Похід

У князя Данила Галицького були надзвичайно вагомі причини зби­рати величезне військо і кидати його на Дорогичин. Князь свідомо пішов на великий ризик, поставивши все на одну карту, адже остан­ня його опора — Володимир — був залишений майже без прикриття, оскільки в похід він забрав навіть Василька з його дружиною.

Данило Галицький добре усвідомлював небезпеку появи христового ли­царства на своїх землях, адже князь уважно стежив за розвитком європейської політики і чутливо реагував на будь-яку зміну ситуації. Зрозуміло, що напад Конрада і хрестоносців на Дорогичин змусив Данила міцно замислитись і оці­нити стратегічну ситуацію з інших позицій. Адже ця подія кардинально зміню­вала баланс сил на Руському прикордонні, що створювало зовсім нові виклики й загрози для Галицько-Волинської держави. Данило розумів, що рано чи піз­но йому доведеться схрестити мечі з хресто­носцями. Для князя не були секретом плани Папи Григорія IX щодо Русі, а захоплення хрестоносцями Дорогичина стало їх яскра­вим підтвердженням. Знав Данило про не­вдалу спробу тевтонців побудувати власну державу на землях угорського короля. Також перед очима його був яскравий приклад При­балтійського Помор’я. Вже багато років там точилася тотальна війна між хрестоносцями і литовськими племенами, які мали підтрим­ку руських князів Новгорода і Полоцька. А почалося все 1186 року з невинного прохання католицьких ченців побудувати церкву в селі Ікесколе на землях лівів, які були підвладні Володимиру Полоцькому [14, с. 71]. І, воче­видь, саме розвиток подій у Прибалтиці став для Данила добрим уроком, чого треба очіку­вати від появи хрестоносців. Тому Данило

Король Данило.

Ювілейна марка

мав змогу передбачити всі можливі наслідки несподіваної зміни стратегічної ситуації і зробити для себе правильні висновки.

Для кращого розуміння задуму руського воєначальника нам треба взяти до уваги специфіку театру воєнних дій. Загалом початок тогорічної кампанії для Данила був невдалим: його війська були відкинуті від стін Галича та Перемиш­ля. Коаліція угорців, поляків та князя Ростислава Ольговича пробувала навіть захопити Володимир, на південному заході активні бойові дії проти нього вели дружини так званих болохівських князів. Здавалось би, становище було майже безнадійне, проте ця складна ситуація не давала права опускати руки. Адже кожен воєначальник у час війни завжди змушений балансувати на межі пере­моги й поразки, і саме в найскладніших ситуаціях найяскравіше виявляється геній полководця, що здатен перебороти на перший погляд нездоланні пере­шкоди і вирвати перемогу в безнадійних умовах. Але в цих надзвичайно не­сприятливих обставинах ще раз яскраво виявився полководницький хист Да­нила Галицького. Він належав до тих людей, які не бояться робити здавалось би неможливі речі. Данило ніколи не відступав перед труднощами, які для інших видавалися нездоланними. Князь являв собою той тип вождя-героя, який захист Вітчизни від ворогів вважає своєю долею, своїм призначенням. В його словах і діях спостерігається постійне відчуття обов’язку воїна, для якого військова слава і хоробрість є важливішими від життя, а весь життєвий шлях Данила є відображенням такого світогляду.

Данилові завжди були притаманні такі якості видатного полководця як холоднокровність, стійкість і воля. Ці риси врівноважують розум і характер людини, формуючи те, що ми називаємо мужністю або твердістю духу. Літописи дають нам багато прикладів такої особис­тої мужності Данила Галицького. Так, 1234 року, незважаючи на те, що після не­сподіваного нападу ворогів «Данило зне­силився був», він говорить київському князю Володимиру Рюриковичу і своєму воєводі Мирославу, які хотіли відступити перед великим половецьким військом, що перепинило їм шлях: «[Так] не подо- бає! Воїну, який кинувся в бій, або побіду здобути, або впасти од ворогів [39, с.

Малого Данила проголошують князем.

Петро Андрусів

Хіба ви не знаєте, що війна без полеглих, мертвих не буває? Хіба ви не знаєте, що на мужів на ратних ви прийшли єсте, а не на жінок? Якщо муж убитий є в бою, то яке [тут] диво є? Інші ж і вдома умирають без сла­ви, а сі зі славою померли! Укріпіте серця ваші і здійміть оружжя своє на ворогів!» [12, с. 86].

