Христові лицарі

Щоб краще зрозуміти причини появи хрестоносних лицарів на наших землях, потрібно ширше уявити собі історичне тло, на якому відбувалися ці події.

За радянських часів в історичній науці існувала тенденція таврувати по­літику «кривавого католицизму», який прагнув знищити Русь.

ла Латинська імперія [35, с. 152]. В усій Європі масово проповіду­вались кінець світу, близьке при­шестя Спасителя, творились нові монаші та лицарські християн­ські ордени. В католицькому світі розросталась конфронтація між гвельфами (прихильниками вла­ди Папи) і гібелінами (прихиль­никами імператорів Священної Римської імперії), яка раз у раз переростала у збройне проти­стояння.

Ці хвилі войовничого като­лицького фундаменталізму за­грожували перекинутись на Русь. В той час вже тривали хрестові

Вступ хрестоносців у Константинополь

12 квітня 1204 року. Ежен Делакруа, 1840 р.

Папа Римський Григорій IX

походи в Прибалтику.

Особливо загострилася ситуація в часи перебу­вання на папському престолі Григорія IX. Мирське його ім’я його було Уґоліно де Конті граф Сеньї. Іта­лійський феодальний клан Сеньї багато століть да­вав Римській курії вищих церковних достойників.

Зокрема з цієї могутньої родини походив дядько Григорія IX Папа Інокентій III (Лотаріо граф Сеньї), який 1206 року підніс свого племінника до сану карди­нала. Ставши Папою, Григорій IX так само 1227 року зробив свого племінника Рінальдо Конті графа Сеньї кардиналом, який згодом став Папою Александ­ром IV. З історії відомо, що Папа Григорій IX відзначався властолюбством і крайньою нетерпимістю. Освічений (студіював у Парижі і Болоньї), він був близьким приятелем знаменитого християнського філософа Франциска Ac- сізького, якого канонізував 1228 року. Головною ідеєю його життя була побу­дова Царства Божого на Землі, що на практиці означало перетворення Європи на теократичну державу під владою Риму. Адже Папа вважав себе не лише

Герб родини Сеньї, до якої належав Папа Григорій IX

духовним, а й світським володарем всього хрис­тиянського світу. Саме тому він будь-якими мето­дами намагався підпорядкувати собі європейські монархії, а тих, хто не визнавав пріоритету церк­ви над світською владою, він фанатично переслі­дував. Так, за непокору Римському престолові Григорій IX у 1227 і 1239 роках двічі прокляв і від­лучив від церкви імператора Священної Римської імперії Фрідріха II Гогенштауфена.

IO

лосив «піратською витівкою», а визволення Єру­салиму — «нечестивою угодою».

Григорій IX відомий ще й тим, що з метою зміцнення церковної влади в Європі саме він структурно організував апарат Святої Інквізиції, яка поставила на широку ногу катування і спа­лення людей на вогнищах. 1229 року в Тулузі з наказу Папи було проведено консиліум, на якому церковні ієрархи оголосили про створення трибу­налу інквізиції, завданням якого був розшук, суд і покарання єретиків. Провадити інквізицію Папа доручив ордену монахів-домініканців. Упродовж 1231-1233 років вийшли три булли Папи Григо­рія, які зобов’язували усіх виконувати рішення тулузького консиліуму. В цих буллах Папа закли­кав трактувати єретиків як зрадників істинної віри. Так, в Папському указі, виданому 1231 року, вка­зано, що єретиків необхідно палити на вогнищах, та поширено дію інквізиторських трибуналів на всі католицькі країни. Інквізитори виводилися з-під юрисдикції місцевих єпископів і підпорядко­вувалися безпосередньо папській адміністрації. Між іншим, в очах Папи єретиками вважалися русини та інші слов’янські народи, які не були католиками.

І, звичайно, Папа був палким прибічником хрестових походів. Поряд із походами в Палести­ну він організовував походи на північ і південь Європейського континенту, 1233 року посилав інквізиторів в Лангедок проти єретиків-катарів, був ініціатором повторного хрестового походу на альбігойців 1226 року. 1234 року Григорій IX ор­ганізував хрестовий похід в Боснію проти слов’ян­ських протестантів — богумилів. Ще перед тим туди було скеровано монахів-домініканців, які мали провадити інквізицію [72, с. 135]. Похід очо­лив Колоз, брат угорського королевича Колома- на. Бойові дії велися майже п’ять років і супрово­джувалися страшними звірствами хрестоносців.

