Релігійна політика як інструмент гуманітарної інтеграції держави Птолемеїв.
Політика правлячої династії щодо релігії і окремих культів виступала важливим чинником гуманітарної інтеграції держави та захоплених поза Єгиптом володінь. Це зумовлювалося значенням цих культів для сакралізації правителя і всієї управлінської діяльності.
Це посилювало згуртування єгипетської та грецької еліт, полегшувало інтеграцію системи цінностей. Місцеве населення Келесирії вшановувало своїх правителів Птолемеїв як богів, споруджуючи їм вівтарі, приносячи жертви та покладаючи вінки1. На Кіпрі, у період перебування у складі Єгипетської держави, Птолемеї пошановувалися разом з Гермесом, Геркалом та Тюхе[404] [405]. Це забезпечувало лояльність мешканців різних регіонів держави у постійній боротьбі діадохів та епігонів. Натомість Птолемеї з повагою ставилися до місцевих богів і божеств, чим забезпечили підтримку собі єгипетського жрецтва (Рис.43). Їхня релігійна політика зумовила створення нового культу, який синтезував еллінів з корінним єгипетським населенням та підданими інших володінь. Джерела повідомляють про з’яву Птолемею у сні невідомого божества, роз’яснення цього сну жерцями, подальше перенесення з Синопу в Олександрію статуї божества у вигляді бородатого юнака і проголошення його Сарапісом, Богом, що об’єднав у собі риси мемфіського Осіріса з його земним втіленням биком Апісом та грецьких богів Зевса, Гадеса і Асклепія. Головними помічниками Птолемея І у формуванні нового культу були афінянин Тимофій, жрець з Елевсина та єгиптянин Манефон, жрець з Геліополя. Культ Сарапіса швидко поширився по всьому Єгипту і, разом з культом Ісіди, став найпопулярнішим у Єгипті божеством[406]. Птолемеї ІІІ, IV, V зображали себе в образі Геліоса з кінця ІІІ — до початку ІІ ст. до н. е. Покровительницею міст, держави і правителів тут також уважали Богиню Тюхе. У Магнесії шанувалася Тюхе цариці Береніки, дружини царя Птолемея ІІІ Евергета[407]. У формуванні культу божественності царів Птолемеїв простежується вплив грецьких ідей, як закладених Олександром Македонським, так і доелліністичних, раннньополісних культів героїв, а також традицій Стародавнього Єгипту, передньоазійських уявлень про божественну природу царської влади. Дослідники розглядають формування цих культів і як акт сервілізму з боку окремих міст[408].
Рис.44. Володіння Птолемеїв на 250 р. до н. е.2
Урахування релігійних особливостей у державній політиці та вивчення специфіки релігійних вірувань підвладних народів давало свої плоди. У 320 р. до н. е. війська Птолемея без опору здобули Єрусалим у Шаббат. Лояльна до місцевих культів політика Птолемеїв спричинила переселення у Єгипет значної маси представників інших народів, передусім юдеїв3. Пізніше останні стали повноцінними громадянами Олександрії, набувши статусу, якого не мали навіть корінні єгиптяни4. Прагнучи заручитися підтримкою місцевого жрецтва, Птолемей ІІІ, повертаючись з походу проти Селевкідів, приніс жертви храму в Єрусалимі.
Різноманітні релігійні святкування стали важливим чинником зміцнення сакрального характеру влади Птолемеїв. Птолемейї, які святкувалися в Олександрії, за своїм значенням прирівнювалися до Олімпійських. На Делосі влаштовувалося вшанування благодійників Птолемеїв. Під час урочистостей, окрім релігійних обрядів і жертвопринесень, правителі за кошти державної скарбниці або власні, влаштовували частування, театральні дійства, ігри та змагання для усіх присутніх1.
Елліністичні традиції сприяли якісно новому розвитку державності регіону. Навіть у складі Римської держави Єгипет зберіг свою культурно-релігійну специфіку, яка стала вагомим чинником формування ідей автономізму у середовищі єгипетської знаті. При цьому, єгипетська знать, спираючись на економічну вагу провінції для імперії, намагалася зберегти її політичну та культурну самостійність[409] [410]. Не випадково, Антіох IV Епіфан намагався приєднати володіння Птолемеїв до своєї держави, вбачаючи у цьому можливість дати новий поштовх розвитку державницької спадщини Олександра Македонського, його діадохів та епігонів. Натомість самі Птолемеї, спираючись на економічний та військовий потенціал захоплених територій, намагалися забезпечити собі домінування у регіоні. Нащадок Лагідів, Птолемей Керавн, навіть зайняв престол Македонії, пізніше загинувши при організації відсічі вторгненню кельтів[411].