Битва

Спробуємо визначити число хрестоносного війська, яке брало участь w ?^,y тих боях. Різні дослідники подають діаметрально протилежну кількість лицарів. Радянські вчені, особливо в час Другої світової та в повоєнні роки, оголошували армію дорогичинських хрестоносців «полчи­щами», що, звісно ж, не відповідає істині.

Першим про незначні військові сили хрестоносців заговорив канадський історик Михайло Ждан: «...названі Дядиченком (радянським істориком — Т. К.)

«полчища» після злуки більшої частини Добжинських братів з Німецьким орде­ном у 1235 році могли налічувати щонай­більше кільканадцять лицарів і сотню-дві кнехтів» [21, с. 57]. Хоча на користь свого припущення М. Ждан не навів жодного аргументу, цю тезу підхопили інші вчені. Так, польський дослідник Даріуш Домб- ровський вважає, що військо тамплієрів складало від неповних двісті до двісті з лишком осіб [71, с. 204]. На жаль, ніхто з вищезгаданих дослідників не вказує, на чому базуються їхні розрахунки. Така до­вільність призводить до того, що деякі вчені продовжують неухильно зменшува­ти кількість лицарів.

Наприклад, про ще менше число го­ворять В. Александрович і Л. Войтович: «десяток братів з кількома десятками

Бій воїнів. Мініатюра

з Новгородського псалтиря

Хрестоносні воїни.

зброєносців і слуг» [2, с. 109]. Вони, своєю чергою, просто переповідають відомого історика Олександра Масана, який назвав орденський контингент (який він оцінює в десяток лицарів на чолі з Бруно) «жменькою»: «У будь- якому разі добжинців справді була жменя, і тому вони не могли реально протистояти великому війську князя Данила» [43, с. 57]. Далі вищезгада­ний автор будує цілу теорію, що нібито ця «жменька» лицарів, побачивши ве­лику силу Данилового війська, без опору склала зброю: «Вважаємо, що добжинські рицарі здалися князям Данилові та Василькові без особливо­го спротиву з огляду на чисельну пере­вагу волинського війська і неможли­вістю ефективно оборонятися у погано укріпленому дорогичинському дитинці» [43, с. 58]. Тобто, хрестоносці для нього — наївні люди, авантюристи, які пішли шукати собі якесь ельдорадо, на­віть не задумавшись про можливі наслідки своєї авантюри. Звичайно, що такі твердження не відповідають дійсності, оскільки вони не враховують елемен­тарних військових вимог того часу.

Почнімо з того, що оголошувати Дорогичин погано укріпленим немає жод­них підстав. Як свідчить археологія, давньоруське фортифікаційне мистецтво було на високому рівні і Дорогичин як важливий прикордонний центр не був винятком. Допомагало оборонцям і напрочуд вигідне розташування міста. Ре­льєф місцевості робить цю позицію неприступною. Автор в цьому переконався особисто, спробувавши піднятись стрімчаками княжих валів. Ще й сьогодні, незважаючи на руйнівний вплив часу, гора, на якій було розташоване давнє місто, вражає крутизною своїх схилів. А в ті давні часи вона була набагато ви­щою і стрімкішою, крім того, на ній були насипані вали із заборолами. Ще 1848 року видатний краєзнавець Йосип Ярошевич у статті «Дорогичин. Істо­ричне описання» так описує руйнівний вплив часу на княже місто: «Сама зам­кова гора, на якій колись стояла твердиня, міцно вже змінила свою давню фор­му. Замок знищила людська рука, гору — час, а найбільше — води Бугу, постійно підмиваючи, настільки зменшили її, що вершина, на якій перед кілько­ма десятками років учні дорогичинської школи могли грати м’ячем, сьогодні таку вузьку представляє площу, що для малої навіть будівлі не було б місця» [її, с.

Між іншим, не виключено, що укріплення Дорогичина могли бути кам’я­ними, наприклад, дитинець на горі. На цю думку наштовхує розташування в

На зйомках фільму про Дорогичин. (Зліва направо) оператор Зеновій Чопойдало, сценарист Тарас Каляндрук, місцевий краєзнавець Юрій Гаврилюк

цій місцевості кам’яних веж — донжонів. Такі вежі часів Данила Галицького збереглись в Столп’є та в Бі- лавині. Хоча деякі наші вче­ні зі шкіри пнуться, щоб до­вести нездатність наших предків будувати з каменю. Але їх заганяє в глухий кут як існування вищезгаданих веж, так і традиції будівни­цтва кам’яних соборів. Адже будь-який архітектор чи бу­дівельник скаже вам, що пра­вильно спорудити церковне склепіння набагато складні­ше, ніж викласти фортечну стіну. Але це тема окремої розмови. І крапку тут зможуть поставити лише ґрунтовні археологічні дослі­дження.

Північний бік міста прикривався Бугом, південь і схід — крутими схилами. Судячи з усього, тут також проходила лінія валів і ровів, залишки яких де-не-де проглядаються і тепер, незважаючи на столітні руйнування і перебудови. Тут стояла і споруджена Данилом церква Богородиці. «Переказ говорить, — писав перед півтора століттями Ярошевич, — що найдавніша церква була при замко­вій горі від сторони міста. Сьогодні в цьому місці є яр, водою виритий, який простягається до Бугу» [11, с. 24]. Трохи далі, захищена вигином Бугу, розта­шовувалась зручна торгова пристань. Найбільш пологим є південно-західний схил пагорбу, тут, ймовірно, і був розташований посад — поселення купців і ремісників. А над ним нависав дитинець, дозволяючи ефективно прострілю­вати весь навколишній простір. Зараз замкова гора понищена часом, впродовж якого нове польське населення забудувало і розрило її південно-західні схили. Та й на самій горі майже знищено всі пам’ятки давньоруської фортифікації, натомість встановлено польський пам’ятник. Точніші дані можуть дати архео­логічні розкопки, які дозволять повністю атрибутувати розміри міста-фортеці.

З неприкритого Бугом північно-східного боку і зараз вибратися на круті схили надзвичайно важко (автор також особисто пересвідчився в цьому). Особ­ливо в період ранньої весни, коли сніг і болото не давали змогу видертись на­гору. Ці наші висновки повністю підтвердив місцевий дослідник Дорогичина Юрій Гаврилюк. Він зауважив, що зледенілими схилами в березні на гору майже неможливо піднятися. Крім того, стрімкість і висота гори, на якій розташову­вався княжий град, не давали змогу нападникам ефективно використовувати облогові машини. З двох інших неприкритих рікою боків, як свідчать місцеві жителі, колись розлягалися мочарі й болота.

Знаний дослідник давньоруської фортифікації Василь Петрик надав нам попередні наукові розрахунки кількості гарнізону Дорогичина, які базуються на врахуванні величини оборонних споруд. Оскільки вчений довів, що обо­ронні споруди Дорогичина приблизно відповідали за величиною оборонним спорудам Холма і були подібні за конструкцією, то він розрахував кількість гарнізону, який би міг ефективно обороняти місто. Свої розрахунки В. Петрик починає з диференціації оборонних укріплень за планувально-конструктивни­ми особливостями: а) кліті-городні з житловою і господарською функціями; б) насипні земляні вали — відображають не стільки різну будівельну традицію, як різне функціональне їхнє призначення. Перший тип обслуговував терито­рію розташування постійного військового гарнізону на території города (дру­жини), другий — належав до сфери обслуговування населення города через структуру військово-територіальної організації (тисяча, сотня). І саме довжина оборонних стін може визначати приблизну кількість оборонців, необхідних для її контролю. Як приклад В. Петрик наводить розрахунки для оборонної лінії Холма, що розмірами був подібний до Дорогичина (периметр укріпленого двору (дитинця) становить 210 м, а саме місто займало 5,5 га). Стрільниці на заборо­нах були розташовані через півтора метра одна від одної, тобто на одну бійницю потрібна була щонайменше одна людина.

Дорогичинський замок. Комп’ютерна реконструкція Ігоря Шишака

він отримує кількість 200 осіб для оборони дитинця. Так само для оборони міста величиною п’ять з половиною гектарів потрібно було 590 осіб. Загалом для оборони Холма необхідно було щонайменше близько 8оо воїнів-оборон- ців. Подібна кількість оборонців мала б складати і гарнізон Дорогичина [48, с. 127-129].

Хоча ці підрахунки є дещо приблизними, але й вони показують нам, що ніяка мікрогрупа чи «жменька» в іо лицарів навіть зі зброєносцями не могла утримувати в покорі ні сам Дорогичин, ані територію між Бугом і Нарвою. Та­кий загін був достатнім для несподіваного наскоку, за певного везіння він на­віть міг раптово увірватись у Дорогичин. Але одна справа, коли ти маєш на меті провести несподіваний напад, а інша — коли плануєш правити на захо­пленій території. А для утримання міста і волості «жменьки» було замало, адже, як вчить воєнна історія, для утримання територій (на відміну від набігів) потрібні значні військові сили. А «жменька» лицарів, яка навіть за допомогою польського князя Конрада наважилася захопити Дорогичин, змушена була б вирішувати низку військових завдань. По-перше, їм треба було протистояти на цій території постійним набігам ятвязьких племен, для чого Конрад Мазовець- кий і розмістив їх у цьому напрямку. Така, по суті, партизанська війна вимага­ла чисельного і добре навченого війська, яке могло б організувати ефективну систему охорони прикордоння і оповіщення про напад ворога. Для цього на всіх дорогах, річкових бродах і лісових проходах потрібно було виставити за­стави, які б контролювали напрямки просування ворога. Вони, своєю чергою, розсилають патрулі і розставляють сторожові пости та секрети в усіх напрям­ках. Крім того, відповідні залоги потрібно було розмістити по селах і містечках Дорогичинщини, бо ж напади і походи ятвягів відбувалися в будь-яку пору року, вдень і вночі, тому треба було цілодобово посилено патрулювати кордо­ни.

Люди ховаються під охорону замку. Петро Андрусів

засновник ордену — єпископ Християн). По-друге, хрестоносці прекрасно зна­ли, що у своїх претензіях на Підляш- пія, крім ятвягів, їм рано чи пізно до­ведеться зіткнутись із армією Данила Галицького, який не залишив би про­сто так захоплення своєї «отчини». Крім того, в донаційній грамоті зазна­чалося, що обов’язком ордену є «по­бивати єретиків та прусів» [42, с. 52], тобто вести збройну боротьбу проти русинів Галицько-Волинської держа­ви, яких і вважали єретиками на від­міну від язичників-прусів.

Історія свідчить, що хрестоносці тих часів завжди ретельно планували свої військові кампанії і тверезо оці­нювали сили супротивника, на чию землю вони планували посягнути. І вони були прекрасно поінформовані про те, яким є Данило як полководець і які його збройні сили. Адже на той

Битва лицарів. Старовинний малюнок

час Данило Галицький мав в Європі репутацію першорядного воєначальника. Йому вдалося створити й утримувати професійну армію, вишколену і сцемен- товану або, як колись казали, «злютовану» в численних походах і битвах. І армія ця була досить значною, що давало Данилові змогу вести майже без­перервні бойові дії з різними супротивниками. Тому, аби протистояти галицько- волинському князю, хрестоносцям треба було мати хоча б рівнозначні військо­ві сили. На те, що хрестоносці мали в своєму розпорядженні не «дві сотні», а значніший військовий контингент, промовисто вказує згадка в літописі, згідно з якою Данило вирушив на них «в силі тяжкій», та ще й залучивши до походу дружину свого брата Василька. Якщо б війська лицарів було так мало, Данило­ві не було б потреби кидати на темпличів всі сили, оголивши свої галицькі й перемишльські напрямки, тобто залишивши свої вразливі південні кордони без будь-якого серйозного прикриття. Йому досить було б відправити військо на чолі з кимось із воєвод або тисяцьких.

І, нарешті, остання, третя загроза для армії хрестоносців — це населення самої Дорогичинщини. Адже навіть якщо частина бояр та купців і бачила у хрестоносцях своїх союзників, то прості селяни і дружинники були не в захва­ті від з’яви на їхніх землях нових «визволителів»:

Кожен ворог йде нас визволяти, а для себе землю він краде.

На могилу землю буде мати!

На могилі воля розцвіте!

Середньовічні лицарі.

Старовинний малюнок

Влучні слова цієї знаменитої піс­ні Української Повстанської Армії є справедливими і до тих далеких ча­сів. Особливо, якщо взяти до уваги традиційну ворожнечу православних із латинниками, яку активно підігрі­вало духовенство як з одного, так і з другого боку. А напіввійськове насе­лення на прикордонні дуже швидко бралося за зброю і могло як вдатися до партизанської боротьби, блокую­чи постачання продовольства для ли­царів, так і просто ночами вирізати хрестоносців на місцях їх постою.