Відразу пригадується старе козацьке при­слів’я: «Не той сильний, що камінь верже, а той, що серце в собі держе!» (до речі, термін «втратити серце» ще у XX столітті використо­вувався в армії УНР, де він означав «втрату полководцем управління військами під час бою») [27, с. 151]. Те саме говорили ще давні римляни: «Хто втратив гроші — нічого не втратив, хто втратив час — половину втратив, а хто втратив дух — той все втратив». І саме силою духу та вмінням «не втратити серця» завжди відзначався Данило Галицький. Ці риси характеру давали йому змогу вийти перемож­цем з найнесприятливіших обставин.

Головне правило полководця: ніколи не роби кроків, яких від тебе чекає твій супротив­ник. Тому в цій ситуації для Данила єдино пра­вильним кроком було не дати ворожій коаліції виступити одночасно широким фронтом, а роз­бити їх поодинці. Для того, щоб краще зрозу­міти подальшу логіку дій Данила Галицького, потрібно згадати ази військової науки.

Святий Юрій. Зображення на фронтоні собору в Юр’еві-Полъсъкому

Святий Юрій. Давньоруська іконка XII cm.

Відомо, що ознакою майстерності будь- якого видатного полководця історії є доскона­ле володіння стратегією і тактикою. Стратегія є мистецтвом загального ведення війни в теат­рі військових дій, що передбачає вибір пра­вильно поставленої мети (поля битви) і скон­центруванню у вирішальну мить у цьому пунк­ті переважаючих сил.

Давньоруські воїни. Сучасний малюнок

Крім того, основою стратегії будь-якого полководця є вміння вчасно передбачити та розгадати наміри ворога (перемагає той, хто правильно передбачає) і здатність приховува­ти від супротивника свої задуми. І найважливі­шим тут є мистецтво полководця несподівано для ворога здійснити свій план. В українській мові є багато відповідників французькому чи англійському терміну «surprise» — рапто­вість, несподіванка і навіть наглість (тепер, в основному, вживається у значенні — «нахаб­ство»). На мою думку, найбільш точним українським відповідником військового зна­чення терміну є все-таки «несподіванка». Несподіванка ніскільки не применшує май­стерність полководця, а, навпаки, возвеличує його, адже є плодом його розуму й до сьогод­ні залишається одним із чинників перемоги.

Статуетка шахового короля. Брест, XIII cm.

Розрізняють несподіванку стратегічну і тактичну. Перша полягає в несподіваності проведення всієї операції, інша — в раптовос­ті безпосереднього зіткнення збройних сил, стосуючись зав’язки і виконання самого бою. Тому передумовою стратегічного успіху завжди є тактичний успіх, адже навіть найкраща стратегія нічого не вартує, якщо в тактиці не вдається розбити супротивника. А тактика є мистец­твом ведення бою, вмінням правильно використа­ти в ньому сильні і слабкі сторони власного війська й армії супротивника.

Археологія надає нам переконливі докази розвитку науки стратегії на наших землях. У кня­жому Бересті під час розкопок була знайдена уні­кальна фігурка шахового короля. Археологи да­тують її кінцем XII — початком XIII століть. Якраз у цей період випало жити і творити Данилові Га­лицькому, а Берестя в той час відігравало роль одного з найважливіших центрів його держави. Неможливо утриматись від думки, що саме руки короля Данила і його брата Василька торкалися цієї шахової фігурки, провадячи її шахівницею. Можна собі уявити, як мирними вечорами (які так нечасто випадали в їхньому житті) брати си­діли за шаховим столом, розмірковуючи над тим, як захистити рідну землю від чисельних воро­гів. І справді, всі військово-політичні комбінації Данила своєю продуманістю і довершеністю надзвичайно нагадують красиві шахові гамбіти. Треба пам’ятати, що в ті часи саме у шахових баталіях полководці навчались отримувати пе­ремоги «за допомогою розуму». На шахових по­лях візантійські імператори, арабські халіфи відточували мистецтво стратегічних комбіна­цій, а після хрестових походів гра в шахи стала одним із елементів військового виховання євро­пейської знаті.

Шахові фігурки з острова Льюїс (Норвегія), 1150-1200 рр.