Фрідріх II

Гогенштауфен

Святий Домінік керує спаленням єретиків. Педро Берруґете, 1475 р.

Xpucmoei лицарі. Сучасний малюнок

окатоличення призвело до зворотного ефекту: боснійські слов’яни зненавиділи папістів і з появою на Балканах турків- османів добровільно прийняли іслам.

Доклався Григорій IX і до хрестових по­ходів на північ Європи. У своїй буллі 1232 року Папа зобов’язав війська меченос- ців вирушити в похід для захисту фінських завоювань римської курії. Крім того, орден­ські контингенти вели широкий наступ у Прибалтиці. Але 1234 року в битві на ріці Омовжі новгородські війська на чолі з кня­зем Ярославом Всеволодовичем розгроми­ли війська ордену меченосців. Це дозволи­ло на деякий час призупинити хрестоносну експансію. Цікаво, що про ці події і походи в українській історіографії і до сьогодні не­має жодної детальної праці. Переважно згадують лише про Олександра Невського і його міфічну перемогу на Чудському озері, не згадуючи, що задовго до нього руські князі успішно громили хрестоносні армії.

Увага Григорія IX була звернена і на наші землі. З наказом впровадити латинський обряд Папа відрядив на Русь ченців ордену домініканців (нагада­ємо, виключно вони мали право проводити інквізицію). Для залучення на свій бік вірян Папа дозволив їм давати прощення гріхів, навіть тих, кого відлучено від церкви, а їхнє перебування в Русі прирівнювалось до перебування на зем­лях сарацинів. Про ставлення папи Григорія IX до русинів красномовно свід­чать його послання католицьким місіонерам на наших землях. Ось витримка з папського листа до легата на Русі, датованого 1232 роком: «Силою цього лис­та наказуємо тобі, брате, щоб під час і в межах твого легатства ти суворо за­бороняв усім християнам, які там проживають, заключати мир або перемир’я чи мати якісь майнові справи з поганами або з русинами.

Ще 1231 року Папа Григорій IX надіслав листа до Данила Галицького з ви­могою, щоб останній прийняв латинський обряд і підкорився Ватикану [7, с. 20-21]. Коли ж Данило відмовився, Папа почав укладати план походу на Русь. Основною силою в цьому поході, як і в інших планах експансії Папи, ви- ступали хрестові лицарські ордени. Адже не слід забувати, що як і керівники чернечих, так і магістри лицарських орденів підпорядковувались не королям чи князям, на чиїх землях перебували ордени, а безпосередньо папській адміністрації.

Вже багато років серед вчених триває суперечка: з ким же насправді зітну­лися полки Данила Галицького під Дорогичином? Процитуємо основний до­кумент — «Галицько-Волинський літопис»: «Коли ж настала весна, рушили вони удвох на Ятвягів. І прийшли вони до Берестія, [але] ріки наводнилися і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: “Негоже є держати отчину нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам”. І пішли вони обидва на них із великою силою, узяли город [Дорогичин] місяця березня і старійшину їх Бру­на схопили і воїв захопили, і вернулися обидва у Володимир» [12, с. 51]. До­сліджуючи це повідомлення, одні вважають, що у ньому йдеться про тевтон­ських лицарів, інші — про лівонських мечоносців чи про тамплієрів. Ще в XIX столітті окремі дослідники вважали, що Данило ходив походом саме на лицарів німецького ордену, які на запрошення Конрада Мазовецького осели­лися на нижній Віслі [67, с. 87]. Як ми вже згадували вище, в радянській істо­ріографії та культурології так само превалювала думка, що Данило воював з німецькими хрестоносцями:

У княжий табір вісник вість приніс, Що меч тевтона над Волинню звис. Та князь Данило вже не раз гадав, Що Русь почує гук німецьких лав...

Натомість сучасні європейські історики, зокрема польські, спираючись на

західні історичні джерела, все ж вважають дорогичинських хрестоносців тамп­лієрами [71, с. 204].

Тож спробуймо відповісти на запитання, хто були ці лицарі: тамплієри, тевтонці чи хтось іще?

