№ 5 Краківська кафедральна хроніка[69] про боротьбу поляків і литвинів за спадщину Галицько-Волинської держави
[...] Року Божого 1339 померла згадана королева пані Анна[70], а наступного року, коли Болеслав[71], син мазовецького князя Тройдена, одностайно обраний русинами князем і паном, був знищений з допомогою отрути, бо прагнув змінити їхнє право на віру, Любарт, син литовського князя Ґедиміна, зайняв це Руське князівство, до котрого потім року Божого 1349 король Казимир вступив з потужним військом і цілком опанував ним, разом з усіма містами і замками; Любарту ж він з власної доброї волі відступив тільки єдине місто Луцьк з його повітом.
Після повернення [Казимира] з тріумфом до Кракова, де він був прекрасно прийнятий кліром та народом, сталося так, що через підступ диявола якийсь Марцін Баричка, вікарій краківської кафедри, був несправедливо оскаржений перед королем людьми з оточення короля. В день св. Луки його було ув'язнено, а наступної ночі втоплено в річці Віслі без жодної підстави, цілком невинного. З цього моменту всі успіхи покинули короля, котрий раніше щасливо тріумфував над ворогами. З цього моменту литовські князі неодноразово нападали на Руське князівство, на міста Володимир і Львів, гроди і села пустошили, обертаючи в попіл та попелище найукріпленіші замки, особливо Володимир, Белз, Берестя та інші, менші, цілком завоювали, спустошили більшу частину землі луковської, сандомирської, радомської, незлічену кількість християнських людей запровадили до неволі. На жаль! Скільки разів литвини з поляками в якійсь битві сходилися, завжди поляки з допущення Божого були переможені. Після багатьох поразок та спустошень король Казимир, бачачи, що не може опертися литвинам, бо ті постійно уникали генеральної битви з ним і, як жорстокі вовки, по-злодійськи спустошували землю, а потім тікали зі здобиччю, уклав з ними угоду, на підставі якої уступив їм місто і землю володимирські, собі ж залишив правом зверхньої власності Львівську землю з усіма замками, містами і селами.
Нарешті, щиро жаліючи і каючись за цей, такий великий злочин, згаданий король послав послів до Римської курії і добився собі розгрішення[72], а задану покуту покірно виконав.
Оскільки у всіх королів він був у великій повазі, то прагнучи виявити хвалу свого королівства, року Божого 1363 дав у місті Кракові великий бенкет[73], на котрому були присутніми Карл, римський цісар і чеський король зі своїми князями, король Кіпру, король Данії, всі польські князі і рицарство різних земель[74]. Про те, яка була веселість на цьому бенкеті, яка пишнота, слава і багатство, неможливо описати, скажемо тільки, що всім давали більше, ніж вони собі зичили. Прирікши і зміцнивши взаємну між собою приязнь, обдаровані польським королем Казимиром королівськими, дуже цінними, подарунками, ці королі і князі повернулися до себе.У році 1366 король Казимир, зібравши значну кількість війська, потужно вступив на Русь, де під його владу піддався белзький князь Юрій, але, як пізніше виявилось, нещиро. Король же, завоювавши Володимирську землю, яку тримав Любарт, з усіма її замками, цілком її, за винятком замку Холм, який він віддав князю Юрію, віддав князеві Олександрові[75], племіннику Ольгерда і Кейстута, найвірнішому з усіх князів. Князь Олександр тримав цю землю аж до смерті короля, вірно йому служачи.
Року Божого 1368 литовський князь Кейстут з іншими литвинами пограбував Пултуськ і спалив у ньому замок з великою кількістю людей, котрих не міг взяти до неволі, інших же людей забрав з собою у вічну неволю.
Мицик Ю. Відомості про Україну XIV ст. в хроніці Яна з Чарнкова //Магістеріум. - К., 2004. - Вип. 17: Історичні студії. - С. 94.