На землях України шахи були відомі ще зі скіфських часів. Ця благородна гра розвивалася і на Русі в добу середньовіччя. В Києві, Вишго- роді, Полоцьку, Новгороді, Гродно та багатьох інших містах Русі археологи знайшли велику кількість шахових фігур. Згадуються шахи і в давньоруських билинах. Так, Ва­силиса Микулишна, дружина Ставра Годиновича, щоб визволити свого чоло­віка з князівської темниці, переодягнувшись іноземним послом, виграла пар­тію в шахи у князя Володимира. Вчені переконливо довели, що билинний Ставр Годинович реально існував. Це був соцький князя Володимира Моно­маха [54, с. 125-130].

Лицарі-тамплієри грають у шахи, 1283 р.

Галицько-Волинський літопис дає нам безліч прикладів як стратегічної, так і тактичної майстерності короля Данила. Блискавичні кавалерійські рейди, штурми міст і швидкі переміщення складаються в нього в складні стратегічні комбінації, результати яких дозволяють йому виходити переможцем у проти­стояннях із набагато чисельнішими і сильнішими суперниками та їхніми ко­аліціями. Як показує вся його військова кар’єра, Данило часто ошелешував су­перника несподіваними і неймовірними комбінаціями, тобто блискуче вико­ристовував проти своїх ворогів те, що аж у XX столітті визначний британський військовий теоретик Ліддел Гарт назве «стратегією непрямих дій» [38, с. 25].

У цій ситуації князь підготував блискучий стратегічний план, який мав на меті не лише розгром хрестоносців, а й розвал коаліції його супротивників. Створивши одному з них (Конраду Мазовецькому) серйозну небезпеку на фланзі, Данило змусив того вивести свої сили з основного театру бойових дій — Галичини, і, мало того, вийти з ворожої коаліції, повернувшись у число союзни­ків Данила. Щоб досягнути цього йому треба було вирішити складне тактичне завдання: провести несподіваний марш і швидко розгорнути свою армію під До- рогичином. Як показує нам аналіз стародавніх літописів і хронік, в ті часи древні вважали швидкість зброєю не менш важливою, ніж мечі й арбалети. Вся історія тодішніх війн і походів — це історія швидких рейдів і переміщень. Але поряд

Данило Галицький їде на зустріч з Конрадом Мазовецьким. Антін Пилиховський, 1896 р.

Печатка Конрада Мазовецького, 1238 р.

з тим треба було не виснажити воїнів і коней, щоб вони вступали в битву сві­жими. Зауважимо, що Данило завжди приділяв особливу увагу стану своїх воїнів і навіть застерігав інших князів: «Чи я вам не сказав, що не годиться струдже­ним воям виступити проти свіжих?» [12, с. 49].

Інше тактичне завдання: змусити хрестонос­ців прийняти бій не в Дорогичині, а під його му­рами. Саме ретельна підготовка цього походу до­зволила успішно зреалізувати як стратегічні, так і тактичні завдання. Дослідники в один голос від­значають надзвичайну лаконічність опису цієї операції. Нехарактерна в інших місцях літопису небагатослівність автора пояснюється тим, що Данило обвів довкола пальця хрестоносців і Кон­рада Мазовецького, задуривши їм голову походом на ятвягів, з якими в той час був у союзі. Якщо говорити сучасною мовою, Данило провів серйоз­ну стратегічну комбінацію з приховування напрям­ку головного удару та введення в оману своїх су­противників. Адже найважливішим завданням Данила в дорогичинській операції було не допус­тити підходу війська Конрада Мазовецького, яке могло б докорінно змінити ситуацію на користь хрестоносців. Саме для цього князь і придумав історію з походом на ятвягів, адже коли б Данило відкрито оголосив війну добжинцям, Конрад змушений був би кинути свої війська на допомогу хрестоносцям, як це було передбачено угодою між ним і орденом. В донаційній грамоті про це ска­зано так: «Ми ж зі свого боку, обіцяємо сумлінно захищати вищеназвану зем­лю, тобто Дорогичин, від загарбників» [42, с. 52]. Тому весь Данилів маневр із походом на ятвягів є нічим іншим, як ефективним застосуванням стратегічної несподіванки, яку в ті часи називали стратегемою.

На жаль, час та складні історичні умови не зберегли праць давньоруських полководців про мистецтво війни, хоча, судячи з усього, такі твори мали б бути у князівських бібліотеках. Адже приклади застосування військових хитрощів часто трапляються на сторінках давньоруських літописів. Ось як знаменитий Володимир Мономах у «Повчанні дітям» формулює прикмети доброго полко­водця: «На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні пит­тю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши [все] через лінощі, бо знагла люди­на погибає» [39, с. 457].