1099 року під час III Хрестового походу єв­ропейські рицарі захопили місто Єрусалим і створили там Єрусалимське королівство. Але на цьому війна з «невірними» не закінчилася. То­му для охорони Гробу Господнього і паломни­ків від невірних на шляху від побережжя до Єрусалиму 1119 року був створений лицарський орден Тамплієрів. Свою назву він отримав від того, що король Єрусалиму Балдуїн віддав у їх­нє розпорядження ціле крило в колишньому храмі Соломона (лат. tam.pl — храм) [78, с. 91]. Крім тамплієрського, були створені ще кілька орденів Іоаннітів або Госпітальєрів, Святого

Винищення альбігойців хрестоносцями. Середньовічний малюнок

Атака тамплієра.

Старовинна фреска

дування не було спадкової земельної власності), єдиним джерелом існування для них була війна. Тому поступово основною ідеєю хрестових лицарів стало донесення нехристиянським народам «правдивої віри» за допомогою мечів і вогню. Така ідеологія почала давати непогані фінансові вигоди у формі вій­ськової здобичі, захоплення нових земель і обернення народів, які на них жи­ли, в рабів церкви або феодалів. Особливо це стосувалось північної Європи, де величезні землі залишалися непідконтрольними Риму. Для боротьби з єрети-

Посудина для води у формі лицаря. Саксонія. Кінець XIII cm.

Гробу Господнього в Єрусалимі та Ор­ден святої Марії Тевтонської. Духовні лицарські ордени майже в усьому були схожі на чернечі, але в них були вій­ськові статути, які затверджував Папа Римський, особливий одяг і відзнаки. Видатні християнські теологи, зокре­ма знаменитий Бернар Клервоський, намагався виправдати існування ли­царських орденів, поєднавши служін­ня Богові й військову діяльність. Але оскільки на початках в орденських ка­пітулах майже не було засобів для іс­нування (зазвичай у хрестоносці йшли молодші сини лицарів, у яких відпо­відно до середньовічного права наслі­ками на цих землях почали створювати нові ли­царські ордени. Так, у Прибалтиці 1202 року єпископ Альберт заснував новий хрестовий ор­ден — Лівонський, або Меченосців (лат. Fratres militiae Christi de Livonia). Папа затвердив їм ста­тут на засадах ордену Тамплієрів (їхньою ембле­мою був червоний хрест тамплієрів, до якого лише додали червоний меч). 1236 року Григо­рій IX проголосив хрестовий похід проти Литви. Але цей похід хрестового воїнства скінчився цілковитою поразкою. Того ж 1236 року в битві біля Саулі (Шауляї) литовці вщент розбили вій­сько ордену Меченосців. У цій битві загинув сам великий магістр, 48 найзнатніших лицарів орде­ну та сотні простих вояків. Як наслідок — орден Меченосців припинив самостійне існування і за велінням Папи 1237 року Тевтонський орден під керівництвом Германа фон Зальца поглинув Меченосців.

Перемога литовців над хрестоносцями під Шауляєм 1236 року. Вольдемар Вімба, 1930 р.

Зараз нам складно уявити собі неймовірну напругу і кривавість релігійних воєн тих часів. Походи хрестоносців несли за собою смерть тисячам людей, знищення цілих регіонів, а вцілілим — фізичне і духовне рабство. Адже згідно з тодішніми поглядами отців церкви, язичники чи схизматики — це люди одержимі нечистим, від якого їх потрібно звільнити, убивши їх. Взяти хоча б клич хрестоносців «Хрещення або смерть!», автором якого вважають знаме­нитого Бернарда Клервоського. Він розвинув теорію про відмінність між по­няттями простої феодальної війни і війни «святої» (Jiomiciddia — «людинов­бивство» і malicidia — «вбивство зла») [63, с. 115]. І саме святий Бернар був натхненником знаменитої булли Папи Євгенія II — «Знищити або навернути у християнство!». Також Бернар Клервоський був автором першого орденського статуту тамплієрів, який потім став основою статутів усіх лицарських орденів.