Як ми вже говорили, Дорогичин був важливим торговим центром на шляху з Русі в Європу. Як свідчить ар­хеологія, населення тут сягало кілька тисяч осіб. Ще більша кількість людей жила по селах та містечках, розкида­них у межиріччі між Бугом і Нарвою. Ці містечка і села творили північно- західну оборонну лінію Русі, яка вклю­

чала в себе низку прикордонних пунктів, сторожових веж та укріплень. Тому варто пам’ятати, що ці землі були землями порубіжжя, де населення змушене було постійно захищати кордон від нападів поляків та литовців. У ті давні часи на Русі кожен дорослий чоловік був воїном. Села творили загони самооборони, в містах кожна вулиця виставляла свій загін, кожен куток — сотню. В той час саме земське ополчення було грізною силою, здатною протистояти як князів­ським дружинам, так і іноземним агресорам. Як дослідили вчені, в часи Данила

Давньоруське ополчення. Петро Андру сів

Галицького основною формою організації ополчення були во­лосні «тисячі», які об’єднували «воїв» головного міста та нав­колишнього округу, підпоряд­кованого владі міської общини [40, с. 117]. Для порівняння: у Перемишльській землі, яка в ті часи розмірами лише трохи пе­реважала Дорогичинщину, зга­дується княжий воєвода Ярун, який тоді «держав у Перемиш­лі тисячу» [12, с. 20], а пізніше там держав тисячу Юрій Домажирич [12, с. 31]. Тобто, Перемишльська земля виставляла для княжого війська тисячу воїнів. А ще ж були воїни, які залиша­лися вдома і несли гарнізонну та сторожову службу.

Оскільки в Дорогичині розташовувалась велика торгова база, то, відповід­но, тут мав бути розміщений і значний гарнізон з воїнів, що знімали мито й охороняли кордони, а також наймані загони, які супроводжували і охороняли купецькі валки багатих купців — «мужів градських». Адже тоді професія купця була надзвичайно ризикованою та вимагала великої хоробрості й відваги. В ті неспокійні часи купці-«гості» вирушали на торг до сусідніх країн як на війну, добре озброєними, у супроводі значного загону озброєних слуг. Із літописів відомо, що руські «гості» тих часів відзначалися войовничістю і вміли тримати зброю в руках. Недаремно ще у візантійських договорах з Руссю, укладених за часів князів Олега (907 р.) та Ігоря (945 р.), особливим пунктом підкреслюва­лася заборона руським купцям проходити в Константинополь озброєними і групами більш як п’ятдесят осіб [39, сс. 18, 27]. Ці войовничі люди творили серйозну силу. Мало того, мешканці міст, купці й ремісники, могли собі до­зволити добре озброєння, і їхнє спорядження мало поступалося спорядженню княжих дружинників чи хрестоносців. Наприклад, коли 1218 року відбулося повстання жителів Славенського, Плотницького і Неревського кінців Велико­го Новгорода проти посадника Твердислава Михалковича, городяни виступили у важкому озброєнні: «...прийдоша в бронях і в шоломах, як на рать і Неревля- ни також» [49, с. 198].

Тобто, Дорогичин і його околиці кишіли озброєними людьми, які будь-якої миті могли використати свою зброю і навички проти хрестоносців. Про значну силу, якою була в той час міська купецька олігархія свідчить те, що через кіль­ка років вона наважилась вчинити бунт, не пустивши в місто Данила Галиць­кого, який був змушений відступити від стін міста. Тому, навіть домовившись

Середньовічні лицарі. Сучасний малюнок

Середньовічні лицарі. Сучасний малюнок

на певних умовах з «мужами град- ськими», хрестоносці змушені були б тримати в місті і околицях значний контингент військ, інакше їм загрожу­вало б знищення від рук місцевого на­селення, яке могло повстати і вирізати нечисельні загони прийшлих чужин­ців (згадаймо винищення ночами вій­ська Болеслава на Київщині чи вирізу­вання угрів у Галичині). І захоплення Дорогичинщини з недостатньою кіль­кістю вояків було б з боку добжин- ських лицарів просто самогубством. Тому важко повірити в те, що хресто­носці, будучи досвідченими, профе­сійними воїнами, які пройшли не одну військову кампанію, дали втягнути себе в авантюру, не забезпечившись відпо­відним військовим контингентом.

Для того щоб ефективно контро­лювати ці землі, хрестоносцям необ­хідно було мати щонайменше тисячне військо. Адже поряд із основним гар­нізоном в Дорогичині треба було утримувати чималі гарнізони в прилеглих містечках і селах та сторожові залоги на шляхах. Крім того, треба було налагоди­ти безперервне сполучення з Конрадом Мазовецьким, чиї війська у разі воро­жої агресії зобов’язувались прийти на допомогу ордену. Адже у дарчій грамоті Конрад зобов’язується допомагати своїми військами для охорони Дорогичин- ської землі від ворогів [42, с. 52].

У сучасному науковому світі побутує думка про орденських братів як рядо­вих лицарів. Насправді, в ті часи магістр ордену прирівнювався до правителя невеликого князівства або королівства. Комтур відповідав званню воєводи (він командував цілим повітом), а орденський брат — званню каштеляна (началь­ника замку з прилеглою волостю). Тобто, по суті, звання орденських братів відповідало званню тисяцьких і соцьких. Особливо яскраво це відображалось у стародавніх хроніках, де, наприклад, у повідомленнях про втрати під час битв вказували не кількість полеглих воїнів, а лише кількість братів: «Тим поряд­ком магістрів, комтурів і братів орденських від Літавів, як вони зовуть, поби­тих, в метрику церковну записували, а тут не мали переліку військ, ані загонів втрачених — лише старших, бо магістр в них був як король або князь, коман- датор або комтур, як воєвода, начальник над повітом. Також брати Ордену мали замки свої і волості, як у нас каштеляни й пани вільні або шляхтичі знач­ні» [79> ^c∙ 206]. До прикладу, як подає «Римована хроніка», гарнізоном захоп-

Руський воїн. Зображення на дерев’яній посудині з Чернігова XIII cm.

леного лівонськими лицарями великого руського міста Пскова в 1241 році керува­ли лише два орденських брати [44, с. 232].

Звичайно, що кожен лицар утримував коло себе один загін воїнів, який згідно із тамплієрським статутом називався «спис». У середньовіччі «спис» означав тактичну одиницю і кількість лицарських армій ви­значали кількістю «списів». Як свідчать історичні джерела, такий спис міг склада­тись від десятка до сотні і більше воїнів. Цей загін складався з служебних братів (на одного брата, згідно зі статутом, було від восьми до п’ятнадцяти служебних братів). Брати-служебники поділялися на зброє­носців, які в бою виступали як стрільці й арбалетники, та ремісників (ковалів, крав­ців тощо). Кілька списів складали «прапор» (хоругву, бандерію), а кілька зна­мен — полк. Крім братів-лицарів, в орден входили і брати-священики, які за потреби також особисто брали участь в боях, воюючи булавами, зброєю, яка формально «не проливала кров».

Поряд з воїнами-монахами, які складали орденські обітниці, в орден могли також входити і світські лицарі. Наприклад, світські лицарі складали значну частину військ Тевтонського і Лівонського орденів. Деякі з них, навіть одруже­ні, могли вступати в орден (довічно або на річний термін), але вони не мали права носити білого плаща. За це вони заповідали ордену половину своєї влас­ності. Такі світські лицарі могли мати посілості на території ордену і викону­вати певні військові обов’язки. В хоругви крупних феодалів могли входити не один, а декілька списів воїнів. Але були й «однощитні лицарі», тобто ті, які не мали за собою власної хо­ругви. Про наявність польських світських та церковних феодалів у складі військ ордену свідчить дона- ційна грамота, де окремо врахову­ються посілості польської шляхти на Дорогичинщині: «...шануючи право мазовецької церкви та мож­них, якщо тільки вони щось мали поміж згаданими ріками» [42, с. 52].

Крім того, на заклик Папи армія дорогичинських лицарів могла швид­ко поповнюватись великою кількістю

Давньоруські воїни з князем. Зображення на дерев’яній чаші XII cm.

Давньоруський воїн. М. Дмитренко

лицарів. Мова йде про так званих «орденських гос­тей», тобто феодалів, які прибували з Німеччини чи Польщі, щоб отримати прощення гріхів у боротьбі з єретиками і язичниками. Не виключаємо наявність в армії дорогичинців і найманої піхоти, стрільців із лу­ків та арбалетів. Звичайно, були в їхніх лавах і части­на тих «градських» і бояр із партії, яка боролась про­ти централізаторської політики Данила Галицького. Що ж до чисельності у тій битві військ галицько­го князя, то як ми вже згадували, літописець особли­во наголосив, що Данило рушив на «темпличів» з «великою силою», тобто кинув проти них основну частину своїх сил. Щоб зібрати це військо, потрібно було швидко провести мобілізацію. В усі кінці князів­ства мчали вершники з княжими стрілами. Сканди­навська «Сага про Еймунда» розповідає саме про та­кий спосіб скликання війська на Русі: «Яріцлейв (Ярослав) конунг послав бойову стрілу по всьому своє­му князівству, і скликають конунги всю рать» [27, с. 129-130]. Кожен боярин зі своїми воїнами на пер­ший поклик князя мусив негайно виступати в похід.

Величину його армії підтверджує і те, що в поході взяла участь і дружина бра­та Данила Василька, з яким, як свідчить літопис, після перемоги «повернулись обидва у Володимир» [12, с. 51]. В тому ж таки літописі є пояснення, що собою являла невелика сила тих часів. Наприклад, загін із півтисячі ратників вважав­ся невеликим. Так, 1256 року, коли Данило з братом Васильком із «великою силою» рушили в похід на місто Возвягль, вперед було послано із загоном Да- нилового сина Шварна, який мав завдання оточити город: «Боїв же було з них п’ятсот, і городяни, бачивши мало ратників із князем, сміялися, стоячи на го- родській стіні. Але назавтра прийшов Данило із силою-силенною війська, із братом своїм [Васильком] і з сином Львом. І коли побачили [це] городяни, то страх напав на них, і не витримали вони і здалися» [12, с. 99]. Через три роки після розгрому хрестоносців під Дорогичином ми бачимо, яке значне число воїнів складало лише одну з частин армії Данила Галицького. Так, в 1241 році в поході на болохівське місто Дядьків до основної армії Данила приєднався його печатник (канцлер) Курило «з трьома тисячами піших воїв і трьомастами кінників» [12, с. 63-64]. Про військові сили Данила свідчать слова літописця про те, що навіть у пізніші часи, після татарської навали, князь не боявся ви­ступити проти татарського полководця Куремси, у якого під прапором було від 5-ти до io-ти тисяч війська. Вочевидь, у цьому поході армія Данила складала від 3-х до 5-ти тисяч воїнів.

Варто звернути увагу на повідомлення «у силі тяжкій» з боку мобілізацій­них можливостей Данила Галицького. До того часу його ресурсна база змен- шилась до розмірів волинського князівства, а неперервні військові дії й пов’язані з цим втрати вбитими і пораненими значно порідили лави княжої дружини. Вочевидь, збираючи «силу тяжку», Данило змушений був кинути в похід усі свої резерви, як кажуть у народі: «пан або пропав». Не випадково була вибрана пора (кінець лютого — початок березня), адже в цей час населен­ня ще не проводить сільськогосподарських робіт і можна залучити до походу максимальну кількість чоловіків і коней. Саме це й пояснює подальші слова літопису, що відразу після перемоги Данило з братом не проводили більше жодних операцій, а, натомість, негайно повернулися до Володимира. Адже, судячи з усього, більшість його війська складали рекрутовані селяни, які з не­терпінням чекали повернення додому, щоб розпочати весняні польові роботи. Недаремно в літописах, «Слові о полку Ігоревім» воїни, які згадуються поряд із боярами, мають назву «кметь» (в усіх слов’янських мовах цей термін означав вільну людину-господаря, яка під час війни повинна була бути у війську). Мо­білізувавши на війну значну кількість господарів, треба було вирішити питан­ня забезпечення війська і населення харчуванням. У ті часи, коли людина була значно більше залежною від природи, вона змушена була ретельніше дотри­муватися її законів. Адже, коли через військові дії населення своєчасно не встигало провести сільськогосподарські роботи (посівну чи збір урожаю), краї­ні міг загрожувати голод. У давньоруському літописі цій проблемі був присвя­чений навіть окремий розділ, в якому дружина переконує князів не залучати навесні смердів до війська: «У Рік 6619 [1111]. Вложив Бог Володимиру [Всево­лодовичу] в серце [добрий намір], і став він говорити брату своєму Святополку [Ізяславичу], спонукаючи його [піти] на поганих весною. Святополк тоді по­відав дружині своїй річ Володимирову, але вони сказали: “Не час нині відри­вати смердів од ріллі”. І послав Святополк [послів] до Володимира, говорячи: “Коли б ми удвох зібралися та про се порадилися б з дружиною”. Послані, отож, прийшли до Володимира і повідали все, що сказав Святополк. І прийшов Володимир, і зустрілись вони на [озері] Долобську, і сіли в одному шатрі — Святополк зі своєю дружиною, а Володимир зі своєю дружиною. І настало

Давньоруські воїни. Зображення на дерев’яному диску XII cm.

мовчання, і сказав Володимир: «Брате! Ти єси старший. Почни мову, як би нам подбати про Руськую землю». І мовив Святополк: “Брате, ти почни”. І сказав Володимир: “Як я маю мовити? Адже на мене говоритимуть твоя дружина і моя, кажучи: “Погубить він смердів і ріллю смердам”. Та се дивно мені, брате, що смердів ви жалієте і їхніх коней, а про се не думаючи, що на весну стане смерд отой орати конем тим, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою і забере коня того, і жону його, і дітей його, і стодолу його запалить. То про се чому ви не думаєте?”. І сказала вся дружина: “Правда, воістину так воно єсть”. І сказав Святополк: “То | я, брате, готов є [іти] з тобою”. І послали вони оба [послів] до Давида Святославича, велячи йому [іти] з собою. І встав Володимир і Святополк, і поцілувалися вони, [прощаючись]» [39, с. 166].