В Європі часів Данила Галицького багатовіковий досвід військової науки був акумульований у збірниках грецьких, римських та візантійських авторів під назвою «Стратегеми». Найбільш відомими «Стратегемами» в ті часи були праці Юлія Фронтина та Полієна. Перші, написані латиною, активно вивчали при дворах європейських володарів, а другі, написані грецькою мовою, були настільною книгою полководців Візантійської імперії. По суті, це були збірки напрацювань військових стратегів античності, в тому числі і різних воєнних хитрощів із захоплення фортець. Відомо, що бабусею Данила Галицького була польська князівна Агнеса, а матір’ю, за дослідженнями деяких вчених, вважа­ється візантійська принцеса. Відомо також, що Данило Галицький, провів час­тину свого дитинства і юності при дворі угорського короля, тому йому могли бути відомі середньовічні праці про стратегію і він міг знати прийоми ведення війни таких видатних полководців минулого як Александр Македонський, Юлій Цезар чи Ганнібал. Наприклад, 1233 року перед битвою з угорцями Да­нило підіймає дух своїх воїнів словами Александра Македонського з «Алексан- дрії» — грецької повісті II-III ст. н. е.: «Данило тоді сказав, як ото писання говорить: “Той, хто зволікає на битву — боязливу душу має”» [12, с. 45]. Та й самі дії князя в дорогичинському поході є наочним прикладом стратегем на кшталт «як провести війська через місця, зайняті ворогом», «про несподіва­ний штурм». Але ще краще відома йому була історія війн «славних прадідів великих», таких видатних полководців як Олег Віщий, Святослав Хоробрий, Мстислав Удатний, Ізяслав Ярославович чи Володимир Мономах. У всіх Дани- лових походах і битвах виразно вчувається як грізне відлуння знаменитого Святославового «Іду на Ви!» і «Мертві сорому не мають!», так і розважливість Володимирових «Повчань», і державницька логіка «Доброго порядку» його батька, і відчайдушний героїзм «Слова о полку Ігоревім». Зразком мудрого во­лодаря і блискучого полководця був для Данила його батько Роман Мстисла­вович, прославлений у літописах і билинах «буй Роман». Саме тому все життя Данила Галицького є прикладом шляху воїна, який повністю присвятив себе захисту рідної землі від ворогів, гідно «дзвонячи в прадідівську славу».

Але повернімось до дорогичинського походу. Ще до сьогодні серед вчених точаться гострі дискусії з приводу точного його датування. І якщо більшість дослідників сходиться на тому, що похід відбувся навесні 1238 року, то най­більшим опонентом цій даті виступає чернівецький вчений Олександр Масан, який вважає, що похід відбувся 1237 року. Дослідним аргументує це тим, що коли б похід відбувся 1238 року, Данило мав був би вернутися не у Володимир, а в Холм, який нібито в той час був столи­цею Галицько-Волинського князівства [43, с. 55].

Воїни. Зображення на пластині. Роденъ, XIII cm.

Зупинимося на цій тезі детальніше. По-перше, при аналізі Дорогичинської кампанії О. Масан зовсім не враховує суто військових моментів. Він уявляє собі армію Данила Галицького як таких собі олов’яних солдатиків, яких можна швид- ко переставляти в будь-яких на­прямках. Насправді ж, кожна ар­мія — це надзвичайно складна структура, яку можна порівняти з живим організмом. І крім похо­дів та битв, які зазвичай згадують­ся на сторінках літописів, кожен полководець повинен вирішува­ти ще багато не менш складних питань: проведення мобілізації, фізична і моральна підготовка військ та підтримання їх боєздат­ності на належному рівні, забез­

Штурм замку. Старовинний малюнок

ликий форт: «І поставив він невеликий

печення зброєю та провіантом, а також захист своїх тилів перед несподіваним нападом ворога. Врахування всіх цих чинників дає можливість нам глянути на ситуацію з іншого боку. Адже в той час, коли Перемишльська і Галицька землі були в руках ворогів, основною базою Данила Галицького залишався аж ніяк не новостворений Холм, а, власне, Володимир. Саме тут і були сконцентровані всі його матеріальні і мобілізаційні ресурси, і саме з його втратою князівство Данила практично зникало з карти Європи. Тому й цілком логічним є те, що князь повернувся після Дорогичина до Володимира, щоб оборонити його пе­ред загрозами з боку князя Михайла з Галича (з його угорськими союзниками) та болоховських князів, які саме в цей період розвивали активний наступ у цьому напрямку. Холм же в цей час не відігравав такої ролі, і князь міг спокій ­но перебувати там лише після визволення Галича і Перемишля, тобто в кінці 1238 року. В контексті останнього і пояснюється, чому Данило і Василько по­вернулися не в Холм, а саме у Володимир.