За тодішніми уявленнями христового лицарства, коли гинуло тіло єретика, вважалося, що його душа має шанс на порятунок. Тому хрестоносці завзято палили міста й села, не жаліючи ні старого, ні малого, адже вони були свято переконані, що таким чином виганяють із людей нечисту силу. У «Хроніці Лі­вонії» (XIII ст.), яку написав очевидець, походи хрестоносців нічим не відріз­няються від пізніших нападів татарських орд на Україну. Взимку, коли лід ско­вував ріки, армія хрестоносців вдиралася в землі язичників і невеликими загонами розсипалася найближчими околицями, палячи села й містечка. До­рослих чоловіків вбивали, жінок, дітей, а також худобу та майно, яке вдавалось знайти, забирали із собою. Захоплених дітей, подібно до турецьких яничарів,

Хрестоносне військо.

Мініатюра із середньовічної хроніки

перевиховували у войовничих като­лицьких фанатиків. Охочі вступити до ордену давали обітниці чернецтва: бідності, покори, безшлюбності. їх ли­царським обов’язком було невпинно вести війну проти невірних. В ордени могли вступати не лише дворяни, а й люди незнатного походження, які, од-

нак, не могли бути орденськими лица­рями. В ордені існувала сувора дисцип­ліна та ієрархія, всі накази магістра і старших повинні були виконувати беззастережно. А магістри або гросс- мейстери лицарських орденів підпоряд­ковувались не правителям, на землях яких розташовувалися володіння орде­нів, а безпосередньо Папі Римському.

На час Дорогичинських подій лицарські ордени перетворилися у могутні військові організації, які базувалася на власних законах, мали свої армію і

флот, земельні володіння, фінанси, поліцію та суд і провадили незалежну зов­нішню політику. Згідно з тодішніми

Напад Хрестоносців. Юліуш Коссак. Кінець XIX cm.

звичаями, католицькі князі чи королі, які з тих чи інших причин не могли особисто взяти участь у хрестових по­ходах, надавали взамін землі хресто- носним орденам. Маючи свої коман­дорства у багатьох державах, лицарські ордени не підпадали під юрисдикцію тих держав, на території яких були розміщені їх командорства. Вся Євро­па була обплутана густою мережею орденських організацій.

Після того як сельджуки розгро­мили хрестоносців і витіснили їх зі Святої землі, багато «божих» лицарів залишилась без роботи. І саме тоді їх погляд впав на землі «язичників», які вважалися «нічиїми» і їх можна було завойовувати. Варто зауважити, що в безпосередній близькості до кордонів Русі, в Угорщині та Польщі, на час До- рогичинської битви вже існували тамп- лієрські командорства. Угорський ко-

роль Андрій II, якого галичани свого часу вигнали зі своїх земель, надав тамплієрам ве­ликі маєтності у підконтрольній Угорській ко­роні Боснії, Склавонії та Далмації. Тут тампліє­ри мали чимало фортець (Врана, Кліс, Задар). У Брані була розташована резиденція магістра Угорської провінції, територія якої межувала безпосередньо з Руссю. У Словаччині «червоні монахи» (так називали тоді тамплієрів) збуду­вали замок Лікава коло міста Ружомберок на вершині високої гори з масиву Малий Хоч, який став їхнім форпостом. На кордоні з Гали­чиною, на території поблизу Ужгорода, тамп­лієри збудували фортецю Середнє. Крім того, на Пряшівщині діяв інший лицарський ор­ден — Святого Гробу Господнього в Єрусали­мі, який і до сьогодні вважається одним із найголовніших і найтаємничіших орденів Ва­тикану. Хрестоносці цього ордену (в докумен­тах їх ще називають вершниками Ордену Бо­гоматері Сіону) 1212 року отримали від короля Андрія II феодальні посілості в Хмельові та Габолтові [4, с. 17].

Годфрід Булъйонсъкий в плащі лицаря Святого Гробу Господнього в Єрусалимі

На нових землях хрестоносці намагалися вийти з підпорядкування місце­вих володарів, створюючи свої державні утворення. Однією з таких спроб була діяльність тевтонців на території Семигородщини. Тут З 1211 року і до середини 20-х років XIII ст. діяли лицарі Тевтонського ордену, що їх закликав угорський король для боротьби з русинами-язичниками, іменовані в тодішніх угорських та візантійських документах бродниками, [70, с. 106-108, с. 370]. Тевтонцям було виділено так звану землю Бирсей (Борца). їхнім завданням було прокла­дати шлях до Дунаю і «границі бродників» [50, с. 152]. І хоча при спробі пере­дати ці землі під безпосередню юрисдикцію Папи король Андрій II1225 року прогнав звідти тевтонців, захоплені ними землі за Карпатами були визнані власністю Папи. Пізніше, аж до монгольської навали, в цьому регіоні функці­онував католицький єпископат, який здійснював місіонерську діяльність серед половців [70, с. 398].