Тогочасні володарі по-різному намагались вирішити цю проблему. Напри­клад, щоб вийти зі становища, можна було б взяти в похід лише частину селян (третину або половину), інша — могла обробляти поля або вести війну силами лише княжої дружини та найманців. Але, як ми вже говорили, в результаті безперервних бойових дій у Данила зменшилась як кількість дружини, так і фінансові засоби. Наприклад, соляні промисли Коломиї, що давали змогу утримувати дружину і наймати затяжні загони, в той час були в руках ворогів. Так само значно скоротились митні надходження від транзитної торгівлі. Тому, щоб зібрати силу тяжку в похід на Дорогичин, доводилось брати всіх, хто міг тримати зброю в руках. Повальна мобілізація ополчення була ще однією при­чиною, чому справжня мета походу не була оголошена відразу. Як ми знаємо з літописів, збираючи ополчення, князі скликали віче, де оголошували мету походу і призначали його час. Саме тому і змушений був оголосити Данило похід «на ятвягів», адже на вічі могли бути люди, пов’язані з тією боярською партією Дорогичина, що підтримувала Конрада та хрестоносців.

Проаналізувавши манери веден­ня битв Данила Галицького і тактич­ні прийоми полководців тих часів, можна з великою ймовірністю рекон­струювати весь перебіг битви. Деякі вчені наполягають на тому, що Дани­ло взяв Дорогичин за допомогою об­логи. Ця гіпотеза не підтверджується ні літописом, ні самою логікою блиска­вичного походу. Штурмувати укріп­лене місто було надзвичайно складно, побудова важких облогових машин вимагала часу, адже, якщо хресто­носцям вдалось би хоча на якийсь час протриматись у місті, то із Мазе­вії їм могла надійти підмога, а Дани­лове військо ризикувало бути відрі­заним від баз постачання. Це підтверджує навіть побіжний погляд на карту місцевості. Крім того, в літописі вказано, що лицарів на чолі з магістром Бруно було захоплено в полон, а полонених беруть в результаті битви. Коли б лицарі зачинилися в місті, то вони могли б за тодішньою військовою традицією, здав­ши Данилові Дорогичин, обумовити для себе право вільного виходу з нього на всі чотири вітри зі зброєю і навіть із розгорнутими знаменами.

Давньоруський замок. М. Фартух

Крім того, в літописі сказано, що Данило з метою дезінформації супротив­ника почав похід, нібито йдучи на ятвягів. Це тим більше виключає перевезен­ня з собою великих облогових машин (навіть у розібраному стані), які в боях проти ятвязьких племен у дрімучих лісах і болотах Берестейщини були не по­трібні й одразу ж відкрили б ворожій розвідці (а вона в хрестових лицарів була на дуже високому рівні) таємну мету походу Данила Галицького, адже обози в походи на ятвягів зазвичай не брали, оскільки війна там передбачала несподі­ваний набіг і швидкий відступ.

Але тут треба уточнити один момент, який приводить до величезних по­милок при реконструкції цієї битви. Мова йде про те, що дослідникам часто бракує знань про стародавню облогову техніку. Деякі вчені уявляють собі бал- лісти, требушети і катапульти на зразок знаменитого кулемета «Максим», з якого можна відкривати вогонь безпосередньо з тачанки. Інші вважають, що середньовічні облогові машини транспортуються в походах подібно до сучасних артилерійських батарей: «...можна лише уявити транспортування “облогової

машинерії” від Берестя до Дорогичина десь у другій половині березня в умовах танення снігів і бездоріжжя. Навряд чи талановитий полководець, який так цінував ефект несподі­ваності, не маючи сучасної гусеничної техні­ки на дизельних двигунах, додумався б тягти “облогову машинерію”, щоб захопити погано укріплене місто, яке обороняла жменя лица­рів та їхніх зброєносців. Заявляємо це з ціл­ковитою відповідальністю, опираючись тіль­ки на факти, а не на «припущення» [43, с. 56]. Але якщо говорити фактами, то середньовіч­ні облогові машини ніколи не ставили на ко­леса і не возили на великі відстані, як сучасні гармати на лафетах. Насправді, всі тодішні облогові машини перевозили у розібраному стані в обозі і вже на місці монтували. При­чому значна частина деталей виготовлялися на місці, наприклад, з нарубаних поблизу фортеці дерев. Все це потребувало чимало часу і обов’язково було б відображено в літописі.

Штурм фортеці.

Манеський кодекс, поч. XIV cm.

До того ж, як ми переконались особисто, «погано укріплений» Доро- гичинський замок розташований на високій крутій горі над рікою, під схи­лами якої було надзвичайно складно застосовувати важкі осадні машини. Обложені хрестоносці мали б над на­падниками беззаперечну перевагу. Більше того, в них була відпрацьована система оборони фортець. За «лівон­ською тактикою» хрестоносці закидува- ли околиці «триболами» — сталевими якірцями з трьома-чотирма шипами, на яких коні й люди ворога шкодили собі ноги. Після цього в дію вступали хрестоносні балістарії: інтенсивним обстрілом із заборол вони могли спри­чинити найбільше втрат нападнику, що, зрештою, зводило штурм нані­вець. Навіть значно пізніше, коли 1241 року городяни не впустили Данила до міста, він не наважився з ходу штурмувати фортецю і змушений був відійти. І лише зібравши значні сили, він зміг взяти Дорогичин, швидше за все, обло­гою, і, обновивши його, спорудив на честь перемоги церкву Святої Богородиці [12, с. 61]. Та й несподівано увірватись в місто, з якого, особливо ранньою вес­ною, коли немає зелені, на значну відстань проглядаються околиці, і гарнізон якого перебуває в умовах підвищеної бойової готовності (адже хрестоносці тільки недавно разом із поляками захопили його в русинів), також було склад­но, тобто несподіваний штурм не був можливим. І навіть якщо б відбувся такий розвиток подій, у літописі він був би відзначений терміном «здобув город спи­сом». Саме так означувався несподіваний наліт і захоплення ворога. Адже, щоб возвеличити князівську славу, літописець завжди із задоволенням фіксував розповіді про штурми, обстріл катапульт чи прорив у фортецю на плечах воро­га. Але в цьому випадку лише лаконічне: «Прийшов, побачив, переміг».

Але в цей час Данилові і не потрібно було штурмувати неприступну гору, його розрахунок базувався на двох аспектах. По-перше, час походу був вибраний надзвичайно вдало і сприяв нападникам. Навіть, коли б воїни Данила змушені були обложити замок, хрестоносці швидко мали б відчути нестачу продоволь­ства, адже саме протягом зими з’їдають значну частину припасів із минулоріч­ного врожаю. Тому лицарі змушені були вийти в поле, щоб запобігти оточенню та осаді міста. Адже вони були в Дорогичині чужими і не могли довіряти міс­цевому війську, особливо під час осади їх руським князем. По-друге, не варто забувати і важливий психологічний аспект: як видно з історії, за правилом ведення лицарських війн доля міста в той час вирішувалася в бою перед їх мурами. Тому хрестоносцям, щоб зберегти за собою легітимність володарювання дорогичин- ською землею, просто необхідно було довести городянам міста свою переконливу військову перевагу над ворожим військом. Особливо тоді, коли в місті перебував магістр ордену. Як ко­роль для держави і підданих, так магістр уособ­лював орден, був символом його могутності й військового щастя. Тому, коли магістр перебу­вав серед війська, то, за традицією, він мусив вийти в поле і продемонструвати, як для своїх воїнів, так і для ворогів, що Боже Провидіння підтримує саме його як уособлення володаря і захисника цих земель. Тому магістр Бруно був змушений вийти на поле битви. І особливо це стосувалося нападу прусів чи ятвягів. Адже ко­ли проти військ іншого володаря — того ж Да­нила Галицького — ще можна було просто три­мати облогу, то при нападі язичників треба було неодмінно вийти і мечем довести всім свою «угодність Господу». В протилежному ви­падку «мужі градські» могли б зневіритись у силі лицарів і їхній можливості захищати До-

Арбалетник.

Манеський кодекс, поч. XIV cm.

рогичинську землю та переметнутися на сторону свого попереднього володаря Данила, відчинивши йому ворота міста. Крім того, проти ятвягів хрестоносці могли вивести в поле і місцеве ополчення, що не так легко було зробити у війні з Данилом Галицьким.

У середньовіччі бій за місто під його мурами був типовим прийомом веден­ня війни. Як аналогію можна привести переможну битву 1245 року, яка від­булась у цих місцях. Саме на розлогих полях під воротами дорогичинськими Данилів брат, князь Василько, який вчасно прибув, вщент розгромив армію ятвязьких князів: «... і був він на третій день з Володимира в Дорогичині. Коли ото вони [ятвяги] билися поблизу воріт дорогичинських, то прийшов на них Василько. І вони виїхали супроти них, [воїв Василька], і не витримали перед Васильком. Оскільки Бог [йому] поміг, побігли лихі поганії. І була січа люта з ними, і гнали їх за багато поприщ, і вбито було сорок князів, і інших багато було побито. І не встояли вони [12, с. 68-69]. Отже, найбільш імовірно, що і битва Данила з хрестоносцями відбулась саме перед мурами Дорогичина.

Данило, який з дитинства вивчав військову справу серед європейського лицарства при дворах польського та угорського королів, прекрасно розумівся на таких речах, і тому не раз саме так здобував міста. Вочевидь, і в цій битві він дав змогу війську добжинського ордену вишикуватись перед мурами міста. До того ж, після виснажливого форсованого маршу, дружинники Данила перед

Кінний лучник.

Старовинний малюнок

боєм обов’язково повинні були зробити короткий відпочинок, озброїтись в броню (оружитися) і, вишикувавшись в бойовий порядок, рушити на ворога.

Дорога з боку Берестя пагорбами ви­водить нас на місце, де розташований центр сучасного Дорогичина. Саме там, в районі теперішнього міського парку, війська магістра мали б перетнути шлях Даниловим воїнам. Враховуючи тактичні умови місцевості, які були добре відомі й Данилові, найдоцільніше було розгорну­ти війська широким фронтом на цій рів­нині, через яку проходила дорога в До- рогичин. Це давало змогу, використавши чисельну перевагу, спробувати охопити хрестоносців із флангів і, відрізавши їх від міста, оточити й розгромити. Адже, коли супротивник не був надто сильний, зазвичай кавалерія лицарів виходила за мури міста і за фортифікацією очікувала ворога. При атаці ворожої кавалерії хрестоносці виставляли на вали балістаріїв, які обстрілювали з арбалетів коней ворога і, переранивши їх, змушували суперника відступити. Наприклад, 1203 року саме так вони відбили атаку полоцького князя під замком Гольм [14, с. 85].

Ймовірно, для зав’язування бою Данило спішив частину війська з коней, вишикувавши їх у піхотну лаву, підсиливши її кінними і пішими стрільцями. Галицький князь особливо славився своїми знаменитими «пішцями», в яких дослідники бачать регулярну піхотну формацію, озброєну і вишколену на зразок грецької фаланги [37, с. 90]. Насправді ж Данило не створював нового виду військ, адже піхотинці завжди були основним родом військ на Русі. Він лише удосконалив піхотні формації своїх попередників й краще вишколив їх взаємо­дію зі стрільцями і кіннотою. Маскувати рух галицьких пішців могли загони ятвягів, які йшли в першій лінії прикриття. У цю пору року перед ранком зем­лю вкривають густі тумани. Ймовірно, саме з туману могли виринути ятвяги і, після зустрічі зі зливою болтів, кинутись тікати, а коли лицарі почали їх пере­слідувати, в дію вступило військо Данила, адже Данило знав і врахував такти­ку ведення військ христового воїнства. Хрестоносці славились своєю вишколе- ністю, недаремно вони вважались головною ударною силою лицарських армій на сході. На відміну від тодішнього європейського лицарства, яке відзначалося своєю недисциплінованістю і в бою було практично некероване (на полі бою кожен лицар сам обирав собі ворога, з яким вступав у поєдинок), лицарі- монахи були сцементовані в бою залізною дисципліною, яка й була запорукою їхніх перемог. «Кожний зовсім не керується власною волею, а найбільше тур­бується про те, щоб підкорятися зверхнику» [63, с. 8о]. Жоден лицар не мав права покинути стрій під загрозою вигнан­ня з ордену. Команди в бою подавав магістр, який особисто вів лицарів в атаку, тримаю­чи в руках орденську хоругву. В бою кожен хрестоносець повинен був битись на смерть, однак йому дозволялось відступати лише тоді, коли чисельність ворога втричі пере­вищувала кількість братів. Навіть потрапив­ши в полон, христовий лицар не повинен просити пощади або обіцяти викуп за збере­ження йому життя [63, с. 8о].

Капітель колони з собору Сен-Сернен, Тулуза (Франція), кінець XI cm.

Європейська військова наука завдяки участі її лицарів у величезній кількості хрес­тових походів як в Малій Азії, так і в При­балтиці накопичила чималий досвід веден­ня бою і з ворожою кіннотою, і з піхотою. Одна тактика застосовувалась на Сході, де сельджуки намагались перехитрити хресто­носців, змусити їх розпочати атаку, замани­ти суперника і розстріляти їх здалеку, а по­тім добити його. Тому там основою тактики хрестоносців було витримати попередні атаки легких стрільців супротивника, відстрілюючись, вичекати поки ворог підійде до них на відстань удару, і, зробивши блискавичний кидок, роз­громити ворога. Інша тактика застосовувалась у боях з прусами чи ятвягами, коли останні намагались заманити хрестоносців на заліснену або заболочену місцевість, де вони зазвичай влаштовували засіки, і там громили їх. У таких випадках хрестоносці навпаки прагнули виманити ворога на відкрите для удару кавалерії місце і відрізати їх від лісових нетрів.

