Наслідки перемоги
Тріумф галицького князя. Юрій Крайківський
На жаль, і на сьогодні маємо тенденцію, коли дослідники свідомо применшують значення Дорогичинської битви, доводячи, що Папа і хрестоносці ніколи й гадки не мали захоплювати Галичину, а цей, як вони його називають, «незначний інцидент» — просто випадкове непорозуміння.
Один із апологетів незначущості інциденту О. Масан навіть наводить на підтвердження своїх слів грамоту Папи Інокентія, який забороняє хрестоносцям захоплювати землі Данила Галицького [41, с. 143]. Даруйте, але дата цієї грамоти — 1247 рік, тобто минуло аж дев’ять років після того, як Данило дав відкоша папському христолюбивому воїнству під Дорогичином. Звичайно, що після такого предметного уроку політика папської курії мала докорінно змінитися, тим паче, що змінилася і ситуація в Європі, і саме татарська загроза штовхала Рим до порозуміння з Данилом Галицьким. Після цього «незначного інциденту» Данило раптом без крові повертає під свій контроль Галицьку та Перемишльську землі, а Папа і Тевтонський орден заключаютъ з ним мирні договори. Отже, не такою вже й незначною була ця битва. Насправді, і з військового, і з політичного боку це був надзвичайно великий стратегічний успіх.Лаконічність опису Дорогичинської битви в літописі нагадує знаменитий опис перемоги римського полководця Юлія Цезаря: «Прийшов, побачив, переміг» («Veni, vidi, vici»). Нагадаємо, що Цезар у 47 р. до н. е., зробивши несподіваний марш і стрімко атакувавши, переміг під Зе- лою армію понтійського царя Фарна- ка II, сина Мітрідата Євпатора. Як свідчить Галицько-Волинський літопис, його автору були відомі твори Греції і Риму доби античності. Вочевидь, що літописець був знайомий і з твором Плутарха «Вислови царів і полководців», де розповідається про цю подію.
І саме блискавичність До- рогичинської кампанії дозволяє йому описати перемогу Данила подібно до тріумфу Юлія Цезаря під Зелою.
Але хоча Дорогичинська кампанія була блискавичною, проте зовсім не легкою, адже перед цим ворожа коаліція зуміла поставити Данила Галицького на межу цілковитої поразки. І лише блискучий задум операції, правильний вибір стратегічної цілі кампанії дозволив, буквально, вирвати перемогу і відразу змінив баланс сил у регіоні на користь Данила, дозволив йому перехопити стратегічну ініціативу.
Той факт, що Данило пішов саме на Дорогичин, чітко окреслює нам його стратегічні прагнення. На той час головною оперативною базою діяльності Данила був Володимир, адже Галич і Перемишль перебували тоді в руках ворогів. Тому саме Дорогичин був ключем до стратегічного домінування в регіоні. Завдяки цій кампанії Данило створив собі добрий операційний плацдарм між Мазовією, ятвягами і турово-пінськими князями. Крім того, повернувши собі Дорогичин, Данило переносив бойові дії в місця, де польсько-угорська коаліція не могла швидко розвернути свої сили. Адже, щоб швидко прибути в район бойових дій, полякам та угорцям довелося б пересуватись по малопрохідних теренах, бідних харчами і фуражем (в той час основні запаси за зиму були спожиті). Данило ж, загрозою вторгненням із цього найменш захищеного боку, відірвав від ворожої коаліції Конрада Мазовецького. Адже не слід забувати, що на півночі Дорогичинщина мала спільний кордон із ятвягами і саме з цього боку вони часто нападали на польські землі. Основні сили Конрада були сконцентровані в районі Кракова і Перемишля. Його план — забезпечити свої східні кордони за допомогою лицарів Христа — Данило звів нанівець. Таким чином, Данило виводив із гри Конрада Мазовецького, змушуючи його спішно переправляти війська з Галицько-Перемишльського театру воєнних дій на свої північно-східні кордони, де за відсутності захисту у вигляді хрестоносців виникала пряма загроза вторгнення литовських племен, що неминуче вело до широкомасштабного плюндрування Мазовії, основної бази Конрада. І справді, як свідчить літопис, Данило ще того літа наслав на Конрада Мазовецького
113" class="lazyload" data-src="/files/uch_group74/uch_pgroup257/uch_uch7214/image/image113.jpg">
Коронація
Данила Галицького
загони Литви, які наступали, найімовірніше, саме через дорогичинські терени.