Те саме діялось у Польщі, розділеній, як і Русь, на декілька князівств. Поль­ські князі, намагаючись християнізувати як своїх підданих, так і чисельні пле­мена язичників на своїх кордонах, наввипередки запрошували до себе лицарів різних орденів і надавали їм значні пільги. 1166 року сандомирський князь Генріх в Загостє створив перший осередок лицарів Іоаннітів, або, як їх ще на­зивали, госпітальєрів. Частина лицарів 1187 року на запрошення князя Меш­ка II прийшла у Познань, де було закладено їхній госпіталь [52, с. 234-242]. 1198 року госпітальєрам передано Староград на лівому боці Вісли. У цей же період східнопоморський князь Святополк передав поморське містечко Тима- ва іспанському ордену Калатрава [42, с. 43]. Варто згадати, що творцями його були монахи-цистеріанці, які пізніше стануть ініціаторами заснування Доб- жинського ордену. 1222 року сілезький князь Генріх Бородатий надав лицарям німецького ордену село Лазучіце поблизу Намислува, а тамплієрам надав во­лодіння у Малій Олесниці [42, с. 43]. Польський князь Владислав Одонич 1232 року надав поморським іоаннітам грамоту на влаштування села Козмино на німецькому праві. 1237 року тамплієри отримали від цього ж князя село Коритово. 1238 року згідно з буллою Папи Григорія IX познанський дім іоан­нітів було підпорядковано іоаннітському дому в Моравії. Тамплієри посели­лись і в місті Лукові, з лівого боку Бугу біля Руського кордону. Деякі вчені вважали, що саме з цими тамплієрами Данило Галицький бився під Луковим [23, с. 123]. Таким чином на території католицької Польщі, починаючи з 1155 року, було створено низку хрестоносних командорств.

Особливою активністю в залученні до Польщі хрестоносців для боротьби з «язичниками і єретиками» відзначався князь Конрад Мазовецький. Саме він запросив у Польщу хрестоносців тевтонського ордену і надав у їхнє володіння Хелмінську землю [8, с. 151-152]. Ця недалекоглядна політика Конрада пізні­ше призвела до того, що хрестоносці на кілька століть стали великою пробле­мою для самих поляків, адже тевтонці (за сприяння Папи й імператора Фрідрі- ха) привласнили собі завойовані прусські землі і стали зародком майбутнього німецького наступу на Польщу. І коли б не щасливий перебіг Грюнвальдської битви, не відомо, чи залишилась би існувати Польща як незалежна держава.

Так само за ініціативою Конрада Мазовецького і єпископа Пруссії Хрістіа- на 1228 року для захисту своїх володінь від набігів пруссів був заснований но­вий лицарський орден. Спочатку лицарі іменували себе «Fratres Militie Christi de Livonia contra Prutenos» («Брати-воїни Христові Лівонії проти Пруссів»). прийнято півтора десятка німецьких лицарів, в основному з Мекленбурга, з почту єпископа Шверинського. Магістром ордену став Бруно. Більш детально про це написав у своїй «Хроні­ці» Петро з Дузбурга: «Отже, коли вищезгада­ний князь побачив, що земля його прийшла в жалюгідний занепад і він не може її ніяким чином захистити, то, за порадою брата Хрістіа- на, єпископа прусського і деяких знатних людей, він заснував для захисту своєї землі братство, назване рицарями Христовими, з червоним мечем і зіркою на білому плащі, які були тоді в межах Лівонії, і багато земель язичників вони владно підкорили вірі християнській, і вище­згаданий єпископ посвятив у члени згаданого ордену одного видатного чоловіка на ім’я Бру­но, а з ним — чотирнадцять інших. Потім цей князь спорудив для цих братів замок, назва­ний Добжинь, від якого вони пізніше стали на­зиватися братами з Добжиня, і дав їм алод, або

