Знову до Рима

Криза в Римській імперії тривала. «Солдатські» й «сенатські» імператори змінювали один одного, і мало хто з них доживав до старості. Насувалася загроза розколу на безліч дрібніших частин, за якого Імперія відразу ж повалилася б під ударами варварів, що уважно стежили за станом «хворого».

Насамперед він запропонував грошову реформу. Срібні монети на той час замінили мідними та й ті втратили свою ліквідність. Тому бу­ло вирішено перейти на мідно-золоту систему, щоб не скотитися до відносин прямого товарного обміну. Крім того, новий імператор здій­снив повну інвентаризацію земель та володінь і навіть ініціював пере­пис населення. Він вважав, що набагато легше керувати державою, знаючи, «що де лежить». Ця надзвичайно складна робота здійснюва­лася найперше задля оптимізації податків. Не наважуючись робити «різких рухів» стосовно системи управління державою, Діоклетіан, ніби підштовхнув її до руйнації, задовольнивши прагнення представ­ників провінцій до децентралізації влади.

«Імперію замість колишніх «імператорських» і «сенатських» провін­цій, які сформувалися історично, було поділено на сто одну діоцезію^[24] і

чотири префектури^[25]. Численні прикордонні армії в декілька легіонів теж були роздрібнені внаслідок створення хоч і менших, зате мобіль­ніших підрозділів, причому межі «військових округів» не збігалися з межами цивільних діоцезій.

У такий самий спосіб імператор реформував систему влади. Бу­ло винайдено тетрархію^[27]. Всередині держави відбувся адміністра­тивний поділ на Західну імперію — старшу та Східну імперію — мо­лодшу. На чолі кожної стояв правитель — август, причому август східний підкорявся августові західному. Співправителями кожного з августів призначалися цезарі, влада до яких переходила за спадко­вим правом через 20 років після початку правління августа. Далі це­зарі самі ставали августами й добирали собі нових цезарів, які, своєю чергою, також згодом робились августами. Тобто система влади самовідтворювалася. Імперія отримувала чотирьох правите­лів, яких регулярно заступали їхні ж учні після набуття управлінсь­кого досвіду. Теоретично така система наближалася до ідеалу, і, за­стосувавши її, Діоклетіан мав змогу створити ідеальну державу. Якби не люди. Люди — з притаманною їм скупістю, честолюб­ством, жадобою влади — виявилися далеко не досконалими, тож на практиці система тетрархії діяла порівняно недовго.

На кінець III ст. в Європі поширилося християнство. Внаслідок гонінь на християн кількість віруючих, готових прийняти муче­ницьку смерть задля обіцяного спасіння душі значно зросла. До описуваного періоду в християнському середовищі вже було запо­чатковано кілька сект, прибічники яких ворогували між собою не менш запекло, аніж прихильники традиційної на той час релігії — з усіма християнами. Імператор Діоклетіан не міг не зважати на таку

велику спільноту іновірців, здатних відстоювати свою віру та поши­рювати її. Сам він ставився до християн негативно, незважаючи на те, що, як відомо, його дружина й дочка сповідували цю віру.

Християнство стало каменем спотикання у взаєминах між воло­дарями Імперії. Так, на початку IV ст. два августи — Константин і Ліциній — кардинально розходилися у ставленні до християн.

Здобувши всі імператорські повноваження Константин не за­лишився в Римі, а заснував на південному сході Імперії місто, назване на його честь Константинополем. Починалася візантійська доба. У релігійних питаннях Константин не став на бік християн, до скону залишаючися прихильником язичницької віри. Однак він ак­тивно співпрацював з адептами нової релігії та сприяв проведенню Вселенських соборів християнської церкви. Перший із них — Hi- кейський собор — у 325 р. прийняв кілька важливих документів стосовно регулювання релігії. Це зібрання засудило аріанство як єресь та затвердило переміщення дати Великодня, оскільки за рим­ським юліанським календарем кожних чотири роки тривалість ро­ку збільшувалася на один день, тож якби дата Великодня залишала­ся фіксованою, за кілька сотень років вона зсунулася б на літо. Під документами Нікейського собору, серед інших, стоїть і підпис єпи­скопа Готії Феофана. Це засвідчує, що серед готів ще до початку IV ст. християнство було доволі поширене, причому в його аріансь-

Походи гунів та інших племен на територію Імперії. «Скіфські війни». Середина III ст.

кому, єретичному — згідно з Нікейським собором — варіанті. Од­ним із християнських місіонерів, що вирушили навертати варварів до істинної віри, був уже згадуваний Ульфіла, якому судилося здій­снити в Готії справжню духовну та культурну революцію.

3.