Вочевидь, якби Холм на час походу був княжою столицею, то, відповідно, з нього і мав би розпочати похід Данило Галицький, тут він мав би збирати свою армію. Але в той час Холм був розташований на прикордонні, а ніхто з правителів не розташовував стольні гради в крайніх точках своїх земель. І коли він споруджував Холм, столицею його був Во­лодимир, на що вказує літопис: «Коли ото Данило княжив у Володимирі..» [39, с. 418]. Крім того, як стверджує літопис, спочатку Да­нило збудував на холмській горі лише неве-

горо­док, та, побачивши, що Бог помічником йому, а Іоанн підпомагачем йому є, спорудив він інший город, що його татари не змогли взяти,

Руське військо в поході. Петро Андру сів

Князь Данило в поході

коли Батий всю землю Руську захопив» [39, с. 418]. Тобто, значення Холма зросло саме після знищення татарами Володимира, Гали­ча і Берестя 1240 року. Літописець описує жах­ливий погром Володимира, куди князь спро­бував повернутися з Польщі: «А в [городі] Володимирі не зосталося [жодного] живого. Церква святої Богородиці наповнена була трупами, інші церкви теж були наповнені тру­пами і тілами мертвих» [39, с. 398]. Тому і змушений був переїхати Данило в Холм, який і став тоді його новою столицею. Саме тут він приймав в 1241 році князя Ростислава Воло­димировича: «Ростислав же Володимирович прийшов до Данила в Холм, — бо зберіг був [сей город] Бог од безбожних татар...» [39, с. 398]. І тоді на заклик князя в Холм почали стягуватися втікачі від татарсько­го погрому: «Коли ж побачив се князь Данило, що Бог сприяє місцю тому, став він прикликати приходнів — німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали [сюди] од татар — сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села» [39, с. 418].

Всі ці факти переконливо доводять: у час дорогичинської кампанії Холм був лише невеликим прикордонним фортом і Данилові не було жодного зміс­ту туди іти. Саме тому аргументи О. Масана, що, мовляв, битва відбулася не в 1238, а в 1237 році, бо князь повернувся не в Холм, а в Володимир, не витриму­ють ніякої критики. І ще одне, О. Масан говорить, що звістка про захоплення Дорогичина хрестоносцями в березні так обурила Данила, що він тут же по­вернув із ятвязького походу і захопив хрестоносців, які тільки-но прийшли в Дорогичин. Але ж сам О. Масан стверджує, що Дорогичин вже більш як рік (1235-1236) був у руках Конрада Мазовецького і це Данила чомусь зовсім не обурювало [42, с. 48]. Всі ці суперечності переконливо вказують на хибність гіпотетичних побудов вищезгаданого дослідника.

Встановлення точної дати битви все ще залишається під питанням. Спира­ючись на традиції тих давніх часів, ми спробуємо визначити цю дату. І допо­може нам у цьому уважне прочитання давніх хронік. У Галицько-Волинському літописі сказано: «...коли ж настала весна, рушили вони вдвох на ятвягів» [12, с. 51]. Відомо, що у давньоруських літописців збереглась традиція розпочинати новий рік у лютому-березні [39, с. IX]. Цей звичай сягає своїми коріннями ще дохристиянських часів, коли слов’яни вшановували весняне пробудження при­роди як початок нового року. Ще й сьогодні серед нашого народу головною ознакою приходу весни вважається приліт птахів із теплих країв, або, як каза­ли в давнину, «з вирію». Від давніх часів збереглось в Україні і величаве свято

зустрічі з вирію птахів, які приносять на своїх крилах весну. З приходом християн­ства це язичницьке вшанування було за­мінене церквою на свято віднайдення го­лови Іоанна Хрестителя (в народі Об- ретіння). Це свято припадає на 24 лютого за старим стилем (9 березня за новим стилем).