Саме в ті часи європейські воєначальники винайшли й вирішення пробле­ми протистояння масовим обстрілам кінних лучників арабів і сарацинів. Та­ким засобом став удосконалений арбалет із затвором, а також гаком і стреме­ном для заряджання, який при правильному застосуванні давав надзвичайні переваги. Арбалети (arcus ballistarius, ballista manyalis, arbalete) поширюються в європейських арміях з XI століття [15, с. 71]. Арбалетні болти на відстані до too кроків пробивали практично будь-яке захисне спорядження. Саме тому Папа Урбан II оголосив цю зброю «ненависною Господу» (завдяки їй просто­люд міг перемагати закованих в залізо грабіжників-феодалів і, таким чином, порушувати «Божий порядок»). 1139 року на X Вселенському соборі Папа Іно- кентій III прийняв буллу, в якій прокляв арбалет як варварську зброю, анти- гуманну, противну Богові і заборонив його застосування проти християн [65, с. 70]. Але ці заборони й прокляття не заважали широко використовувати арбале­ти в арміях хрестоносців. Зокрема, знаменитий англійський король Річард Ле­вине Серце озброїв свою хрестоносну армію саме арбалетами [29, с. 85]. Като-

Арбалетники.

Старовинний малюнок

лицькі монахи полюбляли використовувати арбалет при обороні монастирів, а бандерії (bandiere) знаменитих генуезьких арбалет­ників складали основу тодішніх папських військ. Хроніка Генріха Латвійського опи­сує широке використання німецькими ли­царями арбалетів при завоюванні Лівонії. Магістр арбалетників займав одну з вищих посад в орденських структурах тамплієрів і госпітальєрів.

Арбалетники шикувались у дві або три розімкнуті шеренги, або бороною (en herse), тобто в шаховому розімкнутому порядку. Арбалетники разом із легкими кіннотника­ми починали бій, стріляючи з луків та арба­летів із безперервною зміною шеренг [15, c∙ 73^-74]∙ Така зміна шеренг, коли одна ше­ренга стріляє, а інші в той час заряджають арбалети, давала змогу компенсувати низьку скорострільність арбалетів (із впроваджен­ням вогнепальної зброї використовувалась ця ж система). Тепер хрестоносці самі мали змогу ефективно розсіювати ворожі лави ще до вирішального удару. Саме у хрестових походах виробилася знаме­нита тактика лицарських орденів: майстерне поєднання арбалетників, при­критих великими щитами й загонами списників, з ударами важкої кавалерії. Правильна взаємодія цих двох видів зброї давала змогу перемагати як кінних лучників Саладіна, так і громити прусські та ятвязькі племінні ополчення. Не­даремно при створені цього ордену (1228 рік) в донаційній грамоті, наданій Конрадом Мазовецьким, було вказано, що добжинські лицарі воюватимуть проти прусів «лівонським звичаєм», тобто тактикою, яка була апробована під час війни хрестоносців у Лівонії [42, с. 44]. Особливо яскраво висвітлює цю тактику вже згадана «Хроніка Лівонії», де багато разів описується, як загони балістаріїв ордену мечоносців буквально викошували арбалетним вогнем лі­вів, які не були захищені обладунками, після чого їх добивали атакою важкої кавалерії. Саме поєднання арбалетників та кінноти було запорукою перемог крестоносного лицарства. Кавалеристи-лицарі шикувались в довгу розімкнуту шеренгу і, згідно з правилами тодішнього ведення бою, щоб зберегти стрій та силу коней для вирішального удару, лицарська кіннота повинна була підходи­ти до ворога кроком, спокійно, не поспішаючи, «так ніби хтось їхав верхи, по­садивши в сідло свою наречену». І лише підійшовши до ворога зовсім близько, лицарі опускали списи, розганяли коней у кар’єр і на максимальній швидкості навалювались на супротивника всією масою. Завдяки використанню ефектив­ної техніки удару списом (з XI століття спис фіксувався в зігнутій руці під пах-

вою) сила удару лицаря зросла надзвичайно і дозволяла проши­вати щити й обладунки ворога. Тому таранний удар наїжаченої списами лицарської лави, закова­них у сталь вершників і коней, змітав все на своєму шляху.

Лицарський тесак фалъчіон. XIII cm.

Ймовірно, що саме так діяли воїни магістра Бруно і під Дорогичином. Адже за винятком пасма пагорбів біля берега Бугу місцевість навколо Дорогичина є відкритою і добре підходить для ведення кавалерійських атак. Для невишко- лених племінних ополчень та феодальних дружин тих часів такий удар майже завжди ставав фатальним. Особливо, коли ворожі лави були добряче прорі­джені стріляниною з арбалетів. Зазвичай, ця тактика приносила лицарям неод­мінні перемоги. Відповідно для Данила найголовнішим було виснажити хрес­тоносців та зламати їх стрій. Для цього і потрібна була легка ятвязька піхота і кавалерія, завданням якої було, засипавши ворога стрілами, сулицями і камін­ням, швидко відступити, змусивши хрестоносців помчати навздогін, при цьому неодмінно розладнавши свої лави. Вочевидь, хрестоносці, бачачи нечислен­ність ятвягів, яких вони мали святим обов’язком гнати з Дорогичинщини, на чолі з магістром Бруно пішли в навальний наступ. Але, відкинувши гамірні ватаги ятвягів, лицарі несподівано були зупинені стіною списів Данилової пі­хоти. Битися з вишколеною фалангою важко озброєних руських воїнів було не так легко, як з погано озброєними і недисциплінованими загонами ятвязьких і литовських племен [28, с. ю].

Як свідчить військова історія, добре вишколений стрій піхотинців може дати собі раду навіть із важкою кавалерією. Ще древні греки та македонці з успіхом використовували фаланги не лише проти кавалерії, а навіть проти бойо­вих слонів. Тим паче, що Данило завжди прикривав важко озброєних піхотин­ців загонами стрільців із луків та арбалетів — «рожанців», які в бою накривали ворога градом стріл [34, с. 65-66]. Це був так званий знаменитий «руський бій», який, згідно з літо­писом, викликав захоплення на­віть у ворогів Данила Галицького, зокрема у Конрада Мазовецького [12, с. 36].

До наших днів зберігся опис такого шикування Данилового війська: «Щити їх були, мов зоря, шоломи, мов сонце, що сходить, списи вони тримали в руках, мов густий очерет, а з обох боків ішли стрільці, тримаючи в руках само-

стріли і наклавши на них стріли проти ратників. Сам Данило сидів на коні й шикував воїнів в бойовий порядок» [32, с. 180]. Тим часом з боків і тилу на хрестоносців вдарили кіннота й решта піхоти Данила, які були у засідці. Така тактика, як свідчать дослідники, була улюбленим прийомом Данила Галиць­кого і неодмінно приносила йому перемогу в багатьох битвах. Такий розвиток подій яскраво описав у поемі «Данило Галицький» поет Микола Бажан:

До стін!.. В цю мить з-за надбережних гір,

З долин, де шумно розступився бір,

У сяйві стягів, в славі бойовій Кіннота руських вимчала на бій.

І знов над нею, наче срібний птах, Летів, лелів і маяв княжий стяг.

— За Русь, за честь!» — Залізний шестопер Данило владним вимахом простер,

І валом сяйва, сталі й дужих тіл

На німця військо хлинуло з двох крил.

Жахнувшись, обернулись вороги, —

І в їх щити вгрузає зуб клюги,

Летять шоломи, як череп’я, з чол,

Розламуються ґратки заборол,

І навстріч смерті злякано пливе Лице тевтона синє і криве.

Свій хижий меч він ронить спроквола

І падає, гуркочучи, з сідла.

Так сотня впала — стугонить стократ Гупня на землю звалюваних лат,

І сто червоних рицарських борід

Стирчать з трави за руським військом вслід [3, с. 261-262].

Перемога під Дорогичином. Станіслав Серветник

Цікаво, що в цій поемі, як і в старих радянських фільмах і підручниках з історії, постійно стверджується, що руські воїни нібито поступалися західним лицарям у важкому озброєні. Також на картині художника Станіслава Сервет- ника «Перемога Данила Галицького під Дорогичином в 1238 році» зображено, як руські вої атакують лицарів, одягнених в обладунки, які з’явилися на сто років пізніше. Такі уявлення є пережитком радянського міфу про «тевтон­ських» броньованих псів-лицарів, які нападали на беззахисну Русь. Насправді ж озброєння сторін було майже рівним.

У ті часи лицарі, зазвичай, носили коль­чужні обладунки. Недаремно ж європейські історики називають цей період «епохою кольчуги» [29, с. 76]. В XII столітті європей­ська кольчуга отримала довгі рукави, які за­кінчувались кольчужними рукавицями [77, с. 20-21]. Тому лицарська кольчуга «хау- берк» відрізнялась від давньоруської лише тим, що виготовлялась як суцільна куртка до колін з капюшоном і рукавами, які закін­чувалися кольчужними рукавицями. Одя­гався такий обладунок через голову лицаря (давньоруські кольчуги зазвичай мали ви­гляд сорочки з довгими або короткими ру­кавами, рукавиці до них одягалися окремо, а капюшон заміняла кольчужна бармиця на шоломі). На ноги лицаря одягали довгі кольчужні панчохи — «шосси», які повністю закривали ноги. На Русі кольчужні панчохи не мали такого поширення. Разом з тим лицарі носили по­дібні до давньоруських кольчужні сорочки з довгими або короткими рукавами. Під кольчуги, а інколи на них, одягались простьобані куртки, часто покриті шкірою — «гамбезони», або шкіряні панцирі, часом — підбиті з внутрішнього боку залізними пластинами — бригантини. Такі гамбезони і бригантини в поєд­нанні з кольчугами були надійним захистом від стріл ворога на дальніх дис­танціях. Наприклад, один із секретарів сельджуцького султана Саладіна опи­сував, що гамбезони арбалетників Річарда Левине Серце в битві при Хіттіні були так щільно втикані стрілами, що нагадували їжаків, причому їхні власни­ки не отримали ніяких ран — на далеких дистанціях легкі стріли сарацинів могли завдати лише незначних пошкоджень [30, с. 8о]. Також під плащ на кольчугу вдягали інший вид обладунку — «котту» зі шкіри або простьобаної тканини із закріпленими на ній пластинами на зразок риб’ячої луски [45, с. 313].

Лицар знімає кольчугу. Біблія Моргана

Голову лицаря, поряд з кольчужним капюшоном, захищали круглі шоломи з масками і напівмасками, відкриті шоломи норманського типу і шоломи у формі фрігійського ковпака. Саме в цей період з’являється також шолом типу «шапель» — круглий, з широкими крисами, який нагадує перевернуту миску. Так само в хрестоносців побутували закриті, схожі на відро, шоломи — «топлґелми».

Лицарський шолом «топлґем». XIII cm.

Вони добре захищали обличчя і голову, але були важкими і звужували візуальний огляд. Такий шо­лом чудово підходив для кінного турніру чи лобової атаки, але у бою врозсип (особливо затяжному) ство­рював певні незручності. Такі шоломи були відомі й полякам, найближчим сусідам Русі. Так, 1229 року під час походу в Польщу, допомагаючи Конраду Ma- зовецькому в його боротьбі за краківський престол проти Владислава III Тонконогого, з метою залиши­тися невпізнаним, Данило Галицький взяв такий за­критий шолом у сандомирського каштеляна воєводи Пакослава і вдягнув під час переговорів із жителями польського міста Каліша [12, с. 37^-38]∙ Хоча не виклю­чено, що це міг бути круглий шолом із напівмаскою, який одягали на кольчужний капюшон, адже саме такі шоломи були на озброєні в польських лица­рів [74, с. 95].

Озброєні лицарі були мечем, трикутним щитом та довгим списом для та­ранного удару. Саме в той час з’являються півтораручні мечі, якими вже б’ються хрестоносні лицарі в Лівонії. З епохи хрестових походів прийшли бу­лави «турецького типу» із свинцевими набалдашниками, усіяними гострими шипами, а також великі тесаки — фальшіони. Цікаво, що в Європі булави були улюбленою зброєю духовних феодалів — католицьких абатів, єпископів та пре­латів, які, як свідчать середньовічні хроніки, брали активну участь у бойових діях проти язичників. Оскільки їм формально заборонялось «проливати кров», то вони, зазвичай, замість мечів використовували булави, адже булавою можна було вбити ворога «не проливаючи крові». З часів хрестоносних походів у ли­царів з’явився звичай захищати своїх коней попонами і кольчужною бронею. Наприклад, у Лівонській Хроніці згадується, що добра броня була на конях хрестоносців [14, с. 90].

Подібним, лише гіршої якості, було й озброєння воїнів-кнехтів. Вони но­сили короткі кольчуги без рукавів або простьобані куртки «гамбезони». Голо­ви кнехтів, зазвичай, захищали яйцевидні, конусовидні або круглі шоломи. Озброєння їх складали мечі або сокири, списи та щити.

Як свідчить археологія, в реальності озброєння руських кіннотників-бояр XIII століття не лише не поступалося, а й переважало озброєння лицарів [62, с. 72-82]. На той час на Русі сформувався свій комплекс бойових обладунків, який дозволяв ефективно захистити воїна в бою.

