Дорогичин

Виникає запитання: чому об’єктом нападу було вибрано саме Доро- ∣4^p∣ тичин? Вочевидь, це було зроблено невипадково. На той час носії J⅝4-Λ⅜ католицизму на схід — угорські королі Андрій і Бела — вже кілька десятків років поспіль безуспішно намагалися захопити Галичину, але, крім великих військових втрат (1233 року в Галичі загинув навіть син короля Анд­рія II, королевич Андрій), так нічого і не домоглися.

І хоча на час Дорогичинської битви Галич було захоплено за допомогою частини бояр і посаджено в нього угорську залогу на чолі з маріонетковим князем Михайлом, там постійно вибухали антиугорські повстання та заколоти. Підтримуючи повсталих, Данило кілька разів пробував відбити в угрів Галич. І хоча тоді йому це не вдалося, було зрозумілим, що рано чи пізно угорці знову будуть викинуті за межі Русі. Рятуючи угорців, Конрад Мазовецький спробував завдати удару по Холмщині, але його відбив Данило. Папські розвідники, яких було чимало в складі угорських військ, зробили правильний висновок: у га­лицьку землю легко ввійти, але втримати її надзвичайно складно. Адже за останні роки угорців вже тричі вибивали звідси.

На цьому тлі набагато привабливішою виглядала перспектива захоплення Дорогичина. Адже він перебував на польському прикордонні і туди легко мож­на було переправляв війська як Польщі, так і Тевтонського ордену. Щоб захи­стити ці землі від удару, Данилові Галицькому, який вів запеклі бої з угорським військами в Галичині, довелося б робити досить великий марш, залишаючи в цей час Галичину і Волинь відкритими для ударів Угорщини.

Стародавній Дорогичин. Сучасний малюнок

тоносці отримували контроль над торгівлею Русі, перерізаючи важливі артерії транзитної торгівлі. Саме тому в грамоті Конрада Мазовецького вказується, що в Дорогичині збираються збори як з кораблів (річковий шлях), так і з возів (сухопутний шлях) [42, с. 52].

Дорогичин, який розташований на перехресті важливих купецьких шляхів, в ті часи був досить великим містом із славним минулим. В імлі віків губиться історія виникнення цього північно-західного форпосту Руської землі. Адже ру­сини ще з давніх-давен населяли ці терени. За даними археології вік слов’ян­ських осель на Підляшші сягає першого століття нашої ери [73, с. ю].

В самому Дорогичині, як свідчить археологія, слов’янське поселення існува­ло ще з VI століття нашої ери, а міські укріплення з’явились на початку XI сто­ліття. З 1142 року він згадується в руських літописах. У ті часи Дорогичин, по­ряд з Берестям, набуває значення найважливішого міста Підляшшя. Недаремно в польській археологічній науці весь цей край називається Русь Дрогичинсько- Брестська [73, с. її ].

Про значущість Дорогичина свідчить і той факт, що в певний період часу він був столицею окремого удільного князівства, де правив Василько, син Яро- полка. Воно займало досить значну територію. Крім Дорогичина, до нього вхо­дили містечка Більськ, Віжна Сідельце, Мельник, Бранчик (за бо км від Вар­шави). В той час населення міста складало кілька тисяч осіб. На розкопках городища були знайдені квадратні глазуровані плитки для стін, які свідчать, що тут була садиба князя або його намісника [76, с.

Руків’я бойового ножа з давньоруським надписом, знайдене в Дорогичині

унікальне кістяне руків’я бойо­вого ножа, виготовлене з лопат­ки тура, на якому вирізано напис давньоруською мовою: «Ніж Єжка, а хто його вкраде — прок­лятий Богом» [69, с. 78]. Архео­логи відзначають заможність жителів міста, свідченням чому є багато срібних, бронзових та скляних прикрас, викопаних тут. Крім того, тут знайдено арабські дихреми та тисячі підвісних олов’яних митних пломб, що свідчить про те, що Дорогичин був великим торговим центром. На це вказує і сама його назва «Дороги-чин», тобто «початок шляху».