Також і турово-пінські князі стали союзниками Данила [17, с. 78].Загроза комбінованого удару Литви і Русі стала вагомим аргументом у переговорах. Конрад Мазовецький негайно відновив дружні стосунки з Данилом. А це означало, що окуповані Галич і Перемишль опинилися в напівоточенні і, так чи інакше, змушені будуть визнати владу Данила Галицького. І дійсно, через кілька місяців угорці без бою здають Данилові Перемишль, а ще через місяць від них буде визволено Галич, і Данило утвердиться на «златокованому столі» своїх предків.
Крім того, під Дорогичином було отримано ще й величезну психологічну перемогу. Всі зрозуміли, що Данило не побоявся вчинити опір найбільшому європейському володарю тих часів — римському Папі. Звістка про перемогу буквально приголомшила всіх суперників Данила, змусила їх «стратити серце», тобто втратити волю до боротьби. Адже вперше було повністю знищено окрему територіальну одиницю лицар
ського ордену, а його магістр потрапив у ворожий полон. Як відомо, після
Дорогичина орденська структура добжинців вже ніколи не відродилася.
Все це завдало відчутного удару по стратегічних планах наступу хрестоносців на Галичину і стало початком кінця існування лицарських орденів у Східній Європі. Як справедливо зауважив відомий дослідник доби Галицько-Волинської держави Віктор Ідзьо: «Розгром лицарів був настільки разючий, що вони вже більше ніколи не нападали на прикордонні землі української держави, у всякому випадку нам джерела про такі напади нічого не розповідають» [24, с. 308-309]. А Папа Григорій IX змушений був відмовитися від хрестового походу на Русь і почав із Данилом переговори.
І в Русі після Дорогичина баланс сил змінився на користь Данила Галицького. Він примусив рахуватися зі собою всі князівські і боярські угруповання. І результатом цієї стратегічної операції було не лише повер-
нення Галицької і Перемишльської земель, а утвердження домінуючого становища серед руських князівств.
А вже при кінці 1230-х рр. Данило знову об’єднав усю Правобережну Україну від Карпат до Дніпра в одну велику державу, відбудовуючи, нарешті, таким чином, державний твір, запланований його батьком Романом [17, с. 77-78].Минуло небагато часу і в 1245 року Данило Галицький знову здивував Європу, блискуче розгромивши переважаючі польсько-угорські війська у знаменитій битві під Ярославом, яка вважається однією з найбільших лицарських битв тих часів. У цій битві польські й угорські лицарі були розбиті вщент, а їхні воєначальники — угорський воєвода Фільній та польський Флоріан — потрапили в полон до Данила. Втекти вдалось лише претенденту на Галичину, князю Ростиславу Михайловичу — ініціаторові цього походу [36, с. 67]. А через десятиліття король Данило першим із руських володарів розгромив татаро-мон- гольську орду хана Куремси.
Витоки і передумови цих блискучих перемог лежать саме в Дорогичині. Тож ми маємо пишатись цією славною перемогою наших предків під керівництвом Данила Галицького над жорстокими наїзниками, які «залізом і кров’ю» намагалися утвердити на нашій землі своє панування. А подальші дослідження наших археологів повинні ширше розкрити перед нами усю велич цієї перемоги. Адже лише ґрунтовні археологічні дослідження дозволять відтворити точне місце і перебіг цих подій. З цією метою потрібно організувати наукову експедицію в Дорогичин, щоб дати відповіді на всі вище поставлені запитання.