Руські воїни носили кольчуги до колін, на які переважно одягався пластин­чатий панцир без рукавів. У ньому довгі залізні пластини з’єднувалися за до­помогою шкіряних ремінців. Такі панцирі називаються в літописах «броні до­щаті», а сучасні науковці називають їх ламелярними. Зокрема, прямокутну пластину від такого ламелярного панцира з отворами для ремінних кріплень було знайдено у волинському місті Дорогобужі, дату­ється вона кінцем XI — початком XII століття [51, с. 55]. Причому ця пластинка має витиснуте посереди­ні ребро жорсткості, завдяки якому міцність конст­рукції панцира збільшується в рази. Літопис Руський свідчить, що броню носили навіть лучники. Так, при описі битви на Дніпрі 1151 року згадуються одягнені в броню лучники князя Ізяслава: «борці, стоячи в бронях наверху, стріляли» [39, с. 241].

На Русі ламелярні панцирі цінилися надзвичайно високо. Так, із заповіту 1287 року можна дізнатися, що за «броні дощаті», додавши 50 гривень кун і 5 лік­тів скарлату, князь Володимир Василькович купив ціле село Березовичі [33, с. 127].

Панцирна пластинка з Дорогобужа

Крім ламелярних, побутували й панцирі з наши­тих одна на одну залізних пластинок, подібні до риб’ячої луски. Такі лускаті панцирі мали назву «ла­ти», а воїни, які їх носили, — «латники». Недаремно ще й дотепер в Україні «латка» — невелика накладка з тканини, яка закриває подерте місце на одязі, «ла­тати» — закривати діру. В будівництві латами також називають повздовжні дошки, на які набивають лускоподібні дахи з дерев’яних дранок.

Вершників, як у ламелярних, так і лускатих панцирах, зображено на двох давньоруських шиферних плитках із Михайлівського Золотоверхого монасти­ря у Києві. Причому ламелярні панцирі зображені там пластинами вверх, що характерно саме для кавалерійського різновиду ламеляра (така укладка краще захищає від ударів знизу вверх), у піхотних ламелярах пластини укладали зверху вниз (щоб краще захистити від ударів згори).

На руки руські воїни одягали залізні наручі та бойові рукавиці. Що ж до захисту ніг, то археологам на наших землях ще не вдалось знайти кольчужних панчох, але це не означає, що захисту ніг у дружинників не було. Наприклад, на давньоруському образку із зображенням Святого Юрія, датованого 1250 ро­ком, його ноги захищають лускаті ногавиці.

Битва під фортецею. Середньовічний малюнок

Голови руських воїнів захи­щали високі сфероконічні шоло­ми з кольчужними бармицями. Для захисту обличчя служила за­лізна смуга — ніс («стріла»), до якої запиналася бармиця. Іноді замість носа була залізна напів- маска (зразок такого шолому знайдений при розкопках Деся­тинної церкви) або металева ли­чина. Такі личини часто знахо­дять археологи в давньоруських похованнях, але відразу оголо­шують їх половецькими, пече­нізькими чи взагалі « кочівницькими ». Але зображення шолому з такою личи­ною збереглося на вже згаданому давньоруському образку святого Юрія. А цього святого вже якось не випадає оголошувати «кочовим ханом». 1151 року київського князя Ізяслава ледь не порубали власні воїни через те, що на ньому був закритий шолом (не виключено, що з личиною). Лише коли князь скинув шолом, власні воїни змогли впізнати його [39, с. 248].

В літописі збереглася і назва такої личини. 1248 року під час походу до Австрії, військо Данила Галицького здивувало своїм незвичайним озброєнням німців та угорців. У той час Данило, який вже мав гіркий досвід битв із татара­ми на Калці, запровадив у війську шкіряний захист для коней на зразок татар­ського. Але поряд із «татарським» бронюванням коней шкіряними налобни­ками і попонами, воїни Данила були одягнені в «яриці». «Німці дивувались з татарського озброєння. Коні були в личинах і в шкіряних коярах, а люди — в ярицях, і сяйво велике йшло від його полків, від блиску зброї» [32, с. 182]. Чомусь в історичній науці утвердилася думка, що тут мова йде про татарські панцирі зі шкіряних пластин. Але ж шкіряні панцирі, навіть лаковані, не бли­щать на сонці так, як металеві. Властивість сяяти на сонці має метал, а не шкіра. Тому від шкі­ряних панцирів не могло йти «сяйво велике», яке так вразило німців. Зате цей опис нагадує вже цитований уривок з літопи­су, де описуються сяючі шоломи воїнів Данила: «Щити їх були, мов зоря, шоломи, мов сонце, що сходить» [32, с. 180]. Та й панци­рами шкіряними чи металевими європейців у ті часи було важко здивувати. А от сяючі «як сонце, що сходить» шоло­ми незвичної форми, безумовно, могли захопити уяву німецьких послів. Привертає до себе увагу і зо­всім не монгольська назва «яриці», яка підозріло нагадує слов’янського бога Ярила, ярість, ярину. В українській мові «яритися» — вибухати гнівом, лютувати, «ярус» — лютий, нервовий чоловік. На нашу думку, «яриці» — це шоломи з личинами, які зображують розлючені обличчя. Саме велика кіль­кість таких начищених до дзеркального блиску шо­ломів з ярицями і могла вразити уяву іноземців. Між іншим, так само описує літописець блиск русь­ких щитів на вежах Володимира, який 1232 року вразив угорського короля: «...блищали щити і оружники [в броні], подібно ДО СОНЦЯ» [12, с. 43].

Шолом з личиною, знайдений біля с. Липівці

Давньоруський шолом.

Київ, XIII cm.

Вочевидь, що і тут йдеться не про дерев’яні щити (дерево, як і шкіра, не бли­щить), а про металеві або обковані залізом. Археологічні знахідки, давні зоб­

Лицарі в підшоломниках і кольчужних капюшонах. Середньовічний малюнок

раження та літературні джерела тих часів підтверджують побутування на Русі двох типів основних щитів — мигдалевидного та круглого. За традицією тих часів, воїнів із великими мигдалевидними щитами й у добрій броні ставили в перших рядах як кавалерії, так і піхоти, що дозволяло створити згадувану в літописах «стіну» і мінімізувати втрати, а за ними, у наступних рядах, шику­вались воїни з круглими щитами і легшим озброєнням.

Разом з тим, як правильно зауважують до­слідники, на всій території Русі не було єдиного уніфікованого комплексу озброєння: різні при­родні умови на півночі, півдні, заході та сході, наявність там різних за озброєнням і тактикою бою супротивників зумовлювали розмаїття збройних комплексів руських воїнів. Саме тому набір озброєння, скажімо, київського чи новго­родського воїнів не був ідентичним [5, с. 20-26].

Були й відмінності в озброєнні галицько- волинського війська. Наприклад, ще у Данил сво­го батька Романа була важко озброєна кавалерія, яка використовувала як кращі зразки вітчизня­ного озброєння, так і європейського. Так, у «Слові у полку Ігоревім» із захопленням згадується його важко озброєна дружина, воїни якої носять «за­лізні папорзи під шоломами латинськими» [бо,

сс- 34, Зоб]. Вчені досі б’ються над поясненням цього терміна. Одні вважали їх зав’язками шоло­ма, другі — залізними нагрудниками, треті —

Давньоруський воїн на пластинці з Пліснеська XIII cm.

Печатка Земовита - сина Конрада

Мазовецького

Медальйон

з Волковиська, XIII cm.

прапорцями, четверті — пружинами, ще інші — пере­робляли «папорзи» в «паробці», тобто парубки і т. д.

Але ніхто з вчених не зумів правильно постави­ти собі запитання: що ж залізного в ті часи можна було одягнути під «латинський» шолом? На це за­питання є лише одна правильна відповідь: в ті часи під шоломи європейці одягали залізні капюшони від кольчуг, які захищали голову та шию воїна. Тож, на нашу думку, загадкові «папорзи» — це західно­європейські кольчужні капюшони, які становили єдине ціле з кольчугою (пізніше вони почали виго­товлятися окремо від кольчуги) і додатково охоро­няли голову і шию під шоломом. Адже в той час на Русі капюшонів на кольчугах не робили, а натомість побутувала традиція захищати нижню частину об­личчя, шию і потилицю кольчужною бармицею, яка кріпилася не до кольчуги, а безпосередньо до шоло­ма. Таку відмінну від руської європейська традиція суцільного з кольчугою капюшона, який під шоломом давав додатковий захист голови, зауважив автор «Слова». Нашу думку підтверджують і тогочасні зо­браження. Зокрема, саме в такому капюшоні- «папорзі» під «латинським» шоломом зображений галицький воїн на кістяній пластинці, датованій XIII ст., зі стародавнього галицького міста Пліснесь­ка (також згаданого автором «Слова»).

А самі «латинські шоломи» були, ймовірно, по­ширеним у ті часи в Європі різновидом залізного ковпака із еліпсовидною або злегка скошеною до прямого переду верхівкою з великим наносником без бармиці, який вдягали на кольчужний капю­шон. Останній різновид із заокругленою потилицею і нахиленим до переду верхом відомий під назвою «фрігійський ковпак» [74, с. 94]. У подібному шоло­мі зображений вже згаданий вище галицький воїн на кістяній пластинці з Пліснеська, а також святий Дмитро на медальйоні з Волковиська. Такий тип шолома побутував і в найближчих «латинських» су­сідів Романа — поляків (він зафіксований, напри­клад, на печатках Конрада Мазовецького та його сина Земовита). Як відомо, Роман Мстиславович із дружиною часто бував саме в Польщі, спочатку пе-

ребуваючи при княжому дворі, пізніше — підтримуючи польських князів у їх­ніх міжусобицях. Саме в одному з таких походів він і загинув 1205 року. Нага­даємо, що матір’ю Романа була польська принцеса Агнеса, дочка Болеслава Кривоустого. Тому, ймовірно, що саме в Польщі дружинники Романа закупо­вували або й захоплювали «латинські» шоломи такого типу, як і кольчуги з «папорзами», тобто капюшонами. Хоча не виключено, що воїни Романа могли носити на головах і схожі на відро топлґелми.

Вище ми вже згадували епі­зод, коли київського князя Ізясла- ва ледь не порубали власні воїни через те, що на ньому був закри­тий шолом. При цьому від силь­ного удару мечем шолом Ізяслава був пробитий до чола: «І ударив він його мечем, і так пробився шолом до лоба. Ізяслав же ска­зав: “Я Ізяслав єсмь, князь ваш”. І зняв він з себе шолом, і вони впізнали його» [39, с. 248]. Тут

Фрагмент і графічш реконструкція маски з Ізя. з■ :я (реконструкція П. Bacu

варто звернути увагу на одну де­

таль: коли б під шоломом не було підшоломника, при такому сильному ударі князь отримав би щонайменше важку контузію, а то й перелом черепа. Знай­дені при археологічних розкопках давньоруські шоломи не мають всередині слідів кріплень ремінців, які могли утворювати якийсь підшол* чк. Відомо, що західні лицарі носили стьобані чепчики койф (coif) або, перс рабів,

невеликі повстяні шапочки, які одягали під шолом для полегш. удару. В мирний час такі шапочки одягали під інші головні убори. Пізніше вони транс­формувалися в капюшони, що облягають голову, або шапочки зі шкіри чи під­

битого і простроченого полотна, посилені навколо висків злегка виступаючим валиком, і закриваю­чі все, крім очей, носа і рота, а деколи й рот [29, сс. 25-26, 80]. Не виключено, що такі підшолом­ники носили під шоломами наші лицарі, які також змушені були подбати про пом’якшення прямих ударів по шолому. Подібну невеличку шапочку, яка повторює обриси шолома, ми можемо побачи­ти на одному із зображень Радивилівського літо­пису, де князь у похідному шатрі молиться до ікс ни, коло якої висить меч. Подібна, лише бат орнаментована, шапочка є і на одному з рель Георгієвського собору в Юр’єві-Польському. Зараз доведено, що рельєфи цього собору виготовляли майстри з Галичини. А в Галицько-Волинському

Князь в підшоломнику.

Мініатюра з Радивилів­ського літопису

Європейські підшоломники.

Зображення із «Роману про Александра» 1250 р.

Підшоломники.

Зображення на колонах собору в Юр’єві-Польському, XII cm.

дігравав набивний валик — «бурлет», який забезпечував більш щільну посад­

літописі згадуються «прилбиці» — наго­ловники з вовчої або борсучої шкіри. Так, 1242 року воїни Данила Галицького покарали бунтівних перемиських бояр — «пороздирано прилбиці їх вовчі і борсу­кові» [12, с. 65]. У польській, чеській і словацькій мовах «прилбиця», «прил- ба» означає шолом, або шолом із забо- ролом, або й саме забороло. Але шолом із вовчої або борсучої шкіри був би нена­дійним захистом голови від удару меча чи сокири, тому можна припустити, що такі хутряні прилбиці виконували функ­цію підшоломника. Вовча або борсукова оторочка на шапочці могла відігравати ту ж роль, яку на лицарських койфах ві­ку шолома і був додатковим амортизатором.

Для таранного удару давньоруські кавалеристи, як і їхні європейські коле­ги, використовували довгі списи. Так, у битві під Ярославом 1245 року, князь і його воїни в стрімкій атаці ламають списи об тіла ворогів: «Данило ввігнав списа свого в противника, та спис зламався...» [12, с. 45]. Не відставав від бать­ка і його син Лев: «А об того гордого Філю [угорського воєводу] Лев, ся дитина, зламав списа свого» [12, с. 72]. Спис був основною ударною зброєю тих часів як і в кавалерії, так і в піхоті. Якщо в часи Першої світової війни кількість воя­ків визначали як кількість багнетів і шабель, то в ті часи — як кількість списів. «Було у поганих 9 сот копій, а в Русі дев’яносто копій», — згадує літопис [19, с. 26]. Причому, спис міг означати як одного бійця, так і цілий загін, який включав у себе різну кількість кінних та піших воїнів.