Гербом цього ордену став зображений на білому полі червоний меч руків’ям догори, над яким розташовувалась червона шестипроменева зір­ка, а в основу свого статуту орден прийняв статут тамплієрів. Конрад надав їм Хелмінську землю і все, що розташоване між Віслою, Мокрою і Дрвенцою, а також Добжинську землю і замок Нєшава в Куявській землі. Власне тому їх і по­чали називати Добжинським орденом [13, с. 464-465]. Разом із Хрістіаном серед керівни­ків добжинських хрестоносців Мартін Стрийков- ський згадує сілезького і вроцлавського князя Генріха, любецького єпископа і «багатьох інших з шляхти польської» [79, с. 190]. Разом із залу­ченням місцевої польської шляхти в орден було

Герб Добжинського ордену

Герб Лівонського ордену

помістя, в землі Куявії, що називалось Седльце. Цей князь і брати домовились на тих умовах, що вони порівну поділять між собою землю язичників, яку мо­жуть собі в подальшому при Господньому сприянні підкорити» [47, с. 18-19]. Добжинці повинні були контролювати значну територію, тому Хрістіану було надано частину Хелмінського краю із замка­ми Грудзьондз, Вапсько, Копривна, Віліссас, Кольно, Рух, Радзін, Турно, Диново, Плохово «з усіма селами і фільварками», і до того було додано IOO сіл з правом вічного користуван­ня. Крім того, плоцький єпископ подарував Торунь і Пепов «з всіма селами їх волостей і з усім правом — як духовним, так і світським, та з десятинами» [79, с. 190]. Такий феод став ба­зою для утримання значних контингентів військ, проте цих сил було замало, щоб проти­стояти Пруссам і Литві.

Саме недостатня кількість військового кон­тингенту ордену була причиною їхньої неспро­можності захистити захоплені території: «Коли про це дізнались прусси, то ще більше розлю­тилися і з величезною кількістю ратників не раз нападали на згаданий замок Добжинь і так

Лицарі: іоаніт, тамплієр, добжинець, тевтон

ворожі були цим братам, що рідко хто з них відважувався з’являтися за межа­ми замку. І до того дійшло, навіть, що четверо або п’ятеро пруссів наважились здійснювати розбій в околицях цього замку» [47, с. 19]. Тому орден не зміг ви­конати свою основну функцію: захистити добжинську землю від нападів язич­ників. Дійшло до того, що в полон до пруссів потрапив навіть засновник орде­ну — єпископ Хрістіан. В Хроніці Мартіна Стрийковського подаються цікаві подробиці цієї епопеї. Виявляється, на початках Конрад вирішив підсилити добжинських лицарів меченосцями: «Це діялось в Ловечі року Божого 1222, але однак ці Хрестоносці не могли Пруссам-поганам і Литві протистояти. Че­рез те року Божого 1227 мазовецький князь Конрад з кульмінським єпископом Хрістіаном, пославши до Альбрихта ризького єпископа, братів Хрестоносців Червоного Меча з хрестом з Інфляндії закликали, яким добжинську землю надали для кормління за тієї умови, щоб постійно проти Пруссів воювати го­тові були. Але й ці в одній битві, яка два дні тривала, були Пруссами і Литов­цями розбиті і знищені так, що тільки п’ятеро їх старших братів втекло, які, обминувши Добжин, до Інфляндії повернулись» [79, с. 190-191]. Саме коли меченосці були розгромлені, Конрад, за погодженням із єпископом Хрістіа­ном, змушений був порушити питання про підсилення добжин- ців, віддавши Хелмінську землю Тевтонському орденові, про що він домовився з Папою і Герма­ном фон Зальца. Тому 1235 року тевтонський орден із благосло­вення Папи Григорія IX погли­нув орден Добжинців.

Але тут для дослідників почи­наються загадки. Так, за версією деяких істориків, частина лицарів ордену на чолі з магістром Бруно нібито не побажала виконувати волю Папи і влитися в Тевтон­ський орден та самовільно звер­нулася до Конрада Мазовецького з проханням надати їм нове місце для відтворення ордену. І нібито Конрад погодився на знак полі­тичної противаги Тевтонському ордену. Але такі історики зовсім не беруть до уваги особистість папи Григорія IX, про якого ми говорили вище. Адже за такої не­покори Папа негайно відлучив би від церкви і прокляв би магістра Бруно з усіма його лицарями, а також і Конрада Мазовецького, як він зробив це з імператором Фрідріхом II та багать­ма іншими феодалами, які не корились його волі. Але цього не сталося, що вказує на те, що переселення добжинців на Русь було здійснено з волі Папи.