Також у давньоруських літописах не­одноразово відзначено, що у важливі по­ходи руські князі вирушали саме у ті чи інші свята, у дні пам’яті своїх християн­ських покровителів [39, сс. 223, 235]. Тоб­то, в часи Дорогичинської кампанії руські князі дотримувалися традиції виступати в похід у день великого християнського свята, як правило, на день свого патрона (християнського святого, ім’я якого у хре­щенні отримував князь). Наприклад, зна­менитий герой «Слова» князь Ігор, який отримав при хрещенні ім’я Юрій, свій похід розпочав саме на Юрія. Так само вчиняли й інші князі, а також християнські володарі Європи та візантійські імператори. Вважалося, що тоді святий покровитель князя допомагав завер­шити похід перемогою. Відомо, що хресне ім’я Данила Галицького було Іван. Тому цілком імовірно, що свій похід князь Данило почав, вийшовши з Воло­димира, саме на Обретіння.

Чому з Володимира? Тому, що саме туди, згідно з літописом, він повернувся, завершивши похід. За інших обставин літописець написав би не повернувся, а прийшов. Першим пунктом маршруту руських військ було Берестя (нинішній Брест). Шлях із Володимира до Берестя становить два-три дні, але князь, го­ворить літопис, підійшов до нього місяця березня, тобто через п’ять днів, якщо брати і березня за старим стилем (15 березня за новим). Власне така відносна неспішність маршу була для хрестоносців запорукою того, що князь не планує якихось несподіванок щодо них. Адже всім було добре відомо, що армія Дани­ла Галицького відзначалася надзвичайно високою стратегічною мобільністю. Як свідчать літописи, полководницький геній Данила вирізнявся саме вмінням провадити форсовані переходи: там, де іншій армії потрібно було три дні, Да- ниловим воїнам вдавалося вкластись за два; завдяки цьому він міг з’являтись несподівано для ворога у будь-якому місці.

З Галицько-Волинського літопису ми можемо дізнатися і про довжину ден­ного переходу війська Данила Галицького: армія долала приблизно 70 кіломет­рів у день. Так, весною 1244 року за один день військо Данила і Василька подо­лало шлях із Холма до Любліна, відстань між якими 70 км: «За один день були

Руська кавалерія в поході. Андрій Рябушкін, 1895 р.

вони удвох під городом [Любліном], [виру­шивши] із Холма зо всіма воями і пращами» [12, с. 67]. У1245 році Василько покорив від­стань із Володимира до Дорогичина за три дні [12, с. 68]. Така техніка форсованого мар­шу збереглась аж до середини XX століття, коли кавалерія остаточно була витіснена мо­торами. Без піхоти і обозів кавалеристи здат­ні пройти форсованим маршем (на рисях з короткими зупинками) 70-100 км за добу. Замість привалів кавалеристи кожних півго­дини робили зупинки на 2-3 хвилини і після цього вели коня на поводі 10-15 хвилин. Час сну обмежувався півтора-двома годинами. У літописі згадується, як Данило зі своїми дружинниками переслідували ворогів, які утікали, і особливо акцентується на його вмінні обходитись довгий час без сну і відпо­чинку: «Данило не спав тоді три дні і три ночі, так само і вої його» [12, с. 48]. Для подолання тривалого безсоння його воїни могли використовувати настої або відвари пев­них трав. Такі рецепти не зафіксовані в літописах, але згадки про них є в давніх переказах і легендах. Крім того, воїни Данила могли призвичаїтись дрімати в сідлах, подібно до половців, торків чи інших кочівників, з якими тоді їм до­водилося мати справу.

Ще з часів Святослава Хороброго військо не перевантажувалось великими харчовими обозами. В поході продовольство для воїнів і корм для коней забез­печували відділи спеціальних воїнів, які в літописі називаються «зажитники» [39, с. 206]. Замість обозу, зазвичай, використовували поводових коней, тобто кожен дружинник міг мати кілька коней. Славетний предок Данила Володи­мир Мономах у своєму «Повчанні» згадує навіть назву такого способу їзди — «сісти на два коні»: «А Всеслав [Брячиславич] Смоленськ спалив, і я, сівши з чернігівцями [кожен] на двоє коней, [рушив на нього], та не застали ми [його] в Смоленську» [39, с. 459]. Також, описуючи похід Галицького війська на Лит­ву 1262 року, Галицько-Волинський літопис згадує поводових коней, які кінні дружинники вели за собою [12, с. по]. На таких коней вантажили лише най- необхідніше. Крім того, як свідчить літопис, Данило часто садив піхоту на ко­ней на зразок пізніших драгунів. Завдяки цьому його армія могла, не зупиня­ючись, швидко долати великі відстані.

