Цивілізація Теотіуакан.

На рубежі нашої ери, через кілька століть після загибелі на узбережжі Мексиканської затоки ольмецької культури, центр цивіліза­ційного процесу в Мезоамериці перемістився до Центральної Мексики, а точніше — на терени Мексиканського плоско­гір'я.

Астеки дали йому таке пишне ім'я, коли познайомились з Теотіуа- каном (уже покинутим на той час людьми) під час своїх знаменитих мандрів. Масштаби побаченого настільки вразили астеків, шо їм

навіть на думку не спадало, як таке диво могли створити смертні люди. Звідси й назва.

Зусиллями францисканського ченця Бернардино де Са- агуна (1499—1590) збереглися записані ним давньоіндіанські міфи, в яких ідеться про походження Теотіуакана.

первотворення, — збудували зі скріплених вапновим розчи­ном сирцевих цеглин найбільшу в Америці чотиристу­пінчасту піраміду Сонця, висота котрої сягала 65 метрів, а ширина основи — 225 метрів.

Піраміда ця, облицьована тесаним камінням твердих порід, і досі стоїть у Теотіуакані. її об'єм становить близько мільйона кубічних метрів, а отже, за підрахунками сучасних фахівців, її споруджували упродовж ЗО років близько 3 тис. будівельників. Лише єгипетська піраміда Хеопса може посуперничати за цими параметрами з теотіуа- канською пірамідою Сонця...

На думку археологів, перші два поселення виникли у до­лині, на місці майбутнього Теотіуакану, ще в III ст. до н. е. Це були доволі великі городища (площа кожного з них сяга­ла 4 км , у них мешкало близько 5 тис. осіб) землеробів і примітивних ремісників. На початку II ст. н. е. у долині з'явилося багато прибульців, серед яких переважали колиш­ні мешканці містечка Куїкуїлько, яке загинуло під час ви­верження вулкана Шитлі, та, можливо, рештки уцілілих ольмеків. Кількість населення долини сягнула 30—40 тис. осіб, і два окремих містечка злилися в одне місто площею в 17 км . Саме тоді, як вважають археологи, Теотіуакан і пе­режив справжній будівельний бум, наслідком якого було створення його знаменитих архітектурних комплексів: уже згаданої піраміди Сонця, трохи меншої за неї піраміди Місяця (42 м заввишки), під час спорудження якої в жерт­ву було принесено 200 полонених, та центрального проспек­ту, який астеки назвали вулицею Мертвих, оскільки вони вважали пагорби, що виникли з часом на місці розташуван­ня більшості теотіуаканських споруд, за своєрідні могильни­ки. Загалом на сьогоднішній день у Теотіуакані розкопані залишки майже 600 (!) пірамід і більш як 2 тис. житлових комплексів. Якими ж були економічні передумови такого масштабного будівництва? Тим більше, що, як стверджують палеокліматологи, клімат у долині Мехіко в І тис. н. е. був значно сухішим, аніж у попередні часи, отож проблема водозабезпечення аграрного виробництва стояла надзви­чайно гостро. Відповідь на ці питання знову ж таки дала археологія.

Господарською базою теотіуаканської цивілізації, так само як і ольмецької, було землеробство, проте характер його, порівняно з попередніми часами, якісно змінився: в околицях

Теотіуакану була створена мережа зрошувально-транспорт­них каналів, вимощених камінням, деревиною та піском.

Щоб спорудити чїнампу, на сплетену з гілок основу насипали шар родючого грунту, саджали необхідні рослини, після чого пускали та­кий острів-город спокійно плисти водами озера чи болота. Він не пот­ребував поливу, оскільки корінці рослин могли споживати воду пря­мо з озера. На чінампах майже не росли бур'яни, тож плавучі поля й городи практично не потребували догляду й одна людина могла об­слуговувати такі величезні "посівні площі", які й не снилися землеро­бові, шо користувався традиційними методами господарювання. У місцевих природно-кліматичних умовах чінампи давали по два-три врожаї на рік і забезпечували врожайність зернових культур до ЗО — 40 ц з га.

Розгалужена іригація та чінампи колосально підвищува­ли продуктивність мексиканського рільництва й до того ж давати змогу розширити спектр доместикованих рослин. Крім уже згадуваних гострого перцю чіле (чіллї), земляного горіха, какао, місцеві жителі вирощували екзотичний чіан та першу доместиковану технічну культуру Америки — бавов­ник. Створення іригаційної системи сприяло також активі­зації обмінних стосунків, оскільки водні артерії використо­вувалися не лише в зрошувальних, а й у транспортних цілях.