Невідомо, де перебували лицарі з 1235 до 1237. Читаючи історичні дослі­дження, складається думка, що вони перемістились у Дорогичин просто з До- бжина. Насправді у ті роки в Добжині їх вже не було. Ці два роки Бруно з бра­тами вели клопітку підготовку до вторгнення на Русь, накопичуючи кошти, залучаючи і вишколюючи армію, адже будь-яка військова операція є надзви­чайно витратною. Так само і дорогичинський похід вимагав значних людських і матеріальних ресурсів. На сьогодні невідомо, чи при інкорпорації тевтонця­ми магістр Бруно віддав їм орденську казну. Ймовірно, що більшу частину її магістру вдалось вивезти з собою, адже саме вона надавала змогу існувати прусським рицарям ці кілька років.

Нагадаємо, що за статутами орденів, зокрема тамплієрського, лицарям ор­дену категорично заборонено володіти грішми. Наприклад, лицаря, в якого було знайдено якісь гроші, навіть після смерті заборонено було хоронити ра­зом із братами і молитися за нього [63, с. 169]. Навіть зброю, спорядження і коней вони одержували від ордену. Крім того, за рахунок ордену лицарі отри­мували житло і харчування. Тому, вочевидь, Бруно не передав казну добжин-

ського ордену тевтонцям.

Зараз ми недооцінюємо економічний бік цієї справи і не ставимо собі за­питання, як нібито малочисельний загін із чотирнадцяти лицарів міг споряди­ти і утримувати значний військовий контингент, з яким можна було б захопити й ефективно контролювати дорогичинську землю? Для цього необхідні були чималі кошти. Зброя, коні, боєприпаси і гроші для оплати найманцям, заку­півлі продовольства мали скласти величезну на ті часи суму. В той час вартість лицарського обладунку перевищувала вартість великого стада корів, а лицар­ський бойовий кінь вартував ще більше. Вочевидь, колишні добжинці ці кіль­вий флот, порти, судноверфі, банківську систему. Говорячи сучасною мовою, папська курія була транснаціональною корпорацією, яка могла дозволити собі фінансування цілих війн, особливо, коли такі військові операції давали змогу їм отримати значні дивіденди. Адже пізніше кошти, заінвестовані на споря­дження армії (на коней, озброєння, плату лицарям), повертались у вигляді військової здобичі та відраховувались з данини, накладеної хрестоносцями на завойованих територіях. Особливо після захоплення такого важливого центру транзитної торгівлі, яким на той час був Дорогичин — важливий стратегічний центр, що сполучав торговельні артерії європейських держав і Русі, а також Балтійський і Чорноморський регіони.

ка років збирали кошти на похід у дорогичин­ську землю. І найбільш імовірно, що саме Папа надав їм необхідне фінансування. Зви­чайно, детальніші відповіді на ці запитання можуть дати лише дослідження в архівах Ва­тикану. Але зараз можна сказати напевне: саме в папській курії такі кошти були, адже на той час Рим отримував колосальні надходження як від своїх абатств, так і від світських волода­рів та орденів.

Величезні скарби акумулювались і в ли­царських орденах. Наприклад, тамплієри во­лоділи значною торговою мережею по всій Європі, яка мала свої власні фінанси і торго-

Печатка ордену тамплієрів

1237 року польський князь Конрад Мазовецький, скориставшись послаб­ленням Галицько-Волинського князівства, якимось чином захопив руські зем­лі між ріками Нарвою і Західним Бугом із центром в Дорогичині. Не маючи змоги власними силами утримати ці землі, в тому ж році Конрад Мазовецький передає їх у володіння колишнім Добжинським братам. І саме тут, у Дороги­чині, Конрад Мазовецький зробив спробу відродити орден. В його донаційній грамоті на дарування Дорогичина вказано, що він дарується ордену Лицарів Христових, колись дому Добжинського [42, с. 52]. Тобто, на момент дарування вони вже не були Добжинським домом (дім в тогочасній термінології був си­нонімом ордену), але зберегли назву лицарів Христа. Нагадаємо, що бідними лицарями Христа з храму Соломона називалися і тамплієри. На підтверджен­ня цієї версії служить згадка про віднайдення в XVIII столітті в Дорогичині під дубовим пнем мармурового надгробку «mistrza Xpi. milicie», тобто майстра Христової міліції Генріха з Жигочина, що помер 1238 року [71, с. 202-203]. Хоча сучасні вчені й намагаються ставити під сумнів це повідомлення, для нас воно є цікавим.