Вдале географічне розташування Дорогичина дозволяло контролювати тогочасне сухопутне і річкове торговельне сполучення між Європою і Руссю. Під його стінами проходили купецькі валки та пропливали цілі флотилії, на­вантажені різноманітним крамом. Зокрема, через місто пролягав важливий гостинець із Волзької Булгарії в Польщу на Торунь і Прибалтику. Цей старо­давній шлях, який був відгалуженням Великого Шовкового шляху, сполучав балтійське узбережжя через Волзьку Бул гарію з Індією та Іраном. В Європу ним перевозили льон, мед і хутра, волинське збіжжя, галицьку сіль, кам’яні пряслиці, а також індійські тканини і прянощі, китайський шовк. До Азії цим шляхом надходили прибалтійський бурштин і європейські металеві вироби. І розповсюдження так званих дорогичинських пломб на значній території від Риги аж до Рязані і Булгара є красномовним свідченням функціонування цьо­го торгового тракту [55, с. 245].

Водночас, як ми вже згадували вище, Дорогичин був великим річковим портом: в його гавань заходили купецькі флотилії, звідси також було зручно висилати військові судна.

Автор у Дорогичинському краєзнавчому музеї

Карта дорогичинсъких торгових шляхів. Христина Мусіянович

ний шлях до Константинополя [31, сс. 113,157-159]. Зна­чимість цього шляху особливо зросла внаслідок зане­паду дніпрово-чорноморської торгівлі, яка була серйоз­но підірвана з одного боку погромами монголів в Азії і Криму, з другого — захопленням 1204 року Константи­нополя хрестоносцями. Все це змушувало купців актив­ніше шукати торгових шляхів поза зонами бойових дій.

Цікаво, що саме на цьому річковому маршруті про­стежуються і сліди літописних варягів. Ліва притока За­хідного Бугу носить промовисту назву Варяжанка, над нею розкинулось і село з не менш переконливою назвою Варяж (Сокальський район Львівської області), а чорно­морське гирло Дністра носить красномовну назву — Ца- реградське (нагадаємо, Царгород — давньоруська назва візантійської столиці Константинополя). Тому цей буго- дністровський шлях, поряд з дніпровським, можна без перебільшення назвати шляхом «з варяг у греки».

Саме важливість Дорогичина як центру міжнарод­ної транзитної торгівлі і пояснює ту запеклу боротьбу за володіння ним. За свою історію Дорогичин не раз ставав об’єктом нападів, не раз руйнувався, а пізніше воскресав

Надписи на

Дорогичинсъких пломбах

Давньоруський флот.

із попелу. Міщани й селяни Дорогичинської землі часто сходились в бою з ятвягами та мазовшанами. Про те, яку вагу надавав До- рогичину сам Данило Галицький, може свідчити й те, що місцем важливої міжна­родної політичної акції — своєї коронації 1253 Pθκy — він вибрав не Холм, не Галич, а саме Дорогичин.

На час Дорогичинської кампанії вороги захопили в Данила два важливі торгові осе­редки — Перемишль, який пов’язував Гали­чину з Моравією та Сілезією, і Галич, що був центром дністровського торговельного шляху, тобто сполучав князівство з Угорщи­ною, Болгарією та Візантією. А з втратою Дорогичина Данилові були перекриті всі найважливіші торгові артерії. Саме тому він так енергійно взявся до походу проти хрестоносців. Адже саме транзитна торгівля сприяла бурхливому еконо­мічному розвитку Галицько-Волинського князівства, що зумовило його пере­творення в один з найбільших політичних центрів Русі.