Від Берестя ж до Дорогичина близько ста кілометрів, тобто один-два дні ходу для Данилових вояків. Але враховуючи те, що похід відбувався в умовах весняного бездоріжжя, щоб не надірвати коней, які йому потрібні були свіжи­ми для битви з хрестоносцями, вважаємо, що князь мав би пройти цю відстань за два дні. Приймаючи весь цей розрахунок часу, можемо зробити висновок, що з березня (18 березня за новим стилем) князь мав бути під стінами Дорогичина. Вочевидь, саме в цей день і відбулась знаменита битва. За допомо­гою чуток про похід «на ятвягів» Данилові вда­лося приспати пильність хрестоносців і він зміг несподівано з’явитися під мурами міста. З метою втримати в таємниці справжню ціль походу, князь оголосив її, коли військо було вже на марші і ворожі вивідачі не мали змоги отримати й передати цю інформацію своїм.

Ще один цікавий момент, на який вказує літопис: коли князівські воїни підійшли до Бе­рестя, ріки наводнилися, тобто розлилися. Да­нило не випадково вибрав саме цей час, адже у хрестоносців він вважався найнесприятливі- шим для походів. Для добжинських лицарів, які мали великий досвід боротьби з пруссами, було очевидним, що в лісових заболочених ма­сивах найкраще воювати саме під час зими.

Оборона фортеці.

Старовинний малюнок

Відомо, наприклад, що початок Зимових кампаній ордену Меченосців в Ліво­нії відповідно до традиції завжди припадав на 5 лютого (свято Введення у храм Пресвятої Богородиці). В цей час сковані кригою річки та болота перетворю­вались на зручні транспортні артерії, якими швидко могло просуватись війсь­ко, а на санях зручно було перевозити необхідні припаси. Тим більше, що взимку, коли дерева голі, а на снігу добре видно будь-які сліди, набагато легше виявити лісові засідки. Тому цей похід міг бути дуже нетривалим, адже в Да­нила було зовсім небагато часу, щоб встигнути напасти на ятвягів до відлиги. Наступати ж по лісах і болотах під час весняного бездоріжжя було надзвичай­но складно. Як свідчать літописи, часто з початком розлиття річок похід при­пинявся і воїни поверталися додому. Саме таким чином князеві вдалося ще більше приспати пильність хрестоносців. Ніхто б не подумав, що Данило з маршу кине свою армію на зовсім іншого противника. І тим більше в час, коли До- рогичин оточений розлитим Бугом і заболоченою внаслідок цього місцевістю. Погана погода тримала хрестоносців у переконанні, що ніякий наступ не є можливим. Але вони не врахували того, що відмінна організація війська забез­печувала Данилові можливість швидкого маневрування навіть за несприятли­вих погодних умов.

Але проти такого розвитку подій виступає Олександр Масан, який намага­ється довести, що Данило не вдавався до ніяких хитрощів, а просто (внаслідок зміни погоди) змінив мету походу. Але тут виникає запитання: якщо в Дороги- чині не було ніякого побоїща і жменька лицарів здалася в полон, що заважало Данилові, відправивши їх під конвоєм у Володимир, перечекати розлиття рі­чок (хоча за час маршу на Дорогичині воно мало б закінчитися) і продовжити похід на ятвягів? Адже саме Дорогичин, як стверджує дослідник, завжди був висхідним пунктом походу на ятвягів [43, с. 56]. Але чомусь Данило із величез­ною армією повертається у Володимир, а литовці того ж року за наказом Да­нила нападають на землі Конрада Мазовецького. Це красномовно говорить про те, що похід на ятвягів був саме відволікаючим маневром.