Взяти місто штурмом в давнину називалося «взяти город копієм». Цікаво, що в «Слові» поряд з харалужними мечами згадуються харалужні списи, тобто їх наконечники виготовляли з найякіснішої сталі, саме така сталь давала змо­гу пробивати ворожі обладунки. Використовували також рогатини — мислив­ський різновид списа з довгим і широким, заточеним з обох сторін пером, на­садженим на середньої довжини товсте міцне ратище. Такі ж списи і рогатини застосовувала піхота, в тому числі як захист від кавалерії:

А якщо рогатину муж в мужа засадить,

Зараз душу випустить і з коня повалить [79, с. 134].

Поряд із довгим списом, або рогатиною, також були поширені значно ко­ротші метальні дротики — сулиці. Інколи вістря сулиць мали два шипи, завдя­ки яким вони застрягали в рані або в щиті, який доводилось внаслідок цього відкидати [19, с. 26]. Цим вони нагадують знаменитий римський метальний пілум. Саме так, на манер римських легіонерів, використовував сулицю Лев Данилович.

В одній із битв 1253 року, коли на молодого княжича із засідки несподі­вано вдарив великий загін ятвягів, очолюваний князем Стекинтом, і княжі воїни кинулись відступати, Лев, спішившись, сам один дав бій цілому ятвязь- кому загону: «Але коли ятвяги вибігли на нього із засіки, то кінники, що були з ним, утекли. Лев тоді один зсів із коня і бився з ними кріпко, і вони, [кінни­ки], побачивши, що Лев один б’ється з ними, вернулися невеликим [загоном] на підмогу йому. Лев тим часом увігнав сулицю свою у щит його, [Стекинта], так що не міг він прикритися, [і тоді] Лев Стекинта мечем убив і брата його пронизав мечем. І вони, [ятвяги], побігли, а він гнав їх пішки....» [12, с. 90].

У знаменитій Липицькій битві (1216 рік) сулицями були озброєні новгород­ські ополченці Мстислава Удатного, які на бігу метали їх у ворога, а потім би­лися киями і сокирами [58, с. 8-9]. Руськими кавалеристами такі ж сулиці металися з коня на скаку, на манер арабських джерідів. У русів навіть зберігся давній звичай, коли метанням списа з коня князь символічно розпочинав битву: «І коли зійшлися обидва війська докупи, кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був [Святослав] зов­сім малим» [39, с. 34].

Зображення щита на шиферній плиті з Києва XII cm.

Поряд із метальними дротиками найпоширенішою зброєю дальнього бою був лук. Ще до приходу татар лук був сакральною зброєю на Русі. Неда­ремно покровителем Києва вважався Михайло Лучник. За легендою, коли ки­яни не дали йому вразити стрілою Ба- тия, він взяв на спис Золоті Ворота і по­віз їх у Карпати. Інші билинні богатирі теж користуються луком. Так, знамени­тий Ілля Моровець саме з лука вражає

Давньоруський

лук

Солов’я Розбійника. Археологічні знахідки підтверджують наявність на Русі складних композитних луків із накладка­ми з кості. Давньоруський великий піхотний лук (XI століт­тя), знайдений на території Новгорода, мав величину 190 см [68, с. 22]. Такий лук за потужністю і пробивною силою міг посперечатися навіть із арбалетом. Недаремно західні хро­ніки трактують руських стрільців, як надзвичайно небез­печних супротивників. Ось як польські історики описували галицьких стрільців під час битви польського короля Бо­леслава з руськими князями В1182 році:

Руські загони на польський ріг лівий навалились,

І густою стрільбою з луків зараз ляхів збили.

Як сам Кромер пише, ті перемішались,

А польські шикування лав розладнались.

Руси град залізних стріл тим сміліш пускають, А стріли з кривих луків з посвистом злітають. Літають, а в що котрийсь Русин певно наміриться, То чи кінь, чи то сам муж на землю валиться [79, с. 134].

Навіть відстані в данину вимірювали на «перестріл», тобто на дальність випущеної стріли. Такий перестріл, згідно з підрахунками вчених, мав довжи­ну близько 225 метрів [68, с. 36].

На відміну від західноєвропейських лицарів на Русі луком володіли не ли­ше піхотинці, а й кінні воїни. Так, вважливе місце в князівських дружинах ма­ли загони кінних стрільців, аналогічні половецьким [12, с. 82]. Саме в той час Данило почав озброювати своїх воїнів арбалетами на зразок європейських ар­мій. Адже в сусідніх із Галицько-Волинською державою країнах (Польщі, Чехії та Угорщині), у складі королівських військ вже були загони арбалетників. Ось як описуються давньоруські воїни, озброєні арбалетами: «Щити їх були, мов зоря, шоломи, мов сонце, що сходить, списи вони тримали в руках, мов густий очерет, а з обох боків ішли стрільці, тримаю­чи в руках самостріли і наклавши на них стрі­ли, проти ратників» [32, с. 18о]. Цікаво, що в оригіналі літопису ці самостріли називаються словом «рожанці». Те, що зброя тут названа «рожанцями», а не луками, як в інших місцях літопису, вказує, що мова йде саме про арба­лети. Та й сам опис вказує нам, ймовірніше, на застосування арбалетів, ніж луків. Справа в тому, що на тятиву лука набагато швидше накласти стрілу і натягнути її, аніж зарядити арбалет. Тому згідно з тодішніми традиціями,

Гак і колесо від арбалета лучники накладали стріли й натягували тяти­ву вже на позиції, щоб завчасно не втомлювати рук. Наступати, особливо швидким кроком, із на­кладеними на тятиву стрілами не дуже зручно. Зазвичай, лучники підходили на висхідну пози­цію, тримаючи лук в одній руці, а в іншій стрілу, а вже ставши на позицію, швидко накладали її на тятиву. А от конструкція арбалета, де натягнена тятива фіксувалася спусковим механізмом, давала змогу крокувати зі зведеною, готовою до пострілу зброєю. Тому на арбалети, навпаки, накладали стріли, й вже з наладованою зброєю арбалетники підходили на висхідні позиції. Вочевидь, згадува­ні в літописі самостріли мали складну (дерево, сухожилля та накладки з рогу) композитну дугу, яка набагато підвищувала далекобійність і про­бивну силу [68, с. 81-82]. Саме накладки з воло­вих рогів і дали цій зброї назву «рожанці». Між іншим, найстаршу в Європі знахідку гака для на­

Давньоруський арбалетник

тягування арбалета було знайдено при розкопках волинського міста Ізяславля, яке 1240 року було знищене монголо-татарами. Цей гак висів на поясі арбалет­ника, який загинув при обороні міських воріт. Саме на той час припадають археологічні знахідки арбалетних болтів на території Галичини та Волині. А в чернігівському місті Вщиж знайдено найдавнішу в Європі шестерню від коло­ворота для заряджання арбалета «a cranaiguine», яка датується приблизно 1230 роком. Те, що ця шестерня від арбалета знайдена саме в ковальській май­стерні на Десні, засвідчує, що на Русі в той час вже самі уміли виготовляти арбалети [56, с. 214-215]. Давньоруські села з промовистими назвами Само­стріли, Коливорот, які були розташовані біля знаменитого зброярського цент­ру Харалуг, про який ми будемо говорити нижче, красномовно натякають на таке виробництво [57, с. 125].

Крім того, в літописах метальною зброєю називають також каміння, яким б’ються руські воїни. Згадки про метання каміння збереглись і в давньоруських билинах, де богатирі кидають у ворогів величезні брили. Руські воїни викорис­товували також і пращі, якими кидали каміння [15, с. 138]. Більше каміння кидали за допомогою величезних пращ та катапульт. Так, при штурмі 1234 року об’єднаною армією Данила та Володимира Рюриковича Чернігова, вони вико­ристовували таран, який метав камені на «півтора перестріли». В літописі особ­ливо відзначається його потужність, здатність кидати величезні брили: «А ка­мінь [був такий], що його [ледве] могли чотири мужі СИЛЬНІ ПІДНЯТИ» [12, с. 48].

Зброєю-відзнакою князів і знатних дружинників був меч, яким вони при­вчалися володіти змалечку. Сам Данило Галицький вже в дев’ятирічному віці, коли тивун Олександр схопив його коня за поводи, щоб розлучити його з матір’ю, видобув меча, «ударив його, та рубнув коня його під ним» [12, с. 16].

Давньоруські мечі

У кавалерії мечі були зброєю другого удару, їх за­стосовували, коли ламався спис: «А Данило ввіг­нав списа свого в противника, та спис зламався і він видобув меча свого, і, поглянувши сюди й ту­ди, побачив, що полк Васильків стоїть, добре бо­рючись і угрів ганяючи. Видобувши меча свого, він рушив братові на підмогу, і багатьох поранив, а інші ж од меча його умерли» [12, с. 45]. Зокре­ма, такі мечі майже метрової довжини було знай­дено на розкопках волинського міста Дорогобу­жа. Більший з них, довжиною 94,3 см, датується епохою Данила Галицького [51, с. 53~54]∙ У «Сло­ві», як предмет гордості руських дружинників, згадуються так звані «харалужні мечі», про які мова піде нижче. Мечі також були на озброєні в піхоти. Зокрема, київський піхотинець хотів за­рубати мечем князя Ізяслава, якого в закритому шоломі прийняв за ворога. Лише міцність шоло­ма («пробився шолом до лоба») врятувала князя від меча власного піхотинця [39, с. 248].

У той час починають з’являтися важкі, так звані півтораручні мечі довжи­ною до 120 см і вагою до 2 кг. У «Хроніці Лівонії» розповідається, що такі мечі використовували лівонські пілігрими 1203 року [14, с. 84]. Подібні мечі згодом були й на Русі.

Поряд з мечем у нас здавна застосовували і палаші — мечі зі скошеним, як у шаблі руків’ям, інколи зі злегка зігнутим лезом. Наприклад, саме палаш зоб­ражений на стародавньому обеліску, присвяченому слов’янському богові Сві- товиду. Подібний палаш зображено на особистій пломбі новгородського кня­жого чиновника — «мечника». Такий палаш із давньоруським орнаментуванням клинка знайдений під час розкопок у Києві палацу Володимира Святославо­вича [56, с. 227].

Крім мечів, давньоруські дружинники широко використовували шаблі. Де­які дослідники давньоруської історії акцентують на використанні нашими предками лише мечів, а шаблі вкладають в руки винятково кочовикам. Як аргу­мент вони наводять літописну згадку про данину полян хозарам. Тоді полян- ська данина мечами налякала хозар, які були озброєні шаблями. Але такі дослідники не вра­ховують одного аспекту. В часи данини хоза­рам, як і пізніше в часи Святослава, давньо­руське військо було переважно пішим (його навіть можна назвати морською піхотою), а ха­зарське військо — кінним. А меч був передусім зброєю піхотинця, і тому нормани, франки чи перед тим римляни віддавали йому перевагу. А уже шабля була зброєю кавалерії. Саме тому під час хрестових походів європейське лицар­ство почало масово озброюватись шабле­подібними тесаками-фальшіонами для кінно­го бою. Те саме відбулося на Русі. З розвитком руської кавалерії шабля починає поширюва­тись серед дружинників. Ще 1087 року шаблею з коня якийсь Нерядець смертельно поранив князя Ярополка [39, с. 126]. У «Слові» саме

«Меч» Хойновського. Київ, X-IX cm.

Палаш на Збруцькому ідолі

шаблями озброєні куряни «буй-тура» Всеволода і цими «шаблями каленими» вони розвалюють «оварські шоломи» половців. Навіть сам Данило Галицький на сторінках літопису виступає озброєний то мечем, то шаблею.

У боях руські воїни використовували також бойові ножі, які в умілих руках були зброєю не менш грізною від меча чи cπκ√a. Такі бойові ножі були характерними і для інших народів (наприклад, германські скрама- сакси). Можна також згадати сучасників князя Данила Галицького — знаменитих альмугаварів — легку піхоту з Піренеїв, озброєну дротиками і великими ножами. З XI століття альмугавари як на суші, так і на морі на­ганяли справжній жах на своїх суперників з Європи і Азії і часто виходили переможцями в боях із маврами, візантійціями, арабами, аланами, турками і, навіть, із важкою кіннотою французьких лицарів. Без панцирів, із легкими шоломами на голові, одягнуті в сорочки та овечі шкури, альмугавари були озброєні великими но­жами «колтель» (colltell), а також короткими списами та кількома дротиками. При зустрічі суперника, що атакував, вони починали брязкати своєю зброєю і вигукувати свій бойовий клич «Desperta ferres!» — «Залізо прокидається!», вдаряючи своїми списами та дротиками об каміння і викрешуючи снопи іскор, з жахливим ефектом; після чого, серед загального за­мішання, стрімко кидались на ворога [75, с. 22]. В бою

Палаш на пломбі мечника Полтвеця. Новгород

Альму завари.

Середньовічна фреска

альмугавари, блискавично ухиляю­чись, вражали дротиками або списами лицарських коней (причому списи чи дротики металися з такою силою, що, навіть пробивши щит, вражали лица­ря), а потім добивали скинутих верш­ників своїми страшними ножами. Саме ці бойові ножі викликали найбільшу паніку серед ворогів. Удари альмуга- варів, які вони завдавали такими но­жами, були надзвичайно могутніми: «Він так рубнув своїм колтелем фран­цузького лицаря, що частина ноги від­летіла разом із панцирем на ній, крім того, лезо його ножа на половину до­лоні увігналось у бік коню» [75, с. 386].