Тут якраз варто повернутись до цитованого літописного повідомлення: «Негоже є держати отчину нашу крижевникам-темпличам, тобто соломони- чам» [12, с. 51]. Щоправда, деякі вчені чомусь вважають, що літописець нібито не розумів, про що він писав: «...напевно близькість їх за вбранням та статутом до тамплієрів спантеличила й літописця, незнайомого з тонкощами взаємин між громадами хрестоносців» [2, с. 109-110]. Але це така сама нісенітниця, якби, наприклад, 1648 року під Корсунем гетьман Богдан Хмельницький за­хопив у полон польського великого коронного гетьмана Миколу Потоцького, але, «збитий з пантелику» і «незнайомий з тонкощами», оголосив його мол­давським воєводою або татарським ханом. Або Іван Виговський під Конотопом 1659 року, захопивши в полон московського воєводу Пожарського, але, «зби­тий з пантелику» і «незнайомий з тонкощами», оголосив його китайським мандарином. Таким же безглуздям є те, коли сучасні вчені оголошують, що Данило і його літописець не знав, з ким вони воюють і хто потрапив до них у полон.

Насправді ж, як видно з наступних сторінок літопису, літописець дуже доб­ре знається на тонкощах лицарських орденів. Наприклад, він чітко відрізняє лівонських лицарів (колишніх мечоносців) від тевтонців, хоча останні на той час вже були ін­корпоровані в Тевтонський орден, але зберегли свою окрему назву [12, с. 81-82]. Тут він не ото­тожнює дорогичинських лицарів ні з добжин- цями, ні з тевтонцями, ні з лівонцями, а саме з тамплієрами. Також потрібно врахувати, що це повідомлення літописець писав вже після опи­саних подій. І цілком очевидно, що князь Да­нило спілкувався з полоненим магістром і ли­царями і передусім з’ясував у них, хто ж вони такі та до якого ордену належали. Не виклю­чено, що й сам літописець міг спілкуватися з полоненими добжинцями. Та й перед наступом на Дорогичин Данило, напевно, мав би розвіда­ти, з ким же йому доведеться воювати. Але в уяві наших вчених Данило воює з «чудищем невиданим» і, навіть, захопивши його в полон,

Данило Галицький. Сучасна мозаїка

ніяк не може розібратись, що ж воно за дивина. Це зараз, більш як через ві­сімсот років після описаних подій, ми можемо недооцінювати вплив тампліє­рів на дорогичинський орден, але літописцю, як сучаснику і очевидцю тих по­дій, явно було відомо про це набагато більше. Тому таки потрібно більше вірити повідомленню літописця.

Як ми вже згадували вище, добжинський орден формально був ліквідова­ний папською буллою. Під час процедури інкорпорації лицарі мали пройти обряд скидання своїх орденських плащів і одягання в плащі тевтонських ли­царів. Ті ж, хто не взяв участь в інкорпорації, також втратили свою орденську структуру «братів з Добжиня», адже донаційна грамота Конрада вже називає їх колишніми лицарями дому Добжинського. Але разом з тим в цій донаційній грамоті Бруно названо магістром, а його рицарів — братами. Тобто, на той час хрестоносці мали в Дорогичині якусь нову лицарську структуру, близьку до ордену тамплієрів. Але чи була вона самостійна, чи входила в якийсь більший лицарський орден? У тамплієрському статуті магістром іменується керівник провінції, який підпорядкований великому магістрові, тому не виключено, що на час захоплення Дорогичина лицарі на чолі з Бруно могли потрапити під юрисдикцію ордену тамплієрів, і саме тому літописець (устами Данила Галиць- кого) і називає їх «темпличами і соломоничами».