№ 4 Алессандро Ґваньїні[39] про панування польського короля Казимира Великого
Хто придивиться до знаменитих справ цього короля, знайде в них хвалу, гідну безсмертної слави. Він дав права вітчизні, за його віку воля у Короні дійшла до золотих часів. Він багато міст обніс величезними мурами, котрі й досі придатні для оборони.
Трьох королів разом з четвертим, імператором, коли він видавав заміж свою внучку, пригощав за своїм столом. Король потужний, сильний і у війні, і в мирі, даремно його маєш лаяти, побожний. Звати його великим - це кривда полякам немала, бо його можна назвати найвищим, Оскільки у ньому постійна чеснота.Року від Різдва Господнього 1333
Казимир Великий, поховавши батька, зійшов на престол за одностайною згодою всіх. Він насамперед заспокоїв кордони королівства з усіх боків, а порушників закону, які полюбляли злочини, винищив, слушне покарання давши їм і на майбутнє.
Потім, року 1339, він призначив і поставив своїм спадкоємцем у Короні Польській онука Людвіка[40] від сестри угорського короля Карла[41]. Потім же, у 1340 році, Казимир збройно вдерся на Русь і захопив місто Львів, столицю цієї землі, та вивіз звідти незмірні скарби. Потім він рушив до Володимира на Волинь і, сплюндрувавши його, повернувся зі своїм військом до Кракова. Знову ж, зібравши більші війська, він рушив на Русь і підкорив своїй державі ці провінції з містами, як-от: Перемишль, Галич, Ловіч, Сянок, Луков, Володимир, Любачів, Теребовля, Тустань та багато інших, котрі й досі не відлучаються від Корони.
Потім, у 1348 році, Казимир повів свої війська на Русь і ті замки, котрі ще не взяв, підкорив собі. А після того як Казимир виїхав з Русі, перемишльський староста Дашко (Daszko), якого Казимир поставив намісником (sprawcą), і Данило Острозький (z Ostrowa)[42] таємно привели татар до Руських країн; а коли ті прибули з великим військом, воювали проти королівських князівств[43].
Проти них Казимир вирушив з військом. Вони зійшлися біля Сандомира: король став на одному боці Вісли, не даючи їм переправитися, а татари були на другому боці. Вони вели перестрілку через Віслу, одні з луків, інші з арбалетів; так король боронився, що татари ніде не переправилися через Віслу. У цей час був убитий з лука сандо- мирський воєвода з дому Абданк[44].Потім, у 1349 році, король Казимир зібрав вальний сейм у Віслиці, на якому ухвалив права в Польській землі, за котрими й нині судиться шляхта[45]. Він також ухвалив у Краківському замку німецьке право міста Магдебург[46]; сам король обирає війта, а сімох лавників з певних міст король дозволив обирати через призначену особу.
Наступного року був у Польщі великий голод, але Казимир як хазяйновитий король мав у кожному маєтку стодоли й засіки збіжжя, що зберігав для несподіваних випадків. Ось так за невеликі гроші людям потроху продавали збіжжя, щоб зберегти їхні життя у злий час; а тим, котрі не мали грошей, було позичено, щоб вони могли віддати з нового врожаю або ж відробити. І так ці люди за збіжжя будували замки, мури, греблі, канали, робили й інші різні роботи, все, що наказували. Тоді збудували гідний пам'яті канал біля краківського Казимира[47], у котрий було впущено половину Вісли, а по ньому сплавляли на низ сіль та дерева.
Року 1359 до Казимира втік молдавський воєводич Стефан, вигнаний своїм молодшим братом Петром через конфлікт за Валаське воєводство[48]. Стефан просив короля про допомогу проти брата Петра, обіцяючи королю підданство і щорічну данину. З цієї причини Казимир відправив до Молдавії рицарство зі своїх земель: Краківської, Сандомирської, Люблінської і з Русі, щоб посадити Стефана на престолі. Вони зав'язали кілька битв з молдаванами й розбили їх. Але коли молдавани заманили їх за собою до лісу, то повалили ліс на польське військо, бо раніше молдавани підрубали кожне дерево більше ніж наполовину; тепер же одне дерево падало на інше, а те тягло інше за собою, дерева падали на людей.
Там загинуло багато вояків, а решта потрапила у полон, і їх Казимир повикуповував. Але Навор Тенчинський, який, відбиваючись, утік з поля бою, пішов до Рима, став духовною особою і був краківським деканом.Року 13 6 3[49] почалася усобиця між Карлом Четвертим, імператором і чеським королем[50], та Людвіком, угорським королем, з котрим був і датський король[51], і польський король Казимир, який їх і помирив. Задля вічної приязні він віддав заміж за імператора Карла свою внучку Ельжбету, дочку стольпенського князя, а на весілля були запрошені такі королі: угорський король Людвік[52], племінник Казимира по сестрі, датський король Сиґізмунд[53], кіпрський король Петро[54], також і князі: Оттон Баварський[55], Семовит Мазовецький[56], Болеслав Свидницький[57], що був племінником Казимира по сестрі, Владислав Опольський[58] та чимало інших князів, панів і графів. Усі вони радісно виїхали з Кракова назустріч імператорові і всі з великою пошаною привітали його. Назустріч імператорові вийшли також процесії з духовенством і з простолюдом, і все це тривало аж до вечора. Всім королям та князям були дані особливі покої, чисто прибрані, у Краківському замку; також іншим - у господах, де мали достаток у всьому: бочки з вином, овес були по ставлені перед домами і вільно було кожному бажаючому брати. На третій день імператор Карл брав шлюб з княгинею Ельжбетою у великому костьолі в замку. Вінчав їх ґнезненський архієпископ Ярослав у присутності всіх королів та князів. Потім на честь королів були показані різні ігри, перегони, боротьба і фокуси, хто що вмів.