Ці жахливі ножі альмугаварів і викликана ними паніка пригадують нам рядки із безсмертного «Слова», де описуються подібно озброєні воїни князя Ярослава Чернігівського «без щитів з засапожниками», які наганяють паніч­ний страх на ворога: «кликом полки побіждають, звонячи в прадідівську славу» [бо, с. 31]. Такі довгі бойові залізні ножі знайдені ще в похованні перших чернігівських князів — зна­менитій Чорній могилі [59, с. 188]. У давніх билинах неодмін­ним ударом ножа закінчують богатирі свій двобій із ворогом: «пластають груди білії». Така тактика підтверджується і літо­писними свідченнями: є згадка про поєдинок князя Мстисла­ва з Редедею, де так само перемігши касозького богатиря, Мстислав добиває його ножем.

Приблизно в період Дорогичинської битви (весна 1238 ро­ку), Галицько-Волинський літопис згадує бойові ножі русь­ких воїнів на Чернігівщині під час героїчної оборони невели­кого міста Ковельська від татар: «Розбивши городську стіну, татари зійшли на вал, і козляни ножами різалися з ними» [12, с. 56]. Успішно перерізавши татар і скинувши їх із валу, на раді козельчани вирішили не здаватись загарбникам, а помер­ти із зброєю в руках; вони вийшли з міста, порубали ворожі метальні машини-пращі та кинулись на татарські полки. У своєму останньому смертному бою руські воїни вирізали чотири тисячі татар, в тому числі «трьох синів темничних». Саме запеклий опір козельчан, озброєних бойовими ножами (бої тривали сім тижнів), так вплинув на свідомість татар, що

Сакс у піхвах. після цього вони боялися навіть згадувати назву цього міста: І ст. «Тому-то в татар не сміють його, [цей] город, називати Ko- зельськ, а [називають] “лихий город”, бо вони билися за нього сім неділь, бо з-поміж татар [козляни] вбили трьох синів темничних, і татари, шукавши їх, не змогли їх знайти мертвих серед безлічі трупів» [12, с. 56]. Бойові ножі, які нагнали стільки жаху навіть, на здавалось би, непереможних татар, були ши­роко представлені в арсеналі давньоруських воїнів. Наприклад, в Дорогичині знайдено руків’я такого бойового ножа, виготовлене з лопатки тура, з давньо­руським надписом на ньому [69, с. 78]. І не випадково в описі Дорогичинської битви поет Микола Бажан зобразив загони таких воїнів, озброєних бойовими ножами:

З кущів, з купавин, плазом, як вужі, Повзуть слов’яни, стиснувши ножі.

Піднісся ніж — і цівка б’є густа В коня з розпоротого живота, — Він ще несеться, скровлюючи лан, Та падають укупі кінь і пан,

І воїн німця в шпари лат вража Ударом вузьколезого ножа [3, с. 259].

Поряд із мечами та списами, поширеною зброєю ближнього бою були бойо­ві сокири та булави. Саме сокири є найчастішими знахідками зброї. Сокири були двох типів: першого типу — мали клиновидну форму з вузьким лезом (чекани), другого типу — розширене лезо з подовженням до руків’я [19, с. 28]. Сокири використовувались як пішими, так і кінними воїнами. Зазвичай верш­ники застосовували кавалерійські то- пірці — чекани з вузьким лезом, наса­дженим на довге руків’я. 1216 року під час Липецької битви тесть Данила Га­лицького — князь Мстислав Удатний — з коня рубав ворогів сокирою «з пово­розок»», тобто з ремінцем на руку. Сокири також використовували для метання у ворога. Наприклад, під час тієї ж Липецької битви новгородці ме­тали у ворога сокири [19, с. 27].

Так само і булави та бойові палиці використовувались русичами не лише для ударів, а й для метання з коня. В Галицько-Волинському літописі опи­сується, як, метнувши з сідла на скаку булаву — «рогатицю», воїн Данила Га­лицького вбив вождя ятвягів. Між ін­шим, і самі литовці широко практику­вали в бою кидання на скаку у ворога бойових палиць. Таким чином, напри-

Давньоруські булави

Булава

з Королевого

клад, в 1208 році литовцям вдалось розгромити хрестонос­ців: «...литовці оточили їх з усіх боків на своїх швидких ко­нях; за своїм звичаєм вони стали гасати навколо то справа, то зліва, то відступаючи, то наступаючи, і безліч людей по­ранили, кидаючи списи і палиці» [14, с. 118]. Давньоруські бронзові булави, всіяні пірамідальними шипами, інколи за­литі всередині свинцем, були грізною зброєю. Крім бронзо­вих, трапляються і залізні булави, які мають форму куба із зрізаними кутами. З’являються також булави-клевці (дві та­кі булави знайдені при розкопках давньоруського Городища на Хмельниччині). Поряд із булавами використовувались бойові палиці або киї — великі дерев’яні довбешки, інколи із забитими в головку цвяхами.

Ще один вид зброї, що була на озброєнні наших предків у ті часи — бойові гирі на плетених ремінцях із сириці або ж ланцюгах. Зображення такої зброї можна побачити на мініа­тюрі Радивилівського літопису, де нею озброєний один із повсталих киян. Чи­мало таких бойових гирок, кістяних або металевих, інколи залитих всередині свинцем, знайшли археологи на наших землях. Ці давньоруські гирки відзна­чаються вишуканістю виготовлення, вони красиво орнаментовані, інколи по­криті черню або дорогоцінними металами. На деяких із них є вибиті княжі герби, що дозволяє припустити, що бойовими гирями користувалися або самі князі, або їх дружинники. На Русі бойові гирі були поширені під назвами «гиря», «цепник» — невеликого розміру металева або кістяна гирка, прикріплена ре­менем до руків’я, «куля» — гирка на ремінній петлі, яку одягали на руку та «шелепуга» — великий бойовий бич із масивною гирею. Такою шелепугою можна було легко оглушити, «шелепнути» закованого в броню лицаря навіть через щит. Шелепуги подорожні, залиті свинцем у п’ятнадцять пудів згадують­ся в давніх билинах. Билинний богатир Олексій Попович, шмагнувши саме такою шелепугою по голові Тугарина Змійовича, перемагає його. Піхотний

Давньоруські бойові гирі

різновид такої зброї — бойові ціпи, або ж «цепи харалужні», згадуються ще в «Слові о полку Ігоревім»:

На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами харалужними [бо, с. 45].

Цікаво, що згадані в цих рядках ціпи, вочевидь, не сільськогосподарського призначення (такі складаються з простих дерев’яних палок: била і держака, зв’язаних між собою шнурком, а харалугом-сталлю обковували било і частину держака саме бойового ціпа). Така зброя надзвичайно проста у виготовленні, крім того, можна було швидко підготувати воїнів у володінні нею, адже селяни, які, зазвичай, озброювались бойовими ціпами, змалечку використовували ціпи для обмолоту зернових. В умілих руках бойовий ціп був надзвичайно грізною зброєю, яка дозволяла завдавати нищівних ударів навіть воїну, захищеному обладунками. Недаремно бойовий ціп у різних модифікаціях дожив аж до піз­нього середньовіччя. Згадаймо хоча б чеських гуситів, які ще в XV столітті свої­ми залізними молотилами успішно громили заковану в сталь лицарську кава­лерію. Так само в Україні бойові ціпи використовувалися ще в часи Запорозької Січі.

Звичайно, що найкраще і найдорожче озброєння мали бояри, а прості вої­ни змушені були задовольнятися дешевшим озброєнням. У Києві, Галичі, Чер­нігові, Любечі, Переяславі та багатьох інших містах були великі ковальські центри. Для потреб князів при їхніх дворах працювали майстерні з виробництва кольчуг, мечів, сокир, списів, щитів та іншої зброї [6, с. 9-11]. Наприклад, луки виготовляли в місті Лучеську (теперішній Луцьк), мечі — в Ковелі. Волинський краєзнавець А. Семенюк наво­дить цікаву легенду, пов’язану з походом на Дорогичин і заснуванням міста Ковеля. За цим переказом, збираючись у похід на хрестонос­ців, князь Данило завітав до кузні, що стояла на березі ріки Турії і запитав місцевого кова­ля, чи зможе той викувати йому міцний меч. Коваль погодився, більше того, щоб продемон­струвати свою силу і вправність, вихопив меч у княжого слуги і зігнув його вдвоє. Данило не покарав зухвальця і дозволив йому викувати меч. Викував коваль меч, і князь, задоволений роботою, вирушив у похід на Дорогичин. Піс­ля перемоги над соломоничами Данило при­їхав до коваля і на його честь заснував там місто Ковле — сучасний Ковель [61, с. 15-16]. Можемо сумніватися в достовірності цієї ле­

генди, але традиція виковування меча перед Давньоруська зброя

боєм є надзвичайно давньою. А Ковель (давньоруський Ковле) в середні віки справді славився як місто ковалів.

І, бризкаючи іскрами, коваль Вигострює мечів двосічних сталь, Щоб ці мечі змогли пересікти Німецьку кість крізь лати і щити [3, с. 253].

У ті часи саме від якості зброї залежало життя воїнів, які захищають країну. Тому кожен народ, щоб вижити, намагався озброїти своїх воїнів найякіснішою зброєю. Не були винятком і слов’яни, інакше їх просто б знищили сильніші народи. В контексті цього доречно згадати дискусію, яка вже довгий час ве­деться навколо вміння наших предків виготовляти мечі. Адже не секрет, що й до сьогодні існують групи вчених, які відмовляють нашим предкам у вмінні ви­готовляти якісну зброю, зокрема клинки мечів. Деякі з них домудрувалися до таких перлів на кшталт: «мечі слов’яни запозичили у варягів, які, своєю чергою, взяли їх від франків!». Тобто, слов’яни мусили чекати, поки варяги запозичать у франків мечі, щоб потім саме у них їх запозичити, а не у римлян чи візантій­ців, наприклад. За такою логікою всі мечі, які знаходили на наших землях ці «вчені» відразу ж оголошували або скандинавськими, або франкськими.

Досить згадати історію знаменитого давньо­руського меча, знайденого в селі Хвощевате на Полтавщині. Вищезгадані вчені списали гори паперу, доводячи його «безумовно скан­динавське походження». На відміну від них, скандинавські вчені виявилися дещо обереж­нішими в оцінках і пропонували шукати батьківщину меча вже не в Скандинавії, а в Південно-Західній Прибалтиці. Але коли, врешті-решт, лезо меча протравили спеці­альними розчинами, на ньому несподівано проявився надпис українською мовою: «Ко­валь Людота». Коментарі, як кажуть, зайві.

Один із найвидатніших вчених-мінеро- логів середньовіччя Абу Райхан Біруні у своєму фундаментальному творі «Збір­ник відомостей для пізнання коштовностей», ще в XI столітті стверджує, що руси і слов’яни (поляки, чехи, хорвати, серби) вміли виготовляти сталеві мечі: «Природне залізо поділяється на два різновиди: одне — м’яке — нармахан, і називається воно жіночим; друге — тверде — шабуркан, і називається воно чоловічим (через твердість воно приймає загартування і не піддається малому згинанню). Із шабуркана [виготовлені] мечі румійців (візантійців), русів і слов’ян» [і, с. 231].

Подає видатний хорезмський вчений і один із варіантів технологій отри­мання високоякісної твердої сталі, якою користувались на Русі: «А щодо ша- буркана я чув від багатьох людей, які розповідали, що руси і слов’яни подріб­нюють його на дрібні шматочки, замішують їх у муці і годують ними качок, потім вони миють ці куски, після того як вони вийдуть разом з випорожнення­ми, і повторюють таке з ними декілька разів; після того їх зварюють разом, зануривши в полум’я, і з цього заліза кують мечі» [і, с. 234].

Біруні стверджує, що русинам була відома складна технологія виготовлен­ня комбінованих залізно-сталевих мечних клинків: «Руси виробляли свої мечі із [заліза] шабуркан, а доли по середині їх з нармахана, щоб надати їм міцність при ударі і запобігти їх ламкості, бо фулаз (булат — сталь) не витримує холоду їхніх зим і ламається при ударі. Коли вони познайомились із фиріндом (сплав­леним узорчатим металом — Т. K.), то винайшли для долів плетіння із довгих дротів, [виготовлених] з обох різновидів заліза — шабуркана і жіночого, і ста­ли в них виходити на зварних плетіннях при зануренні [в рідкий метал] речі дивовижні, красиві, такі, які вони бажали і мали намір отримати. [Малюнок же] фирінда не вдається відповідно до задуму при виготовлені [меча], бо він випадковий» [і, с. 237].