Але це мало своїм наслідком зміцнення в самому Дорогичині політичного впливу торгової олігархії, якій, вочевидь, належала реальна влада в місті. По­дібну картину в ту епоху можна спостерігати у багатьох містах слов’янського світу. Особливо яскравим прикладом щодо цього був Великий Новгород, де всім заправляла боярсько-купецька верства, відома в літописах як «триста зо­лотих поясів». Сучасним вченим мало відомі слов’янські традиції, тому вони вважають золоті пояси символами дохристиянських слов’янських монахів- воїнів (щось на зразок чорного поясу з кара­те), а триста новгородських «золотих поя­сів» оголошують спадкоємцями трьохсот лицарів із балтійського острова Руян (Рю­ген). Справді, на цьому острові, до захоп­лення його датчанами, в знаменитому місті Аркона, стояв храм давньослов’янського бо­га Світовида, який охороняли триста вибра­них воїнів, які посвятили себе цьому богу. Але ніде немає ніяких відомостей, щоб ці воїни носили як відзнаку золоті пояси.

Pycu перетягують кораблі га, згадується такий золотий пояс, як від- волоком. Петро Андрусів знака багатого господаря.

Прилітала ластівонька, Щедрий вечор, святий вечор! Прилітала, щебетала:

— Чи є в дому пан господар? Я ж бо знаю, що є вдома, Сидит собі в конец стола, Пише листоньки дрібненькі. Коло нього жона його, Близше його — діти його, Дальше його — слуги його. На нім поясок щирозлотий, В тім пояску калитонька, В калитоньці дев’ят гривен, Десятая золотая... [64, с. 122].

Давньоруський замок.

Михайло Фартух

Між іншим такі золототкані і срібні пояси (литі пояси) збереглись як озна­ка стану в українських міщан Галичини аж до XIX століття [16, с. 19]. Ці ж традиції вціліли і в купецько-магнатських корпораціях Дубровника та одно­йменного Великому Новгороду — хорватського Новіграда на Адріатиці, де ознакою вельможі був саме золотий пояс. Також вищий клас феодалів Сербії («властелини») носив як відзнаку належності до свого стану особливий одяг: «свиту велику бісерну» і золотий пояс, які передавалися у спадщину від батька до сина [22, с. 32]. Не виключено, що такі золоті пояси були відзнакою і до- рогичинських купців.

Саме такі «золоті пояси» — магнатерія Дорогичина — були тісно пов’язані з між­народними торговельними компаніями. Так, збереглось свідчення про торгівлю руських купців із Регенсбургом (Ратисбор- на), які не лише регулярно обмінювались купецькими караванами, а й мали спільні торговельні мережі. В цьому місті існували особливі купецькі корпорації «русаріїв», які спеціалізувалися на торгівлі з Руссю [53, с. 135]. Такі об’єднання існували і в інших містах. Зрозуміло, що саме через подібні корпорації, як папські агенти, так і хресто­носці намагались впливати на деякі групи руських купців чи бояр, які були незадово- лені централізаторською політикою Данила Галицького.

З літописів ми знаємо, що ще з самого дитинства Данилові Галицькому довелось зіткнутися зі змовами і заколотами тодішніх олігархічних угруповань — галицьких бояр, які для досягнення своїх цілей не раз приводили в Галичину іноземців — поляків та угорців. Зрозуміло, що представники такого бунтівли­вого боярства були і в Дорогичинській землі, адже навряд чи хрестоносці на­важились би зазіхнути на ці землі, не маючи тут хоча б щонайменшої підтрим­ки. Вочевидь, могли підтримувати їх і представники міського купецтва, яке мало тісні зв’язки із міжнародними торговельними корпораціями. Хрестонос­ці і Конрад не захоплювали місто штурмом (про це немає ніяких згадок у то­дішніх джерелах), а, швидше за все, домовились з тією партією «мужів град- ських», які були опозиційно налаштовані до Данила Галицького. Адже, як говорив ще Філіп Македонський, батько легендарного Александра: «Віслюк, навантажений золотом, здатний відкрити ворота будь-якої фортеці». Підтвер­дженням такому розвитку подій є дарча грамота Конрада Мазовецького хрес­тоносцям, що містить окремий пункт, яким звільняє міщан Дорогичина від сплати усіх мит на польській території [42, с. 52].