Такий варіант розвитку подій підтверджує і те, що в цей період жодних нападів ятвягів на Галицько-Волинські землі не фіксується. Тобто, видимої причини воювати з ним у Данила не було, а, крім того, в нього і без ятвягів ви­стачало тоді ворогів: угри, поляки, Михайло Чернігівський та Ростислав, боло- хівські князі. Реально, ятвяги в той час більше могли загрожувати саме хресто­носцям, які засіли в Дорогичині. Деякі вчені навіть вважали, що Данилів похід мав своєю метою не лише визволити Дорогичин, а й надати допомогу литов­ським племенам проти планованого на них хрестового походу [18, с. 14]. Тому ятвязькі вожді, які чудово розуміли, що хрестоносці несуть їм цілковите зни­щення, були на той момент природними союзниками Данила. В цей же час союзником Данила виступає й один з наймогутніших литовських правителів — Міндовг. Підтверджує таку версію і те, що Данило з Васильком, вибравшись в «силі тяжкій», не лишили військ, які могли б захистити свої землі від несподіва­ного нападу ятвязьких дружин. Хоча зазвичай, коли в похід вибиралися обидва князі, це робилося. Наприклад, допомагаючи Конраду Мазовецькому в 1229 році, князі залишили значні військові сили як заслін проти ятвягів, що фіксує літо­писець: «І вони пішли удвох йому в поміч на Володислава на Старого. Самі ж вони пішли обидва на війну, а в Берестії зоставили Володимира [Ростиславича] пінського, і угровчан, і берестян, стерегти землі од ятвягів» [12, с. 36]. Тобто, ятвяги в той час не загрожували Володимиру, що наводить на думку, що між ними були якісь домовленості.

Бій хрестоносців з литовцями. Барельєф із замку Марієнбург. XIV cm.

Ймовірно, що Данило, як досвідчений полководець і політик, домовився з ятвягами про взаємну підтримку. Адже, по-перше, Данилові треба було убез­печитися від нападу на нього ятвягів під час походу, адже вони могли серйозно ускладнити його похід, створюючи загрози на комунікаціях.

По-друге, дорогою Данилові необхідно було знищити ворожі сторожові за­логи, які, зазвичай, виставляли на напрямках можливого наступу ворога. За­хопити їх зненацька — надзвичайно складне завдання, адже досить хоча б од­ному ворожому дозорцю втекти і дістатись до своїх, і орденське керівництво відразу буде попереджене і вживе ефективних заходів до організації відсічі. Як свідчать літописи, русичі завжди славились вмінням швидко і безшумно зні­мати ворожі застави. Але у цій ситуації найоптимальнішим варіантом було по­слати на знищення лицарських аванпостів саме ятвягів, адже навіть, коли хтось із дозорців уціліє і повідомить своїх, то це буде звістка лише про наліт ятвягів, який не викличе такого занепокоєння у ворога. Тим більше, що ятвяги з настанням весни завжди практикували подібні акції. Тому більш імовірно, що саме ятвяги, йдучи попереду Данилового війська, знищували хрестоносні залоги і в перших рядах вступили в бій під Дорогичином, чим і ввели в оману хрестоносців.

По-третє, саме ятвяги могли ефективно забезпечити ще одну важливу де­таль операції: за той час, поки військо Данила наближалось до Дорогичина зі сторони Берестя, перерізати шляхи сполучення між Дорогичином і Мазовією, перехоплюючи усіх посланих магістром посланців. Лише так вдалося досягти того, що Конрад не зміг вчасно зібрати війська і надати допомогу хрестовим лицарям. Взагалі Конрад зміг дізнатися про дорогичинську операцію лише тоді, коли вона вже відбулася. Саме тому в польських хроніках про ці події вкрай мало інформації. Полякам важко було визнати, що Данило переграв Конрада, а їх інтрига із запрошенням лицарів обернулася проти них самих.

Крім того, звісткою про появу ятвягів можна було виманити хрестоносців із Дорогичина. Коли б хрестоносці почули про наступ Данила «в силі тяжкій», набагато вірогідніше, що вони вдалися б до оборони в фортеці. Чи міг Данило, виставивши перед собою ятвязькі загони, ввести в оману хрестоносців? Воче­видь, міг, адже здалеку ятвязьке військо мало відрізнялося в той час від русь­кого, хіба знаменами і бойовими значками. Всім решта воно було схожим. Лі­тописи згадують у прибалтійських племен як піхоту, так і кавалерію. Подібним було і озброєння. Галицький літописець описує литовські шоломи, щити, су- лиці [12, с. по]. У «Слові» згадуються литовські мечі, якими порубано червле­ні щити князя Ізяслава Васильковича [бо, с. 40]. Подібні були і прийоми ве­дення бою. Литовська кавалерія атакувала ворога на скаку, піхота — подібно до руської стіни — шикувалась «в три ряди за щитами» [12, с. 109]. Тобто, за лавою ятвязької піхоти він міг легко приховати власних «пішців» і таким чи­ном ввести хрестоносних лицарів в оману.