Руські мечі перевершували європейські і за функціональними можливостями. Зокрема, руські майстри винайшли удосконалені руків’я з дугоподібною хрес­товиною і зрізаними кутами верхів’я, щоб рубати мечем, сидячи на коні. Такі руків’я з’явилися в західних лицарів на два століття пізніше в епоху хрестових походів. Ось як про це писав видатний дослідник Борис Рибаков: «У західних мечів IX-XI ст. руків’я обмежене з двох сторін паралельними лініями верхів’я і хрестовини, що трохи ускладнює маневрування важким мечем, оскільки кисть руки затиснута між двома площинами. Особливо це давалося взнаки при рубці з коня. Досліди, які я провів із використання мечів IX-XI ст. довели, що руба­ти ними із застосуванням прийомів рубки сучасною кавалерійською шашкою

Зображення бойового бича на мініатюрі з Радивилівського літопису

неможливо. Пізніше, в епоху хрестових походів (можливо, під впливом зіт­кнень з легкою сарацинською кіннотою?) стаються наступні зміни в конструкції руків’я: нижні краї верхів’я підіймаються вверх, а хрестовина опускається вниз. Таким чином створюється значний запас вільного місця для поворотів кисті руки при рубці, оскільки лінії хрестовини і верхів’я вже не паралельні, а представ­

ляють дві дуги. Якщо в Західній Європі ця еволюція здійснилась у XII-XIII ст., то особливо цікаво те, що в руських містах вона почалась на два століття рані­ше. Цілком можливо, що тут позначилось більш раннє знайомство південно-

руської кінної дружини з кіннотою степових кочівників, яке потребувало роз­

витку рубаючих властивостей меча» [56, с. 224-225].

Кують меч.

М. Петров

На превеликий жаль, ще й сьогодні є вчені, які пропагують міф про нездатність слов’ян виплавляти сталь і робити мечі. Тепер вони чомусь оголошують не­якісною нашу руду: «На Русі вартість озброєння, без­перечно, була більшою, враховуючи, що місцева болот­на руда (з якої до XV ст., коли були сконструйовані повітродувні міхи з водяним приводом, виплавляли сталь) була непридатною для виготовлення мечів. Ме­чі були привозними, трофейними або виготовленими з імпортних штаб. Тому і знахідки їх такі рідкісні» [2, с. 31]. І на підтвердження цитують вони чергове нор- маністичне московське видання.

Але насправді ще більш як півстоліття тому було науково доведено, що руда, яка поширена в землях Русі, була цілком придатною для виробництва як заліза, так і сталі з неї: «Всі східнослов’янські племена лежали в зоні рудних родовищ, руські ковалі майже повністю бу­ли забезпечені сировиною. Знайти залізну руду було не складніше, ніж родовища гончарної глини» [56, с. 125].

Заслуговують на увагу і стародавні поселення Кня­жа Рудня, Мечна Рудня, Варязька Рудня, Новокнязів- ська Рудня і т. ін., назви яких промовисто говорять самі за себе. Ще більшою мірою все це стосується Галичини і Волині, де з давніх-давен цілі селища добували залізо з болотної руди. В таких селищах будівництво пла­

вильних горнів поступово витісняло рільництво і ставало основним засобом для існування. Наприклад, в селі Рудники Миколаївського району Львівської області археологи виявили величезний центр добування заліза, який діяв ще з X століття [66, с. 26-28]. Кілька інших центрів із видобування заліза архео­логи знайшли коло сіл Прилбичі та Черчик [46, с. 57-58].

На основі ґрунтовних наукових досліджень давно спростовано і міф про невміння наших предків виготовляти якісну сталь: «Металографічний аналіз низки давньоруських курганних ковальських виробів, який провів нещодавно

інженер Я. С. Голіцин, дозволяє і для сільських ремісників поставити питання про знайомство їх із виробництвом і обробкою сталі» [56, с. 139].

Та й незаперечним є факт, що й сьогодні подекуди є в Україні ковалі, які, не переймаючись висновками різних норманістів із московських видань, і сьо­годні кують стародавнім способом без «повітродувних міхів з водяним при­водом» абсолютно якісні сталеві мечі, шаблі, а також ножі, серпи, коси тощо. І перш ніж писати про «погані руди» в Україні, я порадив би нашим вченим поїхати в Руду, Рудки, Руду Крехівську чи Ковель і поцікавитись, чи можна ви­кувати з місцевої болотної руди сталевого меча? Тоді їх висновки були б діа­метрально протилежними. Адже насправді давньоруські ковалі кували не лише мечі, а й шоломи, сокири, коси, серпи, кольчуги і ще багато інших речей і не з « привозної сировини ». Як зазначав видатний дослідник давньоруського ремес­ла академік Б. Рибаков, «...Навіть серед селянських курганних сокир IX-XIII ст. вдається виявити наварені сталеві леза» [56, с. 235]. Якщо ж піти за «логікою» сучасних вчених, то і лемеші, і серпи в русинів теж були «трофейні», і ліс вони рубали як не «трофейними» сокирами, то, мабуть, власними, якими «за від­сутністю сировини» могли бути лише кам’яні.

У знаменитій давньоруській поемі «Слово о полу Ігоревім» дуже часто зга­дуються «харалужні мечі, списи». «Ваші хоробрі серця в жорстокому харалузі викувані», — говорить великий князь Святослав до своїх синів Ігоря і Всеволода. Різні слов’яножери від науки, вірні своїй традиції виставляти слов’ян ні до чого не здатними і змушеними постійно все запозичувати в сусідів, вважали це слово азербай­джанським (овхайларуг), франкським (каролінг), арабським (харабліг), тюркським (курудж), а то й навіть памірським (карлук) запозиченням. А між тим, це слово має давні слов’янські корені, пов’язані з технологією виробництва.

Український дослідник В. Володарський звер­нув увагу на цю вищевказану фразу «Слова», яка промовисто вказує, що йдеться саме про техноло­гічний процес виготовлення зброї, в якому засто­совується харалуг. Ще в XV-XVI століттях в Украї­ні при виплавці чорних металів застосовували поташ, як присадний матеріал у складі шихти для поліпшення шлакоутворення. Шлак легко вида­лявся з поверхні металу і вона ставала чистою для зварювання. Відповідно, в українській мові «лугом» називають розчин поташу, який отримують із по­пелу. Саме поташ використовували як один з флюсів сільські ковалі в Україні ще в 30-х роках XX століття [іо, с. 77]. «Харити» ж — в українській

Перша фаза битви. Комп’ютерна реконструкція Ігоря Шишака

мові — чистити. Таким чином, хара — очищувальний луг. Саме так для якісної очистки металу перед зварюванням і використовували лужний розчин поташу, а це давало змогу робити високоякісні клинки за принципом дамаської сталі, де сталеве лезо зварюється з накладками з м’якого заліза, що забезпечує клин­ку гостроту леза, високу міцність і, водночас, гнучкість.

Вочевидь, у княжі часи слав­ні харалужні мечі виготовляли саме на Волині. На превеликий жаль вчених-«запозиченців», на Рівненщині, над рікою Случчю, існує з давніх часів і до сьогодні селище з промовистою назвою Харалуг (Харалужа), де археологи виявили велику кількість давніх рудень (печей для виплавляння заліза) [9, с. 346]. Але євразійці та норманісти, які ще й сьогодні домінують в українській історич­ній науці, вперто не згадують про цей прадавній український мета­лургійний центр, адже він самим фактом свого існування не зали­

шає каменю на камені на франксько-тюрксько-азербайджанській версії похо­дження слова «харалуг». А в Харалузі ще в 6о-х роках минулого століття пат­ріотичні українські вчені дослі­дили склад тамтешньої «неякіс­ної руди» і зробили вбивчий для слов’яножерів висновок: «...за­лізні руди досліджуваного райо­ну представлені гетитом у селі Залізниці та гідрогетитом в Ха­ралузі, вони залягають на незна­чній глибині (0,2-7 м) у вигляді лінз і лінзоподібних пластів. Кількість заліза в руді досягає — 45 %, а марганцю — 8 %. Шкідли­вих домішок сірки, фосфору та інших, що звичайно понижують якість заліза, немає. Спектральний аналіз залізної руди з Харалугу і Залізниці показує наявність в її

Друга фаза битви. Комп’ютерна складі марганцю, титану, кобаль-

реконструкція Ігоря Шишака ту ∣ нікелю, що давало можливість виробляти високоякісну сталь для виробництва відомих хара­лужних мечів» [57, с. 125]. І якщо відома в світі дамаська сталь отримала свою назву від сирій- ського міста Дамаск, а не менш знамениті толедські клинки — від міста Толедо в Іспанії, то чи не могла давньоруська зброя отри­мати свою назву від металургій­ного центру Харалуг? І цей мета­лургійний центр, де виготовляли знамениту «харалужну» зброю, розташовувався у володіннях Да­нила Галицького.

Третя фаза битви. Комп’ютерна реконструкція Ігоря Шишака

Але ніяка, навіть найдоскона­ліша, зброя не приносить пере­моги, якщо вона не перебуває в умілих руках. Руські дружинники тих часів були високопрофесійними воїнами, які змалечку привчались до військової справи. Археологи знаходять у давньо­руських фортецях велику кількість дерев’яних мечів, списів, луків і стріл, за допомогою яких діти з найменших років вправлялися у військовій майстернос­ті. Хлопців змалечку часто брали на полювання, у воєнні походи. Про профе­сійне виховання руських воїнів із дитинства яскраво оповідає устами князя Всеволода знамените «Слово о полку Ігоревім»:

А мої ті куряни —

то воїни вправні,

Під сурмами сповивані, Під шоломами випещені, З кінця спису годовані, путі їм відомі, Яруги їм знайомі, Луки в них напружені, сагайдаки відчинені, шаблі вигострені;

Самі скачуть,

як ті сірії вовки в полі, Шукаючи собі честі, А князю — слави [бо, с. 9].

Не була тут винятком і бояр­ська дружина Данила Галицького. Як свідчать сторінки Галицько-

Остання фаза битви. Комп’ютерна реконструкція Ігоря Шишака

Атака руської кавалерії. Петро Андрусів

Волинського літопису, галицькі бояри майстерно володіли ме­чем, списом чи луком і могли вести бій як кінно, так і пішо. Між іншим, руські кінні лицарі так само любили в боях індивіду­альні двобої, як і їхні західні ко­леги. Причому часто кінний боя­рин міг битися один із кількома супротивниками. Високий рівень підготовки руських воїнів дозво­ляв їм перемагати суперника, який значно переважав кількістю. У літописі є згадка, як 1280 року сімдесят руських воїнів з Берестя на чолі з воєводою Титом розгро­мили дві сотні польських воїнів.

Князь з військом.

Мініатюра з Сильвестрів- ського збірника XIV cm.

Причому вісімдесят воїнів супротивника було вбито, а решта взяті в полон [12, с. 131].

Іван Крип’якевич в «Історії україн­ського війська», аналізуючи давні літо­писи, реконструює різні тактичні прийо­ми давньоруської кінноти, наприклад, «заїхати» — зробивши обхід, ударити збо­ку або ззаду, «ударити в коні» — піти у на­вальний наступ, «вбодати» — відкинути ворога могутнім, таранним ударом спи­сів, «ввертітися» — прорвавши бойові по­рядки ворожої кінноти, ввірватися у во­рожі лави і розпочати тотальне знищення і захоплення в полон [34, сс. 57, 61-62].

Немає жодного сумніву, що усі ці прийоми використовувала кавалерія Данила Галицького і в бою під Дорогичином.

Підсумовуючи, можемо зробити висновок: удар руської важко озброєної кінноти мав стати для рицарів фатальним. Відсутність точних літописних даних про перебіг битви спробуймо компенсувати уявою поетичного таланту Миколи Бажана, цитуючи ще раз його відому поему:

Хропіння коней. Вигук. Гуп копит. Сталь цілить в сталь. Удар щита об щит.

Чиїсь прокльони. Стогони чиїсь.

Зіткнулися. Зійшлися. Завелись.

Б’є волиняк по латах навмання,

Руків’я дитячих мечів. Новгород X-XIII cm.

Аж лопає узорчаста броня;

Чернігівський сумирний гречкосій Стромляє в німця спис гранчастий свій;

Темніє харалужний меч киян

Від крові димних, чорнокраїх ран, А галицького келепа злий дзьоб Крізь забороло всаджується в лоб. Щит тисне щит. Тріщать кістки й списи. Предсмертний зойк. Захриплі голоси.

Хтось вп’явся в горло ворогу. Хтось впав. Залізний скрегіт. Гупання булав [3, с. 260].

Підсумовуючи все вищесказане, можемо зроби­ти висновок: удар руської важко озброєної кінноти мав стати для лицарів фатальним. Во­чевидь, Данило був у перших рядах, серед тих, хто атакує, і намагався зни­щити командувача ворожого війська та скинути їхній стяг. Як свідчать літо­писи, Данило Галицький полюбляв стрімкі кавалерійські атаки і, прак­тично в усіх битвах, очолював їх, на- дихаючи своїм прикладом воїнів. Прапор же в ті часи був найважливі­шим засобом управління військом у бою. Згідно з тамплієрським статутом, після падіння стяга кожен лицар мав право втікати, рятуватися втечею, «сподіваючись на ласку Божу». Розбиті хрестоносці змушені були відступати. Такий відступ скоро перетворився на панічну втечу. На їх плечах русичі увір­вались у Дорогичин. Галицько-Волинський літопис описує такі прориви в міс­то, називаючи їх «ізгоном» або «із’їздом». Ось як, наприклад, брав Данило замок в Опатові (Чехія), що був захоплений німецькими лицарями. «Але люди раптом пустилися до города, і німці, побачивши, як сильно ринули русичі, по­бігли, і декількох їх убили у воротах. І воріт вони не заперли, утікаючи» [12, с. 87]. Звичайно, що русинське населення Дорогичина, яке було невдоволене хрестоносцями (адже Дорогичин, як ми вже згадували, був здавна отчиною руських князів), скоріш за все, також включилося в битву, громлячи лицарську залогу в самому місті.

Галицький боярин. Д. Гринець

Розгром лицарського війська був нищівний. Усі вцілілі лицарі на чолі з самим магістром Бруно потрапили в полон [12, с. 51].