Інтенсифікація аграрного виробництва, в якому було зай­нято до 75 % теотіуаканців, активізувала розвиток ремесел, торгівлі, сприяла розквіту усіх складових культурного життя. Щоправда, керамічне виробництво у них, так само як і в ольмеків, мало переважно утилітарний характер — представ­лене різноманітним посудом чорного та коричневого кольо­ру з різьбленим орнаментом. Однак археологами зафіксовані також перші спроби використовувати глину в мистецько- релігійних цілях: зокрема, мешканці Теотіуакану почали ліпити з глини скульптури деяких своїх богів — бога вогню (астец.

ляли знаряддя війни та праці і навіть високоестетичні мис­тецькі вироби. У них почала складатися також своєрідна піктографічна писемність (так званого ісапського (іса- панського) типу". Назва походить від гватемальського райо­ну тихоокеанського узбережжя Ісапа, де знайдено предмети аналогічно-вигадливого мистецтва), однак про її прочитан­ня говорити поки що рано, оскільки текстів (вибитих на камінні, видавлених на глині або вписаних у фрескові роз­писи) дуже мало і вони надзвичайно короткі, тому дешиф­ровано лише кілька окремих знаків.

Зокрема, знакове зображення койота з висунутим язиком означа­ло мову людини.

Справжній прорив здійснили теотіуаканці у ткацтві: із бавовни вони навчилися виробляти тканини найрізноманітнішої щільності (від майже прозорих до цупких немов оксамит та стьобаних бавовняних "панцирів", які використовувалися в екіпіровці теотіуаканських вояків). Завдяки успіхам тканиновиробництва одяг теотіуаканців був дуже різноманітним. Його форми і якість залежали як від статі, так і від "рангу" носія. Чоловіки носили пов'язки на стегнах і плаші, до яких у прохолодну погоду додавалися безрукавка та сандалі з ене- кену (цупке волокно з агави); жінки — кофти без рукавів та довгі ба­вовняні спідниці, напнуті навколо талії та ніг; жерці обов'язково одя­гали головний убір та довгу чорну туніку, а верховний правитель (він же верховний жрець) носив на собі ше й безліч намиста й пишні сережки.

В епоху свого розквіту (III— VII ст.) Теотіуакан досягнув вершин не лише культурної) а й економічної та воєнно-полі­тичної могутності. Саме місто розрослося до 26—28 км (що більше від Рима часів імперії), у ньому мешкало, за різними підрахунками, 85—120 тис. чи навіть 150 тис. осіб (за ос­таннім показником Теотіуакан займав шосте місце у того­часному світі).

наконечниками, рознесли вплив теотіуаканської цивілізації майже по всій Центральній Мексиці. Щоправда, стверджу­вати про наявність там жорстко централізованої державності важко, бо навіть у межах самого Теотіуакана була відсутня єдність у системі його зрошувальних каналів: кожен із семи кварталів Теотіуакана мав власну систему водозабезпечення. Зрозуміло, що жорстко централізована влада навряд чи таке б допустила. Та й зовнішня територіальна експансія теотіуа- канців була насамперед культурною, а не воєнною, оскіль­ки, судячи з пам'яток культури, ментальність теотіуаканців була далекою від мілітарних традицій, а культурному домінуванню вони надавали перевагу перед воєнно-політич­ним пануванням. Так чи інакше, свій вплив, свою систему цінностей, релігійні та соціальні здобутки Теотіуакан иоши-

, 2 „

рив на гігантські терени в 2 млн км , його першість визна­ли потужні сусіди — міста-держави Портесуело, Амантла, Кальпулальпан і Чолула, а досягти цього без застосування воєнних методів втручання було неможливо.

V майяській епіграфіці міста-держави Тікаль збереглося ім'я од­ного з найагресивніших теотіуаканських владик — Атлатль-Кавак ("Списометальник-Щит"), за правління якого (374 — 439) теотіуаканці не без успіху намагалися завоювати частину земель, заселених етнічними майя.

Висока продуктивність праці сприяла посиленню диферен­ціації суспільства, водночас прискорилися процеси формування та розбудови розвинених державних інститутів у Центральній Мексиці. Судячи з масштабів культових споруд та зібраних хроністами матеріалів, влада в Теотіуакані, як і в ольмеків, мала теократичний характер, що цілком природно. Функ­ціонування складних іригаційних споруд вимагано чималих знань у галузях астрономії, медицини й психології мас, створення календарної системи. Ось чому "повелителями (Теотіуакана) стали мудреці, знавці великих таїнств, храни- телі традицій", тобто жерці, від імені яких "у Теотіуакані... видавали накази, там була встановлена влада" . Загально­визнаним лідером міста був верховний жрець, який, з пог­ляду простолюдинів, буквально утопав у розкошах. І хоча самокастрації від своїх владик-жерців теотіуаканці не вима­гали, принцип за все треба платити" і тут виконував свою стабілізаційну роль. Той, хто виривався на вершину теокра­тичної піраміди влади, мав бути дуже поміркованим та обе-

