїтського імама Алі ібн Мусу (березень 817 р.), викарбував монету з його ім’ям, замінив офіційний чорний колір одягу і прапорів Аббасидів на зелений шиїтський, а також видав за Алі одну зі свої дочок[630]. Територія, підвладна амір ал-му мінін (мусульманському правителю), не мала чіткого визначення доти, доки правники не придумали термін „дар ал-іслам", зміст якого залежав від терміна „дар ал-харб". З кінця ХІ ст. в адміністративній географії з’явився термін „мамлака" — царство (імперія) іслама, який також важко ідентифікувати з певною територією, як і попередні[631]. Падіння Омейядів у 750 р. остаточно поклало край державній єдності арабів. Однак авторитет володаря мусульманських святинь Мекки та Медини тривалий час допомагав Аббасидам зберігати статус духовних провідників ісламського світу.
Рис. 56. Арабський халіфат на 750 р.
Після Гаруна ар-Рашида (786—809 рр.) навіть у тій частині ісламського світу, де емірами правовірних визнавалися Аббасиди, почали виникати династії спадкових володарів, які лише номінально визнавали верховну владу еміра правовірних та не залежали від Аббасидів. Гарун ар-Рашид був останнім халіфом, який, на чолі своїх підданих, здійснив подорож у Мекку. Він особисто брав участь у війні з невірними. Під час військових дій проти Візантії у 806 р. він носив шапку з написом газі, хаджж1. До другої половини ІХ століття Аббасидський халіфат номінально та сакрально зберігав державну єдність, за винятком, хіба що, володінь Аглабідів у Тунісі та Алжирі. Еміри окремих утворень, передаючи свою владу у спадок,
вважалися представниками еміра правовірних, проголошували п’ятничну проповідь хутбу в мечеті, на ім’я халіфа закликалося Боже благословення. Цю сакральну єдність дещо послабили релігійні суперечки навколо Корану та вимога від імені халіфа Мамуна у 833 р. визнавати цю книгу створеною. Ці дискусії продовжувалися до вступу на престол халіфа ал-Мутеваккіля (847—861 рр.), який розпорядився визнати Коран вічним1. У 853 р. він відновив дискримінаційні заходи щодо християн та юдеїв і встановив суворий нагляд за дотриманням ними всіх настанов. Чужовірці не мали права обіймати посад у державній адміністрації і вивчати арабську мову, що мало їм завадити інтегруватися у суспільство і дистанціювати від мусульман. Встановлена ще за халіфа Махді міхна застосовувалася не лише до мусульман, які підозрювалися у маніхействі, зороастризмі чи прихильності вченню „дахрія“, а й до релігійних меншин2.
Характеризуючи теоретичні положення ідеальної держави, напрацьовані арабо-ісламськими мислителями Середньовіччя, слід відзначити модель колективного (спільного) управління „доброчинних правителів“ (ру’аса’ афаділь) аль-Фарабі.
Як управлінське уводиться поняття малік ас-сунна („володар за законом“). Ідеальний правитель мав бути мудрецем (хакім) і хікма („мудрість“), обов’язкова умова для доброго правління3. Поява на середину IV ст. гіджри (Х ст.) одразу трьох центрів халіфської влади — Аббасидського Багдаду, Фатимідського Каїру та Омейядської Кордови засвідчила системну кризу тогочасної ісламської державності. Разом з руйнуванням єдиного ісламського політичного простору халіфату це похитнуло сам принцип таухіда — наріжний в доктрині єдності Творця та Світопобудови. Наступний період в історії ісламської державності був пов’язаний з тиском на арабські теократичні вогнища з боку неарабських утворень іранських і тюркських династій Передньої і Середньої Азії, берберських правителів Північної Африки, християнських володарів4.1Бартольд В. В. Работы по истории ислама и Арабского халифата. — С. 26—27.
2 Фильштинский И. М. История арабов и халифата. — С. 121.
3Игнатенко А. А. В поисках счастья. Общественно-политические воззрения арабо-исламских философов Средневековья / А. А. Игнатенко. — М.: Мысль, 1989. - С.85-87.
4 Дьяков Н. Н. Мусульманский Магриб. Шерифы, тарикаты, марабуты в истории Северной Африки (Средние века, новое время) / Н. Н. Дьяков. — СПб.: