Вступне слово
іо серпня 2013 року під час зйомок документального фільму «Таємниці однієї перемоги» автору довелось особисто (у складі львівської делегації) побувати у містечку Дорогичині, що на Підляшші.
Мальовниче і напрочуд акуратне княже містечко зустріло нас ранковою прохолодою і якоюсь неймовірною тишею. Вранішнє сонце повільно сходило над красивим вигином Бугу й відбивалось у його спокійних водах. Природа тут зачаровує!
Важко собі навіть уявити, що ця красива місцина раз по раз ставала ареною запеклих боїв, тут стинались ворожі армії, проливались ріки крові. Саме з цієї гори на ці чудові краєвиди не раз задивлявся і Данило Галицький. Які думи виношував він тут, на неприступній горі, вдивляючись у плинність Божої ріки? Погляд ковзає за обрій, і мимоволі ловиш себе на думці, що Дорогичин відіграв в історії нашого народу таку ж роль, як Реймс для Франції, Ахен або Франкфурт для Німеччини, чи Краків для Польщі. Саме тут відбулась урочиста коронація першого українського короля. Ця коронація символізувала вибір історичного шляху для багатьох поколінь нашого народу. Адже відбулась вона у надзвичайно складний і трагічний період нашої історії, коли над сплюндрованою татарами Руссю завис кривавий меч імперії Чингізхана. І незважаючи на могутність й силу монгольської Орди, яка вже встигла вогнем і мечем прокотитись Європою, Данило, єдиний з українських князів, не побоявся продемонструвати своє ставлення до Орди і показав, що місце Русі-України не в Азії, а саме в Європі. Жоден з тогочасних руських князів не наважився на подібну демонстрацію. А перед цим під стінами Дорогичина Данило переконливо дав зрозуміти і самій Європі, що Русь ніколи їй не підкориться — вона може бути в Європейському співтоваристві лише як рівна серед рівних.
Мова йде про його блискучу перемогу над хрестоносними лицарями під Дорогичином 1238 року, коли увесь лицарський орден на чолі з магістром потрапив у княжий полон.
Така демонстрація військової міці раз і назавжди переконала західний світ, що з русинами не можна вести діалог мовою мечів.Вражає, як повторюється історія, адже геополітичні виклики Данила вкрай актуальні й для нашого часу — сьогодні наш народ поставлено перед цивіліза- ційним вибором: європейське співтовариство або ординський Євразійський союз. І наскільки була б сьогодні для нас бажаною поява в Україні нового Данила Галицького, який в наші дні знайшов би гідні відповіді на всі виклики сучасності.
Всі ці думки блискавкою пролітають у голові, коли стоїш на високій кручі над Бугом, оглядаючи залишки княжих валів. Тому сьогодні для нас вкрай актуальним є осмислення історичного досвіду минулого. І особливо цікавим і повчальним для нащадків є період, пов’язаний із Дорогичинською перемогою Данила Галицького над хрестоносцями.
На жаль, в незалежній Україні науковці у цьому напрямку практично нічого не зробили. Навіть у теперішній час Дорогичинській битві чомусь приділяється надзвичайно мало уваги. Довідник з історії України подає цю видатну подію скромно, трьома рядками в біографії Данила Галицького: «в 1238 році розгромив німецьких рицарів, очолюваних магістром Бруно, які захопили місто До- рогичин...» [20, с. 194]. Ав енциклопедичному довіднику «Історія війн і збройних конфліктів в Україні» дорогичинський похід Данила Галицького взагалі не згадується [25, с. 184]. Натомість нашим поразкам під Кругами, Базаром чи Берестечком присвячено чимало великих книг та статей. Складається враження, що перемог у нас наче й не було, а були лише великі поразки. А всі ці довідники, що вийшли у світ в роки незалежності, рекомендовані Міністерством освіти і науки України. Між тим цікаво, що росіяни ніколи б не стали святкувати на державному рівні свою поразку під Конотопом або спалення ханом Тохтамишем Москви. Також і поляки урочисто не відзначають річниці їх розгрому турками під Цецорою чи взяття Варшави шведами (разом з козаками Ждановича) і т. ін. Так само роблять й інші великі нації, скажімо, французи, англійці, японці.
Наші ж науковці, на превеликий жаль, навіть зараз продовжують сповідувати вигадану Москвою колоніальну версію історичних подій. Але пора вже звільнитись від ярма колоніалізму і дивитися на своє минуле власним, а не нав’язаним чужинцями поглядом.Цікаво, що навіть у деякі періоди радянської влади історики порушували тему Дорогичинської битви, але під тиском московських правлячих кіл знову і знову піддавалась замовчуванню. Наприклад, під час Другої світової війни, а також і в повоєнні роки, коли радянські вчені ототожнювали перемогу Данила Галицького з перемогою над німецьким фашизмом, радянські письменники почали прославляти її, а художникам замовляли монументальні полотна на цю тему. Для прикладу, 1942 року Микола Бажан, зображуючи у своїй поемі Данила Галицького під Дорогичином, попереджає гітлерівську Німеччину про безперспективність їхнього «дранг нах остен» (наступу на схід):
— Від грому битви, — БОЯМ мовив князь, — Німеччина сьогодні затряслась.
Смертельний шлях для неї — шлях на Схід, Таким він є і буде сотні літ [3, с. 264].
Проте згодом, спохопившись, радянське керівництво знову наклало табу на висвітлення цієї теми, адже вона ставить під сумнів один із найбільших міфів московської історіографії про «святого» Олександра Невського, який 1242 року нібито зупинив наступ хрестоносців на Русь. Виявляється, ще за чотири роки до цього, наступ хрестоносців на Русь вже зупинив під Дорогичином Данило Галицький.
Крім того, перемога Данила Галицького під Дорогичином, як і вся його подальша діяльність, розвалює ще один московський історичний міф (так звана погодінська теорія), який твердить, що нібито після Батиєвого погрому все населення Давньої Русі повністю переселилось за тисячі кілометрів (чомусь в напрямку Золотої Орди), де й осіло, ставши засновниками сучасної Російської Федерації. Таким чином, улус Золотої орди (Московське царство) намагались оголосити спадкоємницею Давньої Русі. Але, як свідчать історичні факти, замість утікати в глухі московські нетрі, русини об’єднались під проводом Данила Галицького і майже 30 років звитяжно боролися проти експансії угорців, поляків, литовців і татар, відстоюючи право на існування Руської Держави.
Саме Данило Галицький, єдиний з руських князів, зумів здобути серію переконливих перемог над військами татарського полководця Куремси. І це в той час, коли вже згадуваний нами Олександр Невський змушений був як сатрап хана Батия придушувати антимонгольські повстання в Суздалі та Твері.Саме під проводом Данила Галицького наш народ знайшов у собі сили збройною рукою вимести з Русі не лише німецьких, а й польських і угорських інтервентів. Достатньо згадати визначну перемогу руського війська над польсько-угорською армією під Ярославом 1245 року (коли за погодінською теорією русини вже мали поселитись у московських болотах). Фактично Данило не лише зупинив «дранг нах остен», а й своїми походами в Австрію і Чехію розпочав «дранг нах вестен», тобто експансію на Захід. Він навіть зумів посадити на австрійський престол свого сина Романа. Саме внаслідок цих блискучих європейських походів і перемог Данила Галицького, зовнішні і внутрішні вороги були розбиті, а на карті Європи на довгі сторіччя утвердилось Королівство Руське, яке продовжило традиції державності Давньої Русі.
На суд читачів виносимо першу в Україні книгу про Дорогичинську битву. За двадцять три роки незалежності в Україні не було видано жодної монографії, присвяченої цій славній перемозі. Незважаючи на те, що Дорогичинська битва згадувалась у працях М. Котляра, О. Масана, Л. Войтовича та інших вітчизняних і зарубіжних дослідників, усі її аспекти так і не було розкрито. Питання, хто ж насправді виступив супротивником Данила, сили сторін, встановлення дати битви, її перебіг і наслідки перемоги на тлі широких історичних подій все ще залишаються не з’ясованими в історичній науці. Певною мірою, це пояснюється ідеологічними доктринами ще радянської історичної школи, які пропонували применшувати значення цієї битви, вважати її незначним інцидентом. В угоду цьому багато фактів взагалі не бралося до уваги. Саме тому завданням автора було звернути увагу читацького загалу на деякі невідомі раніше моменти цієї битви, спробувати пролити світло на цікаві факти, які до сьогодні перебувають в тіні.
На основі детального аналізу великої кількості джерел і матеріалів автор дає нову оцінку причинам і перебігу Дорогичинської кампанії. Автор має надію, що все це дасть змогу читачам під іншим кутом глянути на цей приклад доблесті наших славних предків, яким ми по праву можемо пишатися. Автор сподівається, що ця праця буде цікавою для широкого загалу, і особливо для українських військовиків, а постать видатного полководця і воїна Данила Галицького стане для них прикладом для наслідування. А новому поколінню дослідників мілітарної історії України вона правитиме за надійний орієнтир для подальших творчих пошуків.
Автор висловлює щиру вдячність Василеві Кметю, Ользі Колосовській, Юрієві Романишину, Іванові Сварнику, Вікторові Ідзю, Василеві Петрику, Петрові Костюку, Василеві Гутковському, Яремі Іванціву, Наталії Каляндрук, Оксані Левицькій, Романові Іваху, Данилові Лебединському, Ірині Мельничук та багатьом іншим, завдяки допомозі яких книга побачила світ.