режним, оскільки, на відміну від своїх підданих, котрі могли міняти дружин як їм заманеться, цар-жрець мав тільки одну дружину і не мав права на повторний шлюб. А якщо чо- ловік-цар помирав, то містом-державою взагалі спочатку правила його невтішна вдова, і лише після її смерті цілко­вита влада над містом і підданими поверталася до наступно­го верховного жерця. Отож, будь-якому жерцю слід було добре подумати, вибираючи суджену, тим більше, що за відсутності дружини йому теж нічого у владних ешелонах "не світило".

Що ж до простих мешканців, то вони жили, звичайно, значно сутужніше. їхнім житлом були примітивні глино­битні хижі. Харчувалися вони дуже скромно і тільки двічі на добу: на світанку й у вечірніх сутінках, заїдаючи міцну бра­гу із соку агави продуктами переважно рослинного поход­ження. Праця простолюдина була нелегкою. Знаряддями, виготовленими з каменю, кості та обсидіану (чорного вул­канічного скла), використовуючи примітивні засоби ме­ханізації, вони споруджували грандіозні піраміди та храми. Неважко зрозуміти, що житгя давніх індіанців навіть в осе­редках цивілізації було зовсім не райським.

Не вирізнялися мешканці міста Теотіуакан і міцним здоров'ям. Судячи з результатів археологічних розкопок, смертність серед те­отіуакан ців-городян унаслідок суцільної антисанітарії перевищувала народжуваність, а отже сам Теотіуакан, так само як і більшість урбаністичних гігантів давнини й середньовіччя, існував лише за раху­нок постійного притоку переселенців із навколишньої сільської місце­вості — ♦ тобто за рахунок своєї аграрної периферії.

Релігійні та побутові традиції теотіуаканців дають підста­ви науковцям робити певні припущення щодо етномовної належності цих людей. Враховуючи, що у них є багато спіль­ного з аналогічними показниками тольтеків і астеків, а ті, своєю чергою, належали до мовної групи тано-астецької лінгвістичної сім'ї, більшість фахівців вважають теотіуа­канців носіями однієї з тано-астецьких мов, проте дехто з науковців убачає в них і прототонаків, і протомайя (тобто представників мовної родини майя-соке) — отож проблема залишається дискусійною.

Ще одна загадка Теотіуакана — загибель означеної цивілізації, яку відносять приблизно до середини VII ст. При­чому сталося це в момент найвищого піднесення його

воєнно-економічної могутності, коли населення раптом масово покинуло місто. Залишки гігантської пожежі у верх­ніх шарах міста свідчать, що загибель Теотіуакана стала наслідком насильства, але що безпосередньо перервало його цивілізаційний поступ залишається загадкою. Можливо, його стерли на порох "варвари", що вдерлися з півночі (у цьому звинувачують найчастіше індіанців отомі з отоманзь- кої мовної сім'ї). Дехто висловлює гіпотезу про "бунт ни­зів", невдоволених кричущою соціально-майновою нерівніс­тю між простими виробниками і гордовитими жерцями у чорних хламидах. Є гіпотези щодо вулканічної та екологіч­ної катастрофи.

Вулканів тут справді багато, а стосовно екологічного чинника варто зауважити таке: відомо, шо для спорудження своїх масштабних архітектурних див теотіуаканці за відсутності цементу як скріплю­вальний елемент використовували вапно, а для його отримання не­обхідно багато палива. Дістати його можна було тільки вирубуючи навколишні ліси, а це могло спричинити посуху, неврожаї та еко­логічну катастрофу. Та хоча навколишні пагорби й досі позбавлені лісів, навряд чи екологічна катастрофа могла відбутися за один день, а саме на миттєвість загибелі Теотіуакана вказують археологи: під руїнами міста вони виявили безліч різноманітних речей домашнього вжитку і ремісничих виробів. А це свідчить, шо мешканці Теотіуакана змушені були залишити його раптово і шо причина такої втечі була яв­но несподіваною для них.

Можливо, якісь соціальні та природні катаклізми могли збігтися у часі й породити жахливий резонанс всепоглинаю­чого фантома загибелі. Безперечним фактом є те, що в се­редині VII ст. люди назавжди покинули Теотіуакан, і він пе­ретворився на місто-привид, яке ніколи вже не відродилося. А у VIII ст. на рівнину Мехіко з півночі вдерлися нові "вар­вари", серед яких були непомітні ще на той час тольтеки, з ім'ям яких пов'язана одна з найвидатніших епох в історії Доколумбової Мезоамерики.