Після закінчення чудового весілля король Казимир подарував своїй внучці- імператриці десять тисяч злотих золотом, а також інші клейноди. У цей час краківський житель Вернек, що походив з Ринна, шляхтич герба «Лагода», будучи королівським розпорядником і шафером, запросив усіх цих осіб до себе в дім і по своїй волі саджав гостей за стіл.
Насамперед він посадив свого пана короля Казимира, слушно це пояснивши, потім - імператора, після нього - угорського короля Людвіка, потім - кіпрського короля, потім - датського, також князів. Усіх їх він розкішно і щедро пригощав, кожного прекрасно обдарував. Як пишуть, дар самому королю Казимиру коштував понад сто тисяч злотих. Це частування тривало протягом 20 днів. Потім під присягами королі уклали між собою вічний мир, котрий зберігали аж до смерті. А як від’їжджали, кожен отримав усе необхідне для проїзду до кордону.Року 1370, на другий день після Різдва Діви Марії, король Казимир гнав оленя біля Пшедбожа і впав з коня. Він зламав собі ліву ногу так, що був привезений на возі до Сандомира, потім до Кракова. Почуваючи себе дуже хворим, він покликав до свого покою краківського єпископа Флоріяна[59], свого внука по лінії сестри Ельжбети[60], опольського князя Владислава, й у присутності послів угорського короля Людвіка склав духівницю, дав її ствердити і, прийнявши Святі Дари, помер у Краківському замку на третій день перед св. Ленартом[61]. Він був похований у великому костьолі, на південь, на правому боці великого вівтаря, під мармуровим каменем[62].
Цей король перевищував усіх своїх предків, польських королів, хазяйновитістю, пильністю, також тим, що добре ухвалив права, устави, добре займався будівництвом та іншими господарськими справами. Він оточив мурами найголовніші міста, за що слушно був названий Казимиром Великим. Він заснував біля Кракова місто на місці села Бавол і назвав його на свою честь Казимиром. Це місто він наказав оточити ровами з водою. Він наказав обмурувати також інші міста, насамперед Величку, Скавину, Олькуш (Ilkusz), Бендзін, Лелув, Сандомир, Віс- лицю, Опочно, Шидлов, Радом, Вавельніце, Люблін, Ставішин, Каліш, Пиздри, Велюнь, Серадзький замок, Ленчицю, Плоцьк, Пйотркув, Іновлодзь, Львів, Ся- нок, Коросно, замок Тчев; наказав покрити залізом великий краківський костьол у замку. До того ж він заснував кілька кляшторів у Пйотркуві, Ленчиці, Корчині, котрим накупив книг та чаш.
Він наказав також поставити сукенниці на краківському ринку[63], заснувати сад над Віслою, названий Звіжинець. Більша частина з усього мурованого, що має нині Польща, виникла з його ініціативи.
Коли земські кметі скаржилися йому на своїх панів за надмірні податки або роботи, також визиск, то він їм радив мати кожному кресало в калиті, а коли в полі знайде камінь, то, якщо вміє, легко дасть з цим собі раду. Через це кожен пан утримувався від кривди своїм підданим.
Він заснував багато костьолів, насамперед наказав змурувати в Казимирі костьол Божого Тіла, а це з такої причини. Одного разу злодії вкрали Боже Тіло з дароносицею, думаючи, що вона срібна. Їх спіймали і вкинули в озеро біля села Бавол, поблизу Св. Лаврентія. Коли ж уночі побачили велике світло коло нього, то сказали про це старшим, котрі рушили процесіями і, взявши їх [Дари] з дароносицею, принесли до [костьолу] всіх святих. А на цьому місці було засновано костьол Божого Тіла. Цей же Казимир заснував кляштор Св. Катерини і костьол Св. Малґожати на Звіжинці, а під останній сам поклав перший камінь і перстень, що його мав на пальці, на честь і хвалу Божу, на пам'ять про свою фундацію.
Цей же король і в Могилі поставив кляштор, який заснував єпископ. Він же й у Львові заснував митрополичий, тобто архієпископський костьол[64].
Цей же король збудував Кшепіцький замок на сілезькому кордоні.
Литовські князі Ольґерд[65] і Любарт[66], також і Кейстут[67], почувши про смерть Казимира, вдерлися до Руських земель, завоювали Володимирський край. Коли вони підступили до замку, Петраш (Piotras) Турський з Ленчицької землі, злякавшись, віддав їм замок, хоч і не було крайньої небезпеки; там вони поруйнували шляхетний замок, який король Казимир ще не домурував. Потім вони воювали у Люблінських краях, дійшли аж до Сандомирської землі, де вчинили велику шкоду вогнем і мечем: пограбували костьол Св. Хреста на Лисій горі, захопили дерево Св. Хреста[68], але з ним ніяк не могли виїхати, возів не могли навіть із місця зрушити, аж поки один русин не сказав: «Доки ви на своє місце не відішлете Св. дерево, доти жоден ваш віз не зрушить з місця». Тоді вони через поляка Кара- болю, якого взяли у полон, тут же відіслали на своє місце це дерево Св. Хреста. Потім литовці рушили і вийшли цілими зі здобиччю.
У цей час Санток було взято бранденбурзькими маркграфами. Однак поляки послали до Угорщини, до короля Людвіка, просячи, щоб він прибув на Польське Королівство. Цей король дуже радо вчинив це на прохання панів коронних послів і зі своєю матір'ю приїхав до Кракова.
Гваньїні Олександр. Хроніка Європейської Сарматії/ Упоряд. Ю. Мицик. - К., 2007. - С. 121-125.